Сьогодні, 28 квітня, будь живим Віктор Сютик - людини по-доброму закоханої у футбол, весь Львів облетіла б звістка про його піввіковий ювілей. Безперечно, що з цієї нагоди зібралось б відповідне товариство, лунали б гучні промови та віншування. Було б по-святковому радісно і весело…
Проте життя - дивовижна штука. Воно щоденно готове вносити свої корективи. Буває радіємо з якогось факту, а трапляється й протилежне. Нікому не дано знати, що принесе наступний день чи навіть мить.
Так трапилось і з Віктором Сютиком, життєвий путь якого обірвався, можна сказати, за робочим столом, на сорок шостому році. Хоча життя для нього саме починалось: були улюблена дружина, діти, друзі, робота, захоплення… Однак, попри усі старання, невблаганна смерть вирвала з-поміж нас близького нам колегу. Його серце згасло немов полум’я свічки від раптового подиху вітру. Молодий і витренуваний спортивними баталіями організм до останнього подиху боровся з недугом. Проте крововилив виявився міцнішим за медицину. 8 липня 2008 року сумна звістка облетіла не лише межі спортивного міста Лева, але значно далі…
З Віктором завжди і усюди було цікаво, весело та радісно. Бо він був доброю людиною, розумним співрозмовником, виваженим і сумлінним у роботі та правдолюбом. Здавалось, що для нього усе життя «крутиться» навколо футболу і музики, якій ніколи не зраджував.
Захоплення музикою для Віктора було безмежним. І це не тільки на любительському рівні. Вітя ще у дитячому віці співав у хорі з самою Русланою Лижичко. Всесвітньо відома Руслана, дізнавшись про трагедію, полишила усі пильні справи, прибула і віддала належні почесті другу дитинства…
У футболі Віктор залишив ще помітніший слід. Як і більшість малюків він копав м’яча і навіть зі шкіряним скарбом лягав спати. Така вона любов. У великій мірі, завдяки його невичерпному ентузіазму та активності, розвивалась і піднялася до вершини слави жіноча команда «Львів’янка». Чимало корисного зробив і залишив по собі для відеофондів найпопулярнішого у Львові клубу – «Карпат» та для ФК «Львів», з яким «заручився» із першого дня відродження «синьо-золотих левів», літом 2006 року.
У відеооператорській роботі йому, мабуть, не було рівних. Віктор ревно збирав усесторонню футбольну кінохроніку, аби допомагати у роботі тренерським колективам, з якими працював. Показував гравцям не тільки кращі світові нарізки, а й з особистої кар’єри. Бо часто наголошував: «Вчитися треба на кращих зразках, але й необхідно розбиратися у власних помилках».
Безперечно, що Сютик багато знав і ще більше він робив. Працював, здавалось, без перепочинку - у будні, вихідні та свята. Його завжди можна було застати за улюбленою роботою.
Однак завдяки властивій його характеру скромності, Віктор завжди залишався за кадром. Він ніколи, хоча цього вимагала ситуація не говорив «Я зробив!». Волів слово «Ми!». Ось у цьому і проявлялась класність майстра відеокамери та його характер.
Вітя, а для когось просто «Вітос», назавжди залишається у наших серцях близькою людиною.
Ось як згадує Віктора Сютика капітан «Львів’янки» Елла Верещак: «На мою думку, доля так розпорядилась життям Віті. Будь воно інакше, наші шляхи, мабуть, ніколи б не перетнулись. Віктор виховувався в інтернаті і потребував чогось кращого, а навіть цікавішого. Так же й ми, група дівчат, хотіли грати у футбол. Наше випадкове знайомство відбулось на стадіоні Лісотехнічного інституту наприкінці буремних 80-х років. Приємно було чути зауваження, а не насмішки, від симпатичного молодика, який стежив за нашими заняттями. Згодом Вітя влився до нашого колективу у тренерський штаб. Він не мав відповідної освіти. Натомість володів тим вчительським даром, якого бракує багатьом дипломованим педагогам. Його робота зводилась, на перший погляд, до аматорського рівня. Але з часом ми зрозуміли наскільки професійно ставився до своїх обов’язків. Корисною для нас стала співпраця з цим молодим наставником. У великій мірі завдяки його комунікабельності та зусиллям наша «Львів’янка» спромоглася стати бронзовим призером чемпіонату і володарями Кубка.
Однак через те, що часто говорив правду, став не угодним для керівництва клубу. Та нам вдалося його відстояти так само, як він відстоював наші інтереси.
Віктор жив для музики і футболу. Ось ці дві складові творили суть його життя. Його невичерпна енергія і гумор спроможні були розвести хмари над кожною складною ситуацією. В товариському колі для нього не існувало чужих людей, як чужої біди. Він не умів бути байдужим. Усім був потрібний. Часто у найвідповідальніший момент. Тепер нам бракує його чуйних слів. Але ми зберігаємо світлу пам’ять про свого учителя».
Борис Баранець, футболіст ФК «Оболонь» (Київ): «Часто згадую Віктора, а ще частіше відчуваю брак близького мені товариша. Прикро, що немає серед нас цього життєрадісного і завжди усміхненого колеги. На мою думку, обом львівським клубам «Карпатам» і ФК «Львів» необхідно об’єднати свої зусилля задля організації щорічного футбольного турніру присвяченого памяті такого фахівця, яким був Віктор Сютик».
Володимир Вільчинський, колишній гравець ФК «Львів» і «Карпат»: «З Віктором ми якийсь час виступали за команду міста Куликів. Уже тоді Вітя вражав нас своєю безкорисністю, порядністю і добротою. Я переконаний, що він жив для футболу, а не з футболу. Сютик ніколи для себе нічого не вимагав. Навпаки бився за інших. У кожній потребі Вітя готовий поспішити на перший поклик. Жаль, що говорити про друга доводиться у минулому часі».