Валерій Сиров: "Гравці "Зеніта" назвали суму, за яку програють "Карпатам", а нічию віддавали безкоштовно"

31 серпня 07:42
Переглядів: 940
Сиров Поточняк

У другій частині інтерв’ю видатний стоппер «Карпат» 60-70-х розповів, як після жорсткого конфлікту з тренером Бубукіним перейшов у Запоріжжя, розкрив корупційну складову нездобуття львів’янами медалей чемпіонату СССР-1976, а також повідав, як у свої 68 захищає зі зброєю в руках державні інтереси України.

Закінчення. Перша частина інтерв'ю з Валерієм Сировим - "Не дарма нас називали львівськими собаками"

- Валерію Михайловичу, чого було більше у кубковому тріумфі «Карпат» у 1969 році – майстерності чи удачі?

- Одне й інше поєдналося. Ми ж цілком могли програти ще у першому матчі в Жданові, коли зустрічалися з місцевим «Азовцем». До гри нам повідомили, що квитки на літак куплені й затримуватися не можемо. Але рахунок 0:0 і наприкінці зустрічі підбігаю до Юста, питаю: «Може, у свої забити?» «Ні, грайте». Потім виявилося, що квитки вже поміняли і ми могли грати через добу перегравання. Звісно, ніхто попередньо ілюзій не мав. Розуміли, що потрапимо на один з московських клубів, то якщо не самі програємо, допоможуть це зробити судді. Але поталанило, що і москвичі, і київські динамівці вибули швидше. В те, що Кубок здобути реально, повірили після перемоги у чвертьфіналі над воронезьким «Трудом» на виїзді, коли наш воротар Вітя Турпак змусив Олександра Голодубова промахнутися, виконуючи на передостанній хвилині зустрічі пенальті.

- На вашу думку, наприкінці фінального матчу проти СКА естонець Еуґен Хярмс, піднявши прапорець і зафіксувавши у суперників офсайд, допоміг «Карпатам»?

- Найперше згадайте, як Хярмс нас «сплавив» за рік до того, у матчі перехідного турніру за вихід до вищої ліги в матчі проти свердловсткого «Уралмашу» в Сочі. У фіналі ж у Москві положення «поза грою» справді було. Інша річ, що естонець його міг не зафіксувати. Пізніше він нам зізнався, що тоді у Сочі отримав завдання – вивести до вищої ліги «Уралмаш». «Тепер моя совість перед вами чиста, - каже. – «Поза грою» було і я його підняв». Просто у людини було відчуття власного достоїнства і повага до футболістів.

І це важливо, адже не дарма кажуть, що до 50-ти років працюєш собі на ім’я, а після того ім’я працює на тебе. Ось я зараз до будь-кого зі знайомих можу підійти і позичити гроші. Коли скажу, що віддам завтра, то ніхто не засумнівається, що можу збрехати. Слова дотримуюся постійно. Одного разу навіть машину продав, щоб не виглядати пустословом. Бо ж на ті 1000 гривень пенсії, яку отримую, прожити важко. Президент «Карпат» Петро Димінський ось обіцяв доплачувати володарям Кубка СССР по 500 гривень. Слова залишилися словами. Хіба нас багато залишилося з тієї команди? Менше десяти разом з запасними. В принципі, мені ці гроші й дуже не потрібні, адже я, слава Богу, ще працюю. Більшість не працює, бо здоров’я не дозволяє. Хлопці операції перенесли, хіба їм не можна допомогти?

- Дехто з ваших партнерів за тодішніми «Карпатами» зазначав, що додатковим тиском у фіналі було саме розуміння, що граєш на стотисячних «Лужниках»…

- «Кульчик» (Ігор Кульчицький – авт.у своїй книзі навіть написав, що досі ніхто з нас там не грав. З більшістю гравців так і було. А я ж два роки виступав у складі «Зеніту» і виходив у Лужниках спершу на матчі дублерів, а потім вже й за основу ленінградського клубу. До «Карпат» я прийшов лише наприкінці 1967-го. Перший свій матч за львів’ян зіграв 5 листопада проти тбіліського «Динамо». Товариська гра, але побачивши мене там, Слава Метревелі, якого тоді опікав, здивувався: «Ти звідки тут взявся? Ти ж місяць тому проти мене за «Зеніт» грав». До слова, я тоді ще жив у готелі «Львів», там, де поселилися тбілісці. То Метревелі мене, молодого пацана, тоді запросив у свою компанію до ресторану.

- Здобувши у 1969-му Кубок, «Карпати» у чемпіонаті посіли лише шосте місце і до вищої ліги пробитися знову не змогли…

- Ми тоді нестабільно грали: матч виграємо – матч програємо. Перемоги випадали в основному на Кубок. Пригадую, грали ми проти місцевого «Локомотива» у Херсоні. Рахунок 0:0 і наприкінці зустрічі м’яч у межах карного майданчика перелітає через мене на дальню стійку, де на передачу вже виходив могутній, 190-сантиметровий нападник херсонців Анатолій Лебедь. Він вже голову підставив, щоб переправити м’яч у порожні ворота. Я «кулі» взагалі не бачив, вистрибував машинально і влучив Лебедеві прямісінько в голову. М’яч пролетів повз ворота, Анатолія винесли з поля і наклали пізніше шість швів. Я з перебинтованою головою матч завершив.

Поєдинок так і завершився з рахунком 0:0 і то була перша і остання гра, після якої Мікльош потиснув мені руку. Як Карло Владиславович мене не любив, але мусив визнати, що команду я врятував. Мікльошу мій язик не подобався, не подобалося те, що я казав йому в очі, мовляв, у нього два «синки» - Поточняк і Покора, а потім з’явився й третій любимчик Рома Журавський. Мене Карло Владиславович з команди виживати намагався. Але що він міг зробити, якщо грав я справді добре?

До слова, після того матчу в Херсоні на наступний поєдинок у Миколаєві я вийти не зміг. То був перший у моєму житті струс мозку. Без мене «Карпати» програли «Суднобудівникові» 1:4. А свій другий струс мозку я «заробив» у 1973-му в Тбілісі, коли зіткнувся у верховій боротьбі з Манучаром Мачаїдзе. На останній хвилині першого ми у карному майданчику «Карпат» пішли в боротьбі плече в плече і обоє впали. М’яч пролітав над нами. Вистрибую першим і відразу намагаюся вибити «кулю» подалі від воріт. Вивертаю голову вправо і різко б’ю вліво. Але в цей час Манучар встигає піднятися і вистрибнути переді мною «солдатиком». А голова Мачаїдзе вдвічі більша за мою, як гарбуз. Ударивши суперника в потилицю, розбив Манучарові голову і той впав, утративши свідомість. Я отямився лише після того, як по мені полили водою. Дограв до перерви, вийшов на другий тайм, але продовжити гри не зміг. Повезли мене зі стадіону на «швидкій». До Львова повертався поїздом, бо летіти після струсу мозку лікарі заборонили.

- Матчі з тбіліським «Динамо» - то вже була вища ліга, куди «Карпати» вийшли після перемоги в першоліговому турнірі 1970 року…

- Виграли ми переконливо, поступившись за результативністю лише «Кайрату» і менше за всіх пропустивши (22 м’ячі у 42-х матчах – авт.). На мій погляд, то й був пік тої нашої команди. Не дарма ж кажуть: не треба гнівити Бога. Ось перемогли б ми у 1968-му «Уралмаш» і вийшли б необстріляними до вищої ліги. Певен, не було б Кубка, та й вилетіли б ми назад до першої ліги одразу. А так той програш у Сочі нас сильно вразив. У роздягальні ми плакали, наче діти. Але стали злішими і не заспокоїлися, впродовж наступних років добре зігралися, що принесло майбутні перемоги.

Найбільшою ж помилкою тодішнього керівництва «Карпат» вважаю бажання підсилювати команду перед стартом у вищій лізі. Точніше, підсилюватися треба, бо пройти вищоліговий турнір 15-ма футболістами складно. Але до селекції треба підходити грамотно. Не обов’язково брати зірок. Достатньо підсилитися молодими і перспективними, які б нас підтискали, а ми б передавали їм досвід і, потихеньку старіючи, поступалися місцем у складі.

У нас же з’явилися нові люди, а користі з них було мало. Успішним після завоювання Кубка вважаю запрошення Савки. Коли Остап став переді мною на місці опорного хава, ми й стали пропускати вкрай мало. Савку в команді ми називали «дерев’яною ногою». За манеру гри. Коли суперник намагався обіграти Остапа, той відпускав опонента вправо і, розуміючи, що той може прибрати м’яч під себе, лівою ногою загрібав візаві, наче граблями, чіпляючи одночасно м’яч і ногу. Та коли проходили Савку, на суперника в моїй особі очікувала «залізна нога» (сміється).

Граємо ми проти «Нефтчі». Їхній нападник Анатолій Банішевський володів таким же потужним ривком, як Блохін. Прокидає в сторону і тікає. Що я роблю? Дивлюся, у який Анатолій бік м’яч прокине, туди пересуваюся і перекриваю йому шлях, змушую Банішевського себе оббігати. Коли це стається – починаю активно працювати ліктями. Одного разу в Баку я Анатолієві таким чином випадково, влучивши у бік, зламав ребро. Банішевський впав, а суддя навіть не призначив штрафного удару. І то справді був не той випадок, коли я намагався вдарити навмисне. Так, як то полюбляв робити, виступаючи за «Шахтар», Фернандіньо. Мої лікті були внизу.

Але Банішевський лежить і задихається. Підбігаю до Анатолія, починаю, наскільки можу, надавати допомогу. Забрали бідолагу до лікарні, куди відразу після матчу поїхав і я. Ми ж однолітки, обоє в 1946 році народилися, друзями були ще з 1966 року, коли грали у чемпіонаті СССР серед молодіжних команд в Узбекистані. Банішевський разом зі Смольниковим і Стєкольніковим виступали тоді за збірну Азербайджану, а я за Ленінград грав. Ми тоді перемогли, а з тої команди пізніше до «Зеніту» тільки я зміг пробитися. Азербайджанці тоді стали третіми, а у фіналі ми перемогли збірну України з Анатолієм Бишовцем і Володимиром Мунтяном у складі.

- У середині 1973-го ви залишили «Карпати» і півтора року виступали у складі запорізького «Металурга». Причина – конфлікти з тренером Бубукіним?

- А що ж іще? Апогею наш конфлікт досяг після того, як Бубукін мене вигнав з тренування, а я, залишаючи поле, послав його на … Анатолій Падалка намагався виступити миротворцем і повернути мене в команду, але я відмовився, сказавши, що працювати з цим тренером не буду. «Вибачай, я ж через тебе Бубукіна звільняти не буду, - знизав плечима другий секретар. – Тобі допомогти працевлаштуватися?» «Ні, кілька команд запрошують уже давно».

Обрав Запоріжжя. Єдина проблема полягала в тому, що я рахувався в армії. А перевести рядового з міста в місто було непросто. Але через міліцію це питання вдалося владнати. Зізнаюся, що час перебування у «Металурзі» згадую з особливою теплотою. Грав постійно, зіграв більше всіх матчів і, виступаючи на звичній позиції центрального оборонця, забив у сезоні-1974 п’ять м’ячів. Можна сказати, перейшовши з вищої ліги у першу, відчув себе там королем. Виконував штрафні і пенальті. То за умови, що у «Карпатах» «стандартів» не виконував ніколи, бо для того були Ліхіч, Кульчик чи Льова Броварський. А в Запоріжжі у нас тоді гарна оборонна ланка була: Вітька Дєнєж з київського «Динамо», Льонька Ключик з «Шахтаря», справа в обороні – Сашко Томах. Після закінчення сезону керівництво клубу пропонувало залишитися. Але сім’я і діти були у Львові, тому коли Юст, повернувшись у «Карпати», покликав назад, пішов, не роздумуючи.

Тоді команда вже оновлювалася, Андрюша Баль з’явився. Страшно усвідомлювати – такий молодий хлопець, а його вже з нами нема. Він мені постійно пригадував один з дебютних для себе матчів у складі «Карпат». «Ох і дали ж ви мені, коли я між ніг у середині поля тоді отримав» - каже. «Андрюшо, та хіба я лише тобі так давав? Від мене ж усім так діставалося» - сміюся.

Взагалі, 1975-й і 1976-й – то були, може, найкращі мої сезони у складі львів’ян. Якби не та потворна кінцівка, коли ми програли вдома «Зеніту» 0:3 матч, після якого в разі перемоги могли взяти срібло осіннього чемпіонату-1976.

- Той поєдинок оповитий легендами…

- Досі гидко згадувати. «Зеніту» ці очки взагалі були не потрібні. Вирішили, що з ленінградцями треба домовитися. На переговори пішли я і Броварський. Зі сторони «Зеніту» - на рік від мене молодший Мішка Лохов, з яким ми починали виступати у складі пітерців і Володька Голуб’єв, який грав поряд з Льовою. Ми сказали прямо, що нам потрібні очки, віддайте нам, а ми заплатимо гроші. Ті назвали суму і сказали, що нічию, яка приносила «Карпатам» бронзу, віддадуть безкоштовно. Розповіли з Броварським про ці умови в команді. На нашу біду, Петровський якраз захворів і був у лікарні. Юст вперся: «У нас грошей немає».

Після того зібралися ми вузьким колективом. Я, Поточняк, Ліхачов, Козинкевич, Савка, Броварський – здається, це усі. «Що робити, давайте самі гроші зберемо» - кажу. Усі наче й були «за». Лише Ліхач, який завжди був трохи жаднуватим, вперся рогом: «Та пішли вони! Не вистачало, щоб ми їм ще гроші давали. Ми їх так переможемо». Одним словом, заразив Гена цим «оптимізмом» усіх інших. Наймудрішим виявився Поточняк. «Не знаю, як ви, хлопці, - казав Ростик. – Але я себе після тої виснажливої поїздки поїздом з Москви погано почуваю». Річ у тім, що після матчу з ЦСКА, який завершився внічию, ми не змогли вилетіти, оскільки була нельотна погода. Ми були справді втомленими і мудрий Поточняк це відчував й відповідно був схильний прийняти пропозицію пітерців.

Але команда послухала Ліхачова. «Нехай буде по грі» - на тому зійшлися. Виходимо, «Дружба» забита вщент, усі впевнені, що ми виграємо. «Це ж одне товариство «Зеніт». Хіба вони не домовляться?» - говорили навколо. Перших 15 хвилин – гра в одні ворота. Не використовуємо один момент, потім Козинкевич не влучає в порожні ворота. І тут – 20-та хвилина. Подача на наші ворота, яку перервав, вибивши м’яч до середини поля, Ванька Герег. То була перша помилка, адже в центр, особливо крайньому оборонцеві, вибивати не можна. В’ячеславові Мельникову, який відійшов десь метрів на 25 від воріт, м’яч потрапив якраз під ногу. Слава як дасть, то м’яч пролетів дугою з-під оборонця так сильно, що наш воротар Сашко Ракитський як стояв, так навіть не ворухнувся. Потім він скаже, що моменту удару взагалі не бачив.

Після тих 0:1 ми були шоковані. Гра зламалася. Вибиваємо м’яч на кутовий. Подача – борюся з центральним нападником Олександром Маркіним, якого тоді опікав. Стикаємося в повітрі плече в плече і обоє падаємо. Поряд стоїть Федя Чорба. Вибий м’яч і проблем не буде. Але ні. Маркін піднявся швидше, ніж я і забив удруге. 0:2 після першого тайму.

У перерві Петровський, приїхавши з лікарні, швидко взяв з каси гроші, заходить до роздягальні «Зеніту» і дає всю суму тренерові ленінградців Германові Зоніну. А той видає: «Тепере візьміть ці гроші собі і попробуйте в нас виграти». Степан Остапович біжить до суддівської і дає 5000 рублів: «Зробіть результат». Ці погодилися. І на самому початку другого тайму «Зеніт» отримує в свої ворота пенальті. Ні за що – Володя Данилюк у штрафному майданчику впав, як поліно. Кому бити пенальті? В останніх кількох матчах пенальтистом Юст призначав мене. Але перед грою з «Зенітом» тренер каже: «Буде одинадцять метрів – б’є Чорба». А Федя ж зять Ернеста Ервіновича. Мені неприємно стало. «Невже подумали, що я з пітерцями якісь підпільні ігри граю і збираюся після закінчення сезону рвонути в «Зеніт»?» - думаю.

Але б’є Чорба. Чим його удар від мого відрізняється? Я завжди бив пенальті низом, у трьох сантиметрах від стійки. Федя спрямовував м’яч на тій же відстані від стійки, але на метровій висоті. Для воротаря ця висота – найзручніша. Коли Чорба виконував удар, я відвернувся спиною. І кажу Маркіну, який стояв поряд, але обличчям до своїх воріт: «Сашко, якщо ми зараз заб’ємо, то розірвемо вас. Якщо ні – нам п…» І тут – емоції, гул. Повертаюся – воротар «Зеніта» Володимир Олійник лежить у лівому куті, а м’яч за лицьовою лінією. Володя – худорлявий, височенний, витяг удар Чорби в стрибку.

Звісно, ми ще наступали. Козинкевич не реалізував вихід сам-на-сам, втратили ще кілька нагод. А наприкінці зустрічі Герег біжить поруч з суперником по бровці і миттєво зупиняється, сигналізуючи рукою, що м’яч вийшов. Ні, щоб дограти до кінця і винести той м’яч на трибуни… Суддя показує «продовжувати гру», гравець «Зеніту» біжить до воріт, я йому на зустріч, а той повз мене на Рідкоуса, а Андрій забиває втретє. 0:3. Усе.

- Ця поразка вочевидь і поставила крапку на кістяку команди, який формувався ще з 60-х років…

- Згоден. Почалися чвари між гравцями й тренерами. Колектив розпався. Я пересварився з Юстом, послав його, сказав, що він хоче втекти в Угорщину, і встиг написати навіть дві заяви на звільнення. Мене не відпускали до квітня 1977-го. Коли команда поїхала на збори, заміни мені знайти не могли, в оборону пробували переводити навіть Броварського. Не виключаю, що вирішивши піти, трохи погарячкував. Спокійно міг пограти так само, як Поточняк, років п’ять, як мінімум.

Коли йшов, то намагався достукатися до керівництва: «Залиште бодай Савку. Бо якщо ми з Остапом підемо одночасно, то у середині буде завал». Хоч Суслопаров і хороший гравець, але він ще був слабким фізично, ніжки тоненькі, бійцівського характеру не вистачало. Юрій прагнув бігти вперед, забивати, а гравець його амплуа найперше має дбати про надійність тилів. І лише зрідка, коли з’являється нагода, зрідка підключатися і забивати. Ось у нас у Миколаєві був хороший гравець – оборонець Сергій Бугай. Дуже багато забивав – по вісім-дев’ять м’ячів за сезон. Усі Сергія хвалили. А я лише запитав: «На якому ви місці?» На 13-му? То чого ці вісім голів варті? Скільки м’ячів команда пропустила через невдалі рейди Бугая?

Для кожного гравця інтереси команди мають стояти на першому місці. Я через що Романа Покору страшно не любив? Грав мало, а отримував стільки ж, як гравці основи, а потім програвав ці гроші нам у карти. Ромка заробітки не бентежили, бо мама продавчинею працювала і синочка завжди забезпечувала. Ніколи не любив людей, які ставляться до життя й роботи легковажно. Скидку можна робити хіба людям, які талановиті від Бога. Тому ж Хижаку, який пив, але приносив команді користь. Я й при першому секретарі обкому сказав, коли пішла мова про відрахування Романа з команди: «Коли він забивав голи, то був потрібен. Ви його носили на руках і приховували те, що він випивав. А зараз, коли стало погано, давайте Хижака виженемо?»

Завжди говорив, що найбільша біда 20-го сторіччя – 1917 рік, після якого знищили всіх справжніх господарів, трударів, а до керівництва прийшло бидло, яке вийняло наган і повбивало неугодних. Тому дуже боюся, щоб ця історія не повторилася зараз, після Майдану.

- Для сучасного миколаївського футболу знаковою особистістю є Руслан Забранський. У його кар’єрі ви теж залишили неабиякий слід…

- Теж мій учень. Ми з Ростиком Поточняком взяли Забранського з Шараном 18-річними у «Карпати». Нерідко грали поряд з молодими. Руслан діяв на місці правого нападника, а Володя – лівого хава. Матч завершився й Шаран каже: «Ой, як добре з вами грати. Лише вибіжу – відразу пас даєте». «Володю, - кажу. – То хіба я замість тебе буду бігати? Звісно, тебе навантажимо». Забранському ж завжди говорив, що він занадто багато з м’ячем вовтузиться. «Обвів одного-другого – віддай. Бо є закон: обвів двох – третій зіб’є, - пояснюю. – Тому трохи комбінуй, обігруйся в стінки, тікай без м’яча». Пізніше зустрів Руслана в аеропорту. «Валерію Михайловичу, я зараз у Миколаєві, я там найкращий бомбардир» - хвалиться. Значить, думати хлопець почав.

Коли до Миколаєва приїхав я сам, то Забранський вже почав тренувати, працював з командою з Воронівки. Я був для нього консультантом, поради давав. Попервах Руслан не міг пояснити того, що хотів. А тренер найперше повинен донести те, що він вимагає від підопічних, словесно. Нині Забранський – спортивний директор «Миколаєва», хоча, вважаю, мав би бути наставником. Він закінчив школу тренерів у Києві і якраз потребує серйозної роботи. Нині пост тренера у «Миколаєві» обіймає Олег Федорчук. Для мене його призначення виглядає дуже дивним. Пам’ятаю Олега ще з тих пір, як він грав під моїм керівництвом у північній групі військ у Польщі. Нині не розумію, у чому полягає його тренерський талант. Що поробиш, якщо призначають у нашому футболі людей по блату, за знайомством?

Забранський до того зробив команду з нічого. Мені довіряв молодь, а сам працював з дорослими. Я радив Русланові, на кого з молодих варто розраховувати, а з кого людей не буде. Бо та дитина, яку батько привозить і забирає з тренування на «джипі», великої мотивації проявити себе не має. Пригадую, яким я був в юні роки. Потрапив у Ленінград і жив за 35 рублів місячної степендії, думав, як прожити за рубль у день. Потім, коли з’явилася нагода виступати за команду класу Б «Автомобіліст» і отримувати 160 рублів, то за це місце вчепився зубами, бився на полі, не шкодуючи себе, лише б тренери не засумнівалися в мені і не відрахували.

- Валерію Михайловичу, ви теж належите до тієї когорти колишніх футболістів, які не сприймають сучасного футболу?

- Я не сприймаю певних процесів, але не сам футбол. Згадую час, коли почав тренувати «Цементник» з Миколаєва Львівської області. Коли прийняв цю команду, то не мав жодного сформованого футболіста. То вже потім окремі взяті мною хлопці заграли на серйозному рівні, скажімо, Олег Федюков, який виступав за вищолігове «Дніпро». Але тоді кореспонент питав: «Валерію Михайловичу, як виграєте? У вас же немає нападників». Тоді відповів, що форвардів мені й не треба, бо атакувати має вся команда. Відкрився вільний клаптик поля – туди вбігає гравець. Але вбігти мало – інший футболіст туди має своєчасно віддати передачу. Коли я налагодив цю систему гри, у мене забивали і півоборонці, і оборонці. Єдиний нападник виходив на поле найперше для того, щоб зав’язувати боротьбу і не давати захисникам суперника почувати себе вільно. Крім того, форвард у мене існував для того, щоб притримати м’яч і віддати його тим гравцям, які підтяглися до атаки з глибини.

Це прості речі. Для їх виконання не потрібно вкомплектовувати команду бразильцями, як то робить Мірча Луческу. Шлях найменшого супротиву: українці нехай відбирають, а забивати будуть ті, на кого Ахметов дасть 50 мільйонів доларів. Сильний тренер! У тих умовах, які створені для «Шахтаря», я б теж постійно вигравав чемпіонат. Пригадую своє обурення у 2010-му, коли допомагав Олегові Кононову в «Карпатах». Оборонець «гірників» Разван Рац вдарив по ногах Батісту. Наш нападник підходить до румуна і питає, мовляв, що ж ти робиш. Рац увідповідь вдарив бразильця в обличчя. Суддя підбіг і спершу справедливо вигнав оборонця гостей з поля. Але підбігають донецькі футболісти, хапають арбітра за руки-ноги і той, знітившись, вилучив з поля й Батісту.

У мене теж була схожа історія. 1970-й, приймаємо вдома краснодарську «Кубань». Виграємо 4:0, до закінчення гри залишається зовсім небагато. М’яч виходить за бічну лінію і я прикриваю його корпусом. Та в цю мить набігає ззаду дебелий, зростом десь 190 сантиметрів кубанець і б’є мені ногою по яйцях. Боляче надзвичайно. Присідаю на коліна, страждаю і підіймаю на нього очі: «Що ж ти, суко, робиш?» А той видає: «Я тобі зараз ще й по є…лу дам». Мій характер ви знаєте. Кров ударила в голову, підіймаюся і як дам цьому дурневі чолом в обличчя – у того ніс провалився, хлопець впав на траву лігмом. Арбітр мені відразу показує червону картку. Пішов з поля, навіть не сперечався. Трибуни проводили мене до роздягальні скандуванням «Валера, молодець».

Але це не все. Наступного дня викликає мене перший секретар обкому. «Ти знаєш, що тебе на 15 діб хочуть посадити?» - каже. «За що?» - питаю. «За хуліганство. Ти людину по обличчю вдарив» - пояснює. «Хвилиночку, - кажу. – У мене вдома мене б’ють по яйцях, а потім ще й по морді обіцяють дати. Я мав змовчати? Та ніколи!»

Те саме й зараз кажу. Якщо до нас до Миколаєва хтось прийде зі зброєю і спробує на нашій території господарювати – повірте, ми підіймемося всі. Якщо народ цих окупантів бачити не хоче, то нічого ти йому не зробиш. Підіймемося не за правителів, а за власну гідність. І за країну. Така моя думка. Таким був і таким помру. Мені навіть дружина каже: «Ти вже у віці, заспокойся». Але ні. Я ось з нашого дому всіх наркоманів порозганяв. Їх тут безліч. Коли ми пересилилися, дивлюся – двоє сидять. «Швиденько ідіть звідси» - кажу. «Тихше, дядьку» - чую ззаду. Там ще троє. «І ви теж пішли на …» Ті пригрозили биткою. Спокійно сказав, що маю вдома зареєстровану гвинтівку. Подіяло. «Щоб я вас тут більше не бачив. Не заважайте людям жити» - кажу. Вони ж знахабніли до того, що кололися, не приховуючись, залазили в літні кухні до бабусь і виймали все, що було в холодильниках. То коли я цих покидьків порозганяв, жіночки, стоячи о дев’ятій ранку в черзі за молоком, розповідали: «Слава Богу, у нас у домі хоч один чоловік з’явився». Не приховую, мені приємно.

Дружина мені говорила: «Навіщо ти з ними стикаєшся? Вони до нас не лізуть». «Любо, нині не лізуть, а завтра відчують безкарність і будуть у нас» - пояснюю. Маємо бути згуртованими. Бо сила – в кулаці. Коли пальці розчепірені, удар нанести складно. Відповідальність має бути завжди. Ось зараз з вами розмовляю, якраз повернувшись після добового чергування на Варварівському мосту. Там не поспиш, адже об’єкт стратегічний. Якщо терористи цей міст підірвуть – від України буде відрізаний весь південь. Часи такі, що все може бути. Нервове напруження велике. Приходжу додому, то щоб зняти це навантаження і спокійно заснути, спершу 50 грамів мушу випити.

- То ви з власної волі зголосилися в охоронці міста?

- Працюю в Державній службі охорони. Молодих забрали воювати на схід. З восьми двоє нині там воюють. Я б теж пішов, але 68-річних вже не беруть. Чужих до себе брати не хочемо. То й чергуємо вже не через три доби, а через дві. Найважче було під час 40-градусної спеки. Але це одначе легше, ніж там, на війні. Слава Богу, усі наші наразі живі-здорові.

- А у вас зі здоров’ям все гаразд?

- Так у тому й річ, що не жаліюся. Працюю досі, маю сад, город, доглядаю за ними. Внучки живуть у Львові, залишив їм там квартиру, а сам поїхав до Миколаєва з порожнім чемоданом. Тут з третьою дружиною Любою живемо вже 27 років. Чого жалітися?

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити