Тернопільський "Гатило" розповів про життя на фронті та в тилу

12 квітня 15:36
Переглядів: 157
Валерій Чоботарь

Якщо про багатьох лауреатів конкурсу «Людина року-2017» наша газета в різні часи і з різних приводів уже писала, то Валерія Чоботаря згадувала хіба що в спортивних хроніках. Тож це інтерв’ю — наше перше з ним знайомство, що стало справжнім відкриттям. Переді мною сиділа не «залізна» людина, не впевнений у собі воїн, що навчає у Пісках нове поповнення, як треба діяти на фронті, щоб вижити і перемагати (таким запам’ятався він мені із зворушливої документальної кінострічки «Добровольці Божої чоти»), а розсудливий молодий чоловік, залюблений у життя, в природу, що знайшов для себе стільки цікавих занять після повернення з передової. Трохи філософ, трохи романтик, правдолюб і оптиміст.

— Друже Валерію, розкажіть, хто ваші батьки, з якої ви родини.

— Батьки, Богу дякувати, ще є, хворенькі, але живі — і це мене дуже тішить. Мама вважає себе медиком, хоч працювала в шкільній їдальні. Торік їй зробили операцію на серці і вона вже на пенсії. Тато більшу частину життя працював будівельником. Обоє — звичайні сільські люди. Але нам дуже пощастило — вони люблять своїх дітей. У мене ще є брат і сестра. Сестра старша, на жаль, уже досить довго за кордоном, років п’ятнадцять в Італії працює. Брат — молодший, суспільно-активний, зараз староста нашого села.

— Це на Буковині?

— Так, село Червона Діброва, дуже мальовниче, в лісі, за двадцять кілометрів від Чернівців. Тож люблю жартувати, що виріс у лісі. Отримав звичайне виховання: напіврадянське, напівукраїнське, напівзмішане. Буковина дуже цікавий регіон. Наше село українське, за ним ще одне українське, а далі йдуть цілком румунізовані села. Хоча з одного із них Ольга Кобилянська родом. Родичі моєї бабці були дуже близькими з її родиною. Цікаво все переплелося.

— А як у Тернопіль потрапили?

— Уперше побував тут у 1996 році з іншими членами «Тризубу» імені Степана Бандери. У цю організацію прийшов уже після війська. І так потрошки став тернополянином. Коли мене питають чому, кажу: «Я з села, а Тернопіль для мене велике, велике село». Декого це ображає. Але для мене — це резервація для українців, де дуже легко ідентифікувати себе українцем і бути ним. Тут насправді дуже привітні, добрі і ввічливі люди, що мене завжди надихало і надихає.

— Коли заходить про вас мова, найперше зазначають, що ви відомий спортсмен, тренер з фрі-файту. Чому обрали для себе саме цю сферу діяльності?

— Хоч і маю звання заслуженого тренера України, до спорту ставлюся не як до життєвого шляху, а як до певного інструмента, як до лопати чи сокири на будові. Тобто ціль трохи більша — це життя, а спорт — інструмент, щоб зробити його активнішим, насиченішим. Напевно, мені бракувало здоров’я, упевненості, а спорт їх дає. Зіграло ще й те, що був час такий: усе відкривалось, зокрема історія козацтва. Мене зацікавило, як козаки воювали, як вони вчились, здобували перемоги. І я був не один такий. З’явилося багато друзів.

Побачив: єдиноборства міняють мене на краще, додають упевненості в житті, гартують волю, розвивають спритність. Проте вважаю, що спорт як ціль життя — це трагічно, неправильно, адже чимало тих, що віддають життя спортові, потім стають нещасними. Він того не вартує. Проте якщо спорт входить у твоє життя, це добре: він допомагає, надихає, вчить долати труднощі та перешкоди, досягати мети. Мені пощастило: я не став добрим спортсменом, але полюбив спорт і ту любов передав багатьом своїм учням. Тому ніколи не скажу, що посвятив себе спорту, але йому відведений гарний шматок мого життя.

— Як почалася війна на сході України і, здавалось, її там нікому захищати, військо знищене, деморалізоване, небоєздатне, ніби нізвідки з’явились добровольчі батальйони і, по суті, закрили собою нас від ворога. Часто можна почути: звідкіля вони взялися, хто їх навчив воювати? Дмитро Корчинський в одному з телеефірів так відповів на це питання: були УНА-УНСО, «Тризуб» імені Степана Бандери. Вони багато працювали з дітьми: бігали по лісах, вчилися стріляти, набували інших військових навиків. До початку війни ті діти виросли і були готові захищати Україну. Ви теж пройшли через «Тризуб», отже, були одним із тих, хто тих дітей вчив?

— Спочатку був одним із тих, хто теж вчився, тому й пішов на фронт, а згодом — одним із тих, хто вчив. На мій, з одного боку, превеликий жаль. Бо якщо є втрати, то виходить, що погано вчив. Я думав про це навіть сьогодні, коли йшов до вас, бо є речі, над якими постійно замислююсь, особливо якщо йдеться про людське життя. Завжди виникає питання: якщо хтось загинув, а ти його на той шлях спровадив — чи своїм прикладом, чи своїм натхненням — то яка твоя відповідальність? Бо з тією відповідальністю доводиться жити — і я живу з нею.

Із побратимом Юрієм Щирбою ми згадували нещодавно, як мандрували колись у Холодний Яр. Там побачили хлопчину, років п’яти, сина друзів, якому надокучили наші дорослі розмови. Він взяв палицю і почав рубати високу кропиву, що росла неподалік. Чому він це робив, адже його ніхто цього не вчив. І я в дитинстві так само рубав ту кропиву і мене теж ніхто цього не вчив. Чому ж хлопчики це роблять? Тому що кропива уособлює ворога: вона жалить, пече. І якщо ти туди заліз, одразу виникає реакція — боротися! Відкілясь у нас це є. Чи в генах, як зараз модно говорити, чи в крові, чи в душі — не знаю. Але цей опір злу живе в наших людях. І коли почалась війна, вони пішли рубати «кропиву».

— Гарна метафора. Та якщо серйозно: чому і за що ви пішли воювати?

— Я сам часто задумуюсь над цим, не раз прокручую в голові, чому пішов на ту війну, хоч дотепер я з неї ще не повернувся. Якщо скажу, що пішов воювати за наш нарід, то це буде дуже нещиро, навіть брехнею. Адже значна частина того народу взагалі нічого не помічає, вважає, що і війни немає. Я за неї точно не воював. Ще якась частина (і це теж наш народ) перебуває на окупованій Донеччині і неприхильна до України. Я теж не певен, що воював за неї.

Але пішов, бо було інтуїтивне відчуття, як у дитинстві до кропиви, що це щось зле, погане і з ним треба боротися. Бо якщо цього не зробити, та «кропива» нас заглушить, добереться до наших домівок і зробить боляче нашим рідним. Нас їхало з Тернополя десятеро, ще троє львів’ян підсіли в Києві. Богу дякувати, майже всі залишились живими, щоправда, кілька хлопців отримали важкі поранення. Усі воїни такої  ж думки, як і я, чому пішли воювати. Ніхто не говорить пафосними словами. І таких людей — тисячі.

Частина пішла у добробати, а хтось про них і не чув. Я знав Дмитра Яроша, ще кількох хлопців, які з Майдану були згуртовані. Мені було безпечніше з ними. Хоч, якщо відверто: якби тоді знав ті військові підрозділи, які знаю тепер, пішов би туди. Це було б правильніше: якщо йдеш воювати за державу, то краще це робити в складі держави. Я не відокремлюю себе від неї, як багато хто. Мовляв, воював за країну, а не за державу. За державу також воював. Для мене не всі при владі — вороги, далеко не всі є зрадниками, бо це неправда. Тому не можна узагальнювати.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що пішли на фронт від сорому.

— І від сорому також. Як можна було не піти, коли ти власним прикладом показував, що треба завжди залишатися чоловіком, поводитися як чоловік. Тобто для мене це якийсь певний набір правил. Сестра моєї дружини вже четвертий рік на фронті, вона бойовий діючий офіцер, має багато нагород, її нарешті відкрили для ЗМІ. Не уявляю, як міг би почуватися, якби не пішов воювати. Тому сором також був ключовим моментом.

— Своє грізне псевдо «Гатило» ви перебрали від героя роману Івана Білика «Меч Арея». Хто вам його дав?

— Мій покійний побратим із «Тризубу» Зіновій Багрій ще в 1997 році. Ми були тоді на вишколі у відновленому повстанському таборі в селі Слов’ятині на Бережанщині. Я досить непогано бився на той час, щось показував, а він і каже: «О, то ти будеш «Гатилом». Таборове псевдо дається на короткий період вишколу, а моє залишилось зі мною на все життя.

«Меч Арея» прочитав через два чи три роки після того. Мій герой чимось близький мені, частково суперечливий, має якісь внутрішні вагання, антихристиянські погляди. Я інакше до цього ставлюся. Тож я «Гатило», та не той. Але з іншого боку, це вже якась частина мене. Нині мене більше знають за позивним, ніж за прізвищем.

— Кажуть: як корабель назвеш, так він і попливе. Вас сприймають як дуже суворого, навіть напівміфічного чоловіка.

— Коли входжу в роль, то таким і є. Чесно кажучи, я себе навіть таким боюся. Але чим далі, такого стає все менше. Я зрозумів одну річ: коли злюся, треба про це сказати, тоді і злість пройде. З нею не можна жити, бо вона починає зсередини штурхати, розривати тебе, штовхати на злі вчинки. Хоча, з іншого боку, злість може бути і доброю емоцією, коли спонукає, скажімо, іти на фронт і боронити свою країну.

— Ви сказали, що спорт займає хоч і гарний, але лише шматочок вашого життя. А решту чому віддаєте?

— Зараз багато працюю з хлопцями, які повертаються з війни. Не називаю це допомогою. Швидше підтримкою, яку і мені надали свого часу. Навчався цього в громадській організації «Серце воїна». З Олегом Гуковським, чудовим тернопільським лікарем. психотерапевтом, психологом, ми опанували данську школу тілесно орієнтованої психотерапії бодинаміку. Майже рік інтенсивно працювали. У «Серці воїна» понад дві з лишком тисячі бійців, що повернулися з війни, пройшли інтенсивні тренінги, роз’яснення, що відбувається з людиною після війни і як з цим жити. Не робити, не боротися, а саме жити, бо цей рубець уже на все життя.

Продовжую опановувати тілесно орієнтовану психотерапію, але уже в Греції. Навчаюся і в Українському католицькому університеті й це мене дуже надихає, навіть попри те, що я там аутсайдер. Тобто у мене великий життєвий досвід, але я погано знаю англійську мову, маю заборгованість, бо таки важко вчитися. Але я такий щасливий, що знаходжуся поруч із цими молодими людьми, які, я просто відчуваю, змінюватимуть країну на краще. У дитинстві дуже любив птахів, навіть орнітологом хотів стати. Схоже, ця мрія теж збувається: нещодавно заочно вступив у Норвезький університет саме на орнітологічний відділ. Там навчаюсь онлайн. З таких маленьких радощів і складається моє теперішнє життя. Я просто ним насолоджуюся.

— У вас двоє синочків. Якими хотіли б, щоб вони виросли?

— Вільними, однозначно, люблячими і здоровими. Все решта — це їхнє життя і їхній вибір. Батьки — це як будівничі, які закладають фундамент. Якщо тато носив мене на спині і я бачив з його плечей ліс і пташок, то й полюбив їх. А якщо б він тягнув за руку і мені було б важко по тих гілках ходити і спотикатися, можливо, я і зненавидів би той ліс. Хотів би, щоб мої діти навчилися робити вибір у житті і відповідати за нього. Своє ж завдання бачу в тому, щоб їх до цього підготувати. Що ми можемо? Огорнути їх любов’ю, вчити підніматися, коли падають. Хотів би, щоб дороговказом для синів, як нині для мене, стали слова незабутнього Любомира Гузара: «Поодиноке правильне призначення — бути людиною».

Автор: Галина САДОВСЬКА
За матеріалами: vilne.org.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: