Ірина МЕРЛЕНІ: "Була готова усіх покласти…"

23 травня 14:33
Переглядів: 305
merleni

Ситуація зі здобуттям олімпійської ліцензії в жіночій боротьбі у категорії до 48 кілограмів більше нагадувала детективну історію.

За цю категорію всі були спокійні, бо тут виступають три потужні борчині — Ірина Мерлені, Олександра Когут і Людмила Балушка. Котрась з них обов'язково мала б вибороти перепустку на Ігри.

Однак ні на першому, ні на другому ліцензійних турнірах Когут не зуміла вирішити цього завдання. Залишався третій, останній... На нього поїхала наша олімпійська чемпіонка Мерлені й таки здобула ліцензію. Це був останній шанс кваліфікуватися у Лондон — і ми його використали.

— Під час тренувального спарингу з азербайджанкою я травмувала ребро, — розповідає "Експресу" Ірина Мерлені. — Там був забій, розтягнення м'язів... Одне слово, важка травма, яка не давала змоги навіть тренуватися, не те що змагатись. І таке трапилось якраз перед ліцензійними турнірами. Це означало, що я пролітаю повз цю Олімпіаду. Я лікувалась і чекала результатів першого ліцензійного турніру, другого. А вони не приносили нам ліцензії. Тож на третій уже вирішила їхати сама.

— Поїхала туди вже повністю відновлена?
— Та де там! Такі травми швидко не минають. Але в мене не було вибору. Або я їду у Фінляндію і беру ліцензію, або ми пропускаємо Олімпіаду в категорії до 48 кілограмів. Попри біль, я зробила все максимально і таки виграла перепустку на Ігри.

— Якби на перших двох турнірах ліцензію для борчинь у 48 кілограмах здобула Когут, хто б поїхав на Ігри?
— Звичайно, Когут. Вона тричі "ганяла" вагу! У неї було три шанси здобути ліцензію: чемпіонат світу, а також ліцензійні турніри в Болгарії і Китаї. А мої травми — це мої проблеми. Слід бути обережнішою і не зазнавати ушкоджень. Я їй одразу сказала: "Якщо ти береш ліцензію, то я не претендую на жодні Олімпійські ігри". Але вона цього не зробила.

— Ви з нею подруги?
— Подруг у спорті нема. У мене є лише суперники...

— Як у Фінляндії змагалося тобі з таким ушкодження?
— Важко було хіба психологічно. Я ж давно не виступала на змаганнях, на яких потрібна лише перемога. Та коли я глянула в очі усім своїм суперницям, вони чітко зрозуміли, хто приїхав і за чим. (Усміхається). Я приїхала за першим місцем! І ні секунди не сумнівалась у тому, що мені це вдасться. Я була готова усіх покласти...
А тепер лечу до Японії на етап Кубка світу, де будуть дуже сильні суперниці. Та я готова битися з ними до останку.

— Для чого цей Кубок світу, якщо вже є путівка на Олімпіаду?
— Там я виступатиму не у своїй категорії. Я ж щойно, як ми кажемо, ганяла вагу і, щоб не робити цього знову, буду виступати в категорії до 51 кілограма. Мені потрібно просто поборотися, відчути сильних суперниць. Тренер одразу зняв із мене психологічний тягар — сказав, що на цих змаганнях від мене не вимагають ніяких нагород. Треба просто відчути боротьбу, побачити в дії своїх суперниць на Олімпіаді.

— Це вже останні змагання перед Лондоном?
— Гадаю, так. Далі нас чекає підготовка в Заросляку і в Алушті. Втім, не дуже люблю розповідати про свої плани. Я забобонна, а у спорті щось планувати взагалі неможливо. Десь травмувався, захворів — і все, плакали твої плани.

— Як тепер твоє ребро?
— Уже легше. Перестало боліти, коли я виграла цей турнір. Від самої думки, що їду на Олімпіаду, біль минає. (Усміхається).

— Чому в категорії до 48 кілограмів, за яку всі були чи не найспокійніші, склалася така детективна ситуація з ліцензією?
— А хто, крім мене, добре боровся у цій категорії? Погоджуюсь, Людмила Балушка боролася добре, вона стала чемпіонкою Європи. Але Європа і ліцензійний турнір — це абсолютно різні речі. У світі дуже багато сильних суперниць.
Скажімо, на цьому чемпіонаті Європи, де перемогла Балушка, у категорії до 48 кілограмів не було основних європейських лідерів. Вони на цьому Євро перейшли у категорію до 51 кілограма. Берегли сили на ліцензійний турнір, врешті перемогли на ньому і здобули ліцензії. Цього року чемпіонат Європи не був важливим, важливими були ліцензійні турніри, бо всі хотіли потрапити на Ігри. А Олександра Когут своїми трьома шансами не скористалася. Тому й виникла така ситуація, яку довелося рятувати в останню мить.

— Можеш порівняти відчуття перед своєю першою Олімпіадою і тепер, перед третьою?
— Нині ще більше хочеться перемогти.

— Невже це прагнення може бути більшим, ніж у пам'ятному 2004-му?
— Виявляється, може. У людині часом відкриваються можливості, яких вона сама від себе не чекає.

— Тепер готуєшся у Хмельницькому?
— Ні. я перебуваю на зборах у Кончі-Заспі, де готуюсь до змагань в Японії. А в Хмельницькому залишилися мої діточки, яких доглядають батьки...

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: