Наталія ТУРКАЛО: "Я тепер мама для всієї команди"

13 грудня 08:52
Переглядів: 176
Наталя Туркало

Ветеран гандбольної «Галичанки» повернулася до рідного клубу

Під час домашнього матчу Кубка Виклику проти голландського клубу “Вірто Квінтус” у найдосвідченішої у лаві “Галичанки” – розігруючої Наталії Туркало – на трибунах була персональна група підтримки. “Ми працюємо у Палаці спорту “Галичина” уже багато років і пам’ятаємо ще перші ігри за участі Наталки, – пояснила пані, яка протягом години не втомлювалася підганяти “галичанок” до перемоги. – Тепер за команду грають молоді дівчата. Можливо, не менш талановиті за стару гвардію. Та коли упізнала серед них нашу Наталю, аж серце защемило. Добре, що вона повернулася”. 

- Незважаючи на перемогу, у домашній зустрічі з голландками нам не вистачило реалізації: ми не завжди забивали там, де просто повинні були здобувати очки, – критично оцінила феєричну гру команди Наталія Туркало. – Я би пояснила це не так хвилюванням, як браком досвіду. У нас ще дуже молода команда. Та, з іншого боку, навіть у чоловічій Лізі чемпіонів гравці найвищого рівня у подібних ситуаціях також не завжди уникають помилок. Цим і цікава гра. Тим паче, для нас домашній матч за повних трибун став першим за останні роки. Це чудово, що нам створюють умови для таких зустрічей. Що люди йдуть дивитися гандбол. Що не футболом єдиним живе сьогодні львівський спорт. Коли ми з дівчатами вийшли на майданчик і побачили цей натовп уболівальників, просто очманіли від здивування. А ось для європейських клубів це норма. У чемпіонаті Німеччини квитки викуповують заздалегідь. Тобто нам є куди рости й чого прагнути.

- Ви уперше вийшли на майданчик після декретної відпустки. Чи з’явилися якісь нові відчуття?

- «Я віковий гравець, – сказала собі незадовго до матчу, – тому передусім повинна підтримувати і допомагати молодим дівчатам, задавати темп грі». Мені тепер не личить хвилюватися. Здається, я тепер стала мамою не лише для власної доньки, а й для всієї команди. Материнство вносить суттєві корективи у звичний світогляд. Тож коли бачу, як хвилюється котрась із наших молоденьких дівчат, не можу пройти мимо. Обов’язково мушу підійти і знай­ти слова, щоб заспокоїти. Чи навіть прикрикнути, натиснути, якщо це необхідно.

Моїй донечці Анні уже виповнилося десять місяців. Вона уже досвідчена мандрівниця – на ігри чемпіонату України їздить разом зі мною. У такі дні для неї мамою є вся команда. Дівчата по черзі носять її на руках. Аня уже їх не боїться: звикла, що вони такі галасливі. Та найбільша спортивна любов доньки – це водне поло. У нас вдома по телевізору вмикають тільки два канали – мультики і спорт. Ми з чоловіком стежимо за всіма спортивними подіями. А донька помітно пожвавлюється, коли у свої водні розбірки вступають ватерполісти.

- Які найбільші труднощі переживає спортсмен, повертаючись у спорт?

- Повернутися до улюбленої гри планувала ще від початку декрету. Ось тільки не знала, куди саме повертатимуся. Після народження дитини молодими мамами не завжди цікавляться. Я хотіла грати, але при тому розуміла: не факт, що тепер комусь буду потрібна. Але мене відразу ж покликали у команду. Коли заходила вагітною на тренування, наш тренер Василь Козар неодноразово казав, що мені рано ще йти зі спорту, що варто уже подумати про повернення... Тож я не могла не погодитися.

- Василь Козар пояснив своє рішення вашою відданістю команді. Коли «Галичанка» розвалилася і ваші подруги по команді роз’їхалися усім світом, ви не покинули корабель, який йшов на дно. Чому?

- Коли усі дівчата приєдналися до своїх нових команд, мені також прийшло запрошення – із Білорусі. На початках я вирішила змінити команду. Навіть речі спакувала. Та коли почала виносити валізи з квартири, у нашої машини спустилося колесо. Поки чоловік ніс його ремонтувати на шиномонтаж, мені зателефонував колишній президент «Галичанки» Ростислав Кисіль і запропонував залишитися. Ну я й погодилася. Розуміла, що команда повністю розвалилася, що грошей відроджувати гандбол у Львові немає. Але голос серця був сильнішим за логіку. І не шкодую про свій вибір. Ціную те, що у мене є тепер.

- Чи підтримуєте стосунки з колишніми подругами по команді?

- При зустрічі, звісно, спілкуємося. Але самі спілкування не шукаємо. У кожної з нас тепер нове життя. Вікторія Борщенко з Регіною Шимкуте грають у Ростові-на-Дону. Настя Каменщикова виступає за румунський «Баямаре», Лілія Артюхович – за «Крім». Дехто вже зав’язав зі спортом, як Вікторія Ульянич та Віта Луткова. А Тетяна Штефан комфортно почувається у ролі другого тренера. Тетяна Трегубова прийняла словацьке громадянство. І ось тепер на чемпіонаті Європи в Хорватії та Угорщині виступає за збірну Словаччини.

- А чи легко було знайти спільну мову з молодшими дівчатами?

- Наші дівчата – це просто золото! Коли вони ставляться до тебе з такою турботою та повагою, як можна їх не любити? Дівчата мене тепло прийняли. Тонко відчуваючи моменти, коли мені вкрай необхідна їхня підтримка, ніколи не залишаються байдужими. 

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити