Ярослав Попович: "Хвилююся, коли приїжджаю в Україну"

31 травня 08:20
Переглядів: 275
попович

Професійний велогонщик команди Trek Factory Racing Ярослав Попович розповів про розвиток українського велоспорту, про свою команду та роботу на сьогодні.

— Дякую за те, що мене запросили сюди і за те, що запросили на змагання в Київ. Я дуже рідко буваю в Україні, оскільки змагань в мене тут не було. Сьогодні в мене емоційний день. Коли я приземлявся на літаку, почав труситися. В мене такого навіть перед змаганнями немає.

— Якось інакше дихається в Україні?
— Відчуття неймовірне. Я дуже давно живу в Італії, там немає такого. Але кожного разу, коли приїжджаю в Україну, в мене емоції. Я вже два дні не спав. Я з кимось поділився цим, мені кажуть: «Чому ти хвилюєшся? Змагання пройдуть нормально». Хвилювання не через змагання, а через те, що я прилітаю в Україну. Це повторюється, особливо у нинішній ситуації в Україні.

— У вас будуть насичені дні. Встигнете побачити усіх друзів, родичів?
— В мене розклад, як в старі добрі часи. Сестра приїхала з чоловіком, із дітьми, друзі тут живуть. Плюс телебачення, онлайн-трансляції, і найголовніше — змагання.

— Хто вас запросив на київські змагання? Чому ви прийняли це запрошення? Які очікування від змагань?
— Запросив мене організатор Башенко Олександр Борисович. Я підтримую зв'язок з організаторами змагань, з українським велоспортом, з українськими виданнями. Коли мене запросили, я одразу сказав, що буду. Але потім я почав запитувати в команди, які в мене плани на змагання, будуть змагання чи ні. В ці дні я був заявлений на змагання в Норвегії. Але я поспілкувався з нашим менеджером, він сказав: «Заради такого я тебе відпускаю, можеш їхати». Чому я тут? Для розвитку велоспорту, щоб залучити більше людей до велоспорту. У Києві це дуже добре видно. Сподіваємося, що люди не сильно злитимуться через те, що дороги будуть перекриті.

— У вихідні повинно бути багато вболівальників...
— Сподіваюся, що так і буде. Україна йде вперед, і всі види спорту повинні розвиватися. Якщо до мене приїжджають родичі, вони одразу мене питають: «А у вас тут якісь змагання проходять?». Я кажу: «Чого змагання?». Відповідають: «Стільки народу на велосипедах їздять...». «Ні-ні, це туристи, які тренуються, їздять». Вони запитують: «Як, такі натоври, по 15-20 чоловік?». Групи збираються по 50-60 чоловік. Тим паче в обідній час. О 12:00 вони закінчують працювати, перевдягаються у велоформу, півтори години тренування. У багатьох офісах є душі, тож потім вони купаються, їдять — і на роботу. А якщо ти вийдеш у суботу о восьмій годині ранку, ти побачиш такі групи велосипедистів, що аж страшно. Але є ще й люди, які займаються футболом. Я помітив, що в Україні теж вже є така тенденція. Люди починають задумуватися над тим, що потрібно не тільки сидіти у офісі, а й займатися спортом.

— Приживеться така традиція в Україні — їздити на велосипедах? Змінити автомобілі, метро на велосипед. Навіть немає велодоріжок...
— Можна по дорозі. Велодоріжки є тільки у великих містах Європи. У Німеччині, Голландії, Бельгії є велодоріжки, попри дорогу. А в Італії, Іспанії, Франції майже немає. Велодоріжки є у великих містах, або біля великих каналів, річок будують. А в інших місцях люди їздять по простій дорозі. Головне, щоб була культура між велосипедистом та водієм авто, щоб одне одного поважали. Якщо це показати, люди зрозуміють, що це можна робити. В Києві, думаю, скоріше поїдеш на велосипеді, ніж на автомобілі по заторах.

— Але чи безпечно це?
— Повинна розвиватися культура.

— Про подібні ідеї говорив пан Башенко. Ви підтримали його як кандидата у президенти Федерації велоспорту України. Чому?
— Якщо ми подивимося, для велоспорту за всі ці роки не було зроблено нічого. А зараз прийшла ця людина. Зараз ми бачимо, який розвиток велоспорту дали ці змагання. В Україні організовують змагання такого рівня, запрошують іноземні команди. Зараз не дуже сюди хочуть їхати італійці, швейцарці чи жителі інших європейських країн, тому що вони бояться, не знають. Вони думають, що тут, в Києві, далі стріляють, тут війна. Це неправда. Я знаю, що деякі команди відмовилися від змагань через це. Ми приїхали сюди, хочемо показати, що у нас буде розвиток, і ми хочемо це зробити для України і для всього велоспорту.

— Ви з Олександром Борисовичем спілкувалися? Ви — обличчя українського велоспорту, можете зацікавити людей своєю персоною. Які ще потрібно робити кроки для покращення ситуації у велоспорті України?
— Я думаю, що потрібно починати з самого спочатку. Не можна відразу побудувати дах, потрібно з фундаменту починати. Я думаю, що спочатку потрібно виділяти хоч якісь кошти для відновлення велошкіл у маленьких містах. Коли я почав займатися велоспортом, у нас були велошколи у Дрогобичі, у Львові, в Стрию, були школи по області. Зараз, думаю, на пальцях однієї руки перерахувати школи у Львівській області. Якщо вони є, то загнивають, зовсім не фінансуються. Я знаю, тому що в мене тато — директор велошколи. Вони не отримуються зарплати по три-чотири місяці. Вони працюють на одному ентузіазмі, батько правдами й неправдами вибиває гроші від спонсорів, щоб утримувати дітей.

— Навіть знаючи, що це батько Ярослава Поповича?
— Знають, але в нас така країна... У нас все важко, все не так, як у всіх. Але ми йдемо до прогресу. Я сподіваюся, що ми йдемо у правильний бік. Кажуть, що спочатку треба дати якісь копійки для велошколи по різних містах, областях, знайти людей, які хотіли б працювати із цим. Тим більше, що українські діти талановиті. Якщо їм щось показати, вони будуть до цього тягнутися. Таке ж і в мене було — я захотів покататися на велосипеді, пішов і катаюся до сих пір.

— А професійні команди в Україні можуть бути?
— Якщо є гроші, можна все. Але ліпше ці гроші дати на початок, зробити наш велоспорт, український. А не як «Катюша» і «Астана», що у них є гроші, вони купують іноземних гонщиків, іноземний персонал — і потім роблять команду. Я розумію, це теж нормально. Я, наприклад, виступаю за американську команду. Але нам потрібно починати все з початку, тому що в нас країна зараз в такому стані, що спочатку потрібно закінчити справу на сході, а потім вже займатися усім іншим.

— Можете розповісти про свою команду Trek Factory Racing? Як вона організована? За неї виступають гонщики з різних країн світу...
— Є спонсор — виробник велосипедів в Америці, який вирішив зробити команду. У них є дуже багато команд. Є по монобайку, по спуску, є триатлоністи. І декілька років тому вони почали робити свої команди, тому що для них це реклама. Є менеджер команди — італієць Лука Гуерчілена. Ця людина збирає весь персонал. У нас 14 масажистів, стільки ж механіків, плюс водії автобуса. У нас два великих автобуса, де є душ, кухня, туалет. Є два великих грузовика, у яких знаходяться дві-три пральні машинки, кухня, великий холодильник, морозильні камери, є 30-40 машин. Є прес-аташе, кухар, увесь обслуговуючий персонал. З нами їздить багато людей, які розробляють велосипеди. У нас 27 чи 28 гонщиків із шістнадцяти країн. Наша команда американська, база знаходиться в Бельгії. Там дуже великий склад, де є все, і весь наш персонал туди їздить. А ми на літаках.

— Як учасник команди які ви маєте зобов'язання?
— Швидко їздити на велосипеді.

— Які у вас контракти?
— У нас контракти бувають на рік, на два і на три. Це залежить від того, який у спонсора контракт з командою. Ми маємо контракт з фірмою, яка має ліцензію на команду.

— Фінансово цей контракт для вас вигідний? Від чого це залежить?
— Зараз всюди криза, тож контракти набагато понижаються. У нас є стабільний контракт, а потім у деяких гонщиків є таблиця премій. Якщо ти перемагаєш, тобі дають премію. У мене такого немає, тому що вони знають, що моя робота зараз не вигравати, а допомагати Фабіану Канчелларі. Якщо він переможе, то я отримаю премію. Тому мені потрібно робити так, щоб він вигравав.

— У вас ще скільки діє цей контракт?
— Цього року закінчується.

— Ви плануєте його перепідписувати?
— Я ще не розмовляв з менеджером. Але у Фабіана Канчеллари контракт ще на рік. Оскільки у мене з ним хороші відносини, думаю, є можливість, що я ще рік їздитиму в цій команді. А роки вже не ті, як кажуть. Подивимося, що буде далі.

— У вас є якісь заборони згідно з контрактом?
— Ще років десять тому у мене в контракті було таке, що не можна їздити на мотоциклі, на конях, на лижах. Могли дати якісь санкції. Зараз такого немає. Усі ми професіонали. Я знаю, що мені робити, а що ні.

— Ви колись платили штраф?
— За що? Я правильний, я міг бути священиком (сміється).

— Як можна тримати вагу в Італії? Їсти різні італійські смаколики...
— А хто їх їсть? Нам не можна. Ми витрачаємо багато калорій. Я не перший рік професіонал, тож я знаю, що і коли мені можна чи заборонено їсти. Найважчий для нас період — міжсезоння. У нас є місяць, коли ти нічого не робиш. За цей місяць я набираю 3-5 кілограмів. Твій організм завжди працює, завжди на велосипеді, витрачає калорії. А коли перестаєш їздити, набираєш, як губка. Для цього потрібно декілька місяців. Треба їсти менше солодкого, що неможливо, жирної їжі, хліба.

— Вас упізнають?
— В аеропорту впізнають, тому що знають, що будуть змагання. Я завжди намагаюся бути вдягненим по-простому. Якщо ти у командній футболці, то впізнають, тим паче на рюкзаку підписано. Впізнають, коли ти їздиш на велосипеді, вітаються. Ми ще міняємося. Якщо ти вдягнеш окуляри, каску, відростиш бороду, ти вже не такий, як тоді, коли ти по-простому вдягнений.

— Ким ви бачите себе після закінчення кар'єри велогонщика? Яке ідеальне місце у майбутній творчій реалізації?
— Зараз такий період, що вже час задумуватися над тим, що буде потім. Найліпше, що я можу — залишитися у велоспорті. Я неук, не вчився майже ніколи, тільки їздив на велосипеді. Якщо залишитися у велоспорті, може, тренером. Мене там знають, я знаю. Можна буде спробувати залишитися у велоспорті.

— А адміністративна робота — менеджер чи віце-президент федерації?
— Це дуже круто. Головне, щоб не сидіти в офісі. Я звик подорожувати цілий рік. Коли я тиждень посиджу вдома, думаю, куди поїхати, що зробити. Цілий день в офісі я не зможу.

— А якщо покличуть в Україні працювати, щоб розвивати велоспорт в Україні?
— Щоб повернутися в Україну, треба ще багато чого зробити для розвитку.

— Поповича повернути не так просто?
— Я живу за кордоном вже 16 років. Для мене там вже дуже важливе місце. Там мій будинок, там народився мій син. Коли я сюди повертаюся, у мене відчуття патріотизму, хвилювання завжди є, мене завжди тягне. Але через деякий час... Я розвинувся по іншому менталітету.

— Треба взагалі все кардинально змінити?
— Я бачу по дорогах, по всьому. Приїжджаєш в аеропорт — красиво все.

— До Євро зробили...
— Так. Коли хочуть, вони зроблять. Головне, щоб у нас хотіли робити і не крали. Я бачу, як у нас не пропускають одне одного на дорозі.

— А в Італії так не роблять?
— Роблять, але звикаєш до цього. Я б не поїхав там на автомобілі, мені страшно. Я живу в селі, «моя хата скраю». До всього звикаєш. Але трохи по-різному.

— Чим ви пишаєтеся у велокар'єрі?
— Найбільша моя гордість — коли я виграв чемпіонат світу. Коли виходиш на подіум і грає гімн твоєї країни, це неймовірне відчуття.

— Чи очолили б ви велоспорт в Україні? Хоча б дистанційно в Італії...
— Дистанційно завжди готовий допомагати. Тим паче я у велоспорті не остання людина, мене знають. Якщо потрібно чимось допомогти, я завжди готовий. Коли збірна України жила в Італії, там платилися якісь гроші, шукався будинок для зняття. А потім це пройшло, ніхто нікуди не їздить, усі сидять. Це можна зробити. Головне — щоб було бажання і сприяння розвитку цього. А так - чому б і ні?

— Запитання від уболівальника. Як ви вважаєте, чи можлива в Україні організація семиденної гонки категорії 2.2? Чи порадує нас Попо новими перемогами, чи ваші найбільші звитяги вже позаду?
— Ми організовуємо змагання. Не можна все відразу зробити. Потихеньку. Змагання, які завтра розпочнуться, проводяться вже п'ятий рік. Розвиток йде. Я сподіваюся, що він піде далі. Я позитивно на це дивлюся. Думаю, що все буде добре.
Чи порадую новими перемогами? В мене вже інша робота. Колись у мене був інший менталітет, інші завдання. Я розумію, що для вболівальників це дуже важливо. Для спортсменів теж вигравати дуже приємно, важливо. Але це наша робота. Люди теж повинні нас зрозуміти, що мені платять за мою роботу.

— А емоції дуже відрізняються, коли ви перемагаєте і коли ви допомагаєте перемогти?
— Ні, в мене таке відчуття, що це я виграв.

— Не хочеться більше слави?
— Є дві сторони медалі. Коли до тебе пристають, питають, хочуть щось від тебе. Є багато людей, які ходять за тобою тільки через те, що ти такий є. А коли ти пішов вниз, від тебе всі відвертаються. Життя така річ, що, чим нижче плаваєш, тим краще.

— Коли останній раз були в Калинові?
— Моє рідне село, де я народився. Роки два-три тому їздив на могилу до діда. Я буваю раз на рік в Україні, в Дрогобич приїжджаю на декілька днів. Давно не був.

— А хочеться туди? Думаєте, багато чого змінилося там за три роки?
— Хочеться. Приїдеш, подивишся — і все.

— Запитання від уболівальника. Можна буде чекати нових казкових історій від Попо?
— У мене все залежить від настрою. Якщо у мене настрій хороший, то буду щось писати, якщо ні — не буду. Це не так все легко робиться.

— Ви самі сідаєте і пишете?
— Ні, я ж кажу, я — неук. Самостійно я б не написав жодного речення, мені допомагають. Може, на турі зробимо. Це важко. Блоги писав мало не кожен день. Але потрібно відпочивати. Буває, що інтернету немає. Або настрій поганий. Я розумію, що людям цікаво. Мені соромно, що давно не писав. Обіцяю, що буду писати.

— Як ви вирішили писати у блозі?
— З допомогою журналів. Я почав писати з Максом Розенком. Він почав зі мною працювати ще багато років тому. Думаю, це в нього з'явилася ідея. Зважаючи на відгуки людей, їм це цікаво. Вони не прочитають від інших журналістів те, що пишу я. Ці люди думають, перш ніж щось сказати. А там я конкретно пишу правду і тільки правду. Останні рази я почав думати, тому що іноземні журналісти перекладають.

— Ви думаєте, що європейським журналістам потрібно прикрашати правду?
— Так, не завжди можна говорити все.

— Автобіографію, може, написати?
— Чекайте. Можна. Потрібно знайти того, хто слухав би мене днями й ночами.

— Яка ваша максимальна швидкість на спусках?
— Максимальна моя швидкість за все життя — 112 чи 118. Точно пам'ятаю, що це було в Австрії, тому що там хороший асфальт. Є спуск, де ми розвиваємо дуже велику швидкість. А так 90, 98, 100, 102.
 
— А на спуртах?
— Думаю, там швидкість 70-75.

— На чию перемогу робите ставку в «Тур де Франс»?
— Нібалі готується, команда у нього хороша. Я з Андрієм Гривком спілкуюся, вони зараз знаходяться на зборах. Якщо буде їхати так, як минулого року, і команда буде та ж сама, то на Нібалі.

— Як вам цьогорічна «Джиро»?
— Я дивився перший тиждень останні кілометри, бо в мене коло хати багато роботи. Читаю трохи. Бачу, що рівень на «Джиро» дуже високий, гонщики хороші. Було цікаво до тих пір, поки Контадор не відірвався на дуже великий відрізок часу. До того було дуже цікаво, тому що була боротьба. Зараз вже видно, хто є хто. Тому він тотальний переможець, якщо нічого не станеться.

— Не було, за кого вболівати українцям на «Джиро» цього року. Гривко був у запасі. Чому він не їхав?
— Команда націлена на «Тур де Франс». Він хотів сюди приїхати на змагання, але команда не відпустила, сказали фокусуватися на «Тур де Франс».

— Є зараз гідні українські гонщики, які можуть представляти нашу країну?
— В нас є, але проблема у тому, що їх не вивозять на інтернаціональний рівень. Коли я почав займатися велоспортом, збірна пішла. Якщо подивитися, в Іспанії, Італії, Франції було гонщиків 15, які жили і займалися в європейських клубах. Велоспорт розвинувся до рівня команд «Кольс», «ІСД», і вони їздять на змагання. Україна, Білорусь, Росія, Китай знаходяться на такому рівні, що їх ніхто не знає, їх ніхто не бачить. Ця європейська школа, цей європейський вихід закрився. Тоді у нас не було команд, і всі хотіли вирватися. Були виходи на Італію, на Бельгію, на Іспанію, на Францію. Було багато хлопців. Коли я прийшов, у нас було до десяти професіоналів. А зараз ми вдвох з Гривком. Розвиток зупинився, не йде далі. Чому? Для менеджменту краще їздити тут.

— Кого ви можете назвати з українців велогонщиками високого рівня?
— По прізвищах, чесно кажучи, я їх не знаю. В обличчя впізнаю. Я з Русланом Підгорним спілкувався нещодавно в готелі. Він сказав, що хлопці сильні, вони в Росії повигравали змагання. Є, але треба виводити кудись далі.

— Запитання від уболівальника. Яка ваша максимальна потужність, і яка ваша потужність на рівні анаеробного порогу?
— Потужність залежить від стану підготовки. Може бути під 1100-1200 Вт. Більше 1130 ват не було. А середня потужність на змаганнях залежить від того, гірський етап чи не гірський, чи є вітер. 240-260 Вт — середня потужність.

— Яка ваша частота серцевого скорочення у стані спокою?
— Я думаю, у мене десь 36-38. У нас дуже низький пульс.

— Це від чого так?
— Від того, що у нас сильно розвивається серце.

— Запитання від уболівальника. Чи плануєте опублікувати книжку «Спогади від Попо» або «Дорогами Великих Турів»?
— Шукаю видавництво. (сміється)

— Чи є майбутнє в українського велоспорту? Який потенціал у теперішнього молодого покоління? Коли чекати нових Поповичів і Гончарів?
— Коли буде хороший розвиток.

— Як справи у дрогобицькому велоклубі? Чи підтримуєте ви зв'язок? Чи є перспективи у дрогобицької молоді?
— Підтримуємо, тому що мій батько там директор велошколи. Як завжди, допомагаємо, чим можемо.

— Скільки людей там займається?
— Не знаю. Там і велосипедів немає. Мій батько прудкий, він ходить, пробує. Думаю, якби там не було мого батька, школа вже давно закрилася б. Місто допомагає, меценати. Знайшли гроші на мотоцикл, щоб за дітьми їздити на тренування. Я віддав свої старі каски для мотоциклу. Все залежить від стану, у якому знаходиться наша країна.

— Ви знаєте, куди пішли гроші від продажу кубку, який ви виставляли на аукціон?
— Чесно кажучи, не знаю. Цим займався Макс Розенко, я йому довіряю.

— Це була ваша ідея — виставити кубок?
— Завжди хочеться допомагати.

— Запитання від уболівальника. Хто крутіше — триатлоніст чи шосейник?
— Триатлоністи крутіше. А на велосипеді я позмагався б. Але триатлон ще важче, ніж велоспорт.

— Ви ніколи не пробували займатися триатлоном?
— Я себе так люблю, що не хочу себе мучити. Можна колись спробувати. Але я так настраждався за своє життя на велосипеді...

— У вас є якісь забобони?
— Коли чорний кіт перебіжить, я перший переїжджаю дорогу. Кажуть, що 13-й номер не щасливий, а в Італії — 17-й. У мене на машині стоять номера 13 і 17. Для мене це нормально. Зараз у мене на машині номер 1717, так люди хрестяться перед моєю машиною, на коліна падають, пропускають.
Єдине, що я не можу в нових речах їхати на змагання, тому що в мене таке відчуття, що я впаду. Я вже перевіряв — падав. Якщо я вдягну нові шкарпетки чи рукавиці,  потопчуся на них, і потім вдягаю. Поїхати на тренування — це одне, а змагання — це інше. На тренування всі речі об'їжджаю, а потім їду на змагання. Якщо так станеться, що впаду, і мені видадуть нові речі на наступний день, я по них топчуся. Хлопці сидять, кажуть: «Не звертайте уваги на Поповича, все нормально».

— Вони думають, що це українські традиції?
— Так.

— До речі, як сприймається нинішня ситуація в Україні? Навіть у вашій команді. Ви пояснюєте? Чи люди не цікавляться?
— Коли багато показують по телебаченню, то цікавляться. Але, коли дивишся телевізор, то вся Україна палає. А це ж неправда. Є місце, де йдуть бойові дії, гинуть люди кожного дня, але за тридцять кілометрів нормальне життя. Зараз затихло. Але я був тут рік тому, тоді було дуже погано. Я був у Львові. Якби я не дивився телевізор, не слухав радіо, нормальне життя. В Європі так само. Коли вони дивляться телевізор, думають, що тут кінець світу. Але зараз майже зовсім перестали показувати. Мене запитують, тому що знають, що в мене тут сім'я. Скільки їм не кажи, що сім'я за тисячі кілометрів від небезпечних місць... Але все одно запитують про ситуацію. Доводиться самому розказувати те, що сам вичитав. Треба фільтрувати усе. Не завжди те, що показують, правда. Хвилюються. Коли мій батько був на Майдані, вони бачили, що зі мною щось не так, що я хвилююся. Тому доводиться розповідати їм.

— Розуміють, чому це відбувається?
— Не думаю, що люди розуміють, якщо з цим не стикаються. А коли з цим стикаються друзі, родичі, знайомі, ти задумуєшся, що може бути війна, або хтось може вмерти за ніщо біля тебе. Європа далі від нас, її ніщо не хвилює.

— Ми ж хочемо в Європу...
— Треба дивитися на все дуже об'єктивно. Нас не можуть взяти за один рік в Європу.

— Треба спочатку війну закінчити...
— О, треба спочатку вигнати москалів звідси, а потім вже займатися розвитком і йти до чогось. Ми відстаємо від Європи. Україну потрібно підтягувати до Європи, щоб рівень життя був нормальний. Європа і так зараз в багні. Зараз вже не так, як було 10 років тому, що нормально жили. Зараз люди там також виживають з мізерними зарплатами. Роботи немає.

— Ви були на матчі «Динамо» у Флоренції?
— Я планував, але поїхав геть. В мене прапор вже стояв в куточку, був готовий, але за день до матчу я поїхав чи на змагання, чи по справах, вже не пам'ятаю.

— Взагалі слідкуєте за футболом?
— Я за футболом не слідкую, але на такі змагання я б поїхав, це ж Україна. Вчора наш «Дніпро» грав, я сидів у ресторані, побачив матч. Коли побачив, що наші грають, вже не їв, дивився гру. Я не вболівальник футболу, але вболівальник України.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити