5 січня 1989 року після семирічної перерви було відроджено львівські футбольні «карпати». «Команду було ліквідовано наприкінці 1981 року, - згадує знаменитий у минулому гравець “зелено-білих” Ігор Кульчицький, у 1989-му - начальник "Карпат".
– Стадіон «Дружба», тепер “Україна”, був відданий СКА «Карпати». У 1988 році першим секретарем Львівського міськкому партії став Віктор Волков, який пообіцяв відродити «Карпати». Ще коли Волков був першим секретарем Червоноармійського райкому, у Львові на Погулянці був збудований стадіон «Юних піонерів», де почала працювати очолювана мною СДЮШОР-4. Там тренувалися не лише юні футболісти, а й гравці майбутньої команди”...
- У Києві голова Республіканської федерації футболу Микола Фоміних зустрів мене не дуже дружелюбно, - продовжує Ігор Кульчицький. - Сказав, «забудь про «Карпати», бо є СКА «Карпати». Тоді ми з Борисом Россихіним вирушили до керівника всесоюзного футболу В’ячеслава Колоскова, з яким я познайомився, коли навчався у Москві у Вищій школі тренерів. Колосков викликав свого бухгалтера, і та підрахувала кошти, які були необхідні для виступів «Карпат» у п’ятій зоні другої ліги, де в основному виступали представники Росії, Білорусі, Молдови й республік Прибалтики - близько мільйона рублів. Розшифровку витрат після приїзду до Львова я показав Волкову.
- І яка була реакція у Віктора Олександровича?
- Спочатку він жахнувся... Напередодні я побував у промисловому відділі, де мені показали список підприємств Львова, які могли б виділити гроші на відродження «Карпат», залежно від своїх потужностей - від 20 до 70 тисяч карбованців. Тож згодом Волков зібрав на нараду директорів підприємств і дав їм відповідні рахунки на оплату. Уже через два дні всі гроші були переказані. Потім львівська делегація вирушила до Москви й надала Колоскову фінансові гарантії відродження «Карпат», які були закріплені за НВО «Електрон».
- Як вдалося потіснити СКА «Карпати» зі стадіону «Дружба» на армійську арену?
- Завдяки юристам з обласної ради, які повідомили нам, що не було жодних документів передачі СКА «Карпати» стадіону «Дружба», під час суду було прийнято рішення знову повернути стадіон «Карпатам». Пізніше відсудили й тренувальну базу армійців, а до цього футболістам «Карпат» довелося поневірятися по інших базах, у Брюховичах і Винниках. Пригадую, як біля входу до бази СКА «Карпати» був шлагбаум, і стояв вартовий з автоматом...
Борис РОССИХІН (головний тренер «Карпат-89»):
- Представники водоканалтресту Володимир Сулипа та Любомир Бек відрядили мене з Ігорем Кульчицьким до Києва для вирішення питання відродження у Львові профспілкової команди «Карпати». Коли Микола Фоміних відмовився від цієї ідеї, я зателефонував до Москви своєму молодшому брату Анатолію. Він свого часу виступав за «Спартак» поруч з такими майстрами, як Галімзян Хусаїнов, Сергій Сальников, і був у тісних стосунках з В’ячеславом Колосковим. Брат домовився про наш візит до Москви. Колосков порадив це питання узгодити з Маратом Грамовим з Держкомспорту. Василь Михайлов зібрав кількадесят газетних публікацій у різних виданнях, в тому числі у «Спортивній газеті», понад 70 тисяч читачів якої зі всієї України поставили підписи у небувалій на той час акції «Я, мама і тато - за команду «Карпати». А Грамов зрадів, побачивши у Держкомспорті свого друга-борця Володимира Терещенка, який очолював облспорткомітет, і одразу дав добро Колоскову на відродження «Карпат». Тож 5 січня 1989 р. о 15.00 у кабінеті №290 Держкомспорту СРСР на Лужнецькій набережній в Москві було підписано свідоцтво про відродження команди «Карпати».
- Як формувався керівний склад відроджених «Карпат»?
- Цим в основному займався Віктор Волков, на жаль, нині покійний. Мене було призначено головним тренером, начальником команди - Ігоря Кульчицького, тренером - Ростислава Поточняка. У лютому на установчій конференції клубу президентом ФК «Карпати» став директор спортивно-культурного комплексу НВО «Електрон» Юліан Кордіяк, якого, на жаль, нині також немає серед нас, а віце-президентом - Юрій Дячук-Ставицький. У січні Волков виділив машину, і ми разом із Кульчицьким почали їздити по квартирах футболістів, запрошуючи їх до «Карпат». Підібрався згуртований колектив, у якому добре поєдналися досвід ветеранів та завзяття молоді.
Юрій ДЯЧУК-СТАВИЦЬКИЙ (віце-президент «Карпат-89»):
- У 1988 році я працював головним тренером івано-франківського «Прикарпаття». Повернутися до Львова запропонував Борис Россихін. У місті пообіцяли покращити побутові умови, адже в мене народився син. Пригадую зустріч керівництва й команди «Карпати» у вщерть заповненому вболівальниками актовому залі НВО «Електрон», коли мене було представлено як віце-президента клубу... Пам’ятаю, як прийшов з власною друкарською машинкою у виділену для клубу квартиру на вулиці Лермонтова, 5, де було лише кілька столиків і телефон. Організаційної роботи з проведення тренувань та зборів було дуже багато, і часом доводилось ночувати в приміщенні клубу.
Ростислав ЗАРЕМБА (тодішній голова клубу любителів футболу «Карпати»):
- У 1988 році наш клуб уболівальників брав активну участь у відродженні «Карпат», як єдина на той час громадська організація. Тоді існував СКА «Карпати», проте наш клуб носив назву лише «Карпати», і в цьому плані були певні тертя з керівництвом армійців. Активісти клубу збирали підписи вболівальників, пригадую прямі телеефіри зі «стометровки» й студії на Високому замку. Ми збирали листи, звернення вболівальників і особисто мішками возили до Києва, зокрема, в редакцію газети «Молодь України». Проблема відсутності львівської профспілкової команди була порушена у Новосибірську на всесоюзному зборі клубів любителів футболу. Як наслідок, у «Комсомольській правді» вийшла моя стаття «Поле без боя», яка також дала поштовх процесові відродження «Карпат».