Розмова з минулим: Олег Гула

04 липня 16:26
Переглядів: 179
гула

Футбольний період на зламі 80-их і 90-их був особливим. Невідоме майбутнє робило український футбол романтичним і авантюрним. Нашим командам доводилося їздити у найвіддаленіші закутки Радянського Союзу. А це унікальні враження, емоції і спогади.

Відомий захисник львівських «Карпат» Олег Гула майже всю кар’єру провів у зелено-білих барвах. Він увійшов в історію галицького клубу, як футболіст, що взяв участь у двох знакових матчах львів’ян. Спочатку зіграв у прем’єрному поєдинку після відродження, а потім у першому матчі незалежного чемпіонату.

ПІВСТОЛІТТЯМІФІЧНИЙ ГОЛСЛОВА КВАСНИКОВА

– В останній день січня вам виповнився 51 рік. Зроблю вам комплімент – молодо виглядаєте.
– Коли святкував 50-літній ювілей, то мій сват замість привітання сказав: «Вітаю, ти прожив півстоліття». Мені стало страшно від цієї цифри. І зараз лячно. Коли у 2000-му році мені було 35, то також було незвично. Роки летять... От маю вже трьох внуків. 

– Футбол з ветеранами вже не бігаєте?
– Вже ні. Два роки тому до нас приїхали поляки. Мій екс-партнер Василь Гунько запропонував зіграти. Матч відбувався на «синтетиці». Перший тайм відбігав, все гаразд. В другій половині пройшло дві хвилини і я впав. Виявилося, що надрив ахілла. 

– Ви зараз працюєте на ЛКП «Львівводоканал». Знаю, що свого часу разом з вами трудилися кілька інших карпатівців...
– Нас туди влаштував кришталевий капітан «Карпат» Ігор Кульчицький. Першим на «Львівводоканал» прийшов Сергій Квасников, воротар «зелено-білих», який дебютував у команді ще на початку 80-их. Згодом туди працювати пішов і я. Пізніше приєдналися Віктор Рафальчук і Анатолій Саулевич. Останні двоє, щоправда, вже звільнилися. 

– На «Арені Львів» чи «Україні» ви є частим гостем?
– Ні, я не отримую задоволення від футболу. Не бачу того запалу. Для нинішніх футболістів багато вирішують гроші. Видатний начальник команди Карло Мікльош, з яким «Карпати» здобували ще Кубок СРСР вказував на поле казав нам: «Хлопці, ось там – все є. Тільки вийдіть, нагніться і підніміть». Таким чином він пояснював нам, що для футболістів створено всі умови, залишається тільки проявити себе у грі. Я жив у районі, що називається Новий Львів, поруч зі стадіоном. Якщо я зіграв погано чи без бажання, то мені краще було на вулиці не з’являтися. Місцеві пацани вправлять свідомість. 

– Всю кар’єру ви провели на фланзі оборони, тому не дивно, що на вашому рахунку зовсім небагато забитих голів. 
– Більше того, я забив лише три голи, а пишуть, що чотири. Просто приписали ще один (сміється – Авт.). Згадую, але не можу пригадати. Хто і за що – загадка для мене.

– Ви ввійшли в історію «Карпат», як футболіст, що взяв участь у двох знакових матчах «зелено-білих». Спочатку зіграли 1989-го у першому поєдинку після відродження клубу, а потім 1992-го у першому матчі незалежного чемпіонату України. Крім вас, схожим досягненням можуть похвалитися лише Василь Леськів, Роман Деркач і Роман Лаба.
– Я навіть не здогадувався про це. Матч після відродження добре пригадую – ленінградський манеж і перемога над місцевим «Динамо» з рахунком 4:2. Мандраж був унікальним. Заспокоїти нас змогли лише Степан Юрчишин, Василь Леськів і Сергій Квасников. Ці троє людей були опорою колективу. Квасников таке сказав, що написати ти цього не зможеш. Але на нас подіяло. Ми стримали натиск суперника і нав’язали свою гру. В кінці, правда, розслабилися і пропустили двічі. 

– У вас були секрети гри проти нападників суперника?
– Вріж – і все буде добре! Опоненту треба дати зрозуміти, проти кого він грає. Дав на початку поєдинку по ногах і форвард розуміє, що йому легко не буде. 

– Проти кого особливо не любили грати?
– Я почував себе некомфортно у боротьбі з високими нападниками. У нас грав Григорій Батич, який любив собі допомагати руками і дошкуляв захисниками. Добре, що грав з ним в одній команді. Проти невисоких опонентів я почував себе комфортно. Були такі, які хотіли зі мною позмагатися у швидкості. Я зробив кілька ривків і відбирав м’яч. Після того запитував: «Хочеш ще?» Крім того, мені допомагали наші форварди. Я радився з Юрчишиним і Кулішевичем, як правильно грати з їх колегами по амплуа. «Трошки відпусти і дай по ногах» - казали. Жовті картки тоді були не в моді. Хлопці також підказали, що дуже важливо було грати на випередження. 


АВТОРИТЕТ ЮРЧИШИНАМАКАРОН КРОЩЕНКА, «КАЧАЛКА»

– Процес відродження «Карпат» пам’ятаєте?
– До виступів у головній команді Львова я поїздив по сусідніх командах. Спочатку були Бережани з Юрієм Бондаренком, легендарним футболістом «Карпат» 70-их. Далі я повернувся до міста Лева, де виступав за місцевий «Автомобіліст». Звідти мене, а також Василя Фарковця, Андрія Василитчука, Романа Лабу, Романа Гладкого запросили в «Карпати» Борис Рассихін та Ігор Кульчицький. 

– Як відбувалася підготовка до першого сезону?
– Було багато біганини, працювали важко. Однак ми мали хороших вчителів: Юрчишина, Леськіва, Кулішевича, Бандуру, Батича, Саулевича. Колектив був шаленим. Поїхали на збори, фундамент заклали. 

– Юрчишин вважався найбільшим авторитетом?
– На той час він вже був далеко не молодим гравцем, але відігравав дуже важливу роль не лише за межами поля, а й під час матчів. Степан казав мені: «Якщо мене хтось обганяє, ти повинен наздогнати його». Більше нічого не цікавило. Не зробиш – отримаєш по шапці (сміється – Авт.).

– Хороші вчителі у вас були не лише в «Карпатах» у дорослому віці, а ще й тоді, коли ви починали свій шлях у футболі. 
– Так, мене виховали Борис Гончаров і Анатолій Тищенко. Спочатку хлопці 1964-го і 1965-го років народження займалися разом, потім нас розділили. Доклався до мого становлення і Мирон Маркевич, який потім вирушив у Москву у ВШТ, після чого поїхав працювати в Луцьк. Тоді нас прийняв Анатолій Крощенко, з яким ми дійшли аж до випуску.

– Анатолій Миколайович – автор першого голу в історії «Карпат» і є легендарним футболістом львівського клубу. Про його тренерські якості знає вся Україна...
– Крощенко був жорсткуватим наставником. Він з нами не панькався. Часто любив давати, як він це називав «макарон по шиї». Рука у тренера була сильна. 

– Ви прийшли у «Карпати» і відразу забронювали за собою місце в старті.
– Мені довелося конкурувати з Володею Журавчаком. У нас були хороші відносини. Ми колись мали цікаву розмову. «Олеже, у тебе дуже хороша швидкість» – сказав Журавчак. «Але ти маєш неоціненний досвід. Ти старший за мене і більше вмієш у футболі» – парирував я. В підсумку, на зборах я виборов місце основного правого захисника. На протилежному фланзі грав ще один досвідчений захисник Анатолій Саулевич – авторитетний футболіст. 

– Зірка «Карпат» Іван Гамалій, якого вважають одним з найкращих захисників за всю історію львівського футболу, розказував, що секрет його футбольного довголіття і хорошої швидкості полягав у тому, що він щоденно бігав кроси. Ваша швидкість – також плід важкої праці чи якість вроджена? 
– У класі сьомому я розпочав займатися штангою. У нашому районі, що зветься Новим Львовом було варіантів небагато. Одного разу вирішили з хлопцями, що будемо відвідувати підвальчики, де знаходилася «качалка». Хтось мені сказав: «Не станеш «качком», зате будеш здоровим». Комп’ютерів не було, тому вибирати не доводилося. Зимою грали у хокей. Скажу чесно – я не був майстром цієї справи. Не відчував себе комфортно на ковзанці.

– Окремо займалися бігом?
– Заняття у школі розпочиналися о десятій. Я вставав о сьомій і робив зарядку – намотував кілометри у парку Залізні Води. Також полюбляв там бігати під гору. Це дало свій результат.

– Через кілька років ви стали гравцем «Карпат» і отримали почесне звання найшвидшого гравця команди. 
– На початку сезону у нас приймали тести Йозеф Фалес і Валентин Борейко. «Сотню» біг найшвидше в команді. Бігав я справді класно... без м’яча (сміється – Авт.).

– Колектив «Карпат» був єдиним цілим, про що ви вже згадували. Однак у той час не було поділу на старших і молодших?
– У нас була своя тісніша компанія: Деркач, Леськів, Лаба і я. Ми жили поруч і тому більше спілкувалися. Старші партнери навчили нас , що ми повинні тримати удар і бути готовими відповісти за свою роботу. Нам пояснили, що «Карпати» – це не просто сім букв. Важко словами описати, що це для нас означало. Можливо, молодь зараз сприймає цей герб, як щось звичне, а тоді для нас це було чимось нереальним і святим. 


КРАЇНА ЧУДЕСЗВ’ЯЗАНІ ВІРМЕНИ, «БАНДЕРИ» В ЛІЄПАЇ

– Ви стали учасником останніх союзних чемпіонатів. Вдосталь наїздилися у Степанакерт, Ленінакан, Нальчик?
– Моє улюблене місто – Степанакерт. Коли тобі там б’ють п’ять пенальті, то ти не можеш не закохатися в це місто.

– Суддя призначив п’ять 11-метрових за матч?
– У це важко повірити, але це правда. Боротьба в штрафному майданчику – свиснув. Пенальті! Наш воротар Раймонд Лайзанс відбив. Перебити! Знову відбив. Коли хтось з наших кричав: «Досить вже!», тоді цей цирк завершувався. «Волинь» навіть на один з таких матчів не поїхала. Вдома відбувся конфлікт і вирішили, що на виїзний матч краще не їхати. «Зарежем» – сказали вірмени. 

– Андрій Василитчук розказував, як під час перерви в одному з матчів із суддівської доносилися постріли. Судді не могли приймати інших рішень в таких містах? 
– Одного разу після гри зустріли в аеропорту московську бригаду: «Перепрошуємо, але ми хотіли виїхати звідти живими». 

– І все ж «Карпати» не раз перемагали у цьому регіоні.
– Не пригадую, де саме, але на початку однієї гри гол забив Руслан Забранський. Після цього ми центр поля не переходили до фінального свистка. Навіть якщо вибігали, то здіймався шлагбаум і судді запалювали прапорці. 

– Вболівальники мали настільки сильний вплив? 
– Я б не назвав тих людей вболівальниками. На трибунах до 50 осіб сиділо. Судді потім зізнавалися: «До нас зайшли у суддівську і сказали, що рахунок має бути з різницею в два голи». Додайте сюди близькість війни. В федерацію скаржитися не було змісту. Це країна чудес. 

– Автобус камінням не закидували?
– У тих краях – ні. Зате у Нальчику, коли Юрчишин поїхав на перший виїзний матч у якості тренера, нам було нелегко. Ми перемогли з рахунком і біля автобусу почалася сутичка. Не пригадую деталей, але розбірки були немалі. 

– Десятиліттям раніше ситуація у тому регіоні була схожою. Ігор Мосора розказував, як у Владикавказі на поле під час матчу вибігли вболівальники. 
– В Степанакерті була ситуація, яка закінчилася тим, що мене оточили четверо головорізів. Двоє взяли за руки, двоє – за ноги. І почали гамселити прямо на полі. 

– В чому причина?
– Їхня команда пробивала штрафний. Поруч зі мною стояв форвард, якому давали пас і я вибив м’яч. Мене стукнули і почалося...

– Ніхто з партнерів не заступався?
– Щоб нас там всіх порізали? Там навіть слово зайве не бажано було говорити. Потім ми поїхали в Азербайджан, де наш адміністратор Анатолій Тищенко розказав цю історію місцевим. 

– Якою була їх реакція?
– Ми приїхали під готель і поодинці виходили з автобуса. Я йшов четвертим ззаду. Далі йшли Лаба, Деркач і Леськів. Тут до мене підходить чоловік і каже:«Пішли до мене додому, там зв’язаний вірменин. Йди і вбий його». Мені після цього стало не по собі. А ще в тих краях одного разу Віктор Рафальчук в трусах вийшов. Так його якийсь чолов’яга за це хотів палицею бити. Не можна так з’являтися навіть під готелем. Ми його потім травили: «Рафа, одягни штани». 

(Правдивість цієї історії підтверджує адміністратор Анатолій Тищенко. Наводжу пряму мову: «Таких футболістів, як Гула більше нема. Унікальний чоловік. У нього були чорні вуса і він був схожий на кавказця. В Азербайджані мене запитали про нього, а я розказав історію з вірменським конфліктом. «Ображали тебе у Вірменії?» – запитали Олега. Далі була легендарна фраза про зв’язаних вірменів у підвалі» – Авт.).

– Крім суддів і вболівальників у тих краях була шалена спека...
– В Єревані одного разу в холодку було +50°C. Однак ми їздили всюди. Не зважали ні на вболівальників, ні на суддів, ні на клімат. Мабуть, єдина команда, яка відвідала всі гарячі точки згідно календаря. 

– Продовжуючи тему виїздів не можу не запитати про тренд тих часів. Мосора казав, що в деяких російських містах «Карпати» величали «бандерами». У вас таке було?
– У мене є інша історія, де з негативної сторони себе проявив я. Ми грали з «Даугавою» і їхній нападник, забув його прізвище, почав лупити мене по ногах. Я на емоціях обізвав його «німцем». Тоді зрозумів, що зробив щось не так і перепросив його. Від нього не було жодної реакції. В другому колі «Даугава» приїхала до Львова. Перед матчем у мене з’явився ще один шанс попросити пробачення. Перед виходом на поле я подав йому руку, однак він не потиснув її. Осад на душі і сором залишився до сьогодні, хоч це було далекого 1989-го. 

– Більше не зустрічалися з ним?
– Ні, жодного разу. Дуже шкодую про це. До речі, щодо «бандер», то це для нас був комплімент. Я коли чув це, то відчував себе на десятому небі. У мене відразу дух здіймався і мій опонент на фланзі відчував на собі мою зарядженість. Мене так назвали в Лієпаї, але ми продемонстрували їм свою силу – Лаба забив гол з центра поля. 


ХЛІБ З САРДЕЛЬКОЮКУБКОВИЙ ГОЛРАКЕТКА В ПОДАРУНОК

– Свій перший гол у футболці «Карпат» ви забили у ворота могильовського «Дніпра». Як ми вже згадували, відзначалися ви нечасто, тому свої результативні удар повинні пам’ятати...
– З лівої загнав шалений гол. Потім Юрчишин підколював: «Гула, ти так радів і ми подумали, що ти на радощах табло перестрибнеш». В той момент зрозумів – увійшов в історію. Гол справді вийшов непоганим. Я забрав м’яч біля штрафного майданчика, ми вийшли з оборони з допомогою Рафальчука і Леськіва. Хлопці вивели мене на ударну позицію, я прибрав воротаря і лівою відправив м’яч у сітку. 

– 1990-го в 1/16 фіналу Кубка СРСР «Карпати» зустрілися з «Металістом». Після поразки вдома з рахунком 0:1 шансів на виїзді у вас було мало. Тим більше, Василь Леськів розказував, що добиралися в Харків ви по-особливому...
– За кілька днів до кубкового матчу ми проводили поєдинок чемпіонату в Єревані. Повинні були вилітати наступного дня, але рейс затримали. В столиці Вірменії провели дві доби. Спека неймовірна, невизначеність...

– Весь час чекали в аеропорту?
– Адміністратор Анатолій Тищенко знайшов для нас готель з басейном. Ми зранку вийшли з номерів, пірнули у басейн і сиділи там до вечора. Мали проблеми з їжею. Альтернативи не було – лише сардельки з хлібом. Все коштувало по рублю. «Хліб – адин рубль, сарделька – адин рубль» – казали нам місцеві. 

– І все ж ви на кубковий матч встигли?
– Підлітаємо до Харкова, стюардеса оголошує: «За бортом 20 градусів». Леськів тоді пожартував, що ми змерзнемо і будемо носитися від воріт до воріт. У мене в голові була лише одна думка – хочу їсти. Прилетіли за три години до гри. Встигли в готель заїхати і пообідати. Я наклав собі таку тарілку! 

– «Металіст» вже на 9-й хвилині забив зусиллями Ярослава Ланцфера. Тоді не подумали, що це кінець?
– Спочатку було справді тяжко. В другому таймі гра вирівнялася, а за 20 хвилин до кінця гри я забив гол. Сам був шокований. Не знаю, що це було. Харків’яни виконали кутовий, я забрав м’яч, віддав на Леськіва і хотів зупинитися. «Біжи!» - гукнув Василь. Поки я добіг, м’яч опинився у мене в ногах. Вийшов на ударну позицію і пробив Ігорю Кутепову між ніг. Минуло десять хвилин і забив вже Леськів. Він зіграв на підборі після подачі з кутового. В підсумку, ми пробилися в 1/8, а я отримав приз кращого гравця матчу. 

– Що саме подарували?
– Тенісну ракетку. Навіщо вона мені? У нас син лікаря Олега Пшика займався тенісом. Я йому вручив нагороду. 

– В наступній стадії ви зустрілися з московським «Торпедо». Шансів на вихід у чвертьфінал було мало?
– «Металіст» ми пройшли, бо вони нас недооцінили. З москвичами було ще важче. Хоча, якби Юрій Гій реалізував вихід сам на сам, то все могло скластися інакше. Гравці «Торпедо» були високими і кремезними. Нам було справді важко. 


«КЕЙДЖІБЮ», НЕДІЛЬСЬКИЙПОЧЕРК

– В червні 1990-го «Карпати» вирушили у Сполучені Штати Америки на зустріч з українською діаспорою. Для багатьох учасників тієї поїздки вона залишилася одним з найбільших спогадів у житті.
– Наше турне було казкою. Мене вразила ощадливість американців. Вони дуже цінували гроші. Кожен з нас жив у прийомних сім’ях. Мені одного разу запропонували щось придбати у магазині. Було трохи ніяково, розумів, що не можна вибрати все, що хочеш. Самі умови були фантастичними. Десять днів райського життя, у якому вирішив залишитися Славік Лендел.

– Вам такого не пропонували?
– Ні, таких пропозицій не отримував. Але можу сказати, що не зміг би там жити. Мені було вже 25 і я розумів, що в США все треба буде розпочинати з чистого аркуша. Ніхто не чекав нас з обіймами. Крім того, потрібно володіти мовою. Лендел не знав англійської, але яким він футболістом був! Навіть не рівняю себе з ним. 

– Працівник КДБ, приставлений до команди, кажуть, сильно нервував через те, що Лендел не повернувся додому...
– Так, нас запитували про те, чому Славік не летів з командою. Ми достеменно не знали про те, що за нами слідкують і казали, що «КейДжіБю» з нами не було. Повернення додому виглядало так – всі збиралися в певному місці і вирушали далі. Лендел мав приїхати з Рафальчуком. Віктор приїхав сам. КДБіст відразу запідозрив щось дивне. «Нема Славіка, можете не чекати» – відповів Рафа. 

– Зі Сполучених Штатів натомість «Карпати» взяли з собою легіонера. Американець українського походження Богдан Недільський провів у Львові занадто мало часу, щоб залишити по собі яскравий слід. Богдан не витримав іншого стилю життя?
– Він часто спантеличено повторював: «Я цього не розумію». Багато речей йому здавалися дивними. Особливо дивували Богдана виїзди на Кавказ. Недільський був дипломованим психологом, але тутешні реалії були незрозумілими для нього. 

– В грудні 1990-го «Карпати» з’їздили в Англію на товариський матч проти одного з найстарших клубів світу «Ноттс Каунті». Чим вразила батьківщина футболу?
– Ми довго добиралися і враження були дещо зіпсованими. Англія – це завжди свято футболу. Зіграли ми не найкращим чином. Щодо умов життя, то воно різнилося від того, що ми бачили в США. Але на світі немає кращого місця, ніж рідний дім. 

– Ви на власні очі бачили, як народжувався український футбол. Перші чемпіонати незалежної держави не вражали високим рівнем гри?
– Ми щиро раділи незалежності України, але в футбольному плані розуміли, що раніше було не менш цікаво. Білорусь, країни Балтії, Молдова, Росія, Кавказ – всюди грали у різний футбол. Це все різні футбольні школи. Можна було впізнати команди навіть без клубних футболок. В нашій державі свій почерк мали Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк і Львів. Хоча рівень був вже не той. 

– Після першого чемпіонату ви залишаєте «Карпати». Чому пішли зі Львова?
– Як пішов? Попросили піти. 1991-го отримав травму і вимушений був робити операцію на пахових кільцях. Відновлювався сам, бігав кроси. Тоді в команду прийшов Мирон Маркевич і сказав, що не розраховує на мене. Запропонував продаж в Польщу, на що я не погодився. Степан Юрчишин їхав у обласне містечко Комарно і я вирушив туди з ним. То була друга ліга, де виступало вдосталь цікавих команд з досвідченими гравцями у складі.

– Цікаво, що з другої ліги ви отримуєте запрошення у вищу – сезон 1993-1994 проводите у «Волині»...
– Мене запросив Роман Покора. В «Газовику» я почував себе комфортно, але відмовитися не зміг. Тим більше, у «Волині» було цікаво. Команда була сильною, з характером: Марчук, Федюков, Федецький, Мозолюк, Дикий. Хороший колектив! 

– У складі волинян ви зіграли проти «Карпат». Виходили на гру з особливими відчуттями?
– Переживав тільки про одне – не нанести б нікому травми. Підтексту особливого не було. 

– Кінець вашої кар’єри припав на середину 90-их, коли ви грали за стрийську «Скалу» з Василем Шведом і Володимиром Кухлевським. 
– Дуже потужні гравці. Кухлевський завжди грав на команду, а Швед вмів забити з будь-якої позиції. Гравці рівня Юрчишина, Рафальчука і Лендела. Великі футболісти.

– Рішення про завершення виступів далося непросто?
– Пропозицій хороших не було, але сім’ю потрібно було годувати. Роки дають своє, всьому свій час.

– Швидкість не зникла дотепер?
– Та як не зникла? Тепер навіть за маршруткою бігти не хочеться (сміється – Авт.) Я щасливий, що провів таку кар’єру і в кожній команді я потрапляв у чудові колективи. «Сільмаш», Бережани, «Автомобіліст», «Карпати», «Волинь» – всюди було прекрасно. Не шкодую зовсім ні про що і радію, що я був частиною цих команд.


ДОВІДКА

ГУЛА Олег Володимирович

  • Народився 31-го січня 1965 року у Львові. Вихованець СДЮШОР «Карпати» (перший тренер – Анатолій Крощенко). Амплуа – захисник. Зріст – 174 см, вага – 72 кг.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1989–1992 рр. Дебютував 20-го квітня 1989 року в матчі проти ленінградського «Динамо». Загалом у чемпіонатах СРСР та України зіграв за «зелено-білих» 117 матчів, забив 4 голи. Переможець союзної Буферної зони 1991 року.
  • Окрім «Карпат» виступав за команди: «Сільмаш» (Львів), «Нива» (Бережани), «Автомобіліст» (Львів), «Газовик» (Комарно), «Волинь» (Луцьк), «Скала» (Стрий), «Промінь» (Самбір), «Карпати» (Кам’янка-Бузька), «Чугур» (Очниця, Молдова).
  • Навчався у Львівському державному інституті фізичної культури.
  • Мешкає у Львові, працює на ЛКП «Львівводоканал».
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити