Тамара Смбатян: "Галичанка" здружила нас на роки"

07 квітня 12:13
Переглядів: 288
Тамара Смбатян

У суботу, 11 квітня, львівські гандболістки братимуть реванш у щецінської «Погоні»

У польському Щеціні у першому півфінальному матчі Європейського Кубка Виклику гандболістки львівської “Галичанки” програли один м’яч місцевій “Погоні” (28:29). Матч-відповідь відбудеться у Львові 11 квітня. Своїх подруг у наймолодшій і найбільш перспективній команді цього турніру на реванш поведе капітан — Тамара Смбатян, в якої уже є досвід виступів за національну збірну України. Як це — бути завжди наймолодшою у колі дорослих дівчат? Що одного разу зблизило непримиримих і навіть ненависних суперниць? І чому у жіночій команді тренер добровільно обрав для себе “амплуа” ворога? Про це та інше Тамара Смбатян розповіла читачам “ВЗ”.

- Тамаро, скільки “галичанкам” знадобилося часу, щоб в одній команді стати подругами?

- Коли ми з дівчатами були дітьми і грали за різні команди, терпіти одна одну не могли (сміється). Командне суперництво переносилося і на особисті стосунки. Та коли дізналися, що скоро усі разом навчатимемося у Львівському училищі фізкультури і гратимемо в одній команді, “Галичанці”, почали уважніше придивлятися до таких ненависних суперниць. І помічати багато хорошого. “Галичанка” зблизила, здружила нас на роки. Ми жили разом у гуртожитку училища, разом вчилися, тренувалися і проводили дозвілля. І ті дівчата, які, здавалося, були “не такі”, стали найріднішими людьми, які першими приходять на допомогу.

- А як прийняли вас старші й досвідчені дівчата у національній збірній?

- У збірній доволі приязна атмосфера. Старші дівчата не приховують від нас, новачків, свої знання і досвід. Вони уже всюди побували, багато чого пережили і побачили. Їм є про що розповісти. Тренери також ставляться з розумінням до того, що ти не завжди можеш зіграти так, як належить. Знають: ми страшенно хочемо, та не завжди усе вдається. У збірній, навіть коли сидиш на лаві запасних і дивишся, як старші вирішують різноманітні ситуації, відчуваєш, що ростеш.

Мені страшенно подобається, як працює Юля Манагарова. В українській збірній вона була чи не найшвидшою і просто зразково грала на куті. Та не сумніваюся, якби її поставити у центр, Юля б і там віднайшла свою гру. У Вікторії Борщенко, Олі Лаюк та Олі Ніколаєнко дивовижні паси в лінію. Аня Редька, Ірина Глібко можуть обіграти будь-кого, таких фінтів, як у них, складно навчитися. А у світовому жіночому гандболі в моєму амплуа не може не подобатися Мілена Княжевіч.

- Практично у кожній команді ви були наймолодшою. Як це — завжди бути маленькою?

- Тренер Василь Козар намагався підтягувати мене до старших дівчат. Коли тобі 15, а доводиться бігати нарівні з 18-річними, це важко передусім фізично. Я швидко навчилася знаходити спільну мову зі старшими колегами. З багатьма з них дружимо й дотепер.

Світ гандболу мені відкрили мої однокласниці. Коли я, четвертокласниця Городенківської школи на Івано-Франківщині, перейшла з одного класу в інший, відразу дізналася, що практично всі дівчата там грають у гандбол. Нова подружка привела мене на тренування — просто подивитися. Мені сподобалося усе. І я сподобалася тренеру Богдану Аліману, який почав заохочувати мене до подальших тренувань, а через місяць уже взяв із командою на змагання. Я настільки захопилася гандболом, що після ігор з однолітками стала залишатися ще на одне тренування — зі старшими. Щоб моє натхнення не минуло, тренер щоразу нагороджував мене заохочувальними призами, визнавав найкращою гравчинею змагань тощо. У школі я була відмінницею, і тренер боявся, що одного дня я віддам перевагу навчанню. “Тамаро, навчанням ти собі на життя не заробиш, - вмовляв мене він. - А ось ставши класною гандболісткою, і білий світ весь побачиш, і зарплатню хорошу матимеш”. І я майже весь день почала проводити у спортивній школі, а шкільними успіхами довелося пожертвувати.

- На гандбольному майданчику ви — розігруюча. Яких якостей вимагає від гравців це амплуа?

- Серед одноліток я вирізнялася високим зростом, тому у Городенці грала на позиції лівої півсередньої. Але коли приїхала до Львова, Василь Козар, познайомившись з моїми батьками, зрозумів, що висока я до пори до часу, що в майбутньому мій ріст призупиниться. Також тренер помітив, що я непогано бачу майданчик і що у мене хороша реакція, тож поставив мене у центр. Розігруючий — це наче мозок команди, який швидко може проаналізувати ситуацію, обміркувати, як краще зіграти, і донести цю інформацію до інших гравців. Центральний гравець повинен знаходити спільну мову з тренером. Наставник керує грою через центрального. І моє завдання, щоб подруги по команді якнайшвидше зрозуміли, чого від нас хоче тренер.

Трапляється, що мені доводиться захищати подруг по команді перед тренером. Василь Миколайович — людина емоційна. На ньому лежить відповідальність за гру і результат. Завжди ж так: коли програє команда, винен у цьому тренер. Тож коли Козар під час гри кричить на нас, ми не ображаємося. Відверто кажучи, навіть краще, коли він зі самого початку зустрічі починає кричати: мандраж як рукою знімає. Тренер казав: “Щоб об’єднати жіночий колектив, потрібно знайти для дівчат спільного ворога. Нехай цим ворогом буду я, але ви будете єдиною командою”. На початках, коли були молодшими, ми боялися тренера і ображалися на нього. Та тепер навчилися на подібні нюанси закривати очі. Покричавши на нас на тренуванні, тренер прийде до нас поспілкуватися з усією можливою теплотою. Він ставиться до нас, наче до рідних. Під час гри тренер мовчить лише в одному випадку: коли абсолютно всі гравчині стараються з усіх сил, коли очі горять від бажання грати і перемагати. Навіть коли при цьому не все виходить.

- Трансляції яких видів спорту ви намагаєтеся не пропускати?

- З великим задоволенням дивлюся футбол. Я сама колись грала: у ДЮСШ ходила паралельно у гандбольну та футбольну секції. Мене навіть запрошували до івано-франківської жіночої команди. Та я обрала гандбол. Проводжаючи мене до Львова, футбольні тренери казали: “Якщо у тебе не складеться з гандболом, приїжджали до нас. Наша пропозиція залишається в силі”. На футбольному полі я також грала у центрі, розігруючою. Та я знала, що у футбол більше не повернуся. Жіночий футбол дивитися не можу. Тому вмикаю телевізор, лише коли грають чоловіки. Найбільше мені імпонує німецький футбол, особливо “Баварія”. Коли баварці грали у Львові проти “Шахтаря”, я не могла пропустити цей матч.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити