Головний тренер збірної України з боксу – про секрети олімпійських перемог.
Олімпійський турнір боксерів у Лондоні запам’ятався передусім суддівськими «іграми». А ще українськими перемогами, які наші хлопці здобували всупереч усім пасьянсам Феміди. У Лондоні Василь Ломаченко та Олександр Гвоздик святкували перемогу, Денис Беринчик став срібним призером, а Олександр Гвоздик і Тарас Шелестюк підтримали команду «бронзою». Головний керманич синьо-жовтої збірної львів’янин Дмитро Сосновський знає, як виводити у лідери всю команду. І не робить з цього таємниці. Як українці «брали» Лондон, найкращий тренер світу-2011 за версією Міжнародної асоціації аматорського боксу розповів читачам «ВЗ».
-Оцінюючи наш успіх у Лондоні, ні журналісти, ні чиновники не шкодують епітетів: блискучий, феєричний. Хоча я так не вважаю, - розводить руками Дмитро Сосновський. – Медалей, у тому числі і золотих, могло бути і більше. Сашко Гвоздик і Женя Хитров мали усі підстави стати олімпійськими чемпіонами.
- Завдяки чому такі результати показують не одиничні спортсмени, а вся команда в цілому?
- Коли у 1986 році з Ігорем Хамулою вперше «заїхав» на чемпіонат світу, а згодом почав поставляти у збірну інших своїх вихованців, потенційних чемпіонів, я зрозумів одну річ. У збірній тоді визначалися лідери, одна-дві «зірочки», яким давали «зелене світло». А далі місця у команді бронювалися за територіальним принципом чи певними уподобаннями керівництва: «ми з тобою друзі-товариші, то я візьму у команду твого учня». Закономірно, що лідери завойовували медалі, а «пасажири» просто були учасниками. Я був на усіх цих чемпіонатах світу і розумів: слід змінювати психологію і акцент ставити не на просування лідерів, а на формування цілісної команди. За таких обставин обов’язково засудять одного-двох, але загальний успіх притримати не зможуть.
Наприкінці 2004-го мені запропонували очолити команду. І у 2006-му на першості Європи ми з п’ятьма нагородами посіли вже друге загальнокомандне місце після Росії. У 2008 році ми стали чемпіонами Європи, у 2010-му – з сімома золотими медалями – переможцями Кубка Європи. У 2011-му, коли ми їхали на чемпіонат світу, я казав, що бачу в команді п’ять-сім осіб, які можуть змагатися за медалі. Мої слова справдилися, і ми стали чемпіонами світу в загальнокомандному заліку. А ось тепер виграли боксерський турнір на Олімпійських іграх. Тож уся наша сила – в команді.
У Лондоні хвилюватися довелося удвічі більше. Результат двобою нашого Жені Хитрова з англійцем Ентоні Отого був, наче ніж у серце. Я почав усвідомлювати, що з таким підходом цілком можуть не дати перемогти і Ломаченку, й Усику. У нас доволі суб’єктивний вид спорту. На чемпіонаті світу-2011 в Баку Ломаченкові не відразу присудили перемогу, лише після протесту. Тож коли у фінальному поєдинку Сашко Усик програв італійцеві Клементе Руссо перший раунд (1:3), я розхвилювався по-справжньому: просто не міг зрозуміти, звідки взагалі взявся цей рахунок? У другому раунді, я так прикинув, Усик повинен щонайменше на чотири удари йти попереду. Але судді показали 8:8. У чім річ? Все тому, що головний суддя боксерського турніру – італієць Стефано Фрачинеллі. Тож Італії конче потрібно віддати одне «золото». А звідки його взяти? У наступному фіналі понад 91 кг за участі Роберто Каммарелле присудити перемогу на користь італійця буде ще важче, адже він битиметься з господарем Олімпіади Ентоні Джошуа. Ось і пресингували вони Усика, щоб зробити чемпіоном Руссо. Я трішки заспокоївся, коли побачив, що в заключному раунді італієць наче вріс у ринг, а Усик з усіх боків щедро обсипав його «трійками» і «четвірками». У такій ситуації судді, мабуть, уже нічого не могли зробити.
На «ешафот» за всю команду пішов Євген Хитров, чемпіон світу, боксер екстра-класу. Ми до останнього боролися за нього. Відразу ж подали протест, але увечері нам повідомили, що протест відхилено. Ми підключили до роботи Сергія Бубку, який під час того поєдинку сидів на трибунах і все бачив на власні очі. Але Феміда була невблаганна: «немає достатньо підстав для зміни суддівського рішення». Хоча вже після нашого скандалу інші протести були задоволені: повернули перемогу японцеві, хоча його перевага була не така переконлива, як у Хитрова. Потім змінили рішення на користь американця. У Жені відібрали медаль, а значить, певний соціальний статус і доволі поважну грошову винагороду. І мені шкода його особистого тренера, який також втратив від цього. Не менше серце розривалося, коли дивився на команду наших гімнастів, хлопчиків-мізинчиків, які з ранку до ночі не виходили із залу у Кончі-Заспі, я сам був цьому свідком. Це при повному занепаді гімнастики в Україні, коли всю команду тягне лише один тренер! Наші хлопці зробили неможливе, але наприкінці їх просто вбили.
- Ви виводили підопічних у ринг з кам’яним спокоєм на обличчі. Як вдавалося тримати себе в руках у такій просякнутій напруженням атмосфері?
- Якщо я почну нервувати, то спортсмени згорять ще до поєдинків. Ось перед першим двобоєм Олександра Гвоздика довго не випускали у ринг через те, що на його формі були наклейки «Адідас». Ми почали швидко все замальовувати, шукати інші боксерські труси. У підсумку нам дали чиюсь форму, тож він боксував у майці з чужого плеча. Так Сашко вийшов на бій без розминки. Мене просто розпирало від емоцій. Але розумів: перший бій – найскладніший, і якщо, не дай Боже, свій негатив виплесну на нього, Олімпіада для Гвоздика на тому і завершиться. Після першого періоду він випереджав суперника на два бали, хоча боротьба складалася не так, як ми того хотіли. Пам’ятаючи про його стрес, я почав звертатися до нього майже лагідно: «Ти молодець, відчув свій бій. Продовжуй так і далі». І він до третього раунду став повністю розкутим, почав показувати свій бокс.
У Сіднеї мій вихованець львів’янин Андрій Котельник міг стати олімпійським чемпіоном. Перший раунд він програв 1:3, у другому дивлюся – мій хлопець набагато випереджає суперника. Рахунок у цьому раунді був 2:1 на його користь, але мої інформатори донесли – рахунки тоді були закритими – що Котельник поступається і програє доволі солідно. Тож я почав його накручувати: «Андрію, давай, кидайся в бій! Нам тут ніхто нічого не подарує!». Він почав атакувати без попередньої підготовки, кидався з головою вперед і наштовхувався на зустрічні удари. Так став другим лише через невірну інформацію і зайві емоції.
- На Усика справили враження дуже інтенсивні тренування Ломаченка, і він також пішов на екстремальні навантаження.
- Те, що роблять Ломаченко з Усиком, не є панацеєю і навіть вирішальним фактором перемоги. Ось вони бігають кроси по 42 км. Дивуєшся? І я дивувався. Мої знайомі, визнані фахівці з марафонського бігу, лише плечима знизували: «А для чого вони це роблять? Їм, боксерам, того не потрібно». Як на мене, марафон не дає принципової переваги у фізичній підготовленості. Це, радше, вольовий фактор, який можна використати один раз протягом підготовки і закарбувати у своїй свідомості: я можу все!
- Спортсмени нарікали, що їсти те, що запропонували організатори лондонської Олімпіади, було просто неможливо...
- Російська тенісистка Марія Шарапова верещала, що отруїлася олімпійською їжею. Але, як на мене, їжа на різних Іграх мало чим відрізняється. Вибір був непоганий, інша справа, що на смак ті страви були далекі від бажаного. В перші дні ми перебирали, шукали з усього того найбільш їстівний варіант. І нічого, знайшли. Хлопці повинні були тримати вагу, тож їли зазвичай м’ясо і салати, а цього було вдосталь. Я ж наприкінці не витримав і харчувався виключно ананасами, бананами і кавунами, деколи розбавляючи цей раціон тістечком з кавою. Коли ми з хлопцями хотіли відірватися, то бігли в Український дім, де у шефа місії Ніни Уманець був у запасі цілий холодильник сала і завжди свіжий чорний хліб. А коли повернулися в Україну, усі відразу з аеропорту кинулися туди, де подають вареники, деруни і борщі.