"Розмова з минулим": Єрко Мікуліч

02 березня 21:13
Переглядів: 190
Єрко Мікуліч

Образ футбольного легіонера – простий і шаблонний. Прийшов, відбігав, заробив. Однак бувають і такі, для яких поняття клубної емблеми – трохи більше, ніж просто бренд чергового працедавця у резюме. Єрко Мікуліч, який на початку 2000-х тішив грою львівських вболівальників – абсолютно неповторний і унікальний. 

З того часу, як він одягав футболку «Карпат» минуло майже 15 років. Однак він і зараз добре пригадує заряди фан-сектору «левів». А у часи, коли його мучить ностальгія, він просто заходить на форум карпатівських вболівальників і спілкується з ними.

Його кар’єра в «Карпатах», зрештою, як і загалом футбольне життя, закінчилися разом з підкатом Развана Раца. Далі був період, про який краще не згадувати. Однак Єрко знайшов у собі сили і повернувся у футбол, але не у якості тренера чи агента. Хорват живе і працює у «Монако» і допомагає Фалькао та Жоао Моутінью краще почувати себе на полі.

СУБАШИЧУКРАЇНСЬКА МОВАДОНОР КРОВІ

– Монако, футбол, фізіотерапевт – три цікаві слова, що можна сміливо використовувати у вашому теперішньому житті, як хештеги.
– Все почалося з того, що я завершив кар’єру футболіста і спробував себе у діяльності фізіотерапевта. Спочатку я займався персонально з воротарем «Монако» Даніелем Субашичем, а згодом виник варіант співпраці з футбольним клубом. Ось уже минуло чотири роки з того часу, як я працюю в Академії «Монако».

– З основною командою також займаєтеся?
– Не на постійній основі, але часто буває так, що виникає потреба допомогти і я з радістю виконую цю роботу. Тут чудові умови і я щасливий, що працюю в такому клубі. Та й умови проживання ідеальні – мою дружину Даніелу і нашу доньку все влаштовує у Монако. Це тихе і спокійне місце. Футболісти виконують свою роботу без зайвого тиску, це ж стосується і персоналу клубу.

– В одному зі своїх останніх інтерв’ю у якості футболіста ви сказали: «Я мав проблеми з колінами і вирішив, що настав час трохи більше дізнатися про своє здоров’я». Ваша допитливість трансформувалася у роботу. Як ви розпочали цей шлях?
– Як ви, мабуть, знаєте, я отримав травму ще в «Карпатах» – мав серйозні проблеми з хрестоподібними зв’язками. Я вирушив додому у рідний «Задар» і намагався повернутися у футбол. Пройшов довгий шлях відновлення, а ще 4 операції... Старався, докладав зусиль, але все виявилося марним. Зіграв кілька матчів і зрозумів, що моя кар’єра підійшла до завершення.

– Вам не було ще 30-ти...
– Фактично моя травма посприяла тому, що я почав нове життя поза футбольним полем. Я дуже серйозно зацікавився спортивною медициною, відновленням, специфікою організму.

– У вас є спеціальна медична освіта?
– На Батьківщині я закінчив спеціальну школу, де провчився рік і отримав свідоцтво масажиста. Відразу після цього у ФК «Задар» мені запропонували роботу. Так я розпочав нову діяльність. Після чотирьох років у рідному клубі мій земляк Даніель Субашич, який став гравцем «Монако», запросив мене на Лазурове узбережжя. Тут я отримую знання у сфері кінезіотерапії і продовжую навчання. Це дуже цікаво отримувати такі навички – вивчати травми різного роду, працювати з якісним обладнанням.

– Потрапити на роботу у такий солідний клуб, як «Монако» непросто навіть, якщо добре знаєш основного воротаря. Ваша співбесіда була важкою?
– Так, це було складно. Спочатку я надіслав CV або Curriculum vit?, тобто свої біографічні дані. Найбільшою проблемою для мене стало незнання французької мови. Мені відразу сказали: «Ти можеш працювати, але без французької тобі буде важко». Молоді гравці в команді не дуже добре розуміють англійську і спілкуються лише французькою. Зараз я вже опанував потрібну мову і вільно спілкуюся французькою – відтепер жодних бар’єрів.

– Коли ви приїхали до Львова, то знали півдесятка мов...
– Хорватська, англійська, середні знання італійської... Згодом до мого списку додалася українська. Російську знав гірше. Але потім я повернувся додому і не мав практики спілкування, тому суттєво забув українську. Рік тому разом з «Монако» їздив у Москву і за 4-5 днів мова фактично повернулася до мене. У Львові, наприклад, я міг українською давати інтерв’ю на камеру.

– В «Карпатах» з-поміж легіонерів тоді не було рівних у знанні української Ігору Йовічевічу. Він ледве не на представленні заговорив, як всі місцеві. Ваш земляк потім все пояснив: «У мене не було вчителя, але я мав бажання».
– Спочатку я навіть краще за Ігора розмовляв українською. Згодом він мене наздогнав і говорив краще. Я бачив не одне його інтерв’ю українською. Навіть зараз, якщо ти почнеш говорити українською, то я все зрозумію. Але будувати речення, вживати українські слова я не зможу.

– Самсон Ґодвін в інтерв’ю розповідав, що ви частенько допомагали йому із перекладом. Фактично були першим перекладачем знакового для «Карпат» нігерійця?
– Думаю, це правда. Самсон приїхав трохи раніше за мене, але українською взагалі не говорив. Я непогано розмовляв англійською і знав трохи українську, тому допомагав йому. Чув, що Ґодвін одружився з українкою і живе у Львові. Якщо він читатиме наше інтерв’ю або ти побачиш його, то передавай привіт від Єрко. Хоча ні, від «Croatianhomie» («хорватського брата» – Авт.). Самсон називав мене також «whitehomie» («білим братом» – Авт.).

– Колись ви зізнавалися, що полюбляєте букмекерські контори. Продовжуєте перевіряти свої здібності провидця?
– Так, я буваю у цих закладах. Моя традиційна ставка – один долар. Просто заради розваги, жодної надії на великий виграш. Мені подобається передбачати і відгадувати рахунки.

– Ще одна характеристика Єрко Мікуліча – несприйняття тату. Якось ви сказали: «Я не рекламний щит»...
– Моя думка не змінилася з роками. Наприклад, зараз у Монако я періодично здаю кров на різні потреби у медзакладах, займаюся донорством крові. Мені сказали, якби у мене було тату, проходити ці процедури я б не зміг. Жодного позитиву від такого впливу на своє тіло я не бачу.


МІЛЬЙОНЕРИРОСІЙСЬКИЙ ТРЕНДМАГІЧНІ РУКИ

– Монако – це казковий світ. Стосується це не лише життя в країні, а й роботи у клубі.
– Якщо вести мову про мою ділянку роботи, то ми маємо спеціальний медичний центр для головної і молодіжної команд, який складається з двох частин. В клубі працює дуже багато людей. Можливо, дві сотні, може, ще більше. В одній з будівель працюють з командами U-17, U-19 і «молодіжкою». Також тут є Академія, яку щороку закінчують кілька десятків дітей, частина з яких підписує перший професійний контракт з клубом.

– З основною командою працює багато персоналу?
– Є лікар, чотири-п’ять фізіотерапевтів або, як їх називають тут, кінезіотерапевтів. Також є остеопат, дієтолог, людина, яка відповідає за бутси, ще двоє займаються бутсами, кілька водіїв... Рівень надзвичайно високий і все продумано до найменших дрібниць.

– У Монако довелося побачити нереально вишукані машини. Мені здалося, що звичайних авто там просто немає. Як ви пересуваєтеся вулицями Монте-Карло?
– У мене «Renault Scenic» (сміється – Авт.) Мені теж інколи здається, що можна збожеволіти від цих машин навколо. Недалеко від стадіону у мене є гараж – очі розбігаються від всіх цих «Ferrari», «Lamborghini», «Bentley». Хоча насправді у Монако я більше використовую свій велосипед, ніж автомобіль. Наша тренувальна база знаходиться на пагорбі поруч з містом і тричі на тиждень я вирушаю туди на велосипеді.

– У Монако футбол не є головною розвагою?
– Однозначно, що ні. Зараз у нас дуже хороші результати, людей на трибунах чимало, але більшість місцевих віддає перевагу власним тусовкам, іншому відпочинку, не пов’язаному з футболом.

– Однією з головних принад Монако є легендарне казино. Я заходив туди лише для того, щоб подивитися, як там все влаштовано. Читав, що ви віддаєте перевагу шахам. Ви частий гість казино у Монте-Карло?
– Я також заходив туди з дружиною лише для того, щоб глянути зсередини. Там багато часу проводять мільйонери. Коли ти сідаєш з ними за стіл і готовий віддати 20-30 євро, а у нього в кишені сотні євро, це доволі дивно, погодься. Таке не для мене. Там все здається нереальним і штучним світом.

– Зате цікаво у Монако буде і любителям природи. Чого вартий лише Океанографічний музей, яким багато десятиліть керував Жак-Ів Кусто. Як ви проводите свій вільний час?
– Насправді у мене не так багато часу, але мені подобається цей музей. Хоча моя сім’я віддає перевагу іншому відпочинку. Люблю проводити час з дружиною і донькою на пляжі. Тут вони чудові. А ще ми придбали невеличку собаку і виїжджаємо на природу.

– У Монако часто полюбляють відпочивати або навіть жити українські олігархи. На вулицях не чули знайомої вам мови?
– Так, неодноразово. Я зустрічав людей з України. Хоча тут більше росіян. Під час дозвілля з донькою багато разів чув російську. Навіть у школі з нею навчаються російськомовні діти. Можливо, це у них такий тренд, жити у Монако. Не знаю...

– Плата за житло у вас чимала?
– Так, вона дуже дорога. Найдорожча річ у Монако – це нерухомість. Тут навіть важко знайти невеличке помешкання на 30 квадратних метрів. Вартість місячної оренди становить від 2 500 євро. По-перше, вакантних місць небагато, не кажучи вже про шалені ціни. По-друге, трохи більше житло з однією кімнатою і ванною оцінюють у 4 000 тисячі євро на місяць. А ще доплати різним агенціям – наприклад, охоронній службі. Форма оплати – авансова. Тому сума виходить нереально роздутою. Мені пощастило, що клуб допомагає з апартаментами.

– Як часто ви працюєте з першою командою?
– У цьому сезоні, коли «Монако» грає на кілька фронтів і набігає багато матчів, я є частим гостем у розташуванні основи. Мені телефонують і кажуть: «Гравці потребують відновлення». Відтак, мінімум двічі на тиждень допомагаю футболістам основи з масажами і відновлювальною терапією.

– Весь футбольний світ переживає за коліна Фалькао. Колумбієць так часто мав з ними проблеми, що здавалося, кінець кар’єри – не за горами. Ви, як ніхто добре знаєте, у якому стані вони перебувають...
– Процеси реабілітації з ним я ніколи не проходив, працював з ним лише в контексті масажів і відновлення після матчів. Перед виїзною грою з «Бордо» у нас був тривалий сеанс, але Фалькао вийшов на поле після мого масажу і зробив хет-трик. Субашич потім жартував: «Це все завдяки твоїм рукам, це вони організували хет-трик». Магічні руки (сміється – Авт.).

– Ваше рідне місто Задар прославляє не лише Даніель Субашич, а й Лука Модріч. Ще один ваш земляк – Дадо Пршо був кумиром монегасків десятиліття тому. Ви знайомі з Лукою і Дадо?
– Так, я добре знаю їх обох. Коли приїжджаємо у Задар, то можемо сходити на каву. Зрештою, Пршо живе недалеко від Монако і ми час від часу бачимося – часто обідаємо. До речі, його син виступає у юнацькій команді «Ніцци». Кажуть, у нього велике майбутнє. До речі, ти знаєш Сантіні?

– Кршевана? Це екс-воротар луганської «Зорі».
– Він також із Задара. У нього є молодший брат Іван, який зараз успішно грає за французький «Кан». Команда йде в аутсайдерах, але Сантіні стабільно забиває.

– У 2008-му в Задарі сталася трагедія, що прогриміла на весь світ. Під час матчу чемпіонату Хорватії гравець «Задара» Хрвоє Чустіч влетів у бетонну стіну місцевого стадіону і через кілька днів помер. Ви знали цього хлопця?
– Так, ми виступали разом. Перед моїм переїздом в Україну він грав у молодіжній команді і тренувався з основою. Після мого повернення з «Карпат» я ще встиг попрацювати з ним. Він провів невеликий період часу у НК «Загреб». Я був на тій жахливій грі...

– Як це сталося?
– Хтось виконав довгу подачу, Хрвоє намагався дістати м’яч, суперник його штовхнув і Чустіч вдарився головою об стіну, що знаходилася поруч з лінією поля. Кілька днів у лікарні з надією, що все складеться добре, минули і Хрвоє помер. Його пам’ятають, як справжнього професіонала. Зараз його батько працює у структурі НК «Задар».

– У Задарі футболу серйозну конкуренцію нав’язує баскетбол. У вашому житті футбол з’явився потім...
– Я просто програв боротьбу. Дітей, які бажали займатися баскетболом, було настільки багато, що у мене не залишилося шансів. Тому я обрав футбол. Перше питання, яке ставлять у баскетбольній секції: «Який зріст у твоїх батьків?» Якщо ти відповідаєш: «180 см», то це все... Занадто мало (сміється – Авт.). Зараз у Монако я продовжую грати у баскетбол – з працівниками клубу у вільний час і з воротарем Субашичем. Любимо грати з Даніелем один на один. До речі, у Монако баскетбол на підйомі. Три роки тому клуб придбав український бізнесмен. Не пригадую прізвища.

– Можливо, Сергій Дядечко...
– Мабуть. Команда в лідерах у французькій лізі, грає у єврокубках. Клуб показує чудовий рівень баскетболу – на їхню гру приємно дивитися. Один з провідних гравців «Монако» українець. Гладкий, здається (очевидно, мова йде про Сергія Гладиря – Авт.).

СРНАСЕРБИВІЙНА

– Ви слідкуєте за тим, що відбувається на сході України?
– Спочатку я уважно моніторив ситуацію, але зараз достеменно не можу сказати, що там у вас. Знаю, що чемпіонат України скоротився до 12 команд. Чув, що деякі команди зі сходу взагалі виступають у російській лізі...

– Ваш товариш Томіслав Рогіч на прізвисько «Тумба» працював у тренерському штабі Мірчі Луческу в «Шахтарі». Він не розповідав вам про ситуацію на Донбасі?
– Ми розмовляли лише про постійні переїзди. Рогіч казав, що «Шахтар» грає у Львові, живе в Києві і постійні подорожі виснажують. Я не багато розпитував його про ситуацію на сході. У «Шахтарі», до речі, працював ще один хорват, який зараз є одним з керівників медичного штабу в «Монако».

– Найвідомішого хорвата «Шахтаря» ви знали ще тоді, коли він був перспективним хлопцем з «Хайдука». Однак схвальні відгуки на його адресу від вас лунали вже тоді. Бачили, що з часом Даріо Срна стане легендою?
– Ми грали один проти одного у Хорватії. Спочатку я поїхав до Львова, а буквально через шість місяців Даріо вирушив у Донецьк. Вже в українській лізі ми зустрічалися на полі знову. Срна – хороший хлопець. У нього було непросте дитинство, але він зробив себе сам. Срна дуже працьовитий і я щиро радий за нього. Я чув, що він встановив безліч рекордів у «Шахтарі».

– Україна переживає непростий час через російську агресію. Ваша рідна Хорватія добре знає, що таке війна з сусідом. Ваш рідний Задар був у епіцентрі воєнних дій. Війна суттєво змінила ваше життя?
– Війна стала частиною мене. Мені було 14, коли все почалося. Моє місто чотири роки перебувало у вогні і постраждало від тисяч гранат. Я ніколи цього не забуду. Я не міг нормально вчитися у школі, займатися футболом... Думаю, я втратив чотири роки свого життя. Можливо, ця ситуація зробила мене сильнішим у майбутньому.

– Битва за Задар – один з фрагментів Балканської війни. Ваша сім’я не залишала рідне місто навіть у найгарячіші моменти протистояння?
– Ми весь час були у Задарі. Я був занадто молодим і не міг воювати. Зате два старші брати пройшли війну. У той час у нас не було нічого: ні води, ні електрики, ні нормальної їжі.

– Росія принесла на наші землі війну. Ставлення українців до ситуації на сході є зрозумілим. Ви, як хорват, відчуваєте щось особливе до сербів?
– Раніше, коли війна розпочалася, кожен хорват ненавидів серба. Ми мали багато друзів по ту сторону барикад. З початком війни нормальні відносини припинилися. Згодом, коли війна закінчилася, я почав розрізняти – де добра людина, а де погана. Не обов’язково заглядати у паспорт. Наприклад, у Львові я грав з чудовими сербами. Івіца Янічевіч і Душан Сіміч були класними хлопцями. Я знав багато хороших представників цієї національності. І все одно не всі хорвати добре ставляться до сербів. Вважаю, що потрібно зробити висновки, забути все це і рухатися далі.

– У середині 90-их, коли війна завершилася, ви потрапляєте до армії, де паралельно граєте за «Дінару» з Кніна. Пройшли казарми і принади армійського життя?
– Армія була справжньою – чотири місяці я провів у військовій частині, пройшов воєнну підготовку. Далі я отримав можливість грати у футбол за «Дінару», але це не позбавило мене армійського порядку – я повертався у розташування військової частини і спав там. На тренування і матчі вирушав з командою. Фактично я провів у армії 10 місяців. Ніхто не знав, чи війна продовжиться і ми мали бути готовими до нового протистояння.

– У НК «Задар» ви працювали з Іваном Каталінічем, який згодом очолив запорізький «Металург». Про його тренерські здібності сказано багато, але в Україні в хорватського фахівця кар’єра не склалася.
– Про Івана можу сказати лише позитивні слова. Я повернувся з армії і продовжував виступи в «Задарі». Каталініч запросив мене з дублю, дав мені шанс пограти на високому рівні. З цим тренером НК «Задар» досягнув найбільшого успіху в історії. Ми обігрували загребське «Динамо», «Хайдук» і стали шостими в Хорватії. Каталініч також писав історію «Хайдука».

– Команда зі Спліта у 90-их гриміла на всю Європу.
– То був найкращий сезон в історії, коли «Хайдук» тренував Каталініч. Вони вийшли до чвертьфіналу Ліги чемпіонів і вдома виграли все, що можна.

– У «Задарі» ви добре розпочали і мали хороші перспективи. Кажуть, вас хотіли бачити у своїх лавах «Хайдук» і «Рієка». Чому зважилися на перехід в «Карпати»?
– Протягом всього свого життя я хотів спробувати щось нове – поїхати за кордон, побачити щось цікаве, спробувати себе на новому рівні. Україна стала для мене випробуванням і я чекав на серйозний виклик. На місяць ми вирушили на збори до Туреччини, де я добре себе зарекомендував. Забив двічі у двох матчах!

– Непогано, як для захисника.
– Після одного з матчів у роздягальню зайшов почесний президент «Карпат» Димінський. Він потис мені руку і похвалив мене. Дуже скоро я підписав з клубом повноцінний контракт.
 
«GREEN LIONS», ГОЛАЦДЗВІНОК 
АГАХОВІ


– Легіонери часто змінюють команди, однак у вашому житті фактично були лише «Задар» і «Карпати». Більше того, у Львові за короткий проміжок часу ви стали улюбленцем місцевої публіки. Яким чином у вас склалися хороші відносини з львівськими фанатами?
– Почну з того, що я добре ладнав з усіма в клубі. Суть мого контракту була такою – граю, наприклад, у всіх чотирьох матчах місяця – отримую 100 відсотків платні. Якщо у трьох – 75 відсотків і так далі. У нас були чіткі відносини. Щодо фанатів, то я любив з ними спілкуватися і мені була близька їхня культура і філософія. Я дуже любив гуляти вулицями Львова і зустрічати вболівальників. Вони неймовірні! Одного разу я стояв на балконі, а фанати, які проходили повз почали співати: «Єрко Мікуліч» (Єрко емоційно і щиро проспівує клич фанатів – Авт.). Моя дівчина, яка тепер стала моєю дружиною, прибігла до мене зі здивованими очима: «Що таке? Що сталося?» Я дуже любив цих людей. «GreenLions» – це частина мене.

– Любов до «Карпат» у вас не минула з роками. Коли команда грала у єврокубках ви зважилися на незвичний крок. Через 6 років після переїзду зі Львова зареєструвалися на карпатівському форумі і вирішили написати фанатам...
– Так, було таке... Я просто згадав ці відчуття. Не знаю, як пояснити – мені просто хотілося поділитися тим, що я відчуваю. Лише на мить хотів знову відчути цей дух і пережити ті емоції.

– Гравцем «Карпат» ви стали завдяки Івану Голацу. Він зараз визнає – з вашим трансфером відгадав і задоволений тим, як ви влилися у команду.
– Голац сильно допоміг мені. В «Карпати» він приніс англійський дух. Він багато років виступав на Туманному Альбіоні, потім тренував там, тому знав усі його особливості. В Хорватії я грав на позиції ліберо. У Львові тренер побудував іншу захисну модель – ми грали в лінію і я виконував функції центрального захисника. Голац – жорсткий і розумний тренер, у якого я навчився багатьох речей. Шкода, що після спільної роботи в Україні ми більше не підтримували відносин.

– В Шотландії, де Голац тренував «Данді Юнайтед», відзначали, що сербський наставник практикує незвичну методику тренування. Місцева преса сернйозно писала – Голац запрошував футболістів у парк, де вони тренувалися в невимушеній атмосфері і «нюхали квіти». Сам тренер визнає, що в Україні варто було впроваджувати жорсткіші методи.
– Спочатку Іван проявив себе, як жорсткий наставник. Загалом у колективі його поважали і він показував хороші результати. Прикро, що у наступному сезоні розпочалися поразки і Голац покинув Львів. Вважаю, що він пішов з «Карпат» зарано, так і не зумів проявити себе з найкращого боку. Це не все, на що він був здатен.

– Читав, що у Львові ви полюбляли користуватися громадським транспортом.
– О так, «маршрутка» (Єрко без акценту промовляє це слово і посміхається – Авт.). Також я познайомився з одним хлопцем, якого звали Юрою. Він часто возив мене по місту. Хоча мені і у маршрутках було непогано – я хотів дізнатися, як виглядає таке життя зсередини.

– Ще одна дивина – харчування. Якось ви обмовилися: «У Львові я їв фастфуд з ранку до ночі».
– Коли я тільки-но приїхав, то не знав, де можна нормально поїсти, спробувати смачну українську кухню. Реально протягом двох тижнів я харчувався лише у «McDonalds». Це не здорово, непрофесійно, але так було... Потім я скуштував нормальну українську їжу. Мені подобалися ваші супи, м’ясо...

– Ви бачили багато міст у своєму житті. Які спогади про Львів?
– Львів – особливе місто для мене. Люблю ці красиві і старовинні будівлі, невеличкі пагорби, всіх людей на вулицях. Це дуже особливе місто. Через роботу постійно відкладаю відвідини України. З того часу, як залишив «Карпати», так і не приїжджав у місто своєї молодості. Одного дня я візьму свою дружину і доньку до Львова. Покажу дитині, де я грав, де жив, а ще ми обов’язково підемо у парк.

– Які спогади у вас залишилися від спілкування з Петром Димінським?
– Президент – хороша людина. Особливо це проявляється у спілкуванні з ним. Ті, хто добре його знають, підтвердять мої слова. У мене є історія, яка добре характеризує Димінського. Я отримав серйозну травму, про яку розповідав, а мій контракт з «Карпатами» наближався до завершення. Президент сказав: «Давай продовжимо угоду». При тому, що я був травмованим! Він знав про це, але не хотів залишати у біді. Клуб готовий був лікувати мене і чекати.

– Проте ви не погодилися...
– Я збожеволів – вирішив піти з «Карпат» і повернутися в Хорватію. Подякував і сказав, що їду на операцію додому. То була величезна помилка, про яку я дуже шкодую.

– Іван Голац зізнався, що Сергій Ковальчук – один з найкращих гравців, з яким він коли-небудь працював. Сербський фахівець порівняв його з Джорджем Бестом.
– Він справді був кращим у тодішніх «Карпатах». Ще додав би сюди Йовічевіча. Ці двоє реально показували футбол високого рівня. Не здивований, що Сергія запросили у «Спартак» і він не один сезон провів там на хорошому рівні. Я такої техніки, як у Ковальчука ніколи не бачив. Ми здавали тест Купера – я мав найкращі результати у кар’єрі саме в «Карпатах». Пробігав 3400 метрів за 12 хвилин. Але Сергій навіть мене обігнав – 3 700 пробіг. Нереальна швидкість, сила і техніка. Величезний потенціал був у Олексія Сучкова – він міг досягти більшого. Відзначив би також Ярослава Хому. А також Юру...

– Беня?
– Так, він був асистентом у Йовічевіча.

– Харизми тим «Карпатам» додавав Мацей Налєпа...
– Шалений голкіпер (сміється – Авт.). У нас він був відповідальним за жарти і розваги. Якщо лунав сміх, то у центрі цих подій обов’язково був поляк. Крім того, він був чудовим воротарем.

– Найбільший авторитет мав Сергій Мізін?
– Разом з Ігорем Лучкевичем. Це два боси. Якщо вони щось кажуть, то ти повинен слухати.

– Після Голаца команду прийняв Мирон Маркевич. Не те, щоб він вас не бачив у складі, але переважно ви з’являлися на заміну...
– Новий тренер запросив кількох виконавців, а мене посадив на лавку. Я був злим, адже добре тренувався. Мені подобався підхід Маркевича до футболу – ми багато вчилися, багато аналізували, вивчали опонентів. З часом Маркевич продемонстрував, що є хорошим тренером. Вихід до фіналу Ліги Європи з «Дніпром» чого вартує.

– Свою останню гру у футболці «Карпат» ви провели проти»Шахтаря». Що сталося у тому жахливому епізоді, коли Разван Рац травмував вас?
– Я вперше вийшов у старті. Дуже хотів виправдати довіру Маркевича, у мене було багато бажання. В одному з епізодів я підкотився під Джуліуса Агахову і нігерієць зазнав травми. Згодом Срна сказав мені, що в Агахови діагностували перелом. Жодного умислу і бути не могло. Однак Рац чекав, коли м’яч опиниться у мене і травмував вже мене.

– Вважаєте, що то була помста румуна?
– Можливо, але я не впевнений. Він взагалі не грав у м’яч, а просто врізався в ногу. Після гри я зателефонував Агахові і попросив пробачення, пояснив, що не мав на меті грати грубо.

– З Разваном після цього випадку не спілкувалися?
– Він ніколи мені не дзвонив. Рац і Агахова повернулися на поле, а я з великими труднощами закінчив кар’єру і більше ніколи не грав.


ДОВІДКА

Єрко МІКУЛІЧ

  • Народився 26-го серпня 1976-го року в місті Задар (Хорватія). Вихованець хорватського футболу. Амплуа – захисник.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 2003-2004 рр. Дебютував у матчі проти сімферопольської «Таврії» 9-го березня 2003-го року. Загалом в чемпіонатах України зіграв за «зелено-білих» 31 матч, забив один гол.
  • Окрім «Карпат», грав за команди: НК «Задар» (Хорватія), «Дінара» (Кнін, Хорватія).
  • Нині живе у Монако, працює у медичному штабі ФК «Монако».
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: