"Карпати". "Розмова з минулим": Євген Лемешко

06 січня 08:55
Переглядів: 355
Євген Лемешко

Кажуть, про Париж так багато всього написано, що нічого нового вже й не додаси. З Євгеном Пилиповичем Лемешком історія схожа. Колишні підопічні прирівнюють тренера до Лобановського, журналісти пишуть статті і книжки, а вболівальники всіх поколінь захоплюються постаттю великого тренера. Про характер Лемешка, його веселу вдачу і гумор чули, мабуть, усі. Аналізуючи кар’єру Євгена Пилиповича, так і хочеться назвати його чарівником – за яку б команду він не брався, вона неодмінно досягала успіхів. Взяти хоча б «Карпати», які здобули Кубок СРСР 1969 року. І хай не Лемешко, а Юст стояв за штурвалом кришталевої команди, але саме Євген Пилипович заклав фундамент тих славних «Карпат». 

Нині видатному футболісту і тренеру від Бога 82 роки. Живе він в Україні, але час від часу навідується в Грецію до дочки Наталії та її чоловіка Олега Протасова. Спогадами про минуле і думками про сучасне Євген Пилипович поділився з тижневиком «Карпати». 

«ДУЖЕ ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ ВСІХ ГРАВЦІВ «КАРПАТ»

– Євгене Пилиповичу, дозвольте поцікавитися, як ваше здоров’я?
– Дякую, все гаразд. Справ у мене небагато (сміється). Чим може займатися людина в моєму віці? Ходжу на стадіон, дивлюся футбол. Бавлюся з внуками, їжджу до них у Грецію. Від сучасного футболу я вже далекий.

– Ви відповідаєте так, як Анатолій Крощенко...
– Вік у нас такий. Толік грав колись трошки у мене у Львові. Хороший був нападник. Головне – вмів забивати. А це найкраща якість, якою повинен володіти форвард. Треба було б йому подзвонити.

– Як часто буваєте у Греції?
– Доволі часто. Намагаюся за першої ж можливості. Адже у мене там діти і внуки. На жаль, після певного віку туди не так часто пускають, як хотілося б. Напевно, не можна так сильно забруднювати грецьку землю (сміється). Країна ж невелика. 

– Про «Карпати» часто згадуєте?
– У нас була непогана команда. До речі, слідкую за виступами львівської команди. В мої часи «Карпати» були на слуху. Після того, як я поїхав зі Львова, футболісти під орудою Ернеста Юста здобули Кубок СРСР. У моїй кар’єрі «Карпати» – одна з найуспішніших команд. Перед Львовом я працював у Хмельницькому. Це скромне місто, скромна команда, але в українській зоні йшла на першому місці. Саме звідти я отримав запрошення у Львів, бо «Карпати» перебували не в тому стані, в якому всім хотілося б. 

– Гравців з того складу пам’ятаєте?
– Дуже добре. Сподіваюся, що більшість із них ще живі. З Хмельницького я взяв Івана Герега, Володю Булгакова та Віктора Турпака. Двох останніх, на жаль, уже немає з нами. Володю Данилюка я запросив зі Стрия. Це вам не з Аргентини якоїсь там. Свої хлопці грали. Імена зіркові: Грещак, Басалик, Лихачов. Навіть в області були толкові футболісти. Не знаю, як справи зараз йдуть, бо в наші дні навіть команди, що займають останнє місце в таблиці, мають багато легіонерів.


«ОДЯГАВ ПІДЖАК НА ГОЛЕ ТІЛО І ЙШОВ НА ТАНЦІ»

– Євгене Пилиповичу, давайте пригадаємо ваші дитячі роки. У юному віці ви пішли навчатися в ремісниче училище...
– Коли німці захопили моє рідне місто Миколаїв, батько уже був на фронті. Нас тоді евакуювали в станицю Новодонецьку Краснодарського краю. Там я і почав працювати. Довго думати не довелося, чим мені займатися. Більшість людей працювали на полі. Я робив майже всю роботу, яка тільки була. Нічого дивного в цьому нема – мені було 12-13 років. На той час у нашому населеному пункті були тільки жінки і такі дітлахи, як я. 

– Але до Миколаєва ваша сім’я все ж таки повернулася...
– Сталося це в 1944 році. Місто звільнили від окупації і постало питання вибору свого життєвого шляху. Мама мене запитала: «Синку, куди підеш: до школи чи в ремісниче училище?». Я вибрав другий варіант. Головною перевагою ремісничого училища було те, що там годували і давали обмундирування. Нашу ж квартиру пограбували, поки нас не було у місті. Тому одягу в мене не було. Після закінчення училища я пішов на завод. Працював на суднобудівному заводі імені 61 комунара. Там влаштувався у головну кузню ковалем. 

– Перші футбольні кроки робили на заводі?
– Працював там я років 2-3. Паралельно з роботою грав у футбол. 

– Крім війни, на долю вашої сім’ї випало ще одне життєве випробування. Хоч вам було зовсім мало років, але ви, напевно, пам’ятаєте жахливі дні Голодомору?
– На той час я був зовсім маленьким, але, відверто кажучи, мої дитячі роки пройшли не так солодко, як цього хотілося б. Мої батьки працювали на заводі. Дітей у них було не так багато: тільки я і сестра. Жили ми скромно, але на хліб мали. Все залежало від того, хто твої батьки. Щоправда, з одягом було куди складніше. Мав тільки одну сорочку. Тому на танці одягав піджак на голе тіло і так ходив. Молодим все по коліна. Сучасні діти живуть по-іншому. Стільки машин, що містом пройти неможливо. А в новинах тільки чуєш – того збили, іншого вбили... Жахлива обстановка. Миколаїв був бандитським містом ще у мої роки. Але тоді розваги були іншими – ходили на пляж, грали у футбол. Постійно виникали бійки, але такі тоді були часи. 


«СУЧАСНІ ГРАВЦІ І ПАРТЕРНИЙ ФУТБОЛ»

– Якими були ваші перші кроки у професійному футболі?
– Починав я в рідному Миколаєві, але згодом мене запросили у Харків. До цього я виступав у новоствореній команді свого міста «Динамо». Було мені тоді 18-19 років, а я вже вважався одним з кращих воротарів міста. В Харкові ж потрапив у команду залізничників «Локомотив». На той час нею опікувався видатний харківський залізничник Петро Кривоніс. В 1950 році «Локомотив» поїхав у Ленінград. Там відбувся своєрідний турнір: ленінградські «Динамо» і «Зеніт» грали відповідно проти київського «Динамо» і харківського «Локомотива». Але там мене заарештували. Привезли в Київ у кабінет начальника управління. Поставили перед фактом: «Гратимеш у київському «Динамо» або відправимо туди, «де Макар телят не пас». Так я опинився в «Динамо». Символічно, що першу свою гру у складі киян я зіграв проти харківського «Локомотива». 

– Вашим партнером і одночасно конкурентом за місце у воротах був Олег Макаров. 
– На той момент він уже кілька років грав у «Динамо». Після приходу в команду свого тезки Олега Олександровича Ошенкова він почав прогресувати. Про Макарова можу сказати тільки хороші слова. Мені було комфортно з ним працювати. 

– В 1952 році чемпіонат Союзу був дуже специфічним – лише в одне коло. Тоді ви здобули срібні медалі. Які спогади залишилися?
– Дуже добре пам’ятаю той сезон. Усі матчі відбувалися в Москві, а жили ми у містечку Кратове (зараз там розташована тренувальна база махачкалинського «Анжи». – Авт.). В одному з матчів зламався Михайло Коман, який займав позицію лівого інсайда. Я піді-йшов до Ошенкова і сказав, що в мене є друг дитинства з Миколаєва Віктор Журавльов. Усе склалося благополучно – Вітя відіграв до кінця сезону й отримав звання майстра спорту. 

– В останніх двох матчах, які вирішували долю медалей, ви відстояли «на сухо» і допомогли команді стати другою. Ключовий матч з московським «Динамо» ваша команда виграла з рахунком 3:0...
– Дуже добре пам’ятаю ті матчі. Взагалі, для мене ця команда – зручний суперник. Кількома роками пізніше, коли у мене народився син, ми їхали на гру в Москву. Цілий день я бігав по магазинах, щоб купити дитині подарунки. Але після цього на куражі відстояв на «нуль». Незабутні спогади...

– Пізніше, виступаючи в Донецьку, ви отримали серйозну травму меніска. Але незважаючи на це, весь матч проти того ж таки московського «Динамо» відстояли «на сухо»...
– На тренуванні футболіст Нежурко скочив мені на ліве коліно. В мене ще й зараз меніск не вирізаний. Тепер, коли людина отримує травму, то його везуть на курорт, щоб він лікувався два роки. Ніколи не забуду, як моєму партнеру Володимиру Єрохіну у матчі проти «Зеніта» пробили у верховій боротьбі потилицю. Кров текла рікою. Він тут же зірвався на ноги і цілу гру зіграв. Сучасних гравців трішки подряпають, то вони по півгодини лежать, потім його годину з поля виносять. Це партерний футбол. Чого вони постійно валяються? Це ж треба вміти так впасти, щоб десять разів перекрутитися. 


«ТЕПЕР НЕ ФУТБОЛІСТ ІДЕ В ДУША ДУШ ВЕЗУТЬ ДО ФУТБОЛІСТА»

– У київському «Динамо» вашим партнером був Ернест Юст...
– (Перебиваючи.) Можу сказати тільки одне. Багато було прекрасних друзів у мене в Києві, але поряднішої людини я у своєму житті не зустрічав. Нікого образити не хочу, але це справді так. Коли я приїхав тренувати «Карпати», Юст вже був у команді. Я вирішив залишити його своїм помічником. Він був хорошим гравцем і обдарованим тренером. Щодо людських якостей, то це спокійна, виважена людина. Ернест був небагатослівним, але розсудливим. Його любили дівчата, бо він був цікавим і гарним хлопцем. Хоча всі уродженці закарпатського краю, а знав я їх немало – Михайло Михалина, Михайло Коман, Золтан Дерфі, Тиберій Попович, Золтан Сенгетовський – були хорошими людьми. Тепер же я дивуюся, чому в Закарпатті немає нормального футболу. Колись там було безліч команд. А на даний момент я бачу тільки розруху. Кажуть, що у нас футбол росте. Тільки не розумію, куди він росте.

– В одному з матчів чемпіонату СРСР вам довелося грати проти легендарного Всеволода Боброва. Всеволод Михайлович зіграв за «Спартак» 4 гри і забив 3 голи, два з яких у ваші ворота.
– Мене ще й зараз руки болять після його ударів (сміється). Пригадую матч проти Боброва, коли він грав у ЦСКА. В «Динамо» був такий захисник Абрам Давидович Лерман, який любив, коли його називали Пашею. Лерман опікав Боброва і одного разу дуже жорстко проти нього зіграв. Усі думали, що Всеволод Михайлович на поле вже не повернеться. Але не так сталося, як гадалося. Хвилин за 15 до кінця гри посадив Бобров нашого Абрама Давидовича на попу і у лівий від мене кут пробив. Шансів спіймати м’яч я не мав, хоча він зачепив мою руку. Пам’ятаю той момент так добре, ніби це сьогодні сталося. У ЦСКА тоді були неповторні футболісти: Гринін, Дьомін, Федотов, Ніколаєв, Бобров. Оце так п’ятірка. А зараз випустять на вістря атаки одного худорлявого нападника і хочуть, щоб люди ходили. Що там дивитися? Так, тоді темп був меншим, але мені здається, що футбол став менш видовищним. 

– У 1953 році вас визнали голкіпером року. В тому сезоні вам не забили 3 пенальті. Ви мали якісь свої секрети при відбитті одинадцятиметрових?
– Якщо згадувати про воротарську майстерність, то перш за все треба сказати про тренера, який працював із воротарями в «Динамо». Це Антон Леонардович Ідзковський. Ми приїжджали на збори в Сочі, дощ ллє, а він примушував нас в грязюці валятися. Потім ще до готелю кілометрів п’ять було. Доводилося йти пішки після тренування. Це тепер за футболістами везуть душ. Не футболіст іде в душ, а душ везуть до футболіста (сміється). Колись не було цього сюсюкання. Люди знали, що це робота і треба серйозно до неї ставитися. Повертаючись до Ідзковського, варто сказати, що це його заслуга в тому, що «Динамо» славилося хорошими воротарями. 


«ЛЬВІВ – ОДНЕ З КРАЩИХ МІСТ МОГО ЖИТТЯ»

– На тренерську стежку ви стали у дуже молодому віці. Вам виповнилося лише 30 років, а ви вже очолили хмельницьке «Динамо»...
– Проблеми з меніском далися взнаки. Мені пропонували робити операцію. Тодішній тренер «Шахтаря» легендарний Костянтин Васильович Щегоцький сказав мені: «Женя, роби операцію і продовжуй виступати». Але в ті часи хірургічне втручання часто завершувалося невдало. Я приїхав до Києва, де випадково на вулиці зустрів одного з очільників української ради «Динамо». Він і запропонував мені роботу. Опікувався не лише футболом, а й баскетболом, тенісом.

– Розкажіть, будь ласка, про ваш перехід на тренерський місток львівських «Карпат».
– Я працював у Хмельницькому. Місто це невелике, але футбол тоді був на підйомі. Тамтешнє «Динамо» займало перше місце в українській лізі. «Карпати» в той час перебували трохи не на тому місці, на якому хотілося б усім. Тому звернулися до мене. В порівнянні з Хмельницьким, Львів, звичайно, вражає. Нашій сім’ї запропонували квартиру в центрі міста. Вона була поруч з кафе «Червона Шапочка» і Оперним театром. В мене був головний аргумент, який і підштовхнув очолити «Карпати» – як в такому місті, де люблять і розуміють футбол, немає хорошої команди? Мене не цікавили гроші чи інші фактори. Словом, подивився я на місто, оглянув інфраструктуру і погодився.

– Але з часом у вас виникли непорозуміння з головою Львівської облпрофради Глібом Климовим...
– Поїхали ми на виїзні матчі. Тоді відразу по кілька ігор було. Нам довелося їхати в російські міста Владімір і Ярославль. Провели там три матчі й у кожному здобули перемогу. Приїхали до Львова, викликає мене Климов. Каже: «Ми подумали (хто це «ми», я навіть не знаю), що вам важко поєднувати посади старшого тренера і начальника команди. Тому ми запрошуємо в команду Сергія Йосиповича Шапошникова». На той момент Шапошников тренував львівський СКА. Він – людина хороша і про нього навіть поганого слова сказати не можу. Почувши таке від Климова, я відповів: «Раз ви так вирішили, то я у вас більше не працюю». Розвернувся і пішов. Взяв дружину і поїхав назад у Хмельницький. 

– Роль начальника команди на той момент була зовсім мізерною у порівнянні з функціями старшого тренера...
– Уся справа в субординації. Якщо ти начальник команди, то тебе в обкомі партії навіть чути не хочуть. Коли ж до них приходив старший тренер, то і розмова по-іншому складалася. 

– Попри невеликий період, проведений у Львові, саме ви заклали фундамент тих «Карпат», які здобули Кубок Союзу.
– Після мене в команді залишився мій помічник Василь Васильєв. Він – порядна людина і добре справлявся зі своєю роботою. Потім команду в свої руки взяв Ернест Юст.

– Ви не готові були йти на компроміс з партійним керівництвом?
– Якби Климов тоді по-іншому мені це сказав, пояснив, порадився, а не так, з плеча відрубав, то може, я такого б не робив. Хоч у мене була квартира, в якій я встиг зробити ремонт, навіть це мене не втримало. До речі, після мене туди заселився Володя Данилюк. 

– Про львівських керівників у вас спогади не найкращі. Футболістів згадуєте, напевно, з кардинально протилежними почуттями...
– Безсумнівно. В нас був казковий колектив. А які імена: Володя Булгаков, Ваня Герег, Вітя Турпак, Гена Лихачов, Янош Габовда. Сюди треба додати ще таких майстрів, як Юрій Басалик, Богдан Грещак. Люди ходили на них. Були у Львові й хороші керівники. Той же директор заводу «Електрон» Степан Петровський. З приємністю згадую одного з міських очільників, пана Бандровського. Дуже хороший чоловік. Коли я до нього приходив, він діставав з ящика список, і ми починали вирішувати різні питання. Основним питанням були квартири для футболістів. Можу сказати, що не було такого гравця, якому б він не допоміг. Саме місто – прекрасне, люди хороші. Багато друзів у мене у Львові залишилося. Місцеві мешканці заслуговують на те, щоб футбол у місті був тільки найвищого рівня. Львів – одне з кращих міст мого життя. Шкода, що не все так стається, як хочеться.


«ДЕНЬ ПРОЖИВ – І ВЖЕ ДОБРЕ»

– Одним з ваших козирних ходів було залучення молоді до матчів в основній команді. Не боялися довіряти юним гравцям?
– Судіть самі – Юрій Бондаренко ще був хлопчиком, коли дебютував у «Карпатах», Роману Покорі ще не було 18-и, Ростиславу Поточняку теж не виповнилось 18-и років. Покора грав у мене справа у півзахисті, а Поточняк на протилежному фланзі. У захисній лінії були хлопці трохи старші – Крючков, Кульчицький. 

– Яким чином ви помічали такі таланти?
– Ех, таланти... Знаєте, як? Розкажу вам історію. Їду я на дачу. Було це в Харкові. Проїжджаю якесь село, умовно, Тьмутаракань. Дивлюсь, афіша футбольна висить. Думаю, поспостерігаю за матчем. В одній з команд центральний нападник виділяється. Після гри я його запросив на тренування. Це був Юрій Тарасов – один з кращих форвардів «Металіста» за всю історію. Він голів забив більше, ніж всі теперішні іноземці «Металіста» заб’ють за всі роки. Схожа ситуація була і з Яковенком, якого я знайшов у селі. Як тренер може розгледіти талант гравця, якщо він обмежується лише тренуванням, а потім йде до себе додому чай пити, в кращому випадку? Треба не лінуватися, а брати команду і везти її в село на показові матчі. Це ж популяризація футболу. Таким чином я і Бондаренка знайшов, і Данилюка, і Гівеля. У теперішніх команд по 10 селекціонерів, а користі мало. 

– Залучаючи молодих гравців, вам довелося чистити ряди ветеранів...
– Це не я чистив ряди, а життя чистило. Це все футбольна діалектика, невідворотний процес. Я просто був присутнім при цьому. Футбол нічого не пробачає. Команда існує 5-6 років, а далі потрібно робити реконструкцію. Такі часи, тому стояти на місці не можна. Молодий на тренування біжить як лань, а людина в роках каже: «Ну його в баню, не хочу йти». Треба постійно думати про перспективу команди. 

– Анатолій Крощенко згадував про вас як про найосвіченішого тренера, з яким він працював...
– Такі оцінки можна робити тільки зі сторони. Мені важко щось сказати з цього приводу. 

– Ходять легенди і про ваш незламний характер. 
– Траплялось всяке колись. Але це було давно і зараз немає сенсу згадувати (сміється). Змінилося життя, іншим став і футбол. У сучасних футболістів вищий інтелектуальний рівень. У мої роки велика частина футболістів була з інтернатів, дехто з фронту приходив з медалями. Теперішні футболісти часто засинають під час матчу. Треба, щоб футбол їх збуджував, а вони сплять. Доводиться тренерам їх будити (сміється).

– Почуття гумору з роками у вас не пропало. 
– Гумор (сміється)... Все було колись. Коли людині стільки років, скільки мені, то вже не до гумору. Тут прожив день – і вже добре. Ось весь секрет цієї справи.


ДОВІДКА

ЛЕМЕШКО Євген Пилипович

  • Народився 11 грудня 1930 р. в місті Миколаїв. Вихованець Миколаївського футболу. Зріст – 182 см. Вага – 74 кг. Амплуа – воротар.
  • Працював головним тренером «Карпат» з липня 1966 р. до серпня 1967 р.
  • 1945 року розпочав ігрову кар’єру в юнацькій команді «Водник» (Миколаїв). Виступав за команду заводу імені 61 комунара міста Миколаїв 1947/48 рр. У чемпіонатах СРСР грав за команди: «Суднобудівник» (Миколаїв): 1949 р. до серпня 1950 р., з січня до липня 1959 р.; «Локомотив» (Харків, дубль): вересень 1950 р.; «Динамо» (Київ): з вересня 1950 р. до листопада 1958 р.; «Шахтар» (Сталіно, нині – Донецьк): з серпня 1959 р. до травня 1960 р. Майстер спорту СРСР з 1959 р.
  • Кар’єра тренера: «Динамо» (Хмельницький): з червня 1960 р. до червня 1966 р., 1968 – 1970 рр.; «Карпати» (Львів): з липня 1966 р. до серпня 1967 р.; «Суднобудівник» (Миколаїв): 1971 – 1974 рр.; «Кристал» (Херсон): 1975 – 1976 рр.; «Металіст» (Харків): 1977 р. – до лютого 1989 р., з серпня 1993 р. до лютого 1994 р.; «Торпедо» (Запоріжжя): з травня 1989 р. до квітня 1993 р.; «Борисфен» (Київ): 1994 р. (липень – вересень).
  • Заслужений тренер УРСР з 1974 р. Володар Кубка СРСР 1988 р.
  • Працював на посаді делегата ФФУ у матчах чемпіонатів та Кубка України.
  • Пенсіонер, проживає в Києві.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити