Роман Вірастюк: "Що більше вкладати у спорт, то менше витратимо на медицину"

08 березня 08:53
Переглядів: 158
Роман Вірастюк
Він зустрічав майже кожного спортсмена, який повертався із зимових Олімпійських Ігор у Південній Кореї. Незалежно від результату, вітав і дарував квіти українським олімпійцям.

Роман Вірастюк — легкоатлет, штовхач ядра, бронзовий призер чемпіонату Європи 1994 року, чотирикратний срібний медаліст Кубка Європи й учасник трьох Олімпійських Ігор, нині очолює Департамент олімпійського спорту в Міністерстві молоді і спорту України.

Громадському він розповів про цьогорічну Олімпіаду, нинішні умови для розвитку спортсменів і найспортивніший регіон України.

Романе, які висновки зробили після Олімпійських Ігор у Південній Кореї?

Насамперед, що ми — олімпійська країна. Дякувати Богові, приїхали із золотою медаллю. Збрешу, якщо скажу, що ніхто не розраховував на Сашка Абраменка. Він доволі успішно виступав перед Олімпіадою, був володарем «Малого кришталевого глобусу», є така нагорода. Перемагав на етапі Кубку світу й ставав призером ще кількох.

Навіть травма, яку він отримав перед Олімпіадою, не вплинула на результат. Я завжди казав, що психологія переможця живе не в м'язах, а в голові. І якщо Абраменко фізично відновиться, то поїде в Корею перемагати. Так і сталося.

Одна медаль — те, на що ми заслуговуємо?

Одна золота медаль! У нас були Олімпіади й без медалей. Україна взяла участь у 8 зимових Олімпійських Іграх, загалом здобувши 8 медалей. Якщо не згадувати невдалі Олімпіади, то виходить по медалі на кожні Ігри.

Менше з тим, після від'їзду збірної України у Пхьончхан, міністр молоді і спорту Ігор Жданов заявив, що Україна — не зимова країна, і на медалі розраховувати не варто...

Це була неправильна інтерпретація. Він мав на увазі інфраструктуру для занять зимовими видами спорту. Ще до Олімпійських Ігор Міністерство проводило кілька перевірок — виникли запитання.

Дехто не розумів, чому ми відправляємо наших спортсменів на тренування за кордон. Усе просто: там є спортивні об'єкти світового класу і туди приїздять найсильніші спортсмени світу. А тренуватися поряд з ними важливі, адже коли тренуєшся поряд із сильним конкурентом, ти ростеш. Коли ж займаєшся серед слабших, зростання немає.

Але ж тренуватися за кордоном надто дорого.

В окремих ситуаціях набагато дешевше, ніж будувати власний об'єкт. Ту ж санну траса.

У Кременці?

Узагалі, йдеться не про конкретну трасу. Збудувати світового рівня трасу на сьогодні коштуватиме 55-70 мільйонів євро. Щоб утримувати, треба щорічно виділяти щонайменше ще мільйон. Ми порахували й зрозуміли, що за ці кошти ми зможемо 15, а то й 20 років їздити на тренування в сусідні країни, де є готова інфраструктура. Я маю на увазі елітних спортсменів зі збірної.

Скоро буде біатлонна траса в «Буковелі», уряд уже виділив 50 мільйонів гривень. Трасу збудують з перспективою проведення етапів Кубка Європи та світу 

У Кременці має розвиватися дитячо-юнацький, юніорський і молодіжний спорт. Тому тамтешню трасу теж треба відновити. І лише тоді, коли спортсмени підростуть там, їх можна буде відправляти за кордон. Можливо, колись ми й станемо багатшими та зможемо збудувати щось своє.

Але ж побудова власних спортивних об'єктів — це робота на перспективу, чи не так?

Нині, коли в країні тривають бойові дії, це не на часі. Економічно мудріше виконувати траси в сусідніх країнах — Угорщині, Словаччині, Латвії.

Якщо казати не лише про санний спорт, який стан речей зі спортивною інфраструктурою України загалом? Зокрема, говоримо про зимові види, адже всі розуміють, що вони дорожчі за літні.

У нас є спортивна база «Тисовець», маємо надпотужний центр зимових видів спорту в Яворові, де вже пройшов етап Кубка світу з біатлону серед спортсменів з інвалідністю. Скоро буде біатлонна траса в «Буковелі», для цього уряд уже виділив 50 мільйонів гривень. Трасу збудують з перспективою проведення етапів Кубка Європи та світу.

В України завжди були сильні традиції у фігурному катанні. Мінспорту вже розробило концепцію державного інвестування будівництва Льодової Арени в Києві. Поза тим, плануємо реконструювати спорткомплекс «Авангард». На першому етапі потрібно 89 мільйонів гривень. Підготовчі етапи вже провели. На базі «Авангарду» будуть розвиватися шорт-трек та фігурне катання.

Романе, ви ж сам колишній спортсмен. Хіба вам комфортно було виступати за Україну?

Колишніх спортсменів не буває. Хто не хоче знайти рішення, той знаходить проблеми. Існує дуже багато прикладів, коли спортсмени тренувалися в маленьких клубах, стріляли в підвалах і досягали результату. Мені було байдуже! Головне, щоб було залізне ядро, а поруч тренер, який прагне і хоче результатів. І бажання.  

Мене запрошували після чемпіонату світу в 1995 році їхати в Австралію, була перспектива участі в Олімпійських Іграх у Сіднеї. Я не погодився. Хоч там давали дуже великі підйомні. Цифри не хочу називати, бо люди скажуть, що я вар'ят. Але я би вважав себе зрадником.

Зустрічаючи відповідальних за спорт осіб з областей, постійно запитую: «Яка частка бюджету області спрямовується на спорт?» З усіх регіонів є один виняток — Вінниччина 

Це персональний вибір. Звісно, для України це негатив. Для того, щоб людина з малечку доросла до спортсмена, якого схоче забрати інша країна, на неї витрачається дуже багато коштів. На сьогодні не існує жодного механізму, щоб виставити компенсацію за підготовку спортсмена, наприклад, у 10 мільйонів доларів. А ми б ці кошти могли використати на підготовку юних спортсменів.

В Україні спортом номер один традиційно вважають футбол. Різниця між фінансуванням футболу та інших видів спорту дуже суттєва. Хоча фізичні навантаження ідентичні, умови для тренувань у футболістів кращі, а гроші, вкладені в галузь — непомірні. Чому існує така несправедливість?

Футбол — це країна в країні. Я виступав як легкоатлет у Португалії за спортивний клуб «Порту». Це не лише футбольний клуб, а й баскетбольний, і гандбольний, це і дзюдо, і важка атлетика. Там познайомився з російським футболістом, який на той час виступав у «Порту», Дмитром Аленічевим. У нього була травма, спершу він ходив у гіпсі. Він запитав, скільки я отримую. На той момент я активно виступав, побив рекорд Португалії зі штовхання ядра, виграв клубний чемпіонат Європи. І виявилося, що я, чинний спортсмен, отримував у десять разів менше, ніж він, травмований.

Як на мене, ця ситуація могла б змінитися, якби в Україні ухвалили адекватний закон «Про меценатство». Приміром, у сусідніх Словаччині та Угорщині є така норма: кожна людина, сплачуючи податок 20 відсотків від заробітку, має право три відсотки виділити на певну обрану галузь, приміром, на спорт. Або будь-що інше. Якби в нас так само кожен долучився, ситуація змінилася б.

На Олімпійських Іграх у Пхьончхані був гучний скандал із саночниками. Зокрема, Андрій Мандзій заявив, що Міністерство не забезпечило його санями й іншим спорядженням, а власні олімпійські сани він робив у себе в гаражі. Уже відбувся «розбір польотів»?

Ще ні, але ми до нього готові. Утім, ситуація максимально проста. Андрій готувався до Олімпіади за рахунок Федерації санного спорту. За підсумками чемпіонатів світу та Європи комісія визначила чотирьох спортсменів, які готувалися за програмою олімпійської підготовки від міністерства. Їх повністю забезпечували спорядженням, про яке і звітувало Міністерство.

А те, що спортсмени виготовляють і готують спортивні снаряди власноруч — це норма у світі 

Торік у квітні був наказ про закупівлю, а рішення про те, що Андрій отримує шанс поїхати на Олімпіаду, з’явилося в січні цього року. Тоді Міжнародна федерація санного спорту додала нам одну ліцензію. А після чемпіонату Європи у Сігулді нам виділили ще одну.

Отже, збірна України із санного спорту відправила на Олімпіаду не 4, як планувалося, а 6 спортсменів. А те, що спортсмени виготовляють і готують спортивні снаряди власноруч — це норма у світі. А він це так подає, ніби він якийсь кулібін, який сам придумав і виготовив сани. Ще спілкуватимемося з Андрієм щодо цієї ситуації.

А як нині фінансують спорт в Україні?

Я дуже вболіваю, щоб голови держадміністрацій, коли звітуються в уряді, доповідали про спорт, як вони це роблять щодо ЖКГ і сільського господарства. Щоб вони були відповідальними і могли отримати догану від перших осіб держави, тоді була б трохи інша ситуація.

Зустрічаючи відповідальних за спорт осіб з областей, постійно запитую: «Яка частка бюджету області спрямовується на спорт?» З усіх регіонів є один виняток: Вінниччина. Тільки не проводьте, будь ласка, жодних паралелей! Коштів може бути багато, може бути мало. Але відсоток, виділений Вінницькою областю на спорт, вражає — десять!

В інших, заможніших регіонах спрямовують лише один відсоток бюджету області на фізичне виховання. На медицину — вісім, а на спорт — один! Ми досі не розуміємо: що, що більше вкладати у спорт, то менше витратимо на медицину.

За матеріалами: hromadske.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: