Представляю на розсуд громадськості список футболістів, які, вибравши цим літом українопрем’єрлігову команду (або змінивши її на іншу) в якості майбутньої дислокації на певний календарний час, так і не змогли цілковито або ж навіть частково розкрити свої кращі ігрові (та й людські) якості - якщо такі, звісно, були.
Андрєй Варанков («Металург» Запоріжжя). 9 матчів, 506 хвилин.
Запорізький «Металург», який цього сезону всерйоз налаштований побити всі можливі антирекорди чемпіонатів України, перетворився у таку собі чорну діру, яка повністю абсорбує всі ігрові таланти своїх гравців. Перспективні захисники (Опанасенко, Рудика) перетворюються на посміховисько, півзахисники діють не кращим чином, нападників поголовно вразила гольова імпотенція, від якої жодна «Віагра» не врятує. Форварди ніби і неодноразово отримували свій шанс, граючи в основному складі, однак сказати, хто зараз є основним нападником запоріжців, важче, аніж пояснити, в чому сенс життя. Бєлік, Пуровіч, Штурко, Лук’янов, Глушко, Каськов, Лазарович, Матяж – усі вони цього сезону, за винятком двох останніх (Іван до того ж більше часу проводить на позиції центрального півзахисника, хоча номінально вважається форвардом і в усіх попередніх клубах виступав винятково на позиції страйкера), так і не змогли хоча б один раз дати працівникам стадіонів вивести їхні прізвища на табло в якості авторів забитих голів. Не став винятком і Андрєй Варанков, який літом повернувся із Білорусії і одразу ж відправився в чергову оренду – на цей раз до Віталія Кварцяного та його підопічних. Однак зараз форвард – це вже не той гравець, який, пройшовши через школу підготовки київського «Динамо», приємно дивував своєю грою в «Оболоні» та «Кривбасі», склавши серйозну вогнестрільну одиницю разом із Олександром Іващенком, однак свого шансу на роль хоча б резервного нападника киян так і не отримав. Декаданс Варанкова, задля правди, розпочався ще з літа 2011 року, коли той був відданий в оренду львівським «Карпатам», у складі яких забив лише один-єдиний гол (ірландському «Сент-Патріксові» в рамках третього кваліфікаційного раунду Ліги Європи). А надії на нього покладалися чималі…
Артур Морейра (5 матчів, 62 хвилини) та Марті Креспі (0 матчів). «Чорноморець».
Я свідомо об’єднав історію цих футболістів в єдиний пост, бо їхні роль та важливість в сучасному «Чорноморцеві» практично ідентичні та граничать із нулем. Пристрасть одеського клубу до іспано- чи португаломовних виконавців давно відома і бере початок ще від часів перебування у клубі Віталія Шевченка, який, володіючи налагодженими зв’язками у Південній Америці, був обізнаний із тамтешньою кон’юктурою та акцентовано закуповував із перуанських та болівійських плоскогір’їв тих гравців, яких йому радили (заради об’єктивності відзначу, що переважна кількість їх не була відвертим «шлаком», а прізвища Паоло де ла Аси, Даміана Хіменеса, Себастьяна Васкеса і донині спадають на згадку одеському вболівальникові). За часів перебування на тренерському містку Романа Григорчука тенденція збереглася, от тільки основний акцент перемістився через Атлантичний океан в сторону Піренейського півострова. Цього літа в Південну Пальміру приїхало двоє, як виявилося, туристів: сеу Артур Морейра, який раніше виступав на позиції атакувального півзахисника у «Бейра-Марі», та сеньйор Марті Креспі, який котирувався запасним центрбеком острівної «Мальорки». На двох вони награли аж 62 хвилини, що є нікчемно мізерним показником і яскравим свідченням того, хто має найкращі шанси покинути «перлину біля моря» під час грядущого зимового міжсезоння. Дещо дивує абсолютний ігнор іспанця (хай навіть Фонтанелло та Бергер дійсно складають дуже хорошу як на рівень ЧУкру пару центрбеків, а від добра добра не шукають, як мовиться), однак в такому випадку навіщо взагалі було купувати легіонера, щоб потім маринувати його на «банці»? Бачили ж очі, що купували. По Артурові запитань все-таки менше: атакувальний потенціал одеситів значно вище середнього прем’єрлігівського рівня, який ще більше зросте після одужання Сіто Рієри. Та й прогрес молодого Івана Бобка також залишає заїзджому гостеві «Чорноморця» мікроскопічні шанси на те, щоб пробитися в основу.
Віталій Каверін («Металург» Запоріжжя). 5 матчів, 200 хвилин.
До перманентного фігурування в цьому списку гравців запорізького «Металурга» починаєш звикати. Втім, хоча певною мірою лаври розчарувальника заслужив і сам гравець (як-не-як Каверін провів майже 40 матчів за молодіжні збірні України, а отже, мав би вважатися відносно перспективним; хоча попередні спроби проявити себе у клубному футболі для екс-дніпрянина були невдалими – в першій команді лівий атакувальний хавбек провів лише 168 хвилин за три сезони, тобто його талант не можна поставити на один щабель із, скажімо, Євгеном Коноплянкою, Дмитром Льопою, покійним Максимом Пашаєвим, а під час піврічної оренді в «Кривбасі» Каверін не показав нічого), однак левова частка того, чому я включив цей перехід в список із знаком мінус, належить необдуманій трансферній політиці київського «Динамо»: для чого заполучувати футболіста, хай навіть і вільного агента (Каверін, нагадаю, перейшов до Києва в червні цього року), щоб через пару місяців спихнути його в оренду іншому клубові? Це ж не футбольний менеджер, де ти можеш неабияк збагатити свій бюджет шляхом підписання вільних агентів і миттєвої їх перепродажі в інші клуби (якщо футболіст вже не буде додавати в рості особистого рейтингу) або розпихувати їх по орендах декілька років, доки вони не досягнуть свого піку, а тоді вже виставляти їх на трасфермаркет. Зрозуміло було, що Каверін ні в якому разі не витіснить із основи Андрія Ярмоленка, та й із тривіальним потраплянням у заявку на матч в Віталія були б проблеми. Тоді для чого провертати таку покупку? Якщо у вашому гаражі стоять відносно новенькі «Опель», «Мазда» та «Шкода», тоді для чого вам умовні «Жигулі»? В цьому контексті мене насторожують нещодавні придбання киян – запоріжці Андрій Цуріков та Сергій Сидорчук. Так, молоді, перспективні, от аби лише хлопці не стали вічними гравцями молодіжної команди або «Динамо-2» (особливо це стосується Сергія – на даний момент в команді одразу ШІСТЬ центральних півзахисників. Як же ти, друже, в основний склад хочеш пройти? А спортивний директор теж красень – для чого купувати непотрібного гравця на одну з небагатьох позицій в «Динамо», яка підсилення не потребує). Втім, про причини неефективності трансферної політики киян можна писати наукові роботи та проводити дослідження на молекулярному рівні.
Іван Лієтава («Ворскла»). 8 матчів, 375 хвилин, 1 гол.
По закінченні минулого сезону в Полтаві грянув грім із ясного неба: багаторічний коуч «Ворскли» Микола Павлов, якому місцева команда завдячує більше, аніж земля колгоспові, оголосив про свій відхід із тренерського містка, мотивуючи своє рішення бажанням змінити обстановку та взятися за інший виклик у своїй багатій кар’єрі. Як і прогнозувалося, наступним місцем дислокації Миколи Петровича стали береги Азовського моря та команда із назвою, яка так і разить совдепівщиною. У Полтаві ж подули вітри змін. Керувати командою покликали екс-наставника кіровоградської «Зірки» та колишнього експерта каналу «Футбол», знавця шведського футболу Вадима Євтушенка, який провів непогану роботу в своєму попередньому колективі. Одним із найперших придбань, ініційованих новим коучем, став словацький нападник Іван Лієтава, який виблиснув своїми бомбардирськими вміннями у складі колись легендарної (Іво Віктор! Йозеф Масопуст!) празької «Дукли». Своїми антопометричними даними та крепатурою словак нагадував улюбленця полтавських тифозі Василя Сачка, який цього літа повісив бутси на цвях та перейшов на тренерську діяльність. Втім, із Лієтави не вийшло не те, що другого Сачка – там навіть четвертим Ахмедом Янузі не пахло. Все, на що спромігся брат-слов’янин, - забити один гол кризовим на той час «Карпатам». А коли Євтушенко поступився місцем колишньому помічникові Миколи Павлова Сергієві Свистуну (така собі Контрреформація. Або Реставрація Стюартів чи Бурбонів, якщо проводити історичні паралелі), апологетові павловських методів управління командою (жорстка дисципліна, значно більший акцент на «фізику», надання переваги класичним крайнім півзахисникам та стилю «пройшов – подав»), Лієтава став зайвим на берегах Лтави, про що йому чесно й повідомили.
Іван Лук’яновс («Металург» Запоріжжя). 4 матчі, 337 хвилин.
Знову (однак не востаннє) в моєму рейтингові згадується форвард запорізького «Металурга». Що там із ними відбувається – розумом не осягнути. Іван Лук’яновс був придбаний ще під час нетривалого перебування на тренерському містку теперішніх андердогів УПЛ Сергія Ковальця, однак довести свою профпридатність та продемонструвати, за рахунок чого його викликають у національну збірну своєї країни (хай навіть це й скромна Латвія) він поки що не зумів. А Віталій Кварцяний особисто дав латиському стрілкові присоромливо-нищівну характеристику у своєму неповторному лексико-стилістичному стилі. Цитую мовою оригіналу: "Ему футбол не нужен, он ко всему безразличен. Я ему говорю: "Давай я тебя поставлю. Будешь играть?" А он ноги убирает, настроен негативно, боится, чтобы муха его не укусила. Ну что за иностранец такой? Он должен быть собакой – кусать, работать, проявлять агрессию, а вместо этого пугается собственной тени. Возможно, играть некому будет – тогда он появится. Но у него нет характера: в обороне нужны стержневые игроки – его не поставишь, а в полузащите даже этот упрямый тунисский Ашраф выглядит лучше". Зрозуміло, що імпульсивний коуч не соромиться проявляти свою експресивність при будь-якому зручному випадку, інколи навіть при цьому перегинаючи палицю, однак диму без вогню не буває, а наставник запоріжців (який через 9 днів набуде префікса «екс-») так просто біле чорним називати не буде.
Ігор Чайковський («Зоря»). 5 матчів, 412 хвилин.
Уродженець буковинського регіону, Чайковський – один із «позолоченого» першим місцем юнацького Євро-2009 покоління українських футболістів. Заявити про себе (не вважати ж досягненням місце в основному складі дублюючого складу «Шахтаря») гравцеві вдалося на початку 2010 року, коли керівники луганського клубу, розмірковуючи над ефективною стратегією підсилення команди під час зимового міжсезоння, вирішили зробити ставку на виконавців, які на той момент належали «Шахтареві», однак були занадто юними, аби потрапити в першу команду (Чайковський, Картушов, Ковальов, Віценець), або просто перестали відповідати стандартам Луческу (Шуст, Єзерський, Полянський). Цікаво, що практично всі луганські неофіти із донецьким корінням одразу ж прописалися в основному складі колективу Анатолія Чанцева, в тому числі і 19-річний Чайковський, який зразу ж став провідним виконавцем у центрі поля. Ігоря регулярно викликали молодіжні команди різних вікових категорій, деякі фахівці вважали, що через певний час футболістові цілком до снаги посилити центр поля «Шахтаря», який літом 2010 року віддав двох своїх опорників-аксакалів – Дуляя та Лєвандовскі – до першолігового «Севастополя». Втім, зимою 2011 року відбувається масова передислокація донецького молодняку із Луганська до Маріуполя, і Чайковський стає «сином Ілліча». В новому колективі Ігор також знаходився на провідних ролях, однак цього літа в Донецьку вирішили повернути футболіста в Луганськ; втім, двічі увійти з тим самим успіхом в одну і ту ж річку опорникові не вдається: Ілля Галюза та Олександр Грицай, яким на двох 68 років, цього сезону грають так, наче роздобули еліксир молодості, і розбити цей дует Чайковському так і не судилося. Так, ані Галюза, ані Грицай не вічні і очевидно, що невдовзі саме Ігор замінить когось із ветеранів у старті, однак поки що перехід футболіста в Луганськ себе не виправдав.
Майкон Перейра де Олівейра («Зоря» Луганськ). 4 матчі, 131 хвилина.
Минулого сезону бразильський нападник «Волині» став одним із відкриттів чемпіонату, вирізняючись своєю результативністю у грі за середняка УПЛ (не в образу сказано луцьким фанам). Технічний, націлений на ворота, із непоганим ударом з лівої ноги, по-спортивному агресивний, Майкон отримав численні схвальні відгуки від провідних експертів. Однак випробовування мідними трубами бразилець не пройшов, спіймавши зірочку та завважавши себе мало не достойним спадкоємцем Пеле, Гаррінчі, Ромаріо чи Роналдо. А коли на авансцену вийшов любитель бразильських талантів «Шахтар» та запропонував Майконові весільний контракт на визначений термін, той, не гаючи часу, одразу ж погодився, незважаючи на те, що на момент оформлення відносин із гірниками у нього залишався щтамп в паспорті про діюче «одруження» із «Волинню». Далі трапилася мутна та незрозуміла юридична тяганина, в ході якої «Шахтар» вусттами свого гендира встиг по-пілатівськи умити руки, однак в кінцевому підсумку все-таки заполучив собі гравця. Нормального юридичного обгрунтування цього вчинку я так і не побачив. Можливо, в останній момент команди просто домовилися полюбовно. Тим не менше, Майкон у складі «Кротів» себе так і не проявив – донецький клуб одразу ж перекинув новопридбану бойову одиницю на луганський фронт, до свого сателіта під іменем «Зоря». Думаю, над подібною перспективою Майкон навіть і не задумувався, очевидно вважаючи, що його національність відкриє йому двері в основну обойму виконавців Мірчі Луческу, - а даремно. І настільки велике було розчарування футболіста, що за все перше коло гравець, який минулого сезону поставив гросмейстерську як для України гольову планку в 19 голів (14 в чемпіонаті і 5 в Кубку), за першу половину нового футбольного року (осінь-зима 2012) спромігся лише на 2 (!!!) удари по воротах суперника. Не думаю, що румунський тренер «Шахтаря» настільки перейметься такою статистикою, що поверне одіозного форварда в Донецьк: швидше за все, Майкон (орендна угода якого з Луганськом була розрахована на півроку) і далі продовжить свій похід по орендних етапах – у «Зорі» він просто не хоче грати. Наступний пункт призначення – Макіївка? Єнакієво?
Марко Рубен («Динамо» Київ). 8 матчів, 375 хвилин, 1 гол.
Цілих два місяці київські динамівці полювали за відомим у футбольних колах нападником «Вільяреала» та екс-гравцем «Селесао» Нілмаром, однак бразилець, який не хотів переїжджати в далеку Україну через її нібито периферійність в ієрархії світоового футболу, виявився банальним меркантильним любителем грошової наживи та перебрався аж до Катару, в «Аль-Райан» (де, до речі, забив 6 голів у 8 матчах). Однак дуже швидко кияни знайши йому заміну, причому в тому ж таки «Вільяреалі»: ним став основний в тому сезоні форвард «Жовтої Субмарини» Марко Рубен, який через травми провідного дуету нападників Джузеппе Россі – Нілмар вибився на провідні ролі в клубі (а там більше і не було кого ставити, хіба що когось із кантеранос). От і гадай, чи не були перемовини із Нілмаром всього лиш ширмою для намагань заполучити саме аргентинця. Тим нет менше, в Києві Рубен поки що не прижився. 40-денний простій без тренувань літом, незрозумілі травми, відмінна форма Брауна Ідейє на старті сезону – все це в результаті визначило статус гравця як «запасний». Про гру Рубена також не можна складати хвалебні оди чи панегірики – він не володіє вибуховою швидкістю чи віртуозною технікою і не спроможний самостійно створити собі момент. Парадоксально, однак при цьому аргентинець навіть декілька ігор підряд виходив восновнмоу складі – однак винятково для профілактичного лікування Брауна Ідейє, який відчув свою безальтернативність. Сподіваюся, в другому колі Марко доведе, що все-таки спроможний принести вагому користь своїй команді (а чому б ОВБ не попробувати зіграти в 2 нападники, до речі?)
Мілан Пуровіч («Металург» Запоріжжя). 4 матчі, 303 хвилини.
Любов Віталія Кварцяного до потужних гренадерів, які можуть буквально втоптати суперника в газон завдяки своїм потужним біоантропометричним даним, давно відома. А вихідці із Балканського півострова – це мало не обов’язковий атрибут команди імені Віталія Володимировича (хоча іноді Кварцяний і ставить під сумнів їх профпридатність – пригадуєте його необдумані вислови про Сербію та американську авіацію) – гравці з регіону, який вже давно здобув репутацію «порохової бочки Європи», завжди відзначалися витривалістю та потужною комплектацією. Та й зв’язків на Балканах у Кварцяного, судячи з усього, більше ніж достатньо. Тільки от що такого знайшов у Пуровічеві коуч запоріжців – важко сказати. Мілан – типовий «стовп», якому краще грати в чемпіонаті, де ставку роблять на примітивне «бий-біжи» та навіси з флангу. Моя думка – він переціонив свої сили, ще коли переходив в «Спортінг», де практично не грав. А послужний список чорногорця за останні 4 роки (з 2008) вражає своєю кількісною складовою: «Спортінг», «Кайсеріспор», «відеотон», «Олімпія» Любляна, «Белененсеш», «Серкль Брюгге», ОФК «Белград» - виходить, що Пуровіч змінює команду мало не кожні півсезону (!!!) Так що Мілан – або знатний коспомоліт, або ідейний збирач культури різних народів. Але не футболіст. Скільки в нього сувенірів із різних країн, де він засвітився – напевне, і не порахувати йому самому:) І таке перекотиплое потрібне в Запоріжжі?
Олег Допілка («Говерла»). 3 матчі, 225 хвилин.
Гра Олега Допілки в закарпатському клубі стала не те щоб розчаруванням, а просто черговим підтвердженням посереднього класу цього виконавця. Диву даєшся, за що ж його Юрій Сьомін зробив основним правим захисником «Динамо» в другій частині сезону 2007/2008 (втім, і вибору особливого у російського спеціаліста не було). Фактично тоді Палич поміняв шило на мило: в літньо-осінній частині чемпіонату правий фланг киян захищав (хоча це гучно сказано) лисуватий курдуплик Мар’ян Марковіч, який протримався в Києві аж півтора сезони і запам’ятався з позитивної сторони хіба що тим, що забив «Шахтареві» в матчі за Суперкубок. Допілка ж хоч і намагався скористатися своїм шансом закріпитися в основному складі, провівши навесні 7 ігор (і навіть зігравши за збірну України на кіпрському турнірі, однак вище голови не скочиш. Літом 2008 року на цю хронічно проблемну позицію (після відходу Олега Лужного місце правого захисника стало головним болем для не одного головного тренера киян) був придбаний Бетао, а Допілка понизився до команди дублерів, де й виступав від того часу. Три сезони підряд (2009/10, 2010/11, 2011/12) можна було спостерігати трагікомічну ситуацію: першу частину чемпіонату Олег переходив на правах оренди в інший прем’єрліговий клуб, однак ані в «Кривбасі», ані в «Севастополі» чи «Олександрії» він здебільшого розчаровував, через що весняну частину сезону догравав у «Динамо-2», разом із 18-19-річними хлопцями. Цей чемпіонат Допілка також не може занести собі в актив, повністю програвши конкуренцію Віталієві Бордіянові. Хоча з іншої сторони поведінку футболіста можна пояснити: навіщо напружуватися, якщо завжди можна повернутися в київську «золоту клітку».
Рафаель Каетано де Араужо («Динамо»). 9 матчів, 448 хвилин, 1 гол, 1 асист.
Цього літа київське «Динамо» відчутно змінило вектор своєї трансферної політики. Замість того, щоб вкотре тратити мільйони на південноамериканських «котенят у мішку» (так-так, саме «котенят» - молоденьких, неадаптованих, можливо, що й до кінця не сформованих як особистості), а згодом вчергове вдаватися до плачів Ярославни з приводу даремно протрачених грошей, селекційна служба киян розпочала бороздити простори бабці-Європи і роздивлятися, де в і в кого можна урвати свій шмат пирога або де що погано лежить. В «Тотенхема» придбали майже не граючого там Ніко Кранчара, із потопленої вільяреалівської «Субмарини» вихопили Марко Рубена, в Генуї кияни виявилися вправнішими за «Мілан» та «Атлетіко» (якщо вірити чуткам) у боротьбі за Мігеля Велозу, із італійської столиці моди на береги Києва прибув Тайє Тайво, загноблений у своєму клубі волюнтарстським рішенням Массімо Алегрі (хоча якщо напряму, то алленаторе «Мілана» не був настільки вже й неправий в своїй оцінці). Історія трансферу Рафаеля як дві краплі води нагадує рубенівську: «»Герта», попередня команда бразильця, вдруге за останні три роки вилетівши в трясовину Бундесліг Цвай, от Рафіка і «підібрали», що називається. Тільки от для чого придбали Рафаеля (особливо в контексті трансферу Ніко Кранчара), я так і не зрозумів. Його чомусь використовують на фланзі, хоча бразильця за старою звичкою тягне в центр, на місце атакувального півзахисника або навіть відтягнутого нападника. В проведених матчах враження від гри Каетано також неоднозначні. Швидше за все, в другому колі із дуету Кранчар-Рафаель як мінімум, хтось один сидітиме на банці, а літом покине команду.
Свєтослав Тодоров («Говерла»). 9 матчів, 405 хвилин.
Впевнено кваліфікувавшись до найпрестижнішого українського футбольного дивізіону із першого місця, закарпатці розпочали укріплювати свої ряди, аби шляхом якісного кадрового вливання закріпитися в УПЛ всерйоз і надовго, спростувавши свою репутацію команди-ліфта. Не обійшлися говерляни і без доукомплектації в атакувальній ланці: в українську Аргентину (популярним перифразом Закарпаття є «Срібна Земля») приїхали архідосвідчений болгарський нападник Свєтослав Тодоров та екс-гравець самої дортмундської «Боруссії» Дам’єн Ле Таллек. І якщо француз в останніх матчах чемпіонату почав хоча б віддалено пояснювати доцільність свого трансферу, то Тодоров розчарував (хоча що хотіти від 34-річного гравця, зоряні часи якого залишилися позаду?) Так, в своєму останньому сезоні він забив 11 голів у 19 матчах за рідний «Літекс», допомігши «Оранжевим» стати віце-чемпіонами ПФГ «А», однак українська Прем’-єр-ліга – це «зовсім інший турнір, мля» ©, рівень якого став для болгарина надто високим. Красномовне підтвердження – його статистика: що ж це за форвард такий, який за 5 повних футбольних матчів (405 хвилин) завдав цілих 2(!!!) удари в напрямку ворожої сітки, з яких лише один – в ствір воріт???
Юрій Мартищук («Чорноморець»). 0 матчів.
Про колишнього воротаря львівських «Карпат» багато писати не буду – з поваги до міста, у якому Юра розпочинав свою професійну кар’єру (у славному Калуші проживає одна з найближчих і найдорожчих на цьому світі мені людей – як ти там, Ірусік?). Обмежуся констатуванням факту, що вже другий сезон поспіль Мартищук так і не може нав’язати найменшої конкуренції своїм колегам за амплуа, чи то в луганській «Зорі» (Шуховцев, Постранський, Козаченко), а чи ж в Одесі (Безотосний, Паст).
Якуб Тосік («карпати»). 4 матчі, 279 хвилин.
Зимою 2012 року в таборі «Карпат» відбувся черговий неприємний інцидент, основним об’єктом якого стало право власності на Артема Федецького, провідного на той час гравця команди та кандидата до національної збірної. Зрештою, для львівського клубу (привіт менеджментові та клубній верхівці) все завершилося плачевно: «Карпати» втратили одного зі своїх лідерів (якому, до речі, зобов’язані виплатити ще мільйон гривень затриманої заробітної плати) та постали перед необхідністю шукати достойну заміну Федецькому на правий край захисту. Степан Гірський, який в весняній частині чемпіонату виконував функції правого бека, виглядав надто сируватим та елементарно неготовим для гри на рівні Прем’єр-ліги. Оскільки Петро Петрович не вельми щедрі на пристойні трансфери, поповнення на проблемну позицію знайшлося серед численного ополчення вільних агентів, «ім’я яких – легіон». Якуб Тосік, в активі якого було навіть два матчі за «Кадру» був покликаним стати достойним ерзацом АФ-44. Слід сказати, що поляк одразу ж потрапив у стартовий склад, однак не продемонстрував і третини того, на що сподівалися вболівальники та тренерський штаб (із позитиву – хіба що не остання участь в комбінації, після якої Павло Ксьонз вразив ворота Даміра Кахрімана в «інфарктно-інсультному»© протистоянні із «Таврією». Тосік підписав сам собі вирок в наступній календарній грі – в матчі з «Чорноморцем» Віталій Балашов накручував поляка як тільки не хотів, раз за разом загострюючи ситуацію із ввіреного йому флангу. Більше за основну команду «зелено-білих» Якуб не грав, виступаючи за молодняк, а Ніколай Костов остаточно зупинився на кандидатурі субтильного, зате молодого та прогресуючого Ігоря Озарківа. Не так давно обидві сторони, клуб та футболіст, прийшли до полюбовного вирішення та розірвали контракт, в результаті чого Тосік отримав вільну, зітхнув із полегшенням та нарізав правди-матки про керівництво «Карпат» на своїй сторінці у Фейсбуці.
Янко Сімовіч («Арсенал»). 0 матчів.
Є такі речі, яких не поясниш раціональним аналізом дійсності. Перехід в київське «Динамо» в лютому 2012 року височезного чорногорського центрбека Янко Сімовіча належить саме до таких абсурдних вчинків. Абсолютно незрозуміло, кому ж було вигідне придбання третьосортного гравця та хто нагрів на цьому руки. Краще б тих 200 тисяч євро, які кияни віддали за чорногорця (в якого залишалося ще півроку чинного контракту із рідним «Могреном», спрямували на благоідйність, чесне слово. Про що тут говорити, якщо навіть в дублі «Динамо» Сімовіч допускав настільки кричущі помилки, що за голову хапався весь тренерський штаб. Літом Янко змінив одну київську команду на іншу, однак в складі київського «Арсенала» появився лише один-єдиний раз, в пріснопам’ятному протистоянні з «Мурою». В матчі-відповіді, коли «каштанчики» залишилися в меншості після вилучення Сергія Симоненка, єдиним номінальним центрбеком, який перебував у запасі, був саме Сімовіч і Лєанід Кучук, тверезо розсудивши, що «на безриб’ї і рак – риба», «запустив Берлагу» на поле»; втім, всі ми пригадуємо, який автобус тоді вибудувала «Мура» біля своїх воріт – Ді Маттео та Моуріньо просто віддихають, а отже, чорногорцеві так і не довелося продемонструвати своїх кращих якостей. В результаті для «Арсенала» вийшов повний «Среш на газоні» (епічна фраза коментатора із 2+2), а Сімовіч більше на полі не появлявся. Так і хочеться вигукнути: «Давай, до побачення!»
І на завершення – традиційне перемикання тумблера в бліц-режим:
Конфлікт з колись улюбленим тренером змусив Олександра Алієва перейти з однієї «наддніпрянської» команди в іншу. Розпочинав Саша за здоров’я (регулярні виходи на поле, голи, асисти, довірення права пробиття пенальті), а завершив за упокій (слова Хуанде Рамоса, що Алієв не виправдав сподівань). Посередню, як на мене, гру в першій частині чемпіонату, проводив «канонір» Євген Шахов, продемонструвавши, що його чергова оренда зумовлена насамперед тим, що в Дніпропетровську на сина місцевої легенди не надто розраховують. Це ж саме можна сказати і про Дмитра Льопу, який, схоже, остаточно оформився як футбольна посередність – а його талант оцінювався навіть вище, аніж Євгена Коноплянки. Юрій Габовда, який декілька років тому виблискував у складі львівських дублерів, схоже, досі не готовий до гри на серйозному рівні, лише час від часу виходячи на пару десятків хвилин у складі «Таврії». Молодий португалець Пеле, трансфер якого так розпіарювався Вадимом Рабіновічем, і досі більш знаменитий своїм прізвиськом, аніж продемонстрованою грою. Його колега по команді, бразильський новачок-центрбек Рафаель, перш ніж надовго травмуватися, провів за «Арсенал» 5 поєдинків, у яких колектив Кучука пропустив рівно 10 голів, у середньому капітулюючи цілих два рази за матч. Зоряний час Вадима Панаса, схоже, залишився в покійному ФК «Львові» - жодної гри у складі луцьких «Хрестоносців». Моторний Євген Пічкур та просто Євген Мілько покинули Полтаву невдовзі після зміни керманича «Ворскли» (схоже, там вирішили позбутися всього, що хоча б віддалено нагадувало про перебування там Вадима Євтушенка). Болгарин Петар Занєв хоча і регулярно виходить у складі «Волині», однак думаю, саме наявність таких гравців обумовлює слова Анатолія Дем’яненка про необхідність оновлення команди. Андрій Оберемко та Павло Ребенок так і не добилися місця під харківським сонцем, а першому навіть достроково вказали на вихід. Для чого було брати в Запоріжжя Анте Рожича, окрім можливості ввійти в аннали УПЛ як пункт дислокації першого в історії українського футболу австралійця, - загадка, яку не відгадав би й Едіп.