Провінційна «Олександрія» мала всі шанси бути новинним хедлайнером в футбольній Україні. Завадив, відірвавши голову на «Донбас Арені» самому «Динамо», суддя Вакс. А то вам, погодьтеся, не пенальті від Козика після комічного падіння Шевчука в Луцьку. «Олександрія» відійшла в тінь. Втім, стрімко повернулася в епіцентр обговорення, коли один з інтернет-ресурсів ошелешив інформацією, мовляв, Леонід Буряк залишив постаду тренера команди, дізнавшись, що президент клубу Микола Лавренко збирається ряд останніх матчів, аби його дітище залишилося в еліті, банально купити. І першим в цьому списку мав бути поєдинок в Кривому Розі.
Борець за справедливість
Матч «Кривбас» - «Олександрія» справді був дуже дивним. Спершу з якоїсь милості зірвалася його трансляція на телеканалі 2+2. В самій же, з дозволу сказати, грі вражало безвілля господарів, а центральний оборонець Віталій Лисицький, допускаючи результативні помилки, таке враження, не помилявся, а надто хотів помилитися. На обов’язковій прес-конференції продовжить тему здогадок наставник криворіжців Юрій Максимов: «Я готовий хоч зараз написати заяву і покинути клуб. Я впевнений у своїх футболістах. Я знаю, що відбувається, але не можу вам сказати».
Цікаво, що жоден з офіційних борців за футбольну справедливість з числа тих, хто лінчував «Металіст» і «Карпати», жоден Кочетов з Решком бурі не здіймають. Не дивує їх і поєдинок «Чорноморець» - «Зоря», в якому аутсайдери луганчани вирвали «героїчну» перемогу на останніх хвилинах матчу. Споживайте!
Втім, цей матеріал присвячений не футбольній справедливості в цілому, а одному окремо взятому тренерові, який, як збиралися пояснити вже після матчу в Кривому Розі, став поводирем в боротьбі за честь і непідкупність. Іншими словами, з Леоніда Йосиповича Буряка ліпиться образ людини, яка втрапила в наші реалії, наче з іншої галактики. Людини, яка хоч і грала в чемпіонаті СССР 70-80-х, але не відала, що результати доброї третини матчів там сплановані наперед. І, звісно ж, не відав Леонід Йосипович про договірняки, коли тренував тернопільську «Ниву» й одеський «Чорноморець» в 90-ті.
Видається, що причини відставки Буряка набагато глибинніші й пов’язані з договірними матчами приблизно так само, як умовний Саньоль з конфліктом Зідана й Матерацці в фіналі чемпіонату світу-2006. Звісно, Віллі певним чином причетний до того протистояння, але лише тому, що грав в одній команді з великим Зіданом. Те саме й тут. Думаю, жоден тренер в українських реаліях, особливо погоджуючись очолити провінційну команду на кшталт «Олександрії», не відмовився б від сторонньої допомоги в критичних ситуаціях. Особливо коли це сприяння допоможе ще на рік залишитися в еліті, зберегти посаду й займатися формуванням образу команди за своєю подобою й смаком більш прискіпливо.
Адже не секрет, що сформована Леонідом Буряком для участі у весняній частині чемпіонату команда все ж більше походила на дітище його передника Володимира Шарана. Попри те, що змін було чимало, комплектацію «Олександрії» вважати завершеною було важко. Відповідно, у тренера, якщо він хотів зробити справу, а швидко не заробити, був смисл затриматися в містечку на Кіровоградщині бодай ще на рік. Інша річ, на що були спрямовані проведені Буряком у зимовому антракті трансфери.
Відкати – трагедія сучасного українського футболу. Приміром, вболівальники дивуються, що роблять в київському «Динамо» Дуду, Ескобар, чому так часто грає Лукман Аруна, чому Газзаєв чи не в кожному матчі випускав на останніх хзвилинах центрального оборонця Леандро Алмейду. Адже ці гравці виглядають, м’яко кажучи, не надто талановитими й точно не обдарованішими за українських хлопців. Втім, їх при нагоді ставлять. Й віри в тренерський альтруїзм в цьому аспекті чомусь нема.
Те саме стосується й новобранців «Олександрії». Відразу видавалося очеидним, що воротаря Вадима Деонаса, оборонця Олега Допілку, півоборонців Дениса Ковбу й Желько Любеновіча, нападника Костянтина Балабанова тренер запрошував, бо добре їх знав. А ось хорват Йосип Баришіч, серб Радош Протіч, болдари Дімітар Макрієв й Віктор Ґанєв виглядали котами в мішку. Більше походило на те, що хтось в тренерському штабі «Олександрії» має гарні контакти з агентами, котрі працюють на балканському й болгарському трансферних ринках.
Ім’я цього «хтось» вимальовувалося доволі чітко, адже помічником у Буряка працював Ігор Дмитрович Бабінчук (на фото - за спиною Буряка). Той самий, з яким Леонід Йосипович зійшовся ще на зорі своєї тренерської кар’єри в Україні, коли тренував тернопільську «Ниву». З тим, який після спільної праці з Маркевичем і Яворським у «Карпатах» є, жартують, майже нев’їзним до Львова. Усе через зухвалі трансферні оборудки. Саме ці видатні комбінатори привели в «Карпати» таких видатних футболістів, як Мутамбиква, Шіміч, Янічевіч, Ґолбан, Кіріце, Аньямке, Йовічевіч, як центральний оборонець клубу-аутсайдера словацького чемпіонату «Кошіце» Ґанц. Саме ця діяльність спровокувала перше прощання львів’ян з елітним дивізіоном в сезоні-2003/04. За іронією долі, другий виліт «Карпат» ліпить той, кого група тодішніх стратегів привела до Львова в якості гравця – нинішній трансферний директор клубу Іґор Йовічевіч.
Тернопільска казка
Втім, повернемося до персони самого Буряка. Тренерську кар’єру він розпочинав наприкінці 80-х в Фінляндії. Там змінив дві команди, але надовго не затримався й впродовж майже трьох років розвивав соккер в Евансвільському університеті США. Про той період кар’єри Леоніда Йосиповича не відомо майже нічого. Зате залишилися добрі спогади про співпрацю видатного в минулому динамівського гравця з тернопільською «Нивою».
Тодішній прихід легенди в це ще одне провінційне за футбольними мірками місто став справжнім фурором. Досвідчені гравці «Ниви» згодом розповідали, що найперше, що змінив Буряк у внутрішньому житті команди – він налагодив дисципліну. На матчі й з матчів гравці мали виходити в костюмах, під краваткою. Під час тренувань наставник використовував змагальні моменти. Приміром, забивав метрів з 30-ти м’яча в контейнер для сміття й потім пропонував подарунок тому, хто це повторить. Футболістки казали, що для них такий підхід був справжнім одкровенням й багатьом допоміг засяяти новими фарбами, надовго продовжити кар’єру, яка вже виглядала доволі буденно.
Показово, що воротар Дмитро Тяпушкін, котрий до того виступав за «Ниву» впродовж чотирьох сезонів й нічим особливим не виділявся, а при попередньому наставникові Леоніді Колтуні навіть був дублером Анатолія Чистова, через півтора року роботи з Буряком перейшов до лав московського «Спартака» й став воротарем збірної України. Кандидатами в національну команду також стали юні тернополяни Михайло Дем’янчук та Матвій Николайчук, досвідчений оборонець Андрій Василитчук. Окрім того, Буряк привів до Тернополя перспективних динамівських дублерів – Володимира Лобаса й Владислава Тернавського. Останній, як відомо, потім теж перейшов до «Спартака» й зіграв у складі збірної Росії на чемпіонаті світу-1994. Одним з відкриттів другого чемпіонату України став нападник Олег Мочуляк, якого Буряк привів з рідної для обох Одеси. Потім в Тернополі проявили себе майбутній динамівець Сергій Леженцев, котрий в збірній заграв якраз будучи гравцем «Ниви», а також майбутній московський спартаківець Андрій Гашкін та Дмитро Тутиченко.
Зрештою, то були інші часи, невід’ємною частиною яких були договірні матчі, інтенсивна робота з суддями, але де не було поняття про термін «відкат». Через те футбол був чистішим з точки зору роботи з кадрами. Тоді тренери не бавилися в «футбольного менеджера», а вчили гравців, як правильно вдарити по м’ячу, куди треба бігти й як себе треба вести. Звісно, перелік умовний, але суть не міняється – тренери займалися своєю безпосередньою роботою, навчаючи молодь футбольним тонкощам. Ни дивно, що та «Нива», залишившись в еліті в сезоні-1992/93, в наступному чемпіонаті стала сьомою й це досягнення понині залишилося найвагомішим в історії клубу, який вже впродовж десятиріччя перебуває на межі існування й повного зникнення (на фото - Буряк разом з тодішным президентом "Ниви" Володимиром Ковалем).
Конкурент для «Динамо»
А Буряк, між тим, з сезону-1994/95 перейшов до рідного для себе одеського «Чорноморця». У спадок від Віктора Прокопенка новому наставникові дісталася непогана команда, яка в попередньому чемпіонаті здобула бронзу. Буряк ламати того, що напрацював попередник не став. Зі знакових виконавців Одесу тоді покинув лише Олег Кошелюк, алей його Леонід Йосипович залишив би в обоймі залюбки. Натомість при новому тренері повноцінно розкрилася ціла група молодих виконавців, більшість з яких згодом заграє в збірних України – Олександр Зотов, Олександр Співак, Денис Колчин, Володимир Мусолітін, запрошений зі Львова Василь Кардаш, вінничанин Олександр Горшков. Також тренер забрав з собою з Тернополя Гашкіна, Мочуляка, а згодом зумів повернути в Україну й Тернавського. Щоправда, Мочуляк в рідному місті проявити свого бомбардирського хисту не зумів. Зрештою, зробити це було важко, адже в команді на той час сяяв Тімерлан Гусейнов.
При Буряку «Чорноморець» швидко перетворився в грізну силу, небезпечну навіть для тодішнього гегемона – київського «Динамо». Що показово, одесити в сезоні-1994/95 не програли киянам в обох матчах й стали командою, яка завдала «Динамо» першої в історії вітчизняних чемпіонатів поразки. Та гра 2 квітня 1995 року в Києві стала бенефісом півоборонця гостей Ігоря Жабченка, которий зробив дубль. Як відомо, згодом Ігор стане гравцем збірної, а кар’єру змарнує переходом в «Шахтар».
Між тим, «Чорноморець» в чемпіонаті-1994/95, враховуючи силу «Динамо» й ті обставини, які нині допомагають перемагати «Шахтареві», став другим. Те саме сталося й через рік, коли одесити переграли киян вдома, але поступилися на виїзді, а Буряк взяв до команди ще двох гравців, яких знав за співпрацею у «Ниві» - Леженцева й Николайчука. Кажуть, останній з’явився в Одесі виключно через те, що Буряк у Тернополі подружився з батьком Матвія, відомим в краї художником Михайлом Николайчуком. Тоді знаючі люди не сумнівалися, що це був трансфер за протекцією. Але, що дуже важливо, не за відкат.
Не звинуватиш Буряка в нечистоплотності й за підсумками його трансферної роботи в сезоні-1996/97. В «Чорноморці» почалися фінансові труднощі, що призвело до втрати ряду провідних гравців – Суслова, Жабченка, Гашкіна, Тернавського. Однак бажання боротися за медалі було й тренер вирішив посилитися досвідченими виконавцями. Очевидно, Буряк допустив перебір з екс-нивівцями. Оборонець Ігор Сушко, мабуть, не був гравцем рівня команди, яка бореться за чемпіонство, а нападника Василя Демидяка, якого називали не менш талановитим, ніж Олег Ящук, в прямому розумінні надірвали непомірні й невиправдані науково навантаження від тренера-початківця «Ниви» Яворського. Через те в Одесі Василь майже не грав і завершив кар’єру зовсім рано. Не виправдала себе й поява в Одесі досвідчених екс-динамівців Сергія Ковальця й Сергія Мізіна. Фактично, вдалим було лише придбання вихованця чернівецької «Буковини» Віктора Мглинця. Як наслідок – лише сьоме місце.
Наступний сезон став для «Чорноморця» трагічним. Через безгрошів’я команда скотилася на передостаннє місце й залишила елітний дивізіон. Буряк, не маючи матеріальних важелів впливу, стати мотиватором не зумів й залишив команду за сім турів до закінчення чемпіонату. При цьому тренер відкрив групу нових молодих виконавців, серед яких варто виділити Геннадія Щекотиліна, Павла Скоропада й Олександра Шутова. Однак надалі, опинившись в руках менш фахових, розвинути свій талант ці гравці не змогли.
Провал і користь для збірної
Фактично, 90-ті – то був розквіт тренерської діяльності Леоніда Буряка. Далі з клубами Леонід Йосипович працював в якості тренера лише епізодично, зосередившись на роботі зі збірними. Спершу був в першій команді країни помічником Валерія Лобановського, а згодом очолив збірну сам. Той період впродовж 2002-2003 років називають найгіршим в історії національної команди України. Але чи справедливо?
Лише відносно. З точки зору результату ситуація виглядала справді катастрофічною. У відборі до Євро-2004 українці посіли лише четверте місце, поступившись не лише фаворитам іспанцям, а й командам Греції й Північної Ірландії. При цьому підопічні Буряка примудрилися не виграти від вірменів і білорусів, а в товариських матчах двічі дошкульно програли румунам й поступилися вдома іранцям.
Втім, той період був, за великим рахунком, переломним, адже покоління, яке виходило з «Динамо» до півфіналу Ліги чемпіонів-1998/99, поступово себе вичерпувало, а достойної зміни цим футболістам не було. Буряк шукав заміну й треба віддати йому належне, бо саме він повернув до збірної колись відкритих власними зусиллями Олександра Горшкова й Олександра Співака, які грали за пітерський «Зеніт» й вже збиралися приймати російське громадянство. Саме Леонід Йосипович першим повірив в зірку Андрія Вороніна, коли той ще виступав у складі клубу другої Бундесліги «Майнца». При Буряку в збірній з’явилися Максим Калиниченко, В’ячеслав Шевчук та Олексій Гай, які лише потім отримають гідні котракти в топ-клубах. Іншими словами, Буряк знову проявив себе дальновидним у відкритті талановитої молоді й певною мірою заклав фундамент майбутніх успіхів збірної Олега Блохіна.
А ось до нових реалій клубного футболу Леонід Йосипович виявився не готовим повністю. Очоливши в сезоні-2005/06 київське «Динамо» й взимку 2012-го «Олександрію», Буряк вів себе вже не як тренер, а як той самий менеджер. Але, видно, вести футбольний бізнес Леонід Йосипович не здатен. Це він довів як на прикладі нетривалої роботи наставника, коли з киянами примудрився поступитися в кваліфікації Ліги чемпіонів швейцарському «Туну», а з олександрійцями з п’яти матчів внутрішнього чемпіонату три звів унічию й два програв, так і під час діяльності на посаді спортивного директора «Динамо», де замість виконання своїх безпосередніх обов’язків, подейкують, намагався влазити в тренувальний процес й цим не в останню чергу сприяв невдачам на посту головного тренера Анатолія Дем’яненка.
То невже тренерська епоха Буряка минула остаточно й безповоротно? Враховуючи, скільки доброго Леонід Йосипович зробив в тренерській іпостасі для українського футболу в цілому, вірити в це не хотілося б. Шкода лишень, що сучасний футбол й спотворене сприйняття бізнесових реалій народженої в СССР людини іноді заважають розкривати свій істиний потенціал сповна…