"Ми завжди називали футболістів бобрами". Як живе чемпіон України з волейболу

27 липня 09:15
Переглядів: 390
Бібер

Михайло Бібер – гравець чемпіонів і володарів Кубку України з волейболу львівської команди «Барком- Кажани». Андрій Сеньків розпитав його про зарплату, алкоголь та навчання у виші.

«Завжди їжджу на «еталончику». Це — антіхайп, це — круто»

– З якими проблемами стикався, щоб стати волейболістом?

– У нас був один маленький зал в звичайній школі. Приходиш в зал, а там після уроків все брудне, тому що займалися в кросівках, в яких бігали по вулиці. Також не вистачало м’ячів. Та й три тренування в тиждень дуже мало для професійного рівня в подальшому.

– У футболі є академії, а як у волейболі? Куди можна відправити дітей займатися цим видом спорту?

– У волейболі складно. Здебільшого це самородки. Нормальний інтернат є тільки в Харкові. Ще в Києві є. Там діти живуть, харчуються, вчаться, тренуються по 2 рази в день. Там дійсно виховують професійних спортсменів. У нас по 3-4 тренування в тиждень. Це не той рівень підготовки. Він не дуже професійний. А інакшого у Львові банально нема.

– Чому ти займаєшся волейболом, якщо є багато видів спорту, в яких можна заробити більше грошей?

– У мене і тато займався волейболом, і мама. Вона досі працює дитячим тренером. Я все перепробував: футбол, баскетбол, настільний теніс, гімнастика. Але гени зіграли своє.

Раніше я взагалі не думав про гроші. Зараз трохи інше — мені вже платять за волейбол. Якби я вибирав йти в футбол, бо там більше платять, то це неправильно.

– Футболіст за 15 років кар’єри може відкласти гроші на решту життя. Як з цим у волейболі?

– У волейболі взагалі не так. У нас в команді лише один гравець має машину. Якщо поїхати на базу «Карпат», які на дні турнірної таблиці, то вони на таких машинах, що «мама не горюй». А ми виграли чемпіонат і Кубок — такого нема.

Я ніколи не думав про гроші як про першопричину якогось заняття. Це так само, як думати — «якщо в IT є бабки, тепер я буду it-шником і вивчу програмування». Хоча це може не подобатися і в тебе не буде до цього таланту. Це так не працює.

– Не образливо, що футболісти отримують набагато більше, ніж ви, хоча виконують приблизно однакову роботу?

– Це трішки кусає. Ми виконуємо ті ж навантаження, але футбол в нас на іншому рівні розвитку, тому там вищі зарплати. Футбол популярніший, тому бізнесмени хочуть мати футбольний клуб. Це типу престижно — сів собі в ресторані і дивишся, як вони грають. З волейболом це не так.

– Ти пересікався з футболістами на різних рівнях. Вони справді понтовіші, ніж інші спортсмени?

– Було таке, що вони на понтах. Ми завжди називали їх бобрами. Чому? Так повелося. В 13 років я просто хотів займатися тим, що подобається, а не понти ганяти чи бабок заробити.

– Тобі вистачає того, що ти заробляєш на даний момент? Буває важко?

– Ох, раніше я мав ще стипендію — 820 гривень.

У нас з мамою все розподілено. Я часто можу купити їй подарунок: телефон, щось на кухню. Я собі не можу дозволити все, що захочу — от вийшов Айфон Х, і кожен футболіст з ним ходить. Я не можу викинути штуку баксів просто так. Я не можу купити собі дуже дорогі речі.

– Бувають моменти, що на мівіні сидиш?

– Ні. Я не обмежую себе в харчуванні та одязі. Гуччі, Айфон Х я можу собі купити, але потім буду сидіти на мівіні.

Я люблю брендові речі Fred perry, Lyle and Scott . Я купую їх в бариг в інтернеті, або в асусі. В «пул енд бір», чи «бершках» я не люблю вдягатися. Ти купиш футболку, а в ній ходить кожен третій. Краще на секонді вирвати хорошу брендову річ. Вона буде в тебе ексклюзивна. Єдине — я люблю кросівки, купую їх в New Balance і Nike. В мене пар ходових 9 і ще 6 ігрових. Не на правах реклами, вони мені нічого не заплатили.

– Твоя зарплата більша за 500 доларів?

– Десь в цьому районі. Але я не можу оголошувати такі великі цифри — вони не влізуть в екран.

– Не бачиш нічого дивного в тому, що ти їздиш на ігри та з ігор на маршрутці?

– Я завжди їжджу на «еталончику». Це — антіхайп, це — круто. Я з народом. Після матчу в маршрутках часто діалоги є, або коли на матч їду, то люди підходять. Мене це взагалі не бентежить. В перспективі хочу автомобіль, але я не думаю: «О, зараз мені треба йти на маршрутку, їхати з «челядью». Вивчаю людей, помагаю бабусям зі сумками.

«Деякі викладачі казали іти вчитися в Інфіз. Але якщо я спортсмен, то ще й можу бути не дурним і щось знати» 

– Я теоретично можу займатися журналістикою до кінця життя, ти волейболом — ні. Маєш запасний варіант?

– Можна працювати тренером чи кимось у структурі клубу. Але я закінчив Львівську Політехніку по спеціальності «логістика» (управління та організація перевезень). Там я вчився сам, мене ніхто не тягнув і «не мазав». Не виключаю, що після закінчення кар’єри буду працювати логістом. Спорт — це така справа... От завтра ти ламаєш ногу і нікому не потрібен. А логістика мені подобається.

– Важко паралельно ходити на пари?

– На першому-другому курсі я реально поєднував пари і тренування. На третьому і четвертому вже не ходив — спочатку ти працюєш на заліковку, а потім заліковка — на тебе. Як і у всіх студентів. Мене викладачі знали, вони бачили, що я не якийсь повний дебіл, я їм все пояснював і з’являвся тільки на сесіях.

Зранку йдеш на пари, потім біжиш на тренування, потім повертаєшся — ще одне тренування. Курсові всякі потім треба писати. Але добре, що 5 років отримував стипендію.

– Не платив ніколи?

– Були моменти, коли з викладачами знаходили спільну мову, щоб спростити здачу курсового проекта. Коли я бачив, що можу сам це зробити, то завжди робив це сам.

– Більшість гравців академії «Карпат» вчаться в Інфізі. Чому ти обрав Політех?

– Я спеціально не йшов в Інфіз, бо розумів, що, крім волейболу, мені потрібен хоч якийсь бекграунд. Пішов в Політех, бо мені до нього йти дві хвилини. Це жарт.

Я відучився там 5 років і не шкодую. Я нікого не просив за мене рішати. Міг підійти до викладача і сказати, що завтра не зможу бути на здачі курсового — перенесіть на тиждень. Дехто входив в положення, а дехто казав іти вчитися в Інфіз. Це дуже совдепівський підхід. Якщо я спортсмен, то ще й можу бути не дурним і щось знати.

– Чому саме логістика?

– В 11-му класі я вичитав, що це доволі перспективна галузь. І я розумів, що тут точно проходжу на бюджет. Ще думав про менеджмент, але це дуже обширне поняття, а зараз я маю диплом інженера і маю уявлення, де можу працювати. В мене багато одногрупників працюють за спеціальністю і досить непогано себе чухають.

– В універі знали, що ти професійний волейболіст?

– Деякі викладачі, з якими я був в «кентафуріках», цікавилися і знали, чим я займаюся. У нас на кафедрі є футбольна команда і викладачі звідти часто розпитували, з ким ми граємо. Вони були взагалі в шоці, коли ми почали закордон їздити.

– Скільки разів бувало таке, що тебе впізнавали на вулиці?

– В місті дуже рідко. За весь час, що я займаюся волейболом, на вулиці підійшло людей сім. Після ігор в залі це набагато частіше. В мене взагалі нема відчуття, що я публічна людина.

– Ніколи не користувався тим, що ти — професійний спортсмен, як це буває у тих же футболістів?

– Один раз я пішов їсти бургер і мене впізнали — але я заплатив. Ніколи таким не користувався — це все ж не на тому рівні, щоб я вивалювався п’яний з тачки і кричав: «Я вас всіх порішаю, бо граю в волейбол за «Барком»!» Мені скажуть: «В два рази більше башляй, дебіл!»

– З іншої сторони ти реально можеш ходити п’яний по місту і тебе ніхто не впізнає.

– Так і є. Більшість з зірок каже, що, коли не дають ступити кроку, то це напрягає. Але мене це не чекає, тому все нормально. Можна ходити по вулицях п’яним.

– Ти бухаєш взагалі?

– Коли виграли чемпіонство, то святкували і випивали. Можна бокальчик пива в п’ятницю випити. Просто треба знати міру, а не вивалюватися з-під стола.

– Багато волейболістів курять?

– В сезоні, що закінчився, в нас не курив жоден гравець. Але є люди, що курять. Їх менше половини — відсотків 30. Хочеш курити — кури, головне — грай у волейбол. Це залежить від тренера. Дехто бігає, цигарки забирає, а дехто просто каже показати результат на майданчику.

– Зараз двомісячне міжсезоння. Що ти робиш?

– Я вже їздив в Італію біля Венеції в Бібіоне. Я там поєднував волейбол з відпочинком. Там був неофіційний фестиваль пляжного волейболу. Ввечері там 5-7 тисяч людей на пляжі — музика, величезна тусовка, а зранку грали в волейбол. Я і відпочив, і займався улюбленою справою.

Там були призові, але туди я їздив за свій рахунок. Ми зайняли 9-е місце і виграли 150 євро. Але ми перемогли в 6 іграх поспіль і могли грати далі, та в нас був літак. Ми трохи не розрахували час. А могли взяти призові за перше місце — 2 тисячі євро. 

«Якщо їдемо в умовну Вінницю, то в суботу зранку приходять 30 «міхаличів», які кричать: «Рагуль, подай в сітку»

– Чому ти граєш саме за «Барком-Кажани»?

– Я сам зі Львова, починав займатися волейболом саме тут. Я займався в ДЮСШ «Автомобіліст», на базі якого й сформувався «Барком». Я з першого дня в цьому клубі, мені комфортно грати саме тут.

– Зараз команду тренує латвієць Угіс Крастіньш. Різниця між ним і українськими тренерами є?

– В наших тренерів все на фізику, тактики майже нема. Головне — вистрибнути вище і вдарити сильніше. А в нас під кожного суперника інша тактика, все розбираємо. Нема просто завдання зіграти на публіку. Суперника треба обіграти перш за все головою. Волейбол — це ж інтелігентний вид спорту.

– Бували у твоєму житті дуже дивні правила тренерів?

– Коли грав за молодіжну збірну, то в нас на ніч завжди забирали телефони і комп’ютери, щоби ми не сиділи і не лайкали фоточки дівчат з голими сраками, а готувалися до гри. Це дивно.

А зараз в «Баркомі» на всіх тренуваннях у нас грає музика. Ми самі обираємо плей-лист — кожен обирає по кілька пісень. Під музику прикольніше тренуватися. Вона виключається, коли фаза тренувань доходить до серйозного.

– Про український волейбол майже нічого невідомо, про нього мало пишуть в ЗМІ. Він справді настільки нецікавий?

– Наш волейбол погано продається. Про це взагалі ніхто не думає. Президенти і тренери хочуть вибити гроші, щоб самі на тому заробити.

От наш клуб першопрохідець якийсь. У нас і назва така, як в команд НБА – «Кажани». А назви інших клубів складаються з абревіатур – «ШВШМСВ» якесь. Кому це буде цікаво? Або форма — просто чорно-біла. У нас — кажан на всі груди, такий собі бетмен. Шарфики різнокольорові. Це тим же дітям кидається в очі — вони хочуть грати в цій формі, ходити в цій атрибутиці, це їх зацікавлює. Решта клубів не задумується над цим. Вони просто хочуть вибити гроші з “горсовєта” чи університету.

– Український волейбол — не цукерка, але й все, що навколо нього — теж сумне. Чому?

– Згоден. Український тренер не буде відповідати на провокативні питання, а втече від них. Наприклад, НБА — це вже не спорт, а шоу. Не кажу робити так само, але щось піддивитися можна, десь пожартувати. Це підхоплять медіа, це буде поширюватися. Якщо все буде так сухо: «Ми потренувалися і виграли. Ми молодці», то з того нічого не вийде. 

– В тебе нема бажання кинути це все і спробувати себе закордоном?

– Це найпростіше зробити — просто поїхати туди, де вже все готове. Такі думки були — в ту ж Польщу не так і далеко. Раніше було важко — в мене тут ще й навчання було, не хотілося все кидати. На даний момент мені комфортно і я хочу в українському волейболі бути — він рушився з мертвої точки, медіа вже почали висвітлювати цей вид спорту. Раніше все було просто ніяк. .

- Ну от приїжджаєш ти в зал в Лубни і думаєш: «Що я тут взагалі роблю?» або ситуація з «Вінницею», яка мінялася гравцями з другою командою. Тобі буває соромно, що ти частина цього всього?

– Ні. Хіба буває таке, що наїдаєшся волейболом і тиждень-два не хочеш ні грати, ні дивитися його. Це нормально. От зараз відпустка і я вже скоро буду голодним за волейболом. Весь час в перельотах і переїздах — не висипаєшся і змучуєшся від темпу.

– Волейболісти — двометрові люди. Наскільки важко в потягах?

– Ноги виставляємо з купе, робимо шлагбауми, беремо гроші за прохід. Або в калачик скручуємося. В літаках також дискомфортно — ноги треба під себе підбирати. Добре, що ми приїжджаємо за день до гри, а не за годину. Наприкінці сезону тебе вже нудить від тих поїздів і привітних провідників.

– Ми сильно відстаємо від Італії та Росії в плані волейболу?

– Це як з виробництвом вина — у Франції один рівень, у нас — інший. Поки що навіть порівнювати не можна. В Росії при клубі є команди, які грають в нижчих лігах. Діти грають в тій самій формі, тренуються в тому ж залі, що й перша команда. Вони бачать своїх кумирів, і коли Леон чи Андерсон грають на твоїх очах, ти хочеш бути схожим на на них. А у нас ти приходиш в школу грати в волейбол і нікого там не бачиш. Це також впливає.

– Назви речі, від яких тебе нудить в українському волейболі.

– Всюди погані зали — хороший лише в нас і «Локомотива». Буває, що взимку в зоні розминки треба стояти в куртці та шапці. Погано, що мало людей приходить на ігри — хіба багато на «Локомотиві» та єврокубках.

Якщо їдемо в умовну Вінницю, то в суботу зранку приходять 30 «міхаличів», які кричать: «Рагуль, подай в сітку». Не дуже хочеться грати в такій обстановці, але маємо те, що маємо. Ми не можемо це виправити.

Ну і більшості журналістів пофіг, що хтось там з кимось грає.

– Яка найбільша біда українського волейболу?

– Нема грошей. Чого дурні? Бо бідні. Чого бідні? Бо дурні. Якось так.

– Чому людині, яка має гроші, треба піти у волейбол?

– Не знаю, тут йому гроші ніяк не вернуться. Нема ні платних трансляцій, ні продажу футболок, нічого. Але до нас на єврокубки люди більше приходять, ніж на футзал. Це ж приємно, що багато людей приходить дивитися на твою команду. Це мотивує.

Треба зосереджуватися на цьому, а не на 20 «міхаличах» чи матчах з «Буревісником». Наш волейбол — це синусоїда. Вчора повертаєшся з Тель-Авіва, а сьогодні тренер каже, що через 3 дні виїзд в Вінницю, де «+9» в залі. 

За матеріалами: ua.tribuna.com
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: