Михайло БОЙКО: "У мене навіть прізвисько на заводі було відповідне - "Капітан"

08 вересня 15:11
Переглядів: 186
гол

Чи знаєте в що спільного у історії нашого «Тепловика», німецького «Вольфсбурга» та англійського «Іпсвіча»; що об’єднує ямницький «Цементник», ФК «Королівка» з іспанськими «Севільєю» і «Депортиво» чи то з італійськими «Самподрією» та «Вероною»?.. Не здогадуєтеся? - Всі вони ставали чемпіонами принаймні на сьогодні лише один раз. І при цьому не надто важливо цілої країни чи окремого регіону.

У кожної команди є свій зірковий час. У одних він настає частіше і триває довше, а у інших - продовжується лише мить.  Але від цього він не є не менш дорогим і пам’ятним як для самих футболістів так і для їхніх палких прихильників. Яскраве світло тієї єдиної перемоги ще довго зігріватиме теплотою спогадів спраглі уболівальницькі серця скільки б років після тієї події не минуло.

Команд у історії десятки, сотні тисяч а чемпіонами стають одиниці обрані та найбільш достойні. Івано-Франківький «Автоливмаш» (був колись такий колектив) якраз із їх числа. Він тріумфував на Прикарпатті 1996-го року, як і «Осер» у Франції. Відтоді у обидвох Бистрицях збігло чимало води, немає вже тієї команди, встигли стати на шлях дорослого діти, які народилися у рік того успіху, а пам’ять про самобутню команду залишається і житиме та не потьмяніє.

Навіть коли узяти за мету укладати колись своєрідну футбольну енциклопедію-абетку нашого краю, то розпочинати і завершувати її пасувало тільки з «Автоливмаша» і Бойка - його незмінного керманича, якого для простоти футбольний люд інакше як Яковичем не величав. (Спокуса назвати матеріал на кшталт «ФутболМихайлівського періоду: від А до Я» повірте, була надто великою).

Їх направду неможливо розглядати нарізно. Вони настільки зріднилися, що уособлюють собою, ототожнюють одне одного і ту славетну переможну епоху. І у нашій  свідомості також. Михайло Якович по праву називає «Автоливмаш» своєю командою. Не заперечуватиме, мабуть, ніхто. Може через те і досі вагаємося: про кого з них двох більше подана нижче розповідь.

Багато в чому якраз цей феномен і став визначальним у нашому  редакційному екскурсі сторінками літопису прикарпатського аматорського футболу. Чи не заслуговує на увагу заводська дружина, яка під орудою свого тренера, перебувала на провідних ролях півтора десятка років? Подібне не може не викликати поваги і цікавості водночас. Найперше у сьогоднішнього молодого покоління уболівальників, яким не довелося застати ані самої команди, ані її славної епохи. А для тих, хто захищав її честь, хто був її прихильником, палко уболівав і пам’ятає, буде добрий привід згадати все, з ностальгією зануритись у баталії тих далеких днів, хоча б для того, щоб просто повернутися у молодість...

Тож наш сьогоднішній співрозмовник Михайло Якович Бойко - особистість направду легендарна, наставник не менш легендарної команди минулого - Івано-Франківського «Автоливмашу»

ЧАСТИНА 1

ВІКНО У ФУТБОЛ

- Михайле Яковичу,з чого для Вас розпочався футбол?

- Достеменно навіть не скажу. Ще з малих літ, відколи себе пам’ятаю, мане вабила ця гра. Мабуть це прийшло зі шкільних років. Пригадую у нашій липівській школі працював вчитель фізкультури Іван Гнатович Юрків. До речі, це був улюблений вчитель всіх учнів. Я був не виняток. Окрім того наставник щоразу давав мені читати популярну у ті часи газету «Совєтскій спорт». Я зачитував її практично до дірок, особливо все, що стосувалося футболу. І щоразу з нетерпінням очікував вчителя із свіжими газетами.

А ще будь-що намагався потрапити подивитися футбол по телевізору. Він у школі був один і коли мене не пускали, бо мовляв, малий ще, я ставав на підвіконня, чіплявся за раму і зазирав до тренерської кімнати, де вчителі зазвичай дивилися футбольну трансляцію...

... А пізніше?

- Навчаючись у старших класах я почав виступати за липівську команду юнаків, а згодом продовжив під час служби в армії. Служити довелося в Москві і там я грав у складі полкової команди. У зв’язку з цим завжди з посмішкою згадую такий епізод: після служби повертаюся додому, ледь зайшов до хати, як мама зустріла з порога «ховайся швидко під ліжко, бо за тобою вже прийшли!». На моє здивування і німе запитання відповідь була короткою: «грати у футбол!». Це дійсно так було. Не встигнувши навіть розпакувати валізи я без зайвих вмовлянь вирушив грати у футбол.

- На якій позиції Ви грали?

- Правого захисника. Скільки себе пам’ятаю - постійно вдягав футболку з моїм другим номером.

- Що було далі?

- З роботою тут було сутужно і я поїхав до брата в Біляївку, що на Одещині. Він працював там головним агрономом у радгоспі. І ось у одній із його комірчин я побачив купу екіпірування - футбольну форму, бутси. Уявляєте моє здивування. Брат відповів, що опікується тут водночас і футболом. Пояснив, що форму гравцям на руки не видають. Тому вона і знаходилася там. Її самотужки перуть, прасують. Я залишився працювати і разом з тим виступав за тамтешню команду на першість Одеської області. Ми вигравали якісь там змагання і турніри, вже і не пригадаю. А ось кубок Одещини у 1969 році точно здобули. До речі, саме там, на півдні, я вперше побачив бутси з шипами. Так тривало два роки, після чого я повернувся додому. Влаштувався на завод «Промприлад», де не полишав футбол. Довелося пограти разом з Богданом Морозом і навіть Мирославом Івановичем Думанським, які раніше захищали кольори майстрівського «Спартака». Між іншим, тогочасний «Прилад» був чи не найфутбольнішим підприємством у місті - у заводській першості приймало участь півтора десятка команд. Поле нинішньої «Науки» заледве витримувало таке навантаження. А баталії які були! Згодом я перейшов грати на районний рівень, був період, коли займався різними організаційними футбольними питаннями та полишив цю справу.

- Чому?

- Різні на те були причини. Та найголовншим стало те, мабуть, що у мене з’явилося нове захоплення. На щастя також футбольне. Не знаю, як так сталося, але я пристрастився будувати футбольні поля.

- Як саме?

- Було це в селі. За власні гроші замовляв грейдер. Той рівняв місцину, розбивав поле, бігові доріжки. а таке довколишній люд частенько нападав на мене. Щоразу я жалівся батькові... А щойно м’яч, бувало, з нового поля скотиться до когось на обійстя, то «круглого» одразу - на вили. Спересердя тато навіть говорив: «сусіди на тебе ображаються, бо пасовисько їм знищив. Не приїжджай мені додому, сиди краще у місті!».

- Мабуть то була Ваша доля - назавжди пов’язати себе з футболом.

- Сьогодні, з висоти років, я багато про це думаю і зайвий раз у цьому переконуюся. Сталося так, що після «Промприладу» я перейшов на В/О «Карпатпресмаш». Але футбол мене і там не полишив. Я працював майстром в цеху. Якось отримав важку травму, довго відновлювався, але навіть пересуваючись на милицях приїжджав дивитися футбол заводської команди. Коли ж одужав - директор заводу Володимир Карман запропонував мені очолити «Машинобудівник». Несподіваною була сама пропозиція, але несподіваного для мене нічого не було. Мабуть я вже зарекомендував себе у аматорському футболі.

- Лячно не було? Коли це відбулося?

- У 1989-му році - два роки після утворення колективу і за рік після дебюту у обласній першості. Страшно не було, радше тиснула відповідальність. Допомагало те, що я знав всіх футболістів. Був навіть такий випадок свого часу. До цеху, де я працював, прийшли Олег Руденський і Євген Ручкан і пропонували тренувати команду.

- З чого довелося розпочинати?

- Тренером я направду не був. Та й ніколи так себе не називав. Правильніше - представником команди. По суті я був організатором. А почав із дисципліни, із наведення порядку. Тренувалися ми чотири рази на тиждень. У суботу напередодні недільної гри мали вихідний, а понеділок також. Також відповідно відновлювалися - на заводі була сауна з басейном. Одним словом, все було поставлено, як у профі. Трои згодом пішли ще далі - створили при заводі спортивний клуб «Юність» а гравців команди оформили спортивними інструкторами.

«Вчися, тобі це знадобиться»

- Звідкіля у Вас потяг до цього, як прийшли до подібного?

- Найперше, то пора була така. Як тоді говорили госпрозрахункові спортивні клуби при госпрозрахункових підприємствах. А організаційна робота - це, мабуть, було у мене в крові. Та ще і у футболі. Я мав задатки гуртувати довкола себе людей, щось організовувати. Очевидно це пішло звідси. У мене навіть прізвисько на заводі було відповідне - «Капітан». Може якраз з цієї причини. Я завжди вважав що порядок і організація є першочерговою в усьому. А у футболі, як відомо, вони частенько б’ють клас. Керуючись цим і діяв, багато в чому інтуїтивно.

- Але ж як не крути, до істинного тренерства все це має досить слабке відношення. Як виходили із ситуації?

- Я багато вчився самотужки. Щось переймав у колег-суперників, до чогось приходив сам. Я відвідував практично усі тренування франківської команди майстрів «Прикарпаття» - від Лукашенка до Морозова. Було  повчально, адже кожен наставник має власні погляди на гру, її складові, навіть певні моменти. Але найбільше я перейняв від нашого Івана Михайловича Краснецького. Він - мій земляк, з Братківців. Ми разом ходили до однієї школи. Іван Михайлович не лише дозволяв відвідувати його заняття, але й при цьому я міг розташовуватися там, де забажаю - на трибуні, безпосередньо біля поля, чи за воротами - лишень би мені було зручно і видніше. «Вчися, Михайле, - наголошував він - це тобі  обов’язково знадобиться». Я все старанно нотував: вправи, навантаження, тощо. Бувало й таке, що Іван Михайлович частенько їздив з нашою командою на матчі чемпіонату області. І що дивувало найбільше при цьому, щоразу питав у мене дозволу. А якось, здається було це у Калуші, попросився бути на передматчевій установці... За кілька днів по тому при зустрічі зауважив, що я все правильно підмітив і правильно розставив акценти. «Але скажи, - запитав він, - ти направду багато береш із того, що я використовую?» Я ствердно кивнув і побачив, що Михайловича подібне потішило. Я ж в свою чергу був гордий із того, що у мене щось таки виходить і мою працю відзначають серед колег по цеху. Я вчився практично по ходу, як тільки-но з’являлася така можливість - у тренерів, у відомих футболістів. Так було у випадку з Богданом Дебенком. Він попросився пограти за «Машинобудівник». Я не заперечував, допоміг влаштуватися до нас на роботу. Він багато дав нашій команді як гравець і мені особисто як тренеру, бо пройшов хорошу школу на майстрівському рівні, працював під керівництвом кваліфікованих наставників. Для мене це було важливо.

- Як засвідчував час, Ви виявилися доволі здібним учнем...

- Усе сталося само по собі. Так склалося, що свої найкращі сезони команда провела після того, як я безпосередньо нею займався. Напевно у цих успіхах була доля і моєї заслуги, та то лише частка. У нас добре була поставлена організація і загалом робота. В складі грали кваліфіковані футболісти. Важливим іншим чинником було те, що ми - франківська команда і мали всі належні умови. Хлопцям нікуди далеко не потрібно було добиратися. До того ж у нас добре платили. До нашої команди прагнули потрапити. Тож потрібно було тільки правильно розпорядитися усім цим, скерувати ресурси і потенціал на вирішення серйозних турнірних завдань.

- Основа будь якої команди - це все ж виконавці. Знаю, у лавах Вашої команди ї вистачало в усі часи.

- О, це дійсно так. За півтора десятка сезонів у обласних змаганнях через наш склад пройшло чимало добрих футболістів. Причому, як і тих, хто до приходу до нас вже був знаний, так і тих, то став відомим вже після виступів за нас, у інших колективах високого рівня. Всі і не згадаю, хай вибачають, та і не у хронологічному порядку. Передусім це Богдан Дебенко, Олег Руданський, Євген Ручкан, Степан Дзюник, до речі капітан нашого чемпіонського складу, причому, як на мене, найкращий «вічний» капітан усіх поколінь автоливмашівців. Далі слід згадати Віктора Михайлова, Володимира Мартинюка, Андрія Коваля, Миколу Тимківа, Василя Говзана, Ігоря Коцко, Ігоря Костецького, Івана Луканя. Свого часу наші кольори захищали Василь Костюк, Олександр Стефанків, Петро Мельник, Орест Дорош, Володимир Сусяк, Олег Логаза. А ще були Микола Семотюк, Михайло Вітер, Володимир Хома, Михайло Музичин, Руслан Остафійчук, Олег Рипан, Віктор Данищук, Ярослав Веляник, Андрій Нестерук, Олег Дем’яник, Богдан Шпирка, Дмитро Гуменяк, Брати Михайло та Ігор Гогілі, Петро та Роман Русаки, Олег і Тарас Гнатишини.

Саме тут підвищували свою майстерність Володимир Салій, Юрій Костишин і молодші за них Ярослав Годзюр, Василь Плехтяк, Петро Ковальчук та Ігор Худоб’як, яким доводилося виходити на поле разом з досвідченим Миколою Вітовським.
Як відомо, пізніше вони з успіхом виступали за майстрівські колективи і не лише в Україні.

- Що не кажіть, а з такими майстрами шкіряного м’яча грі було не мріяти про підкорення чемпіонської вершини.

- Тогочасний обласний чемпіонат був хорошого рівня, представницький за складом учасників. Приємно, що наш колектив водив до числа найсильніших, із нами рахувалися суперники, десь брали за приклад. Ми вже тоді були сильними. Свій перший трофей - Кубок області тоді ще «Машинобудівник» виграв у 1990-му. За рік став срібним призером чемпіонату. А у 1993-му подібну чемпіонатівську висоту підкорив вже «Автоливмаш».

- Чому було перейменовано команду?

- Саме так називався один із заводів виробничого об’єднання «Карпатпресмаш». Спортивну честь заводу «Автоливмаш» ми якраз і захищали.

- Так сталося, що чемпіоном області колектив став вже із новою назвою. А коли вперше у Вас особисто з’явилися думки про чемпіонство?

- Повторюся, ми мали орошу базу, поставлену роботу, добрих виконавців. До того ж знали свою силу і ціну собі. Два наступні сезони, що передували чемпіонівському «Автоливмаш» фінішував слідом за лідерами - п’ятим. І це теж був показник нашої сильної гри. Напередодні стартів чемпіонату ми щоразу намагалися зіграти спаринги із «Прикарпаттям». І зазвичай ми не поступалися більш досвідченим. Окрім того, наш «Автоливмаш» вдало грав тоді у розіграшах «Кубка Підгір’я», де зустрічався з командами, які виступали у майстрівських лігах. Також у рамках підготовки вигравали різноманітні міні-футбольні турніри на кшталт колись популярного «Кубка Карпат», причому змагаючись із сильними колективами тоді ще союзного рівня. А це тоді багато важило,  а ще було хорошою школою.

Скажу відверто, думка про те, що моя команда має стати чемпіоном не полишала мене відколи я її очолив. А мрія про чемпіонство була своєрідною нав’язливою ідеєю. В середині 1990-х ми вже були не гірші за інших, навіть за калушан з коломиянами - тогочасними лідерами.  І таки цього досягли.


Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити