Наші футболісти ворогували з польськими й між собою

12 січня 13:07
Переглядів: 195
футбол

Команди копаного м"яча — так українською називали футбол у міжвоєнній Галичині — створювали за національною ознакою. Поляки мали свої клуби. У Львові найсильнішими з них були "Поґонь" — чотириразовий чемпіон Польщі, "Лехія" і "Чорні". Львівські євреї створили свою "національну" команду "Гасмонея". Гордістю українського футболу вважали "Україну".

Закінчилася Перша світова, а за нею й українсько-польська війна, Галичину остаточно приліпили до Польщі. Нова влада взялася облаштовувати також і спортивне життя. Заснували Польський футбольний союз — ПФС. До нього вступали польські та єврейські клуби. Українські противилися.

— Якщо ми не йдемо з поляками на компроміс в інших галузях, то чому потрібно робити це у спорті? — вважав Ізидор Мазяк, голова спортивного товариства "Скала" зі Стрия.

Такої думки були керівники більшості клубів. А згодом і заснованого 1925-го Українського спортового союзу — УСС.

Члени Польського футбольного союзу не мали права зустрічатися з клубами, які до нього не належать. Варто було "Україні" зіграти товариську гру з пефеесівським ЗЗК, як його на рік дискваліфікували. Ігри ж "України" з іншими українськими командами в рамках першості УСС задоволення давали мало. Бо львів"яни були на голову вищими за суперників з української глибинки й перемагали з перевагою щонайменше у п"ять м"ячів. Цілком інша гра була, коли вдавалося оминути регламент — "реґулямін" — і вийти на поле з рівноцінними польськими командами.

— Дотеперішня тактика наших спортових властей засудила нашу дружину на неминучий упадок, — дорікав після матчу з польською "Спартою", програного з рахунком 0:4, колишній гравець "України" Володимир Стоцький. — Бо лишався їй тільки один шлях — грати виключно зі своїми дружинами, легко їх перемагати й нічого від них не вчитися. Так далі бути не може. Перестаньмо дивитися на спорт із чисто формальної точки і не робім із нього політики. Бо бачимо, які сумні наслідки це спричинює.

1928 року "Україна" таки вступила до ПФС. Лише поставила свої умови.

1. Офіційною мовою "України" як внутрішньою, так і в стосунках із ПФС, залишається українська.

2. "Україна" має право брати участь у змаганнях з українськими командами, які не належать до ПФС.

3. "Україна" не братиме участі в акціях ПФС, які мають хоча б натяк на польський національний характер.

4. "Україна" відразу ж входить до класу "А" — найвищого у Львівській окрузі на той час — і має ті ж права й обов"язки, що й інші члени ПФС.

Та вже 5 лютого того ж року збори УСС ухвалили "виключити Українське Спортове Товариство "Україна" з членів Українського Спортового Союза", бо, вступивши до ПФС, команда порушила "статут і реґулямін" організації.

22 квітня "Україна" провела у Львові перший матч у рамках першості ПФС. Господарі поступилися "Ревері" зі Станіслава з рахунком 0:10. Проте вже наступного сезону "Україна" змогла піднятися на друге місце у своїй групі. До ПФС почали вступати й інші українські клуби. Серед перших — станіславський "Пролом", тернопільське "Поділля", стрийська "Скала" і перемишльський "Сян".

Керівництво Спортового союзу все одно не поступалося. Тож коли напередодні фіналу першості УСС 1933 року "Роксоляна" з Рогатина — фаворит змагань — зіграла товариську гру з польською командою, її відразу дискваліфікували. Така принциповість не додавала змаганням популярності. У містечках і селах на матчі ще так-сяк ходили. А у великих містах уболівальники віддавали перевагу матчам за участі опальних команд, що вступили до ПФС. Так, фінальну гру першості УСС 1933 року у Львові між місцевими "Метою" та "Тризубом" відвідали 150 глядачів.

футбол
Тернопільський клуб "Поділля" на початку 1934-го подав заяву про вступ до Українського спортового союзу. Команда вже кілька років не без успіху виступала в нижчих лігах ПФС. "Поділля" прийняли з умовою: негайно розірвати стосунки з Польським футбольним союзом.

Щоб розібратися в ситуації, у Тернополі скликали нараду. На неї запросили представника УСС Ярослава Гладкого. А з іншої сторони — Євгена Чучмана з "України". Бо його команда найдовше грала у змаганнях під егідою ПФС.

— Український спорт повинен відмежуватися "китайським муром" від чужонаціонального і не входити з ним у ніякі зв"язки, — твердо стояв на своєму Гладкий. — Цей зв"язок із чужонаціональними клюбами в теперішню хвилину міг би принести більше шкоди, як користи. Тому УСС не має наміру співпрацювати з клюбами, які є членами ПФС.

— Учиться чогось від чужих — це ніякий сором і зрада, — заперечив Євген Чучман. — Спорт без сильного суперника, не маючи конкуренції, мусить занепадати і не зможе ніколи станути на висоті. Відноситься це передовсім до більших центрів. Щойно коли "Україна" почала розгривати змагання з чужонаціональними клюбами, зацікавлення спортом у нас зросло.

Більшість на нараді підтримали Чучмана.

— УСС не рахується з реальним життям та веде утопійну політику, яка ніяк не приносить користи українському спортовому життю, — підсумував зустріч член проводу клубу "Поділля" доктор Лисий.

"Поділля" відкликало свою заяву про вступ до Українського спортового союзу. Через два роки польська влада УСС розпустила.

УкраїнськиЙ клуб був членом Польського футбольного союзу в сезоні 1938–1939. Наступний сезон перервала Друга світова війна.

"Публика товкла публику, а суддя тільки відмахувався"

Матчі між українськими та польськими командами в Галичині в 1930-х нерідко закінчувалися бійками. Журналіст Роман Купчинський, що писав під псевдонімом Галактіон Чіпка, у газеті "Діло" розповів про побоїще під час гри "Україна" — "Лехія" 12 вересня 1937 року. Фейлетон називався "Після цікавого метчу".

"Учора прийшов до мене мій приятель, визначний спортовець. Я глянув і жахнувся. Голова в бандажах, рука в шині, а на одній нозі замість черевика — кальош. Налягаючи на ногу, приштигулькав до мене і подав ліву руку.

— Що тобі такого? — питаю. — Напад? Катастрофа в залізниці чи карамболь з автом?

— Метч "Лехія" — "Україна"!

— Перший раз чую, що ти граєш у копаний м"яч!

— Зовсім ні. Але я ходжу на цікавіші метчі.

— О, видно цей мусів бути дуже цікавий.

— Незвичайно цікавий. Уяви собі: "лєхіт" фавлює (фолить. — "ГПУ") нашого, ординарно фавлює. Суддя ні пари з уст. За хвилину другий те саме, а суддя диктує вільного до "України". Ми тоді в крик.

— Як то? І з крику тобі око запухло?!

— Е, ні! Крик тільки з початку. Потім пішла баталія. Хто чим мав і кого попав. Публика публику, грачі грачів, а суддя тільки відмахувався, але не дуже помагало. Пішла баталія, як під Альказаром.

— І ти, бачу, у ній брав визначну пасивну участь.

— Я ще вийшов сяк-так. За два-три тижні буду здоровий, як риба. Але інші — їм не пішло так гладко. Копачук — зломана нога й обойчик, Брамович — п"ять ребер і вибране око, Автоскі — відбиті нирки й обірване вухо, Фореньґефка — висипані передні зуби і заломаний ніс, а ран січених, колених і товчених, то й не злічити.

— І як це все скінчилося?

— 1:1. Але "Україна" мала багато більше з гри".

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити