Юрій Сусла: "Бачите ці пальці? То я з переломом грав, не лікувався. Другого воротаря тоді не було"

22 січня 10:45
Переглядів: 316
Юрій Сусла

5 лютого 1934 року – дата народження найдосвідченого гравця за всю майже 54-річну історію львівських "Карпат". З Юрієм Суслою у воротах галичани робили перші кроки у професійному футболі, здобували перші перемоги, набивали ґулі і поступово розпрямлювали спину. Завершивши кар’єру в 32-річному віці, нинішній наш гість після того понад десять років трудився в тренерському штабі львів’ян, а зосередившись на роботі з дітьми, виховав таких гарних футболістів, як Шаран, Забранський і Шуст.

Подружжя Суслів зустрічає гостя трепетно, з особливою увагою. Перед тим, як залишити нас із чоловіком наодинці, господиня провела невеличку екскурсію просторими, польського планування кімнатами, з кафельним п’єцом у кожній з них, у квартирі майже в самому центрі Львова. "Нам пощастило, - каже Галина Карлівна. – Бо живемо ніби серед міста, а маємо майже сільське подвір’я, де ні машини не заїжджають, ні посторонні люди не заходять. Сюди виходить балкон і тут Юрій Федорович зробив затишок, насадив дерев".

Після того заходимо до вітальні з великим годинником-будиночком, у якому кує зозуля. На шафі і в серванті – футбольні м’ячі, вимпели, фотознімки, кубки. Усі вони нагадують панові Суслі про славну футбольну кар’єру. Галина Карлівна частує кавою з печивом й поволі починаємо розмовляти.

- Живу на два міста, - каже Юрій Федорович. – Вдома, у Перечині, на Закарпатті, мені нещодавно підтвердили звання почесного жителя міста. Там у нас батьківський будиночок, який трохи розбудували. Відпочиваємо, набираємося сил і знову повертаємося до Львова.

- Правда, що ви досі сідаєте за кермо?

- Так. Сам їжджу і власними руками готую автівку. Їжджу на 40-річних "жигулях". Розумієте, що такій машині потрібен ретельний догляд. Маю гараж на Льва Толстого, там і пораюся. Мушу вам сказати, що на "жигулях" мені їздити комфортніше, ніж на іномарці. Там почуваєшся, мов у літаку. А взагалі воджу з 1956 року. Відтоді, як почав виступати за львівський Окружний будинок офіцерів. Тоді мені дали стару списану машину, ГАЗ-67. Постійно її ремонтував. Навчився самотужки. Послугами слюсарів з того часу не користувався жодного разу.

- Бачу, що у свої 83 ви перебуваєте в прекрасній формі.

- Ще по деревах лажу, обрізаю зайве гілля, обриваю яблука, сливи. Так, трохи мені допомагають, але в основному займаюся садовими роботами самотужки. Як і всі поважні закарпатці, маю біля хати виноградник. Поговоримо, то почастую вас домашнім вином.

- Коли ви народилися, Перечин ще знаходився на території тодішньої Чехословаччини.

- У метриці мене тоді записали Іжі Суслою. Іжі – то чеською Юрій. Прізвище моє правильно писати саме Сусла, а не Сусло, на український манер, як писали у деяких довідниках. Батько мій – русин, православний. Мама – з католицької родини. Вдома розмовляли приблизно тією ж мовою, що й я зараз з вами, тобто українською з деякими діалектичними особливостями. Жили бідно, але в ті часи ніхто сильно не розкошував. В хаті не було світла. Війна. Пригадую, як чехів виганяли з Закарпаття. Я тоді зовсім маленький був, налякався, сховався під периною. Фактично, відбувалися етнічні чистки, мадяри проводили розстріли. Бачив, як хвилювалися сусіди, чув, які розмови точилися. Нашої сім’ї не чіпали.

Тато працював на заводі, служив у чеській армії, але в політику не влазив. Я ріс так, як і всі діти того часу. Прикладом для мене був брат, знаний у Перечині футболіст Михайло Король. Його запрошували в ужгородський "Спартак" і навіть київське "Динамо". Проте Мишко з дому їхати не хотів, працював на заводі. Я захоплювався братом і бігав за м’ячем собі. Точніше, як м’ячі. Власноруч готував кулю з ганчірок. За нею й вганяли. Пізніше дістав шкіряну покришку. Напихав у неї соломи, сіна. Кидав Михайлові, а він мені бив по воротах. Дуже подобалося ловити м’ячі. Так з того часу й став воротарем. Захищав ворота, коли старші хлопці брали до себе грати в матчах село на село. Їм було десь по 12, мені – сім-вісім. Хлопці бачили, що я шустрий, сміливий, не боюся кидатися в ноги. Хоча у вуличних баталіях поміж ровесників грав у нападі. Ті навики знадобилися потім, коли захищав ворота вже на професійному рівні. Добрий воротар мусить грати ногами.

- Вас можна назвати самоучкою?

- Частково. Бо мене швидко помітив тренер заводської команди Дерфій, колишній гравець ужгородського "Спартака". У нас була гарна команда, виступала на всеукраїнському рівні. А почалося все з того, що подавав дорослим, стоячи за воротами, м’ячі. "Іди в дитячу команду" - якось каже тренер. Пограв за дітей лише рік, а невдовзі виступав вже за дорослу перечинську "Червону зірку" в чемпіонаті області. Сідали щонеділі вранці на вантажівку і з піснями, добираючись на матчі, об’їздили все Закарпаття. В нас же всі голосисті. Співали різні пісні – чеські, мадярські, українські.

- У ті часи просто грати у футбол було великою розкішшю.

- Звичайно, що тренувався і грав лише у вільний час. Наша заводська команда тренувалася двічі на тиждень, а матчі проводила у неділю. Відвідував вечірню школу. І працював, іншого виходу не було. Тато помер рано, в 1941-му, коли мені було лише сім років. Батько важко працював на деревному складі. Мабуть, спотів і простудив голову. Запалення мозку, менінґіт. Лікування тоді коштувало дуже дорого, наша сім’ грошей не мала. Тато довго мучився і врешті хвороби не переніс.

Працювати почав у 14 років. Взяли мене учнем у столярську майстерню, в якій усі робітники були мадярами. На той час угорську розумів погано. Але підказував один дядько, який ставився до мене особливо прихильно. У дитинстві ж будь-яка інформація засвоюється швидко, тож на розмовному рівні говорити мадярською почав швидко. Звісно, теж із діалектом, але тим не менш. Коли у 1954-му мене, 20-річного хлопця запросили в ужгородський "Спартак", який виступав у класі Б чемпіонату СССР, ці знання стали у нагоді. Адже мовою спілкування у нас була угорська.

- По іменах той "Спартак" виглядає вражаюче. Золтан Сенґетовський, Дезідерій Товт, Золтан Дьорфі та Георгій Лавер вже пограли в київському "Динамо", а Василь Турянчик буде капітаном киян трохи згодом.

- Колишні динамівці виділялися майстерністю неймовірно. А Васько ще зовсім сирим був. Пам’ятаю, як він потрапив до команди вперше. Восени 1953-го приїхала до Ужгорода на товариський матч команда майстрів з Таллінна. На зустріч проти неї зібрали найталановитіших хлопців з усіх профспілкових команд області, зокрема Турянчика, мене. Ми себе добре проявили. За матчем спостерігали Товт і Сенґетовський. Вочевидь на зимові збори ми потрапили за їхньою рекомендацією. Невдовзі після матчу мені відіслали телеграму, щоб з 1 січня звільнявся з заводу і приїжджав в обласний центр. На той час я вже працював слюсарем. Перекваліфікувався, бо столярка, хоч став столяром четвертого розряду, мені не подобалася зовсім.

- Вашим конкурентом за місце в основі "Спартака" тоді був досвідчений Золтан Папп.

- На зимових зборах воротарі взагалі було чотири. Ще на березневих зборах у Солотвині тренер Барталон Вейґ обирав між Паппом, Степаном Боратом, ще одним голкіпером, прізвище якого забув, і мною. Троє конкурентів були у "Спартаку" раніше, але врешті Вейґ зупинив свій вибір на мені і Паппі. Я і Єне Міраї, з яким нас потім забрали служити до Львова, потрапили в команду як молоді, на перспективу. Також з молодих взяли на рік молодшого від нас Яноша Пажо. Турянчик до заявки на початку сезону не потрапив. Вейґ, або Берті-бачі, як ми його називали, добре знав мене ще по Перечині, адже якийсь час працював з нашою командою.

- Судячи зі статистики, основним у сезоні-1954 були саме ви, а не на сім років старший Папп.

- У перших трьох матчах, в яких "Спартак" приймав суперників в Ужгороді, відіграв Золтан. Потім була виїзна серія, яка починалася з поєдинку у Львові, проти команди Окружного будинку офіцерів. "Юрачку, а якби тебе поставілі бавити, ти би як?" - каже напередодні зустрічі чеською капітан команди Йожеф Еґерварі. "Чом би й ні?" - відповідаю.

Оборона в нас тоді була досвідченою: Еґерварі грав зліва, Йожеф Біловарі – в центрі, Тіберій Ліпко – справа. За такими хлопцями можна почуватися впевнено. Навіть коли почув на передматчевій установці перед матчем з ОБО своє прізвище, сильно не хвилювався. Відіграв я дуже добре, ми не пропустили. Матч завершився 0:0.

Після того поїхали до української столиці, де зустрічалися з київським ОБО. Матч відбувався у день річниці возз’єднання України з Росією. Приїхали за дві доби до гри. В день приїзду потренувалися, а наступний був вільним. Наші досвідчені мадяри поїхали до своїх друзів, які виступали за "Динамо". Ми ж з Міраї залишилися в гуртожитку стадіону СКА. Точніше, то був навіть не гуртожиток, а велика роздягальня, вздовж якої розставили ліжка. У ній наша команда й жила.

"Ідемо трохи пововтузимося з м’ячем" - кажу до Єне. Поле ж поряд. Побив мені трохи Міраї по воротах, а потім почали видумувати Бог зна що. "Давай бити через себе". Почали. Я стрибнув. Вдарив і невдало приземлився. Заболіло так сильно, що ледве дотяг ногу до роздягальні. В мене був розпач. "Я ж так добре зіграв у Львові, - думаю. – То був мій шанс, а тепер ця травма". Вирішив не говорити тренерам нічого. Зранку прокидаємося. Почуваюся ніби краще, але біль одначе був неймовірний, проте під час ранкової пробіжки по колу проблеми вдалося приховати. Врешті, мене виставили в основі. Кожен рух давався важко, закусуючи зуби. Але знову не пропустив, перемогли 2:0.

Після того була зустріч у Дніпрі, проти місцевого "Металурга". Там теж граю і теж перемагаємо – 2:1. Завершився виїзд матчем проти севастопольського ДОФа, який виграли 4:2. Та зустріч далася мені найважче. Біль допікав увесь матч, ледве витримав. Так чи інакше, коли повернулися додому, я вже був повноцінно основним воротарем. Досвідчений Папп у запасі. Про свою ж проблему розказав тільки одному з найстарших гравців "Спартака" Карлові Олагу. "Щось страшно болить у боці" - кажу. "Завтра підемо до доброго хірурга" - відповідає Карл Іванович. Під час огляду виявилося, що в мене тріщина в тазостегновому суглобі. "Але вже заживає, рубцюється" - заспокоїв лікар. І справді, організм молодий, зажило швидко. Однак наслідки тієї травми даються взнаки понині. Болить у тому місці…

Або ось подивіться на руку, на палець. Теж з переломом грав, не лікувався. То вже коли виступав за львівський ОБО під керівництвом Олексія Гриніна. Рік 1955-й. Тренування вже завершилося і я традиційно залишився, щоб мені побили з 11-ти метрів. Я був спеціалістом з пенальті, більшість ударів з позначки брав. Саме тому, що приділяв цьому компонентові багато уваги. Так ось, тоді після тренування отримав сильний удар низом у лівий кут. Я дотягся, але дуже слабо поставив руку. Вся опора пішла на пальці. Рука миттєво набрякла. Будьте здорові. Але запасного воротаря в команді немає. На початку сезону за нас грав Олег Бобков з московського ЦСКА, але пізніше його відрахували. Хлопця з Перечина собі на допомогу привіз лише згодом. А до того грав. Кожного разу намочував бинт і туго зав’язував суглоб. Навіть десь зберігся фотознімок з того часу: беру низовий м’яч і закусую зуби. То ж не просто так, бо ж боліло страшенно.

- До речі, до Львова вас забрали "служити". Мали інші варіанти?

- Мені особливого вибору ніхто й не давав. Забрали нас утрьох – мене, Пажо і Міраї. Коли потрапив до Львова, змушений був переходити на російську. За команду будинку офіцерів грали в основному росіяни. Лише попервах тут було чимало закарпатців. То між собою ми використовували угорську.

Я був у захваті від тренера Гриніна. Видатний совєцький футболіст, дуже порядна людина. Власне, у футболістах він теж понад усе цінував якраз людяність. Мене Олексій Григорович полюбив якось відразу. І Турянчика, до речі, також. Думаю, нас він шанував за те, що не палили й не пили. З нами не було проблем. Хоча Василькові спершу виходило далеко не все. Він якось сам зізнався, що по-справжньому навчився грати у футбол саме у Львові. Турянчик виступав за львів’ян впродовж трьох років. На позиції центрального оборонця. Якось грали на запрошення однієї з шахт Донбасу товариський матч. Там трапився кумедний епізод. Виходжу на перехоплення, а Турянчик, забігши мені за спину, в останню мить виткнув носком м’яч мені з рук у… ворота. "От два пердака!" - лютував у роздягальні Гринін.

Олексій Григорович був дуже вимогливим. Основний акцент у роботі він робив на фізичній витривалості футболістів, "на цедековскую пёрку". Гринін дбав про футболістів. Мені на другому році служби вибив квартиру у Львові. Трапилося це під час зборів, на яких був присутнім замкомандуючого Прикарпатського округу, з трьома великими зірками на погонах. Коли мова пішла про побутові питання, Олексій Григорович сказав: "Наш молодий воротар вирішив одружитися. Невдовзі у нього народиться дитина. Але жити не має де". "Одруження не відіб’ється на його кар’єрі?" - перепитав замкомандуючого. "Ні. Мені навпаки простіше працювати з одруженими" - відповів Гринін. Незадовго після тих зборів, якраз коли народилася дитина, ми в’їхали у власне житло. Справжнє свято, бо ж на зарплату (лейтенантівські оклади, 1300 рублів на ще старі гроші, до реформи 1961 року) купити квартири не зміг би. Тих коштів вистачало хіба на повсякденні витрати.

Гарні у нас тренери були. Гринін і його помічник Мирослав Турко.

- О, то легендарна постать ще для львівського футболу довоєнної доби.

- Мирослав Пилипович зробив у моє футбольне становлення чималий вклад. До війни Турко грав за команду Перемишля, а в 1954-му ще виступав проти нас в Ужгороді за львівський ОБО. Власне, завдяки Мирославу Пилиповичу я й навчився брати пенальті. Річ у тім, що у нього була дуже вільна манера підходу до м’яча. По розбігу Турка прочитати напрям удару було неможливо, погляд теж ні про що не говорив. Доводилося реагувати в останню мить, спостерігаючи за розворотом стопи. То долі секунди, особливо якщо врахувати, що ноги в Турка крутилися, мов на шарнірах. Надзвичайно технічний був футболіст.

- Львів Львовом. Справжній злет вашої кар’єри трапився тоді, коли у 1957-му вас запросили до лав вищолігового армійського клубу з Москви, який тоді іменувався ЦСК МО.

- Коли відпочивав на Закарпатті, отримав дзвінок: "Негайно приїжджай до Львова". Подробиць ніхто не уточнював. У Львові сказали, щоб збирав речі їхав у Москву. "На тебе чекають у ЦСКА". Пізніше дізнався, що москвичі стежили за мною давно. Тренер команди Володимир Дьомін навіть спеціально приїздив подивитися на мою гру до Харкова. Власне, Гринін давно готував мене до ЦСКА і навіть цього не приховував.

У Москві з вокзалу відразу поїхав у клуб, на Ленінградський проспект. Там мені дали направлення в готель "Дом офицеров". Прожив у ньому два тижні і поїхав на збори в Сочі. Основним воротарем армійців був Борис Разинський. Незадовго до того він якраз повернувся з Гельсінкі, де став олімпійським чемпіоном. Втім, не заграв я у Москві не тому, що програв конкуренцію. Просто Григорій Пінаїчев, який тоді очолював ЦСК МО – взагалі не тренер. Під час першого тренування в залі він почав показувати мені, як треба ловити м’ячі. Так, наче я прийшов до нього з вулиці. Я грав по ситуації, а Григорій Маркович почав розповідати, що я не так ставлю руки. "Ось так треба" - показує. Тоді змовчав, але треба було відповісти, що якби ставив так руки, то мені б поламали руки. Але ж людина – профан. За весь той час, впродовж якого перебував у Москві, не чув з уст Пінаїчева жодного розбору гри. Таке трапилося вперше й в останнє у моїй гравецькій кар’єрі.

З помічниками Пінаїчева спільну мову знаходив легше. Маю на увазі начальника команди Всеволода Боброва і другого тренера Георгія Федотова. Георгій Петрович завжди зав’яже коліно і звертається до мене: "Пойдем, ЮрА (з наголосом на останньому складі), побьем по воротах". Федотов в основному дублем займався. Добрий дядько був.

- У складі ЦСК МО ви провели лише два матчі.

- Вже ні на що не розраховував. Перед дебютним матчем проти московського "Спартака" ми грали в Куйбишеві з "Крильями Совєтов". Після того матчу Бобров відпустив мене додому, до Львова. "Але обов’язково приїдь на наступний матч. Щоб не було неприємностей" - наставляє. Приїхав я на армійську базу в Ленгорах у день матчу, вранці. Стадіон у Лужниках – на іншому березі Москви-ріки.

Приїхали, розпочинаю традиційно – в статусі запасного. Але в першому таймі "горимо" - 0:2. Щойно зайшли в роздягальню, Пінаїчев гукає: "Передягайся!" Почав метушитися, аж порвав шнурок на бутсі. Часу ж мало. Виходжу – хвилююся. Стадіон заповнений, майже сто тисяч глядачів. Відіграв наче добре. Борис Татушин двічі вивалювався зі мною з правого флангу на побачення, бив мені під ліву руку. І двічі я м’яч піймав. Але в середині другого тайму кутовий. Ставлю на ближню стійку оборонця Анатолія Крутикова, а сам залишаюся в центрі. Перед подачею підбігає інший закарпатець Йожеф Беца: "Юро, не виходи, я з Сальниковим поборюся". Я не вийшов. Навіс був у район одинадцятиметрової позначки. Сергій Сальников влупив головою в нижній кут, немов молотком. Міг врятувати ситуацію Крутиков. Але він зреагував з запізненням. Я теж кинувся, але дістати м’яча не зумів. Врешті програли 1:3. Проте в наступному матчі проти донецького "Шахтаря" був у основі. Виграли 5:1.

Невдовзі був фестиваль армійських команд у Ризі. Разинський туди не їздив. Повезли мене і Васильєва. Ми там перемогли, але в одному з матчів штовхнув гравця суперників і заробив у власні ворота пенальті. Гравець, який пробивав з позначки, хотів обманути мене очима. Мовляв, битиму туди. Але я теж поглядом дав зрозуміти, що стрибатиму в той же бік. А сам стрибнув в інший і піймав м’яч наглухо. Виграли 2:0 і на наступний матч чемпіонату проти мінського "Спартака" їхав з певністю, що вийду в основі. Проте Пінаїчев щось вагався. На передматчеву розминку відправив нас із Разинським удвох. Потім начебто збирався виставляти мене, але в останній момент змінив рішення і виставив Бориса. Цей випадок відбив у мені бажання боротися остаточно.

Тоді зрозумів, що треба шукати варіанти, щоб поїхати. Тим паче, що за жодних обставин не хотіла жити в Москві дружина. У неї з тим містом зовсім не складалося. Вперше поїхала і відразу витягли 100 рублів. З того часу почала переконувати мене: "Повертаємося до Львова".

- Таки повернулися. І допомогли львівському армійському клубові, який вже іменувався СКВО, провести найкращий у тому десятилітті сезон.

- Команда тоді була вкомплектована дуже добре і ми виграли перше місце в класі Б. Залишалося лише перемогли в "кульці" у Тбілісі за право виступати у вищій лізі. Що справи не буде, збагнув уже після першого матчу, коли поступилися 2:4 севастопольському СКЧФ. Вранці перед другим поєдинком проти СКВО зі Свердловська окремі люди навіть не встигли поприбирати зі стола пляшки. Не хотів виходити на поле взагалі.

Але вийшов. І в підсумку про це пошкодував. То була не гра, а комедія. Особливо в передостанньому матчі проти ростовського СКВО. В одному з епізодів пішла передача на наші ворота. Наш центральний оборонець Віталій Морозов начебто був попереду нападника. Я вийшов з воріт метри на три-чотири, щоб підстрахувати партнера на випадок, якщо суперник проткне м’яч. Натомість Морозов сам красиво прокинув м’яч наді мною в сітку. Все. На другий тайм я виходити відмовився. І взагалі більше у тій "кульці" не грав. Я ж розумів, що Морозов і такі як він здавали матч. Вони допомагали ростовцям, які врешті й перемогли. Нічого дивного тут немає, бо з українців у тій команді були тільки Володимир Чуриков, Аладор-Ернест Кеслер і я.

- Думаю, після таких речей в людини можуть опуститися руки. Оскільки в армії ви вже були чотири роки, то після 1958-го цілком могли залишити львівський СКВО.

- Я не хотів. Чесно кажучи, про вищу лігу не дуже й мріяв. Мені подобалося грати, подобалося жити у Львові. Вища ліга – то дальні роз’їзди, а в класі Б ми грали в основному на території України. Звісно, після такого підйому спад був неминучий. Але нижче певного рівня ми не опускалися ніколи. А восени 1960-го навіть перемогли в товариському матчі київське "Динамо", тодішніх віце-чемпіонів СССР. Та й взагалі ми тоді багато цікавих неофіційних поєдинків проводили. І до нас сильні команди приїздили, і ми їздили. Перед виїздом до Румунії, згадую, кагебісти попереджали нас: "Дивіться, не обзивайте суперників циганами! Буде міжнародний скандал".

Згодом, особливо після того, як Володимира Никанорова у 1961-му на тренерському містку змінив Сергій Шапошников, команда знову була вгорі таблиці. Сергій Йосипович – вдумливий спеціаліст, здатний до глибокого аналізу. Він тонко розумів футбол, бачив футболістів наскрізь. Не лише те, як вони б’ють по м’ячу, але й їхній психологічний стан.

- Футболісти у тому СКА теж були непогані. Взяти бодай майбутнього збірника СССР Анатолія Пузача.

- Толик гарним хлопцем був. Трохи замкнений у собі, він у команді близько не дружив ні з ким, але зі всіма підтримував нормальні стосунки. Я любив над Пузачем піджартовувати. Він страшно хотів забивати, а коли це не вдавалося, Анатолія можна було непогано підколоти. Хоча я бачив, що то футболіст високого рівня і що він піде значно далі львівського СКА. Невисокого зросту, Толик добре бачив поле, був вельми технічним, розумів гру.

- СКА під керівництвом Шапошникова і з Пузачем у складі в 1965-му стане чемпіоном України. Але на той час ви вже виступатимете у новостворених "Карпатах".

- Сергій Йосипович пропонував залишитися. І я б залишився, якби клуб зміг поміняти мені квартиру. "Юро, мені шкода, що ти йдеш, але дати тобі того, що ти просиш, не можу, - чесно сказав Шапошников. – У цивільної команди більше можливостей".

Перед самим стартом чемпіонату-1963 "Карпати" проводили товариський матч проти іжевського "Зеніта". У Львові, на стадіоні "Динамо". Ми виграли 1:0. За грою ледь не у повному складі спостерігали футболісти й тренери СКА. Пізніше Кеслер розповідав, що Шапошников після матчу був лаконічний: "Приберіть звідси Суслу і команди немає".

За матеріалами: ua-football.com
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: