Ватерполіст ВК "Динамо" Марко Мартініч: "Хочемо повернути чемпіонський титул до Львова"

20 квітня 12:19
Переглядів: 71
Водне поло

У Харкові стартував п’ятий, передостанній тур XXVII Чемпіонату України з водного поло серед клубів чоловічої Суперліги сезону-17/18, поєдинки якого упродовж трьох днів триватимуть на водному майданчику басейну СК «Політех».

Напередодні першого матчу в столиці Слобожанщини львівського «Динамо», одноосібного лідера турніру, своїми очікуваннями від майбутніх поєдинків з прес-службою галицького клубу поділився один з трьох хорватських легіонерів «біло-синіх» Марко Мартініч.

– Знаю, що у Львові вже зачекалися золотих медалей. Адже два останніх сезони «Динамо» поступалося чемпіонством Харкову. Знаю, що прогнози в спорті – річ невдячна, але візьму на себе сміливість вголос заявити, що втретє поспіль наша команда принциповому супернику титулом не поступиться. Пора його повертати туди, де він повинен бути. Вважаю, що цього разу у харківської команди шансів на перше місце за великим рахунком і немає.

– І на чому ґрунтується твоя впевненість у перемозі «Динамо» в чемпіонаті?

– Скажу навіть більше – я думаю, що золоті нагороди ми собі гарантуємо достроково, причому зробимо це на майданчику нашого конкурента. Вболівальникам «Динамо», напевне, більше б хотілося, щоб чемпіонство ми оформили на останньому турі, який пройде у Львові. Але для цього необхідно, щоб ми в найближчу суботу у Харкові програли команді Сергія Колточихіна. То що, ми повинні спеціально поступитися харків’янам, аби зберегти інтригу до нашого останнього очного поєдинку у Львові? Думаю, говорити про подібне – повна маячня! Та й потім, у тому, щоб відібрати титул і повернути його собі в матчі із головним конкурентом на його майданчику, також є особливе відчуття реваншу.

– Марко, то все ж, чому ти настільки переконаний у виграші «Динамо»? Тим більше, що суперник матиме солідну підтримку трибун.

– Не буду сперечатися, вдома грати завжди легше. Та й судді, коли вже комусь і симпатизують, то зазвичай вони це роблять по відношенню до господарів. Але я так вважаю, бо в цьому сезоні ми помітно сильніші за харків’ян незалежно від місця проведення гри, причому наша перевага зростає від матчу до матчу. До речі, це підтверджує й поєдинок третього туру, який також відбувся у Харкові. Ми його виграли з рахунком 9:5, хоча за стартові п’ять хвилин й пропустили три голи поспіль і програвали 0:3.

– Програли ви першу чверть і на попередньому турі в Маріуполі, але в підсумку також святкували переконливу перемогу – 8:4. Виходить, це у вас така традиція вимальовується: на початках дати супернику відчути смак перемоги, тим самим десь його розслабити, а потім розставити усі крапки над «і»?

– Ви забули ще про гру другого туру. Адже у Кам’янському ми після першого періоду поступалися 1:4. Причому я з пенальті відкрив рахунок, а потім вони за п’ять хвилин закинули чотири м’ячі. Але ми відповіли ще більш вагомою гольовою серією – шість поспіль точних кидків! У хорватів є таке прислів’я, але таке саме, знаю, мають й українці: один раз – випадковість, два – збіг обставин, три – закономірність. Ми тричі поспіль програвали Харкову першу чверть, але кожен раз вигравали гру. Не буду мати нічого проти, коли усе саме так станеться і в суботу. А переламати хід матчів нам вдавалося за рахунок того, що ми просто краще готові за суперника, перш за все функціонально. Наприклад, на останню гру Харків вийшов страшенно добре налаштованим. Відверто зізнаюся, мені дуже сподобалося те, як вони грали в перші вісім хвилин. Але далі з кожною хвилиною вони плавали усе гірше, робили щоразу більше помилок та й в очах у них вогонь боротьби згасав. Ми могли виграти більше, ніж в чотири м’ячі, але в заключні хвилини, коли усе було вже зрозуміло, дозволили собі дещо розслабитися і Харків трохи скоротив рахунок. А коли б ми до кінця грали так, як в другому і третьому періодах, то був би повний розгром. Тому то я й вірю, що з Харковом ми виграємо і наступний наш матч.

– А як ти оціниш загалом рівень матчів двох найсильніших команд України?

– Раз ви мене спитали, то я відповім відверто, але прошу на мене не ображатися. Перші два періоди матчів Львова з Харковом – це водне поло хорошого середнього європейського рівня. Команди грають компактно, усі гравці беруть участь як в атаках на ворота суперника, так і в обороні своїх володінь. Але в третій і четвертій чвертях ми вже бачимо, що починаються розриви у лініях: по два гравці в обороні, в середині поля і в нападі. Тобто хлопцям не вистачає сил грати в хорошому темпі усю гру. А причиною цього є низька ефективність тренувань – їх мало і до того ж інтенсивність на них не та, що повинна бути.

– У провідних ватерпольних країнах підхід до тренувального процесу кардинально інший?

– За усіх говорити не буду, але в Сербії і Хорватії команди тренуються фактично кожен день по два рази – зранку і ввечері, а кожне тренування триває загалом, включаючи індивідуальну роботу, до трьох годин. Але це не єдина причина, бо на одних тренуваннях, якими б вони ефективними не були, далеко не заїдеш. Водне поло – це гра, а щоб навчитися в нього добре грати, необхідно регулярно проводити матчі, як офіційні, так і контрольні, проти рівних суперників і сильніших за тебе. Лише за таких умов можливий прогрес і розвиток, як команди, так і окремих гравців. А в Україні у ігровому плані що ми маємо? Одну серйозну гру на місяць, бо від матчів «Динамо» з командами ХПІ та Маріуполя, окрім набраних очок, жодного позитиву немає. Ви подивіться з якими рахунками ми в них виграємо.

– І що потрібно робити українським командам, аби виправити таку невтішну ситуацію?

– Починати треба з дітей, бо саме вони є майбутнім українського ватерполо. У Сербії і Хорватії для юних гравців створені такі самі умови, як і для професіоналів. Тобто діти проводять на водному майданчику стандартних розмірів стільки часу, скільки цього вимагає тренувальний процес. А в Україні, як мені розповідали хлопці з «Динамо», майже усі дитячі команди мають можливість проводити повноцінні тренування на майданчику один, максимум два рази на тиждень і то тривають вони від 45 хвилин до одної години. Та й у дорослих команд ситуація не набагато краща. Достатньо згадати, що «Динамо» взагалі у Львові тренується майже увесь час на «малій» воді. І це нині найсильніша команда країни! То про яке водне поло найвищого ґатунку в таких умовах можна говорити?.. Висновок один: доки не буде нормальних умов для повноцінних тренувань, зрушити з місця і почати прогресувати для українського водного поло практично не реально.

– А в плані техніки та тактики гри українські ватерполісти сильно відстають від тих таки сербів і хорватів?

– Водне поло – чи не найважча командна гра в спорті. У футболі або в баскетболі гравець завжди упродовж матчу знайде паузу, щоб перепочити, трохи відновитися. У ватерполо це не можливо в принципі – аби втриматися на воді, ти змушений увесь час працювати ногами. А щоб грати на хорошому рівні, ватерполіст повинен знаходитися по пояс над вдою. Лише тоді він буде повноцінно захищатися, атакувати, віддавати передачі, кидати по воротах суперника… А коли він по вуха у воді і думає не про гру, а про те, щоб не піти під воду, то про яку техніку роботи з м’ячем, про яку тактику він може думати. Тут не втонув – і то вже добре. Але ми знову повертаємося до проблеми фінансування. Щоб добре грати у водне поло, треба багато тренуватися на воді в нормальних умовах, а не тільки плавати на одній доріжці. А в тому, що серед українців є талановиті потенційно ватерполісти – у мене сумнівів немає. Про це свідчить й історія «Динамо». Адже я знаю, що у Львові виросло не одне зіркове покоління гравців, серед яких чимало в складі збірної екс-країни, яка називалася СРСР, ставали чемпіонами Європи, світа та Олімпійських ігор. Але я так розумію, в них й умови для тренувань були зовсім іншими.

– Давай трохи змінимо тему. Цього разу ти приїхав до Львова не один, а з дружиною. Чому?

– Дуже хотів показати Ані Львів. Зізнаюся, як тільки я перший раз приїхав у це прекрасне місто, одразу в нього закохався. Можна сказати, що моя любов до Львова – це кохання з першого погляду (сміється). У Львові неймовірно красива архітектура, вона мені нагадує мій рідний Загреб. Тут так само затишно і дуже багато кафе та ресторанів. Про смачну львівську каву легенди ходять по усій Європі і моя Аня також уже переконалася, що вони не є перебільшенням. Дружині, вона в мене медик за фахом, страшенно сподобався Львів. Взагалі Аня естет і вона в захваті від краси вашого міста, особливо її вразила Львівська опера. Ми ходили на балет і Аня сказала, що рівень майстерності трупи також дуже високий. Зізнаюся, я в балеті не дуже розбираюся, однак скажу, що мені також сподобалося. А головне, ми з Анею обоє у захваті від мешканців Львова – таких доброзичливих і гостинних людей мало де зустрінеш у Європі. Повірте, я знаю про що говорю, бо пожив не лише в Хорватії та Сербії, а й в Німеччині, Франції, побував у багатьох країнах світу. Та найкращі, найдобріші і найбільш гостинні – це українці і хорвати з сербами. У Львові кожен, кого ми про щось питали або просили, щиро намагався нам усе пояснити, порадити. На заваді мовний бар’єр не стояв – трохи по-українськи, трохи по-англійськи чи по-польськи, а десь йшли у хід і жести, але обов’язково усе розтлумачать. І що важливо, усе це доброзичливо з побажаннями гарно провести час і усього найкращого. За це ми ще більше полюбили ваше місто.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: