Тетяна Кіт: "Косички, які заплела мені Юля Благиня, додали впевненості під час сутичок"

18 березня 19:30
Переглядів: 82
Кіт

На дебютному чемпіонаті Європи з боротьби львів’янка стала срібною призеркою

На чемпіонаті Європи з боротьби, який завершився у Ризі,віце-чемпіонкою у категорії до 55 кг стала вихованка львівської школи боротьби Тетяна Кіт. На шляху до фіналу підопічна Ореста Скобельського та Миколи Пукіша не віддала суперницям жодного бала. А у вирішальній сутичці з росіянкою Іриною Ологоновою 21-річній українській борчині, яка лише другий сезон виступає за дорослу збірну, забракло зовсім трішки. Про фартові косички, «бійку» на килимі а також вміння «мандраж перетворити на кураж» Тетяна Кіт розповіла в інтерв’ю «ВЗ».

-У мене не було сумнівів у перемозі над естонкою Анастасією Красновою, з якою мені довелося боротися вже у першій сутичці, — поділилася враженнями Тетяна Кіт. – А ось другий поєдинок – проти чемпіонки Європи-2013 Роксани Засіної – обіцяв бути куди важчим. Полячка фізично дуже сильна і досвідченіша за мене. Морально налаштуватися на боротьбу з нею було непросто. Та у зустрічі з естонкою я добре розігрілася: тіло, як у нас кажуть, звикло до килима. Тож продовжила атакувати. У першому періоді пройшла Засіній у ноги, здобула два очки і зуміла утримати рахунок до завершення сутички.

У півфіналі з білорускою Заліною Сєдаковою також не виникло проблем: я перемогла її достроково за явної переваги. Заліна потрапила у мою пастку: я зробила прохід у ноги з переведенням боротьби у партер на чотири бали, потім навздогін провела ще один двобальний прийом. І не дала суперниці оговтатися, аж поки суддя не зупинив сутичку. На кону у цій зустрічі стояв вихід до фіналу, і я весь час повторювала собі: «Я мушу перемогти. Якщо не використаю свій шанс тут і тепер, можу залишитися без медалі». Чотири роки тому на юніорській першості світу я поступилася Сєдаковій у сутичці за третє місце. У Заліни якийсь надто нервовий стиль боротьби. Та мене це вже не бентежило, я добре знала, що і як потрібно робити. Як не намагалася, Сєдакова не змогла виконати жодного зі своїх улюблених кидків.

— У фіналі на перших хвилинах сутички ви були близькі до того, аби уперше обіграти росіянку Ірину Ологонову. Що не вдалося?

— Ологонова – мій постійний головний біль. У Ризі це була вже третя моя поразка цій суперниці. Восени на чемпіонаті світу у Лас-Вегасі я зустрілася з нею уперше – у стартовій сутичці. Тоді програла ще до початку поєдинку: після розминки довго чекала на сутичку, нервувала і «перегоріла». Весь час ловила себе на відчутті, що боротися з Ірою вкрай незручно: вона низенька і тому проходити їй у ноги непросто. Вдруге я поступилася їй на командному турнірі – Кубку Європейських націй.

— Яку тактику готували «на Ологонову» на ризький чемпіонат Європи?

— Загалом, на суперниць не готую щось конкретне, радше імпровізую і намагаюся використовувати ситуації, які складаються на килимі, на свою користь. У Ризі тренери наставляли, аби з росіянкою я більше працювала руками, «засмикувала» її і проходила в ноги. І на початках мені це вдавалося: виконала прохід і повела у рахунку – 2:0. Та згодом дозволила їй зробити те саме. У подальшому використала хороший момент і повторила цей прийом, та Ірина чудово відпрацювала у захисті. Моя помилка полягала в тому, що після цієї невдачі я надто пізно включилася у боротьбу. Свою заключну атаку виконала успішно і зменшила відрив до двох балів. Якби голова суперниці не вийшла за межі килима, я би продовжила свою атаку (вже тримала росіянку у схресному захваті) і цього вистачило б для перемоги. Та суддя підняв нас у стійку, а таймер відлічував останні секунди нашої сутички…

— Як налаштовуєтеся на принципові сутички?

— Мені допомагають тренери Орест Скобельський та Андрій Стадник. Подовгу розмовляють зі мною, «присипляють» мій мандраж. Перед сутичками я завжди страшенно хвилююся. І часто згадую слова мого багаторічного наставника, покійно Олега Сазонова: «Ось цей мандраж потрібно перетворити на кураж». Це допомагає. Кураж з’являється відразу після свистка арбітра. Чи налаштовуюся на агресію? До початку сутички – ні. Але у боротьбі різне трапляється. Якщо суперниці діють надто жорстко – викручують пальці чи боляче смикають за волосся – до куражу додається адреналін. Іноді випадково зачепить тебе суперниця рукою по обличчю… Та коли ти від змагального напруження дзвениш, будь-який жест може стати приводом для того, щоб відповісти, втрутитися у таку собі бійку.

— У вас доволі довге волосся. Хто вам косички перед змаганнями заплітає?

— У Ризі мене заплітала Юля Благиня-Хавалджи, яка стала бронзовою призеркою у вазі до 53 кг. Заплітаючи, сказала: «Мої «колоски» фартові. Два роки тому я плела косички Аліні Махині. І що – вона виграла чемпіонат Європи!». «Побачимо», — подумала я. І якось підсвідомо повірила у це! Так що мої косички додали мені впевненості під час сутичок.

— На чемпіонаті світу ваша заключна, «бронзова», сутичка завершилася перемогою. На першості Європи фінал – поразкою. Яка ж медаль принесла вам більше задоволення?

— Я щиро раділа «бронзі» чемпіонату світу – це була моя перша медаль в офіційних змаганнях серед дорослих. У Латвії, коли пройшла до фіналу, моїй радості також не було меж. Та після поразки засмутилася – хотілося більшого. Тим паче, у Ризі вручали такі гарні чемпіонські паси (сміється). Та довго не сумувала. Тепер я щаслива, що у мене є срібна медаль.

— Ви пам’ятаєте ваші перші змагання?

— Це був один із дитячих турнірів, який проводили в Івано-Франківській області. Я прийшла у боротьбу у четвертому класі і через кілька місяців після початку тренувань поїхала на змагання. Боролася у категорії до 29 кг (посміхається). Ці змагання запам’яталися мені однією сутичкою. Разом з нами в залі тренувалася одна дівчинка, яка займалася боротьбою значно довше за мене. Тренери ніколи не ставили нас у спаринг, пояснюючи це тим, що вона доросліша і сильніша. І ось на тому турнірі ми змагалися в одній категорії, і я перемогла. А потім, повернувшись до Калуша, з гордістю повторювала тренерам: «Ось бачите…»

У боротьбу я пішла услід за старшим братом. Ми з татом приходили забирати на чотири роки старшого за мене Святослава з тренувань. І поки хлопці перевдягалися, я у борцівському залі вволю бігала і стрибала. Тренери, серед них і мій перший наставник Микола Пукіш, не раз запрошували: «Приходь до нас на тренування, тобі сподобається боротьба!» За цей час я вже здружилася з усіма борцями і одного разу таки прийшла до залу раніше – не тренування. Мені справді усе сподобалося – і самі тренування, і перша перемога на тому турнірі вІвано-Франківську. Я завжди в усьому тягнулася за старшим братом: він на гімнастику йшов, і я за ним, а потім на боротьбу разом ходили. Та Святослав через декілька років завершив заняття боротьбою. А для мене це стало одночасно хобі та професією, яка дозволяє заробити на життя.

— Чим ще ви захоплювалися у дитинстві?

— Займалася у художній студії. Та з часом тренер сказав: аби стати хорошим майстром, ти повинна зробити вибір – або малювання, або боротьба. І я не шкодую, що обрала спорт. Хоча деколи після неприємних поразок лежу, вся така побита, плачу і шкодую себе: «Ну і навіщо мені ця боротьба?» Та дуже швидко це минає, і знову із задоволенням занурююся у тренування. А малювання дозволяє мені на зборах розслабитися та відволіктися: у вільні хвилинки я знаходжу в Інтернеті цікаві сюжети і переношу їх на папір.

За матеріалами: wz.lviv.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити