Легенда "Карпат" – про львівський дощ, бронежилети Кварцяного і пиво зі своїм зображенням

14 січня 20:00
Переглядів: 528
Стронціцький

Інтерв'ю із епохальним стражем воріт Карпат 90-х.

Він багато років був уособленням надійності на останньому рубежі львівських "Карпат". Богдан Стронціцький був частиною великої команди, яка 20 років тому здобула для Львова останні до сьогодні нагороди. Футбольне життя карпатівського "№1" вмістило у себе можливі трансфери у Китай та Росію, виклик у збірну, три вилучення і навіть пробу у політиці.

13 січня Стронціцькому виповнилося 50 років. Ідеальний час, щоб згадати про найяскравіші моменти кар’єри улюбленого Богдана львівських фанатів.

"Налєпу треба було відпускати в "Спартак"

– Богдане Едуардовичу, нещодавно ви вкотре повернулися у тренерський штаб львівських "Карпат". Чергова зміна?

– Різких перепадів у житті справді вистачає – U-19, перша команда, потім знову зворотній маршрут. Хотілося б стабільності і роботи в основній команді (усміхається).

– Колись ви зізнавалися, що хотіли б попрацювати в якості головного тренера. Амбіцій вистачає?

– Я очолював тернопільську "Ниву" і мені було цікаво у такій ролі. Однак кожен повинен виконувати свої функції. Якщо мені подобається робота тренера воротарів і загалом непогано виходить, значить все гаразд. Зараз от збираюся в Київ, де триває процес здобуття тренерської воротарської ліцензії УЄФА. Працюю з любов’ю. Особливо радію, коли мої воротарі грають на "нуль".

– У "Карпатах" ви працюєте з Романом Підківкою і Романом Мисаком. Як оціните їхній рівень?

– Обох Ромчиків знаю з самого дитинства і мені добре відомі їхні можливості, а також те, над чим треба працювати і вдосконалювати. З цими хлопцями легко на тренуваннях, бо вони працьовиті. Проте я хочу ще кращої гри від Підківки та Мисака і якомога менше пропущених голів.

– Спочатку у статусі гравця, а потім і тренера ви на власні очі бачили в "Карпатах" з десяток воротарів. Ледве не найбільше компліментів від вас отримав Богдан Шуст, якого колись ви назвали кіпером "без слабких місць". Він виправдав ваші аванси?

– Богдан досягнув найвищих результатів. Судіть самі – грав у національній збірній України, класно проявив себе в "Карпатах", з "Шахтарем" виступав у єврокубках. Якби потрапив за кордон, то мав би нагоду ще більше реалізуватися. Зрештою, в "Карпатах" завжди були класні воротарі.

– На вашу думку, його одноліток Юрій Мартищук, який приїхав до Львова з Івано-Франківська, а потім виступав у "Чорноморці", володів не меншим потенціалом?

– Він не розкрився повністю через свій характер. В певний момент у Мартищука з’явилася перевищена самооцінка. Це все перевищило його можливості, і амбіції не дозволили розкритися, як воротарю.

– Поляка Мацея Налєпу у Львові запам’ятали, як знаного жартівника і класного воротаря. Той випадок, коли воротар-легіонер на голову сильніший за місцевих?

– Це гравець, який однозначно заслужив місце в команді. Мацей класно проявив себе в "Карпатах", однак в певний момент треба було його відпускати. Московський "Спартак" хотів придбати поляка. Налєпа перебував у розквіті сил, викликався у збірну Польщі. Після того, як трансфер не відбувся, гравець перестав прогресувати, знизив вимоги до себе.

– Конкуренція існує у будь-якій сфері діяльності, а у воротарів вона, мабуть, особливо актуальна. У вашій кар’єрі були випадки підлості з боку колег?

– Скажу чесно – я завжди товаришував з іншими воротарями. Різні дурниці розповідають… Але у мене, наприклад, були хороші відносини з Ельханом Расуловим, з яким спілкувався навіть після того, як він виїхав у Німеччину. Олег Береський зараз у США, але це не перешкоджає нам спілкуватися у Facebook. Андрій Тлумак, Олег Венчак – у нас добрі людські відносини.

– У вас хороші організаторські здібності – у травні 2008-го року ви запросили до Львова своїх екс-партнерів в рамках святкування 10-річчя здобуття "Карпатами" бронзових нагород на "Матч поколінь". Я вже не один рік розшукую Алкалі Соуму. Ви теж не знайшли гвінейця?

– Кажуть, його слід загубився в Бельгії. Хоча не так важко шукати гравців по світу, як інвесторів. Вдячний львівським підприємцям Володимиру Боровику та Івану Залуцькому, які протягнули руку допомоги і вирішили питання з формою. Чимало допоміг клуб, зокрема Петро Димінський. Але всі організаційні моменти були виправдані усмішками учасників. Мені було надзвичайно приємно побачитися з усіма хлопцями.

"Пропустив з 35 метрів і "засів" на лавку запасних"

– Вас завжди особливо любили львівські вболівальники. Взяти до уваги хоча б той факт, що 49% опитаних на офіційному сайті "Карпат" назвали вас кращим воротарем в новітній історії клубу. Ваш колега Ельхан Расулов казав, що йому було особливо приємно чути за спиною підтримку трибун, про яку він згадує і зараз. Для вас це теж особлива річ?

– Приємно навіть тоді, коли впізнають на вулицях. Переважно це представники старшого покоління. Діти моєї гри не застали. Головний спогад про львівських фанатів – велика заповнюваність трибун. Менше половини стадіону на матчах "Карпат" не збиралося. Ми старалися віддячити людям і у Львові ніколи не було легко "Шахтарю", "Динамо" чи "Дніпру". Підтримка була шаленою. Я передусім концентрувався на грі, але все одно звертав увагу на те, як нас підтримували.

– Незважаючи на той факт, що ви є львів’янином, кар’єру свою розпочинали у Херсоні. Чому так?

– То був 1989-й рік, я відслужив у спортроті, де паралельно грав під керівництвом Вільгельма Теллінгера і Мирослава Лялека, а потім отримав запрошення у "Кристал" від Володимира Булгакова. Розпочав я не найкращим чином – наша команда програла "Кременю" 0:3.

– Через багато років ви жартували: "Пропустив "трієчку" і пішло-поїхало".

– Пригадую, як перший гол забив екс-гравець "Динамо" Володимир Федорович Лозинський. Булгаков, до речі, дуже виважено відреагував на ту поразку. Володимир Петрович запросив у "Кристал" класних гравців: Едуарда і Андрія Валенків, Анатолія Жосана, Сергія Шевченка. Довіряв також і молоді, зокрема Костянтину Тупчієнку, який потім в "Карпати" перейшов. У Херсоні я провів рік, змужнів і повернувся додому. Тут в Кам’янці-Бузькій місцеві "Карпати" поставили перед собою завдання виграти турнір КФК і вийти у Другу лігу.

– Гравці були, як на підбір: Гусін, Покладок, Ковалюк, Данів, Кардаш.

– Це все завдяки Михайлу Вільховому, який також запросив досвідчених Журавчака, Бандуру, Кулішевича, Снилика, Комарницького. Поруч з такими футболістами набиралися досвіду і молоді: Дмитро Михайлов, Кіцул, Сидоренко, Павліш, а також ті, кого ти назвав. Ми без проблем виграли турнір колективів фізкультури, а потім закріпилися в Другій лізі.

– Ви, а також Віктор Сидоренко, стали героями матчу Кубка України проти "Динамо" у 1992-му, коли ви разом виступали за стрийську "Скалу". Сидоренка нагородили фаршированою свинею за перший гол у домашньому поєдинку, а ви отримали нагороду, як найкращий гравець зустрічі.

– Два матчі закінчилися з рахунком 1:1, а кияни пройшли далі завдяки голу в додатковий час. Нещодавно дивився фрагменти того протистояння на YouTube – то був початок березня, однак люди сиділи на деревах і бігових доріжках. Величезне свято для Стрия! На своєму шляху скромна "Скала" здолала "Зорю" і вінницьку "Ниву". Ми навіть вигравали у "Динамо", але перевагу не втримали. До речі, приз Сидоренка пам’ятаю – фарширована свиняча голова на великому підносі. Виглядало незвично (посміхається).

– Ваше запрошення в "Карпати" було питанням часу. Ініціювали ваш переїзд до Львова Володимир Журавчак і Мирон Маркевич?

– Мирон Богданович запрошував мене ще у 1989-му в "Кривбас". Однак я вирішив залишитися у Кам’янці-Бузькій. Не шкодую, адже Маркевич в Кривому Розі надовго не затримався, а свою ігрову практику я отримував вдома. Через певний час Журавчак, який знав мої можливості, порекомендував мене Маркевичу.

– Ваш початок в "Карпатах" видався неймовірним. Передсезонний спаринг з тернопільською "Нивою" завершився курйозом.

– Ми грали на "Україні" і я пропустив гол після дальнього удару з 35 метрів. Пропустив у ті ворота, де табло розташоване. Після цього я "засів" на лавку запасних (посміхається). Я ліг, а м’яч стрибнув через руки. Після гри Маркевич сказав: "Краще такі помилки робити на зборах, ніж в офіційних матчах". Наступного разу я вийшов на поле аж у 7-му турі.

– Гра проти "Чорноморця" може сміливо номінуватися на звання однієї з найбільш драматичних в історії чемпіонатів України. Захисник Василь Леськів сказав, що такі матчі трапляються раз на десять років.

– На перерву ми пішли при рахунку 1:3. Маркевич прийняв рішення змінити воротаря і на другий тайм замість Сергія Чабана вийшов я. Таким от видався мій дебют. Якби я сказав, що не переживав у той момент, то збрехав би. Тільки-но взяв м’яч в руки вперше і відразу заспокоївся. Ми змогли забити тричі і перемогли 4:3. Велика заслуга лежить на плечах вболівальників. Гравці чули трибуни, які підганяли "Карпати" тільки вперед.

– Ця команда складалася, в основному, з місцевих гравців, однак були і приїжджі.

– Ігор Плотко і Дмитро Топчієв родом з Дніпропетровщини. Практично всі інші представляли західний регіон: Чижевський, Сич, Покладок, Толочко, Леськів, Петрик, Стельмах. Ми були дуже дружніми і я, наприклад, добре розумівся з оборонцями Чижевським і Мокрицьким. Міг віддавати передачу із заплющеними очима, знаючи, де вони розташовуються.

"М’яч вийшов за межі поля, я взяв його в руки і отримав червону"

– Перші успішні результати прийшли у 1993-му, коли "Карпати" дебютували у єврокубках. Бар’єр у вигляді ірландського "Шелбурна" не виглядав нездоланним?

– Вдома виграли 1:0, а на виїзді поступилися з рахунком 1:3. Коли прилетіли в Ірландію, то нам забезпечили не найкращі умови. По-перше, поселили поруч з аеропортом. Відповідно напередодні гри замість нормального сну команда слухала двигуни літаків. Зранку стало ще цікавіше – на території готелю почали стригти газони. Шум газонокосарок був незабутнім (усміхається). Але це не має бути виправданням. При рахунку 0:0 чудову нагоду втратив Ігор Плотко. Це вже історія…

– Приблизно у той час ви отримуєте виклик в збірну України. За яких обставин це сталося?

– Олег Базилевич запросив на збір двох гравців "Карпат": Андрія Гусіна і мене. Зіграли два спаринги. Спочатку поступилися хорватам з рахунком 1:3. Гол забив якраз Гусін, а у воротах місце зайняв Андрій Ковтун. На другий матч вийшов я – ми програли 0:2 сплітському "Хайдуку". Атмосфера у збірній була чудова. Здається, іншого і бути не могло.

– У середині 90-х, коли ви вважалися одним з найкращих воротарів країни, у вас були серйозні конкуренти. Кого відзначите передусім?

– Завжди виділявся Олександр Шовковський. Згодом першим номером в Україні став Андрій Пятов. Це дуже сильні воротарі. У часи моєї молодості хорошу гру демонстрував Олег Суслов з "Чорноморця", Віталій Рева якісно грав за ЦСКА, в тернопільській "Ниві" переконливо виглядав Дмитро Тяпушкін, в Запоріжжі був Тарас Гребенюк, в "Таврії" класно грав Олег Колесов.

– Перші чемпіонати України – час дефіциту і скрутних фінансових умов. Воротарі теж це відчували?

– Якісні воротарські рукавиці непросто було знайти. Це зараз легко після кожної гри змінювати їх і роздаровувати. Тоді можна було діставати амуніцію лише через клуби Вищої ліги, завдяки знайомим із закордону. Єдине, чого не потрібно було робити з рукавицями – сушити на батареї. Інакше поролон пересихав. Виправ шампунем і відразу підвісив. Так вони краще висихали.

– У 1995-му, коли трансфери у Китай ще не були мейнстрімом, ви отримали запрошення від однієї з місцевих команд. Поїздка у Піднебесну була реальною?

– На жаль, все зірвалося на стадії переговорів. Інтерес від китайців був. Згодом виник варіант із "Ростсільмашем". "Карпати" поїхали на збори у Словаччину, а я мав відправитися за іншим маршрутом, на схід. Мене практично зняли з потяга (посміхається). Зібрав сумку, попрощався з рідними, але тут раптово під’їхав адміністратор клубу Ігор Цюпа на УАЗику і мене відправили на збори з "Карпатами".

– Ви є дуже стриманою і виваженою людиною. Однак разом з тим залишаєтеся рекордсменом серед карпатівських воротарів за кількістю вилучень. На вашому рахунку аж 3 червоних картки. Перша з них була особливою?

– Ми грали на "Метеорі" з "Дніпром". Програвали 1:2, я перебував за воротами і розминався із запасними гравцями, адже в старті вийшов Ельхан Расулов. Напередодні гри випав шалений сніг – кучугури по півметра. В одному з епізодів м’яч вийшов за межі поля, я взяв його в руки і миттєво кинув Расулову, щоб той якнайшвидше вводив його в гру. Лайнсмен до епізоду не встигав і почав сигналізувати судді Ігорю Горожанкіну, мовляв, м’яч не викотився за лінію. Ельхан підбіг і розповів асистенту судді все, що думає про нього. Горожанкін призначив вільний удар і, щоб не вилучати Расулова, показав червону картку мені.

– "Карпати" апеляцію не подавали?

– Я мав пропустити 5 матчів, однак клубну апеляцію задовольнили і мене дискваліфікували лише на один тур.

– Наступні два вилучення ви отримали у 1997-му з інтервалом у проміжок часу, менший за місяць. Що за період такий?

– Ті два вилучення сталися по ділу. Спочатку із "Зіркою" ми робили штучний офсайд, помилилися і гравець суперника практично виходив на порожні ворота. Я навмисно вийшов далеко з воріт і змушений був брати м’яч в руки. А потім з "Ворсклою" у схожій ситуації отримав червону за фол останньої надії.

– У поєдинку із "Зіркою" замін більше не було, тому у ворота став В’ячеслав Єфименко, який потім розповідав: "Залишалися після тренувань і відпрацьовували удари. Стронціцький хотів зрозуміти, чому я б’ю в один кут, а воротарі кидаються в інший. Кожен з нас працював над майстерністю по-своєму. Головне, що було цікаво і йому, і мені. Було навіть таке, що він пробивав мені пенальті".

– Єфименко забирав після тренувань у мене рукавиці, любив повеселитися і виробляв кульбіти у воротах. Тому навіть не виникало запитань, хто одягне воротарський светр на заключні хвилини. І Слава не пропустив (усміхається). Це при тому, що суперник відразу пробив штрафний і м’яч влучив у перекладину! Я в роздягальню не пішов – залишився за воротами.

"Діти люблять Самсона Годвіна"

– Дружина Надія подарувала вам трьох синів, кожен з яких у різні часи займався футболом. Олег після футболу пішов навчатися на юридичний факультет, а тренером Едуарда був Олег Бойчишин, нинішній головний тренер "Карпат".

– Головним тренером в Едуарда був Роман Деркач, а Бойчишин протягом певного часу заміняв його. Найстарший син Олег розпочинав у Андрія Грінера, потім травмував коліно і з футболом закінчив. Наймолодший Мар’ян зараз займається в Самсона Годвіна. Кілька днів тому їхня команда поїхала в Івано-Франківськ на турнір.

– Львів добре пам’ятає, яким гравцем був Годвін. Що скажете про нього, як про тренера?

– Діти його люблять. Самсон також любить свою справу. Мар’ян, до речі, також воротар у групі підготовки "Карпат". Треба реально дивитися на речі. Його однолітки 14-річні хлопці мають такий зріст, як я. Син поки поступається у цьому компоненті, а він дуже важливий для воротаря. Якщо Мар’ян ще трохи виросте, то варто продовжувати заняття. Багато залежить і від його працездатності. Навчання, наприклад, йому подобається.

– Наприкінці кар’єри ви зважилися на сміливий вчинок – напередодні дня Святого Валентина приїхали з Луцька, щоб привітати свою дружину зі святом. Відпрошувалися у Віталія Кварцяного?

– Завершилося друге тренування, я миттєво сів у автомобіль і помчав до Львова. Зима була люта – температура -15°C. Траса перетворилася на суцільний сніговий тунель. Ввечері таки був у Львові, а о 6-ій ранку вже виїхав у розташування "Волині".

– Встигли?

– Тренування було заплановане на 10-ту ранку, тому обійшлося без ексцесів. Традиційно розпорядок дня у "Волині" виглядав так: о 7-ій ранку зарядка, а точніше 15 кіл на стадіоні з бронежилетами. Потім о 10-ій перше повноцінне тренування. Далі друге тренування – аеробіка у бронежилетах. Ввечері знову 15 кіл на стадіоні у "брониках"(посміхається).

– Ви ж перебували у солідному віці…

– Мені було 35, але я витримував все це без проблем. Якщо тримати себе у формі і "режимити", то нічого надзвичайного у цьому немає. Кварцяний повірив у мене, запросив у серйозному віці. Хоча були такі хлопці, які не витримували і скаржилися. Віталій Володимирович намагався підбирати тих виконавців, які відповідали цьому рівню і могли все витримати.

– Ви грали у двох фіналах Кубка України і двічі поступалися "Динамо". Двічі без шансів?

– У 1993-му ми мали реальну нагоду. Створювали моменти і могли поборотися за трофей, але в підсумку поступилися 1:2. У 1999-му феноменально зіграв Андрій Шевченко і зовсім скоро поїхав підкорювати "Мілан" – "Карпати" програли 0:3.

– У бронзовому чемпіонаті 1997-1998 років "Карпати" стали першою командою, яка в одному сезоні двічі перемогла "Динамо". Перемога в Києві запам’яталася ще й курйозом. Андрій Сапуга, який потрапив на лаву запасних, розминав вас перед грою і перші хвилини матчу пропустив.

– Андрій пішов у роздягальню перед самим початком гри. Поки змінив мокрий одяг, а тоді в Києві падав дощ, то тривала вже третя хвилина. А на першій ми вже відкрили рахунок. Толочко виконав подачу з кутового, м’яч винесли. Роман знову навісив, м’яч підхопив Євген Назаров і пробив – 1:0! Сапуга на табло не дивився, в другому таймі вийшов на поле і сказав: "Хлопці, треба втримати нічийний рахунок. Важливо не пропустити". Йому хтось відповів: "Андрійку, яка нічия? Ми виграємо 1:0". Тільки тоді Сапуга поглянув на табло і побачив, що "Карпати" виграють (сміється).

– Дощова погода у 90-ті вважалася "фірмовою львівською". Для воротаря в таких умовах грати не особливо комфортно?

– На "Україні" специфічний газон – дуже м’який. А як випаде дощ, то трава взагалі нагадувала губку. Всім командам було важко адаптуватися. Ми звикли, тому добряче заганяли тут суперників, коли ноги "підсідали".

– У тому ж бронзовому сезоні ви вдало відіграли і на виїзді, встановивши рекордну "суху" серію тривалістю понад 600 хвилин.

– Я не слідкував за цим і навіть не задумувався про те, що не пропускаю. Просто виходив і робив свою роботу. Це вже потім Юрій Назаркевич, а також решта фахівців, які займаються статистикою, підбивали всі ці дані. Знаю, що через 8 років Шовковський таки перевершив мій рекорд на 6 чи 8 хвилин. Зараз приємно згадувати.

– Ви мали унікальну нагоду спостерігати у колективі за дуетом форвардів Гецко-Паляниця. Це найкраще, що траплялося з львівським футболом за останні років 20?

– Побажав би кожній команді УПЛ мати у своєму розпорядженні таких нападників. Вони за сезон наколотили по 16 голів! Бувало, звичайно, що могли віддати пас партнеру, але не робили цього. Кожен хотів забити сам. Жадібність – не найгірша риса для нападника. Такі футболісти, як Іван і Сашко додають азарту команді.

– У 1998-му Львів яскраво святкував бронзу. Це тепер львівське пиво можна придбати із зображенням Барака Обами, батярів чи навіть прем’єр-міністра Канади. Тоді ж Богдан Стронціцький на етикетці пива виглядав круто.

– "Карпати" уклали маркетинговий договір з Львівською пивоварнею. Планувалося, що буде випущено повноцінну лінію пива із зображеннями всіх гравців бронзової команди. Здається, встигли випустити лише пиво зі мною і Володимиром Вільчинським. На цьому маркетинговий хід закінчився.

– Вдома зберігаєте іменне пиво?

– Такі пляшки зберігаються у музеї львівського пива. Я купив кілька пляшок і роздарував, як сувеніри, своїм друзям.

"Удар був сильним, тому відчув, що задихаюся"

– Після успішних виступів у чемпіонаті і Кубку України "Карпати" вдруге вийшли у єврокубки. Цього разу у серії пенальті львів’яни поступилися шведському "Хельсінгборгу". Під час львівського матчу вам вдалося відбити пенальті Арілда Ставрума ціною ушкодження.

– Лідер "Хельсінгборга" пробив вбік, я стрибнув і м’яч влучив мені трохи нижче кадика. Удар був сильним, тому в певний момент відчув, що задихаюся. Швидко оговтався і потім відстояв ще й додатковий час з серією пенальті. Дуже хотілося пройти далі. Лотерею виграли шведи. Гецко і Євтушок, які дуже добре провели обидва матчі, свої удари не реалізували.

– На шляху до кубкового фіналу, який подарував "Карпатам" можливість зіграти в Кубку УЄФА, ви здолали "Шахтар". Львівський матч запам’ятався не лише перемогою, а й вашою жахливою травмою після зіткненням з Юрієм Данченком.

– Я зіткнувся з Олексієм Бахарєвим (насправді то був таки Данченко – "Футбол 24"). Закінчувався перший тайм, гравець "Шахтаря" виходив сам на сам зі мною і відпустив задалеко м’яч. Він стрибнув двома ногами і влучив трохи вище щитка. Як наслідок, роздер до кісток коліно. Мене винесли на ношах з поля. Ногу зашивали безпосередньо в роздягальні.

– Суперник міг уникати зіткнення?

– Міг, але я не думаю, що він грав свідомо. Це футбол, ігровий момент. Просто хотів наздогнати м’яч. Якщо ти обрав таку професію, то маєш бути готовим до всього.

– У 2002-му році ви балотувалися у Львівську міську раду. Чому вирішили йти у політику?

– Я зростав разом з Мирославом Хом’яком, політиком, а нині головою Асоціації футзалу Львівщини. Він сказав мені якось: "Спробуй себе у політиці". У підсумку я програв лише 2% директору школи. Чи бачив я себе в політиці? Зараз дивлюся на це по-іншому, тепер інші часи.

– Прихід серба Івана Голаца зумовив ваше прощання з "Карпатами". У 2003-му ви стали гравцем "Таврії" і доля подарувала вам випробування – дебютний матч за кримчан ви провели саме з "Карпатами".

– То мій єдиний матч проти "Карпат". Ми поступилися з рахунком 1:3. Коли виходив на поле, то емоції були особливими.

– Коли приїхали на "Україну", роздягальні не сплутали?

– (Усміхається) З нетерпінням чекав на зустріч з вболівальниками. Вийшов на поле і почув аплодисменти – на душі було дуже приємно. Зрозумів, що мене підтримують навіть у статусі гравця іншої команди.

– У "Таврії" ви працювали з Анатолієм Заяєвим. Які враження залишилися?

– Анатолій Миколайович був хорошим тренером і прекрасною людиною. Він запрошував у "Таврію" тих людей, які йому справді потрібні і вони матимуть ігрову практику. "Я тебе хотів, тому і запросив. Якби не хотів, то не запрошував би", – при зустрічі сказав тренер. Ті гравці, які перебували в запасі, отримували десяту частину винагороди футболістів основи. Таким був його стимул. Команда з останнього місця піднялася на сьоме. Вдома не програли жодного поєдинку, вибили з чемпіонських перегонів "Шахтар", зігравши 3:3.

– Ваша "Таврія" запам’яталася Україні дуетом форвардів Гайдаш-Гігіадзе і запрошенням в наш чемпіонат кількох невідомих бразильців, один з яких згодом зіграє за збірну України.

– Ти маєш на увазі Едмара – він виділявся з-поміж чотирьох бразильців, які приїхали в Сімферополь і затримався у нас надовго. В нас вся команда була сильною: в обороні Донюшкін і Беженар, в середині Пірву, Едмар, Котюк і Осипов, а попереду пара Гайдаша і Гігіадзе.

– У 2007-му році на "Україні" змінювали газон. Ви придбали шматочок історії довжиною у 44 роки. Яка його доля?

– Висадив поруч з домом. Ажіотаж був шалений – пригадую, як люди навіть з лопатами виходили на поле. Мій шматок вже давно з’єднався з травою на ділянці біля будинку. Але тоді це справді була хороша пам’ятка.

– В який момент зрозуміли, що настав час остаточно прощатися з футболом?

– Я двічі завершував кар’єру. Вдруге цьому посприяли обставини – ми з дружиною чекали на поповнення. Я змінив Сімферополь на Івано-Франківськ, де фірма ЛУКОР готувала серйозні завдання перед клубом. Суттєво, коли від дому тебе відділяє 120 км, а не 1300 км. Перебрався ближче до сім’ї. Після першого кола йшли другими, але через фінансові проблеми опустилися на п’яте місце. Через рік став граючим тренером. Останній матч на професійному рівні зіграв у 37 років.

– 13 січня – вам виповнюється 50. Що означає для вас ця цифра?

– Навіть не віриться – не встиг голову повернути, а стільки років пролетіло. Хотів трохи більше встигнути, можливо, змінив би деякі свої вчинки. Але загалом вважаю, що ці роки даремно не минули.

За матеріалами: football24.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: