"Я – корінний москвич, але дії Росії – агресія". Екс-карпатівець, який працює у військкоматі – унікальне інтерв'ю

17 квітня 22:38
Переглядів: 314
сафронов

Юрій Сафронов – колишній півзахисник львівських Карпат, СКА і СКА Карпат. Корінний москвич служить українському народу!

З кожним кроком наближаюся до пункту призначення. З-за рогу видніється добре знайома будівля. Пригадую, як бував тут, мабуть, сотню разів, однак цей похід – особливий. Заняття на військовій кафедрі – це зовсім не інтерв’ю у військкоматі.

…Минаєш КПП, поруч проходять десятки людей у військовій формі. У голові чомусь постійно крутиться приказка "Не місце красить людину, а людина – місце". Нарешті потік думок перериває силует чоловіка в кінці коридору. Зосереджений, але з ледве помітною усмішкою зустрічає Юрій Петрович. Для розмови у нас рівно година – якраз маємо вкластися у військкоматівський обід. Кожна хвилина на вагу золота.

Він виступав за три провідні команди Львова минулого століття. Період у "Карпатах" особливий хоча б тому, що Сафронов був частиною видатної ватаги Юста, яка у 70-х вважалася однією з найкращих команд всього СРСР. Однак постать цього чоловіка настільки цікава, що говорити доводиться не лише про футбол. Корінний москвич в умовах збройної агресії Росії працює у Львові в районному військкоматі і спокійно називає речі своїми іменами. Завчасно попереджає: "Тільки не створюй образ героя. Це просто моя робота".

"Допомога у військкоматі? До мене з таким не звертаються"

– Вас важко назвати публічною людиною – на стадіоні чи на зустрічах футбольних ветеранів ви нечастий гість.

– Моя професія визначає стиль життя. У 26 років мені довелося змінити зелене поле на військову форму. Тому вся моя післяфутбольна доля склалася так, що я завжди був пов'язаний зі службою. І службою серйозною. Фактично це був початок побудови Збройних сил України. У мене не було багато часу, щоб, наприклад, дивитися матчі "Карпат" на стадіоні.

– Коли востаннє там були?

– Ще перед Євро-2012. Спеціально поїхав на "Арену Львів". Просто цікаво було подивитися. Хоча мій рідний стадіон – це "Дружба", яка згодом стала "Україною". Там минула моя футбольна кар’єра. Не назву її великою, але в кожного свій шлях.

– Футбол ви зараз дивитеся хоча б по телевізору?

– Люблю чемпіонат Англії. Бентежать не найкращі результати "Карпат". До кінця не впевнений, чи львівська це команда. У мої часи більшість гравців були місцевими. Якщо людина приїжджає сюди заради грошей, то про що ми можемо говорити? Я б хотів, щоб ми пишалися львівським футболом і нашою командою. Принаймні, бажаю цього нинішнім хлопцям.

– Ви працюєте у військкоматі. Ваші знайомі часто до вас звертаються за допомогою?

– По-перше, не так багато людей знають про моє місце роботи. Я не особливо це афішував та й мною не багато цікавилися. На пенсію я пішов у 48 років. До прикладу, мої колеги Олег Родін, Василь Гунько, Сергій Квасніков, Віктор Рафальчук чекали до 60-ти. В житті нічого просто так не буває. Отже – це доля. Чесно кажучи, випадків з проханням про допомогу не було. Принаймні, до мене з таким не звертаються.

– У такому ранньому віці кар’єру закінчують переважно через травми. Ви теж вимушено пішли з футболу?

– Розпочався процес об’єднання "Карпат" і СКА. Командувач Прикарпатського військового округу Валерій Бєліков запросив до Львова тренера Миколу Самаріна, якого знав ще по Ростову, де був командувачем військами Північно-Кавказького військового округу. У двох командах було по 30 футболістів. Уяви собі конкуренцію. Половину гравців потрібно було відсіяти. До 1981-го року я грав у СКА і перебував на провідних ролях, був капітаном команди, мав непогані пропозиції.

– Об’єднана команда у 1982-му зайняла 10-е місце у Першій лізі. Армійське керівництво було не особливо задоволене таким результатом?

– Так, тому почався пошук підсилення. Прийшов Віктор Кондратов, Станіслав Кочубинський, Євген Дулик – ще більше зросла конкуренція. А я на той момент вже був лейтенантом, адже мене призвали у 1978-му і тоді я почав виступати за СКА. Тобто паралельно грав у футбол і проходив службу. У мене була вища освіта, мені запропонували продовжити кар’єру військового. Моя дружина – львів’янка, я міг їхати в іншу команду, але вирішив попрощатися з футболом і залишитися у Львові.

– Яке у вас звання зараз?

– Підполковник у відставці. Старший офіцер до 60-ти років перебуває у запасі. Мені вже 62 і я є пенсіонером Міністерства оборони України. У 1991-му наша держава здобула Незалежність і я брав участь у побудові Збройних сил України, прийняв присягу на вірність народу України. Першою структурою, яка перейшла у відання Міноборони, стали якраз військкомати.

"Хіба зі мною Ловчев буде розмовляти?"

– Футболісти звикли, що під час кар’єри їх позбавлено турбот. Завдання лише одне – показувати якісну гру на футбольному полі. В армії ситуація зовсім інша. Вам не важко було адаптуватися до нового жорсткого стилю життя?

– Кар’єра футболіста починається не з 17-ти років, а з 9-ти. Дитина готується до тренувань, далі йдуть матчі. Фактично це початок дисципліни. Я змалечку був організованим і зібраним. Тому абсолютно ніяких проблем не відчув під час такої кардинальної зміни життєвого устрою.

– Ви грали за три головні команди Львова: "Карпати", СКА і СКА "Карпати". Про яку спогади у вас найкращі?

– Завжди добрі спогади про те місце, де ти грав найбільше. Це львівський СКА. До Львова я приїхав у 1975-му році. Тут в "Карпатах" якраз вдруге будував велику команду Ернест Юст. Він побачив у мені перспективу, повірив у мене. Ернест Ервінович переглядав хлопців з усієї України. Змагань було дуже багато, "Карпати" мали чимало селекціонерів, які помітили і мене. Здається, на мене звернули увагу Борис Гончаров чи Борис Рассихін, які працювали тренерами у структурі клубу.

– Незвичність вашого випадку полягає в тому, що ви грали за російську команду.

– Я – вихованець московського "Спартака", але брав участь в турнірах, які проводилися на території України. Мабуть, там мене молодого і запримітили. У столиці було багато класних футбольних шкіл. Мені пощастило і я потрапив у дубль "Спартака". Там я зіткнувся з головним вибором життя – продовжувати навчання чи йти футбольною дорогою. Я самостійно вступив до Державного університету фізичної культури при квоті у 20 місць. І це з усього Союзу з 350 мільйонами населення. Моїми одногрупниками були відомі люди: Микола Толстих, гравець "Динамо" і майбутній президент РФС, Микола Колесов також з "Динамо", Олександр Кірюхін з московського ЦСКА і львівського СКА, Сергій Бондар з юнацької збірної.

– Які спогади у вас залишилися про дубль "Спартака"?

– Основу тренував Микола Гуляєв, а начальником команди був Микола Петрович Старостін. Психологію дубля і головної команди, напевно, нескладно зрозуміти. Хіба зі мною Ловчев буде розмовляти? Чи Абрамов, Кисельов, Папаєв, Логофет, Зєнкін… Хто я для них такий? Це все гравці збірної СРСР, а я молодий хлопчина. У мене була своя компанія однолітків: Сидоров, Самохін, Купцов, Кодилєв, які згодом теж стали класними гравцями.

– Навчання було важким?

– Якщо в інших вузах можна було відпрошуватися на змагання, то тут не було поблажок, навіть якщо у тебе в кишені була золота медаль Олімпійських ігор. Постійно доводилося писати листи, відпрошуватися на матчі, а потім все відпрацьовувати. Я пройшов збори зі "Спартаком", але після них обрав навчання.

– Ви згадували про Миколу Толстих, одного з провідних російських чиновників. У порівнянні з Мутком чи Фурсенком, Толстих мав реноме дуже порядної людини, яка розпочинала із звичайної московської "хрущовки".

– Це дуже порядна і непідкупна людина. У Толстих своє бачення. А в такій системі важко вижити.

"Всі досягнення у мене пов’язані з Україною"

– Як вам вдалося повернутися у професійний футбол і потрапити в "Карпати"?

– В інституті я паралельно грав у футбол фактично на першість міста серед КФК під назвою відомих "брендів". Серед учасників були, наприклад, заводи "Серп і молот", "Красная пресня". У мене з’явилася нагода вчитися і паралельно грати. Одного разу я брав участь у профспілковій першості, яка відбувалася в Україні.

– Там вас і побачили представники "Карпат". Тобто спочатку ви відмовилися від професійного футболу у себе під носом у складі "Спартака", але згодом повертаєтеся у велику гру завдяки "Карпатам".

– Праця не проходить дарма! Мене не було вдома і в цей момент якийсь чоловік прийшов до мами і розповів про варіант з переїздом до Львова, залишив телефон і пішов. Я був шокований. І все ж подзвонив – мені розповіли про зацікавленість "Карпат", я поговорив з Борисом Рассихіним. Хоч я і думав перш за все про науку, але зважився на переїзд.

– Ваші одногрупники не здивувалися, що ви залишаєте такий престижний вуз?

– Ніхто не міг зрозуміти, що я роблю. Я відповів, що знову гратиму у футбол на високому рівні. У Львові перевівся в інфіз, де і продовжив навчання. Отримав дозвіл на вільне відвідування, все вчасно здавав. Тут я дістав змогу поєднувати навчання і футбол.

– У багатьох росіян існує далеко не найкращий стереотип про Львів. Батьки нормально сприйняли ваш перехід в "Карпати"?

– Так, я корінний москвич, а батьки жодного відношення до спорту не мали. На жаль, у мене в Москві вже не залишилося родичів. У моїй сім’ї не існувало жодних упереджень. Всі знали, що я люблю футбол і ніхто не оспорював мій вибір. Я більшу частину свого життя провів у Львові. І вважаю Україну рідною для себе. Тут живе сім’я . Спортивні і службові досягнення у мене пов’язані з Україною. Я віддав армії 28 років – не кожен футболіст може таким похвалитися. Напевно, лише Володимир Дударенко, Володимир Капличний, Сергій Пасічник і Володимир Буняк досягали чогось схожого.

– Як вас прийняв Львів?

– Відмінно! Я потоваришував з хлопцями із Закарпаття, Києва. Місцеві футболісти теж дуже добре ставилися до мене. На тренуваннях ніхто не беріг себе, але загалом панувала дружня атмосфера. У мене згодом з’явилася гордість за місто і команду. В центрі Львова на проспекті Шевченка своє місце для паркування мав наш клубний автобус. Ніколи не забуду ті емоції, коли ти в руках несеш спортивну сумку, йдеш до автобуса і відчуваєш гордість. Не знаю, чи у теперішніх футболістів є таке відчуття.

"Баль був надзвичайним гравцем"

– Ви потрапили в "Карпати", які були одними з найсильніших в історії. Конкуренцію виграти було нереально?

– Так, вона була дуже серйозною. Я грав на позиції Левка Броварського. А ще були Юра Дубровний, Ярослав Кікоть і Остап Савка. Загалом я задоволений тим, як все складалося. Все, що вимагав тренер – я намагався це виконувати.

– Серйозна конкуренція була і у складі дубля, який вважався одним з найкращих в СРСР. Хто виділявся на фоні інших?

– Ми стабільно перебували у переліку найкращих команд Союзу. Виняткові дані мали Андрій Баль, Олег Родін, трохи пізніше прийшов Ярослав Думанський. Баль взагалі був надзвичайним гравцем.

– Тривалий час за молодіжну команду грав Роман Гірник, який згодом дебютує в основі, а через багато років стане президентом клубу. У 2000-му році його застрелять у Львові.

– Гірник мав відчуття місця, де потрібно бути під час атаки. Часто виходив на заміну, гравцем основного складу не був. В головній команді грав Володимир Данилюк – з ним важко було змагатися, йому не було рівних. Щодо Романа, то можу сказати, що були хлопці сильніші за нього. А взагалі у спілкуванні Гірник тримався поза колективом.

– Головним тренером тих "Карпат" був Ернест Юст, про якого у Львові згадують лише хороше. Якими є ваші спогади?

– Інтелігентна і професійна людина. Це приклад керівника, який проявив би себе у будь-якій сфері. Юст за спиною мав серйозне минуле – трофеї з київським "Динамо", де він не витирав пил на лавці запасних. Ернест Ервінович слідкував за молоддю, все бачив, відчував. Був добрим психологом, який зліпив команду буквально за 3 місяці. Підбирав класних гравців, які давали результат. Головне, що виконавці підбиралися за футбольним принципом. Не важливо – Лихачов ти чи хтось інший. Якщо ти сильніший, то граєш у складі.

– Спочатку вам доводилося виступати за дублюючий склад. У 1976-му, коли "Карпати" двічі фінішували за крок від п’єдесталу, ви оформили дубль у матчі з молодіжкою "Спартака". Особлива зустріч для вас?

– Пригадую ті два сезони і величезне розчарування у підсумку. Гравці подумали, що медалі вже в кишені і то була їхня найбільша помилка. Щодо гри за молодіжку з москвичами, то в Дрогобичі ми перемогли з рахунком 2:0. Очолював "Спартак" Анатолій Ісаєв, який тренував дубль ще тоді, коли я навчався у ДЮСШ "Спартак". До речі, мене виховував Анатолій Ільїн, олімпійський чемпіон, автор золотого голу у мельбурнському фіналі 1956-го року. Минає кілька років і я зустрічаюся з Ісаєвим відразу після гри в Дрогобичі – випадково синхронно вийшли з роздягалень. Анатолій Костянтинович сказав: "Ну ти і виріс!" Ці кілька слів були дуже приємними для мене.

"Спробуй сказати Броварському, що він сьогодні не грає"

– Наступного року дебютуєте в головній команді у грі з "Дніпром", яка завершилися на користь дніпрян. Розпочинаєте матч зі старту…

– За день до поєдинку один з тренерів Борис Рассихін після гри "молодіжки" попередив, що я гратиму за основу. Завдання було надзвичайно складним – я мав нейтралізувати серйозного опонента Петра Яковлєва. Всю гру бігав за ним. Випустив лише одного разу і він забив!

– У головній команді колектив прийняв вас добре?

– "Карпати" були сильними завдяки відносинам. Ключову роль відігравав Юст, як керівник. Теорії багато не було. Вказівки були чіткими, обов’язки доречно розписані. Виконавці – як на підбір. Я, наприклад, не пригадую порушень режиму у когось з партнерів.

– Однак за підсумками сезону львів’яни залишають Вищу лігу.

– Тренер традиційно є консерватором, якщо досягає успішних результатів. "Карпати" робили це протягом певного часу, але вимагали оновлення. Тим більше, молодь була хорошою. Але спробуй сказати Льові Броварському про те, що він сьогодні не грає. Чи Гені Лихачову або Володі Данилюку…

– У 1978-му "Карпати" програли в 1/16 фіналу Кубка СРСР "Зеніту", хоча преса більше писала не про гру, а про поведінку вболівальників на "Дружбі". Чемпіон Європи Віктор Понєдєльнік у ролі оглядача в "Советском спорте" гнівно засуджував поведінку львівських трибун, мовляв на бігові доріжки перед фінальним свистком полетіло каміння і пляшки. Ви щось таке пригадуєте?

– Ні, дурість якась. Взагалі таких ексцесів не було. Я колись жив поруч зі стадіоном і у мене залишилася одна асоціація з львівськими вболівальниками – натовп людей, які прямують до "Дружби".

– На ваших очах перші кроки в головній команді "Карпат" робив Степан Юрчишин. Зіркові перспективи бачили відразу?

– По-перше, він мав хороші фізичні дані. Та й не молодим прийшов, вже мав досвід. На полі робив все, що завгодно. Це просто талант, дар. Здавалося б ноги "іксами", але видатне гольове чуття.

– Юрчишин надовго запам’ятав визначальний матч з мінським "Динамо". Львів’ян влаштовувала навіть нічия і путівка у Вищу лігу була у кишені. Однак у справу втрутився кишинівський суддя, який вилучив нападника "Карпат".

– Арбітр Пономарьов збирався завершувати кар’єру і для нього то була прощальна гра. Я вийшов на поле в середині першого тайму, коли якраз вилучили Степана. Ніхто не хотів бачити в еліті 5-6 команд з України. А мінське "Динамо" було представником республіки. Це дає відповідь на всі запитання щодо необхідності переможця у цьому матчі.

"Сьогодні підписав папір, а завтра команда на першому місці"

– Ви завершували свою кар’єру у львівському СКА, де вистачало класних партнерів. Зокрема, Іван Гамалій, який став легендою львівського футболу. Він розповідав, як з дитинства працював над стартовою швидкістю: "Кожного дня бігав крос у рідній Гамаліївці. Казали люди по-доброму: "Он, дурень побіг". Нічого з неба просто не падає, якщо не працюєш над собою".

– "Конем" він був ще й яким! Природа нагородила Івана здоров’ям. Спочатку у СКА виглядав на рівні гравця Другої ліги. А потім став основним виконавцем "Карпат" у чемпіонаті України і тримав високу планку.

– Об’єднання двох львівських команд у 1982-му традиційно сприймається, як злочинне. Щоправда, не всі армійські чини мали такі погляди. Ви як до цього ставитеся?

– У мене такі ж погляди, як у громади. Навіщо змішувати мухи і котлети, чи як там кажуть… Що поганого у двох окремих командах?

– Ігор Цісельський, який також грав у трьох провідних командах Львова, як і ви, розповідав, як одного разу армійський чин видав незвичну пропозицію на тренуванні СКА "Карпати": "Купимо гармату, яка автоматично направлятиме м’ячі у штрафний майданчик, а нападники нехай головою забивають".

– Я про такий випадок не чув. Але армійське керівництво з великими зірками на погонах чомусь думало, що результати приходитимуть на підставі їхніх наказів. Сьогодні підписав папір, а завтра команда на першому місці. Це спорт, конкуренція, людський ресурс. Тут такого не буває.

"При Януковичі армію знищили і нав’язували думку, що ворогів немає"

– Ми зараз з вами спілкуємося українською мовою. В Україні чимало людей, які живуть тут з народження, але не можуть опанувати мову. Вам вона далася легко?

– Коли у 1991-му році я складав присягу на вірність народу України, то більшість документації в армії велася російською. Навіть друкарські машинки були з російськими літерами. Не скажу, що це була директива. Саме життя так спрямувало мене. Пригадую цікавий момент – повертаємося з московського Внуково до Львова. Наша карпатівська делегація з 30 осіб прямує до відповідного входу. Вливаєшся в натовп і чуєш навколо себе українську мову. Розумієш – тепер точно летимо до Львова (усміхається). А взагалі скажу так – хто хоче, той опанує. Тим більше, що я виконую функції державного службовця. Дотримуюся кодексу державної служби. Це мій обов’язок спілкуватися нашою мовою.

– Коли ви востаннє були у місті, де народилися?

– У 2008-му, коли помер батько. Зараз взагалі не знаю, як би жив там. Дуже сильно відвик. Коли я був дитиною, то Москва була меншою, ми жили трохи на окраїні міста. Тепер, мабуть, це вже зовсім не окраїна.

– Що для вас означає поняття патріотизму?

– Свій вибір я зробив давно. У молодості міг поїхати в інший регіон, але я залишився у Львові, де, власне, провів свою футбольну кар’єру. Я давно відчуваю себе львів’янином. Армія – це моя робота і моя доля. Вважаю, що виконав свій військовий обов’язок.

– Зараз на сході України відбувається збройне протистояння між двома не чужими для вас країнами. В одній ви народилися, в іншій прожили більшу частину свого життя. Як для себе ви називаєте те, що там відбувається?

– Це непросте питання і важко чути про щоденні втрати. Всі ми хочемо, щоб це якнайшвидше закінчилося. Територіальна цілісність держави – це фундамент держави, основа її існування. Дії Росії – агресорські дії стосовно нашої території. Хочу, щоб не було жертв і все завершилося. Я не перебуваю на передовій, але теж докладаю певних зусиль і працюю в цьому напрямі.

– Ви багато років слідкуєте за тим, як функціонує армія. Як фахівець і професіонал можете відзначити позитив?

– Однозначно. При Януковичі все було загублено. Армію просто знищили, кажу відверто. Нам нав’язували думку, що ворогів у нас немає. Виявилося, що ось вони, поруч. Зараз українська армія перебуває на кращому рівні і прогрес помітний.

– Ви бачите світло в кінці тунелю?

– Я не керівник такого серйозного рангу, але вірю, що колись це все закінчиться. Територіальна цілісність – це наша основа. Ми не можемо її втрачати і зобов’язані відновити. Дуже багато людей зараз бореться за це.

За матеріалами: football24.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: