Жыве Беларусь! Сябри в українському футболі

14 березня 12:00
Переглядів: 195
ковальчук

Важко повірити, але нині їх у нашому футболі немає взагалі. Єдиним білорусом у попередньому чемпіонаті України був тренер Олег Кононов. Втім, відпрацювавши на чолі «Севастополя» лише у п’яти стартових турах, Олег Георгійович залишив свою посаду через конфлікт з керівництвом клубу. В поточному чемпіонаті Білорусь восени представляв оборонець Михайло Сіваков. Та взимку Михайло на запрошення вже екс-наставника «моряків» Романа Григорчука перебрався до лав азербайджанської «Ґабали».

За 24 українських чемпіонати білорусів в елітному дивізіоні українського футболу було 62. То якщо не рахувати Артема Мілевського, котрий перебрався з Мінська до Києва, вступивши в академію Павла Яковенка у 15-річному віці, а на дорослому рівні виступав виключно з українським паспортом. Білоруський футбол у нашій державі асоціюється найперше з прізвищами Валентина Белькевича і Олександра Хацкевича, які прийшли у «Динамо» київське з мінського дуже талановитими гравцями, а в Україні перетворилися в гравців хорошого європейського класу. Решта – «робочі конячки», про яких з теплотою згадуватимуть найперше у Запоріжжі, Одесі та Львові.

Також у вищій українській лізі працювало п’ятеро білоруських тренерів. Олег Кононов перетворив «Карпати» із безнадійного, здавалося б, середняка, в учасника єврокубків, котрий переміг «Ґалатасарай» і дав бій дортмундській «Боруссії». Леонід Кучук, очолюючи київський «Арсенал», теж зробив команду п’ятою в Україні, але своїх успіхів розвинути не зміг через безгрошів’я, яке охопило клуб і трохи згодом призвело до його зникнення. Колективи цих тренерів, які свого часу трудилися разом у молдовському «Шерифі», відзначала надзвичайна тактична виучка. Не дивно, що очоливши трохи згодом російські клуби, Кононов і Кучук заявили про себе й там.

Символічна збірна Білорусі в українських чемпіонатах

білоруси

Усі білоруси у вищій українській лізі

Гравець (всього – 62)

Роки

Клуби*

Ігри – голи**

Валентин Белькевич

1996-2007

«Динамо» («Динамо-2», «Динамо-3»)

224 – 51
(39 – 8)
(3 – 0)

Микола Кашевський

2003-2010

«Металург» З («Металург-2» З), «Кривбас», «Іллічівець»,

«Таврія»

172 – 17
(2 ліга 3 – 1)

Олександр Хацкевич

1996-2003

«Динамо» («Динамо-2», «Динамо-3»)

135 – 26
(54 – 14)
(1 – 0)

Павло Кирильчик

2004-2009

«Кривбас», «Чорноморець», «Карпати», «Іллічівець»

128 – 4

Олександр Данилов

2005-2010

«Металіст», «Металург» Д, «Арсенал» К

121 – 4

Сергій Кузнєцов

2004-2009

«Металіст» («Металіст-2»), «Таврія», «Арсенал» К

113 – 7
(13 – 0)
(1 – 0)

Артем Челядинський

2004-2008

«Металург» З

111 – 6

Ян Тіґорєв

2007-2010

«Металург» З

110 – 1

Сергій Корніленко

2004-2008

«Динамо» («Динамо-3»), «Дніпро»

89 – 25
2 ліга 1 – 0)

Олексій Сучков

2003-2009

«Карпати» («Карпати-2»), «Харків»

88 – 3
(46 – 2)

Андрій Островський

2002-2006

«Арсенал» К, «Чорноморець»

78 – 2

Володимир Коритько

2006-2009

«Металург» З, «Чорноморець», «Металург» Д

72 – 21

Андрій Воронков

2007-2013

«Кривбас», «Оболонь», «Карпати», «Металург» З
(«Динамо-2»)

62 – 16
(69 – 13)

Володимир Маковський

1998-2002

«Динамо» («Динамо-2», «Динамо-3»),

«Ворскла» («Ворскла-2»), «Закарпаття» («Закарпаття-2»)

57 – 7
(58 – 9)
(8 – 0)

Олексій Панковець

2007-2009

«Харків»

56 – 0

Сергій Омельянчук

2003-2004

«Арсенал» К

53 – 10

Сергій Гомонов

1993-1994

«Темп»

48 – 2

Ігор Рожков

2007-2008

«Кривбас»

44 – 0

Денис Ковба

1998-2000,
2012

«Зірка-НІБАС» («Зірка-Нібас-2»), «Олександрія»

42 – 1
(2 ліга 18 – 2)

Сергій Нікітенко

2004-2005

«Кривбас»

40 – 2

Михайло Маковський

1998-2004,
2008

«Динамо» («Динамо-2», «Динамо-3»),

«Ворскла» («Ворскла-2»),«Закарпаття» («Закарпаття-2»),

ЦСКА (ЦСКА-2)

39 – 1
(86 – 14)
(15 – 2)

Олександр Гридюшко

1994-1995

«Зоря-МАЛС»

36 – 9

Євген Лашанков

2005-2007

«Чорноморець», «Харків»

35 – 7

Андрій Морозов

2004-2005

«Кривбас»

35 – 3

Леонід Ковель

2007

«Карпати»

29 – 12

Олександр Шагойко

2008

«Кривбас»

29 – 0

Генадій Мардас

1999

«Таврія»

24 – 0

Віталій Ланько

2003-2004

«Волинь»

23 – 1

Ігор Чумаченко (Україна/Білорусь)

1993,
1996-1997

«Чорноморець»
(«Сталь» Дніпродзерджинськ, «Поліграфтехніка»)

22 – 1
(15 – 0)
(1 – 0)

Сергій Кабельський

2004

«Металург» З

19 – 0

Євген Линьов

2004, 2007

«Металург» З, «Таврія»

16 – 1

Сергій Чернишов

1995

«Зоря-МАЛС»

16 – 0

Дмитро Осипенко

2011

«Ворскла»

15 – 2

Сергій Мірошкін

1992

«Зоря-МАЛС»

15 – 0

Павло Беганський

2008

«Іллічівець»

14 – 2
(15 – 3)

Микола Швидаков

2002-2003

«Металіст» («Металіст-2»)

14 – 0
(2 ліга 3 – 0)

Ігор Гуринович

1992

«Верес»

14 – 2

Павло Родньонок

1992

«Верес»

14 – 0

Сергій Веремко

2003-2006,
2011

«Севастополь»
(«Арсенал» Х, «Геліос»)

11 – 16 пр.
(34 – 27 пр.)
(1 – 3 пр.)

Олександр Лужанков

2004-2005

«Волинь» («Іква»)

11 – 0
(2 ліга 3 – 0)

Юрій Мархель

2004

«Металург» З («Металург-2» З)

11 – 0
(2 ліга 1 – 0)

Костянтин Коваленко

1996

«Кремінь»

10 – 1

Михайло Сіваков

2014

«Чорноморець»

10 – 1

Андрій Серьогін

1998

«Чорноморець»

10 – 0

Сергій Штанюк

2006

«Металург» З

10 – 0

Олександр Юревич

2007

«Карпати»

10 – 0

Василь Хомутовський

2002-2003,
2010

«Металіст» («Металіст-2»), «Таврія»

9 – 19 пр.
(2 ліга 3 – 2 пр.)

Павло Довгулевець

2005

«Кривбас»

9 – 0

Дмитро Денисюк

2004

«Металург» З («Металург-2» З)

7 – 0
(2 ліга 5 – 0)

Роман Трепачкін

2005

«Кривбас»

6 – 0

Сергій Яскович

1998

«Шахтар» («Шахтар-2»)

5 – 0
(13 – 1)
(6 – 0)

Сергій Кукалевич

1999

«Таврія»

5 – 0

Тимофій Калачов

2004

«Шахтар», «Іллічівець»

5 – 0

Євген Брановицький

2004

«Ворскла»

5 – 0

Віталій Шепетовський

2008

«Кривбас»

4 – 0

Георгій Кондратьєв

1992-1993

«Темп»

3 – 1
(25 – 14)

Олександр Мозговой

1994

«Зоря-МАЛС»

3 – 0

Юрій Зенін

1995

«Зоря-МАЛС»

3 – 0

Максим Карпович

2011

«Ворскла»

3 – 0

Артур Матвейчик

2004

«Кривбас» («Кривбас-2»)

2 – 0
(2 ліга 3 – 0)

Володимир Гаєв

2007

«Чорноморець»

2 – 3 пр.

Артур Лесько

2008

«Кривбас»

2 – 7 пр.

Тренери

Тренер

Роки

Клуби

Матчі

Олег Кононов

2008-2013

«Карпати», «Севастополь»

108 ігор (+37, =36, -35)
(33 гри (+21, =8, -4))

Леонід Кучук

2011-2012

«Арсенал» К

48 ігор (+20, =14, -14)

Анатолій Юревич

2004

«Металург» З

8 ігор (+1, =3, -4)

Сергій Боровський

2004

«Металург» З

7 ігор (+3, =1, -3)

Василь Курилов

1992

«Верес»

6 ігор (+1, +1, -4)

* - у дужках вказані клуби, за які гравець чи тренер виступали чи працювали у першій та другій лігах
** - у перших дужках – матчі і голи в першій українській лізі; в других – у другій

Першим в українських чемпіонатах білорусом був 23-річний на той час мінчанин Сергій Мірошкін. У складі луганської «Зорі» цей оборонець встиг виступити ще в останньому друголіговому турнірі чемпіонату СССР. Там Мірошкін зіграв 37 матчів. З отриманням командою нового статусу місце в основі Сергій втратив. На полі впродовж перших вдох чемпіонатів він з’являвся епізодично й влітку 1993-го повернувся на Батьківщину, де до 2002 року виступав за гродненський «Нєман», солігорський «Шахтар», борисівський БАТЕ й мінське «Торпедо» у вищій лізі, а за «Сантанас» з Самохваловичів у першій.

Перші зіркові білоруси з’вилися у третьому чемпіонаті в складі шепетівського «Темпу». Точніше, знаний бомбардир совєцької епохи Георгій Кондратьєв, котрий нещодавно очолював збірну Білорусі та оборонець Сергій Гомонов поповнили склад колективу з Хмельниччини ще в часи його виступу в сезоні-1992/1993 в першій лізі. Роль цих двох футболістів у поверненні шепетівців до елітного дивізіону визначальна. Щоправда, у 1994-му у власника «Темпу» Джумбера Нішніанідзе почали закінчуватися гроші. Кондратьєв з Гомоновим пішли з команди в числі перших. Погравши ще два роки за мозирський МПКЦ, Сергій завершив кар’єру, після чого певний час тренував «Зірку-БГУ». В 2010-му Гомонов очолив речицький «Ведрич-97». Та попрацювати з ним 49-річний спеціаліст не встиг. Життя Сергія Анатолійовича обірвалося 19 вересня 2010-го.

Перша подоба білоруської діаспори в українському клубі виникла в сезоні-2003/2004, коли в запорізькому «Металурзі» одночасно виступали Микола Кашевський, Артем Челядинський, Сергій Кобельський, Юрій Мархель, Євген Линьов, Дмитро Денисюк на чолі з тренером Анатолієм Юревичем і помічником Олегом Кононовим. Юревич, щоправда, надовго в Запоріжжі не затримався. Фактично, з тієї когорти знак в історії «Металурга» залишили оборонці Челядинський та Кашевський. З Артемом у складі запоріжці в 2006-му році єдиний досі раз зіграли в фіналі Кубка України, де поступилися київському «Динамо». Кашевський повернувся у Запоріжжя транзитом через Кривий Ріг. Трохи згодом у «Металурзі» гарно себе проявить опорний хавбек Ян Тіґорєв.

Шестеро білорусів було в сезоні-2004/2005 у «Кривбасі». Втім, детальніше нині хотілося б зупинитися на тих білорусах, які прийшли у наш чемпіонат зірками, які сходять, але проявити себе тут не зуміли, або не розкрили свого потенціалу сповна. Мова про футболістів, які залишили вагомий слід у збірній Білорусі. Щоб розібратися, чому їм не вийшло заграти в нашій першості, UA-Футбол надав слово зокрема й їхнім партнерам за українськими клубами.

У затінку Шевченка, Реброва і Белькевича

Володимир і Михайло Маковські

Увагу київського «Динамо» з 19-річних братів-близнюків привернув найперше Володимир. Граючи на позиції нападника в «Динамо» з Мінська, цей гравець вражав бомбардирськими задатками як у чемпіонаті Білорусі, так і на популярному тоді «Кубку содружества». Достатньо сказати, що в двох чемпіонатах Білорусі Володимир у 57-ми матчах забив 39 голів. Михайло, граючи в півобороні, демонстрував гарне бачення поля, вміння видати гострий завершальний пас. Й удар мав теж поставлений добре.

- Братів, так само як Белькевича з Хацкевичем, на «Кубку содружества» помітив Йожеф Сабо, - згадує нападник киян тих років Віктор Леоненко. – Хороші футболісти, талановиті. Але їм не пощастило потрапити в «Динамо» саме в той період. Михайло конкурував тоді за місце в складі з Калитвинцевим, Белькевичем, Хацкевичем, Максимовим. А в нападі грали Шевченко з Ребровим, я був у резерві. Складно було Маковським заграти в основі поміж такої компанії. Та й щастя має бути. Белькевич он теж при Сабо майже не грав. Його лише Лобановський почав виставляти.

Інша річ, що в «Динамо», розуміючи, що брати не заграють, могли їх відпустити в іншу команду. Але тоді не було ні агентів, ні контрактів повноцінних. Доводилося Маковським за «Динамо-2» грати. Там вони й загубилися. Ні, мені було поряд з ними комфортно. Та й хлопці вони приємні, зрештою, як і всі білоруси. Втім, таким футболістам потрібно рости. В першій українській лізі зробити це було складно. В оренду з «Динамо» їх відпустили лише в 2000-му, та й то лише тому, що там Юра Калитвинцев почав тренувати. Але то було вже трохи не те. Свого потенціалу Маковські сповна так і не розкрили. Ні в «Закарпатті», ні у «Ворсклі», ні в інших клубах.

Повернувшись у 2003 році в мінське «Динамо», брати затрималися там недовго і наступних два сезони провели в бакинському «Інтері». Після того вони встигли засвітитися у невідомих українцям командах «Даріда» зі Ждановичів, у Городеї. Михайло Маковський у 2008-му пробував удруге закріпитися в «Закарпатті», однак, провівши лише чотири матчі, повернувся додому.

Галопом по Європах

Василь Хомутовський

У середині 90-х цього воротаря називали найталановитішим поміж ровесників гравцем свого амплуа на всьому постсовєцькому просторі. І кар’єра наче й розвивалася. У 1999-му Хомутовський в свої 21 вже був чемпіоном Білорусі в складі БАТЕ, через рік вже дебютував у складі збірної країни. Вважається, що талант свій хлопець розгубив через непосидючість. У 2000-му він вже був у мінському «Торпедо». Відігравши за цю команду 11 поєдинків, перейшов до клубу другої німецької Бундесліги «Вальдгоф». Там теж затримується недовго і приймає пропозицію московському «Динамо». Дебют виявився невдалим: 19 пропущених м’ячів у восьми матчах і перехід у першоліговий «Волгар». Звідти Хометовський восени 2002-го прийшов на запрошення Михайла Фоменка в «Металіст», клуб, який боровся за право залишитися в еліті українського футболу.

- Сильний воротар, але Сашко Горяїнов тоді був сильніший, - згадує нападник харків’янОлександр Паляниця. – Не скажу, що Хомутовського сильно пригнічувало турнірне становище команди. Він до цих речей ставився з гумором. Життєрадісний хлопчина. Не виключено, Василеві банально не пощастило. Виходив він у тих матчах, коли команда грала справді погано (за «Металіст» Хомутовський зіграв лише два поєдинки: восени харків’яни поступилися вдома 0:3 донецькому «Металургові», а навесні – 1:3 в Києві «Оболоні» - авт.). Врешті, були й проблеми з фінансуванням. Нам тоді врізали зарплату. Не дивно, що після завершення сезону (який «Металіст» завершив на останньому місці – авт.) понад півскладу розійшлося по інших командах.

Хомутовський опинився в бухарестському «Стяуа», за який нехай і виступаючи нерегулярно, провів три сезони, двічі вигравши титул чемпіона Румунії. У цей час Василь отримував постійні запрошення до лав збіроної Білорусі, за яку в загальній складності провів 26 матчів. В 2007-му Хомутовський знову виступав у Росії – за «Томь». Після того знову була друга Бундесліга і клуб «Карл Цейсс», який за підсумками сезону-2007/2008 понизився у класі. Хомутовський перейшов до «Ауґсбурґу», де впродовж двох років грів лаву запасних. В 2010-му, вже 32-річним, Василь знову опинився в Україні. Та провівши за «Таврію» лише сім матчів, воротар повертається в Росію. В «Амкарі» теж статусу основного не має. Погравши ще рік у румунському «Петролулі», Хомутовський продовжив кар’єру в жодінське «Торпедо-БелАЗ», а кілька днів тому отримав пропозицію перейти у мінське «Динамо».

Під поглядом «Білого ангела»

Тимофій Калачов

Швидкісний 22-річний хавбек солігорського «Шахтаря» пригледівся селекціонерам «Шахтаря» донецького у 2003-му. Задатки білоруського універсала, здатного зіграти на обох флангах й у центрі поля впали в око тодішньому тренерові «гірників» Берндові Шустеру. З початком весняної частини сезону-2003/2004 німецький наставник у двох стартових матчах випускав Тимофія на заміну. Втім, проявити себе Калачов не зумів й надалі не грав вже ні під керівництвом Шустера, ні під орудою Віктора Прокопенка, котрий очолював «Шахтар» до приходу Мірчі Луческу. Румунський спеціаліст й узагалі від послуг Калачова відмовився. Спершу Тимофій відправився в оренду в «Іллічівець», а не закріпившись і там, перебрався з початком 2005-го в Росію.

Проявивши себе у складі «Хімок», впродовж останніх десяти років (з перервою на чемпіонат-2008/2009, який білорус провів у «Крильях совєтов») Калачов виступає за «Ростов». Нині Тимфій є капітаном збірної своєї країни, але має при цьому натягнені стосунки з ультрас. Білоруські фанати нещодавно розповідали, як під час одного з осінніх матчів національної команди запитали Калачова, чому команда й він особисто не підходять до фанатської трибуни. На що почули відповідь: «Завалі є...ло».

Кумир і ворог Львова

Леонід Ковель

Вихованець мінського Республіканського училища олімпійського резерву перебрався в «Карпати» у 2007-му, після двох успішних сезонів у складі «Динамо» зі столиці Білорусі. Леонідові був лише 21 й у «Карпатах», які тоді тренував Олександр Іщенко, Ковель зарекомендував себе відразу. Швидкий, технічний, з відмінно поставленим ударом з середньої і дальньої відстаней, Ковель став свого роду доповненням бразильського форварда львів’ян Батісти, гравця, який вважався людиною штрафного майданчика.

Свій перший м’яч у складі «зелено-білих» білорус забив у дебютному поєдинку проти «Кривбасу». Ковель швидко став одним з лідерів «Карпат». На якості його гри не позначилася зокрема й відставка Іщенка. У ворота «Динамо» в Києві Леонід забивав вже в той момент, коли команду очолював Юрій Дячук-Ставицький. За півчемпіонату-2006/2007 Ковель у 13-ти матчах відзначився шість разів. Стільки ж Леонід забив і впродовж осінньої частини наступної першості. Зокрема у Києві білорус вразив ворота Олександра Шовковського прямим ударом зі штрафного метрів з 30-ти.

Не дивно, що під час зимового антракту Ковель мав чимало цікавих пропозицій. Прийняти він вирішив варіант з російським «Сатурном». Втім, карпатівське керівництво суперечило, мовляв, гравець має чинний контракт. Врешті, суди і пересуди підтвердили, що підпис під орендною угодою Ковеля з ФК був справжнім. Після всього, що відбулося, почесний президент львів’ян Петро Димінський в коментарі клубному інформаційному центрові сказав: «Я у власному кабінеті запропонував Леоніду укласти з «Карпатами» контракт і навіть поліпшити умови в порівнянні з тими, які він мав, адже бачив, що футболіст має потенціал. Тепер же, щоб мені не казали і хто б мене не просив, але Ковель у «Карпатах» ніколи грати не буде».

І ось торік взимку, наче грім серед ясного неба, пролунала інформація про те, що Ковель повертається до Львова. То після трьох років перебування у таких клубах, як мінське «Динамо», казахстанський «Іртиш», ФК «Мінськ». Показово, що в «Сатурні» білоруський нападник у 39-ми проведених матчах не відзначився жодного разу, за «Динамо» забив два м’ячі у 28-ми поєдинках, за «Мінськ» - вісім голів у 22-х зустрічах.

Врешті, закріпитися у складі львів’ян вдруге Леонід так і не зміг. Влітку в команді його вже не було. Свою кар’єру Ковель, якому зараз 28, продовжує в «Мінську». При цьому про Львів, «Карпати» й Україну Леонід відгукується виключно позитивно. Ось цитата з його інтерв’ю мінському «Пресболу». Датоване воно літом 2014-го.

«Українське телебачення показує все, як є насправді, - казав Ковель. – У Білорусі зовсім не так. Мені якось мама подзвонила і давай розповідати про те, що побачила по нашим каналам. Я її заспокоїв, сказав, що цього реально немає. І жити там не страшно. У Львові націоналістів дійсно багато. Ультрас «Карпат» навіть їздили до Києва в саму гущу подій. Але небезпеки я не відчув. Скільки разів гуляв по місту, ніякої агресії не спостерігав: нікого не грабували, не били. Все мирно. У Львові не небезпечно говорити російською. Там багато людей, хто розмовляє цією мовою. Все спокійно. Немає такого, що якщо ти не знаєш української, до тебе будуть погано ставитися, гнобити або обраховувати в магазині. Це все брехня. Вони нормально спілкуються. Якщо ти по-російськи щось запитаєш, тобі дадуть відповідь. Причому в іншу сторону не пошлють».

Той, хто відібрав у «Металіста» «шматочок щастя»

Андрій Воронков

Вінцем його української кар’єри став матч «Металіст» - «Оболонь» 5 грудня 2009-го в Харкові. Саме тоді, у день 50-річчя тодішнього власника слобожанців Олександра Ярославського відбувалося відкриття реконструйованого стадіону. Вінцем свята вочевидь мала стати перемога «Металіста». Підопічні Мирона Маркевича наполегливо наступали. Ось лишень забити їм ніяк не вдавалося. Навіть в епізоді, коли на допомогу прийшов арбітр Олександр Дердо. Призначений ним пенальті від Жажі Коельо воротар оболонців Денис Бойко відбив. Врятував свою команду голкіпер й у інших ситуаціях. А на 61-й хвилині гостям вдалася контратака, яку завершив саме Воронков. Очолювана Юрієм Максимовим «Оболонь» здобула сенсаційну перемогу – 0:1.

Андрієві тоді було 20 і йому пророкували велике майбутнє. У національній збірній Білорусі він дебютував 18-річним. Після трьох років виступів за «Динамо-2» кияни нарешті віддали молодого мозирця в оренду. У 13-ти матчах першого кола в сезоні-2009/2010 Воронков у складі «Оболоні» відзначився п’ятьма м’ячами. Взимку Андрій разом з групою інших гравців «броварів» перебрався у «Кривбас». Там теж грав успішно. Не дивно, адже тренував криворжців той же Максимов. П’ять голів у 14-ти матчах – за підсумками дебютного сезону в елітному дивізіоні Андрій мав пристойну статистику.

Непогано Воронков виглядав, виступаючи за той же «Кривбас» під керівництвом того ж Максимова, і в наступному сезоні. Однак з закінченням чемпіонату-2010/2011 термін орендної угоди на Андрія між «Динамо» і криворіжцями завершився. До складу киян білорус пробитися не міг й відправився у чергову оренду. Тепер до Львова. Перспективи вимальовувалися непогані, адже попередній сезон «Карпати» завершили п’ятими й знову пробилися до єврокубків. Та очікуваний крок вперед у кар’єрі Воронкова не вдався. Наставник львів’ян Олег Кононов після поразки в кваліфікації Ліги Європи від грецького ПАОКа почав втрачати важелі управління над колективом й, не допрацювавши й до завершення першого кола, подав у відстаку.

Окрім командних труднощів, Воронков мав проблеми зі здоров’ям. Терпіння керівництво «Карпат» не проявило і вирішило з Андрієм розпрощатися. Навесні 2012-го Воронков підтримував форму в гродненському «Немані», а потім, повернувшись в розташування «Динамо», був відданий в оренду запорізькому «Металургові». Цей перехід виявився невдалим зокрема й з огляду на слабкість команди. Кар’єра Воронкова пішла на спад. Він пробував закріпитися у складі чеського «Слована» з Ліберця, але тренерові команди не підійшов. Зневірившись, частину 2014-го він провів у рідній «Славії» з Мозира, з якою тренується й цієї зими.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити