Михайло Дунець: "Я хотів бути Лобановським"

З ім’ям відомого українського тренера Михайла Михайловича Дунця тісно переплітається доля футбольної команди «Нива». П’ять разів він приходив до «Ниви» в якості тренера і п’ять разів у силу різних обставин йшов з команди. І ось у липні 2012-го року Михайло Дунець знову на тренерському містку команди. Він фактично стояв біля витоків ще аматорської підгаєцької «Ниви», дебютував уже з бережанською «Нивою» у лізі майстрів, працював у вищій лізі з тернопільською «Нивою». Нині ж пан Михайло повернувся до Тернополя у якості старшого тренера команди, щоб вивести її на якісно новий рівень – з дна українського футболу до першої ліги. Чи вдасться задумане втілити в життя – покаже час. Водночас «Номер один» поставив собі за мету розповісти про цього неординарного тренера, одного з найдосвідченіших діючих коучів українського футболу.

Володимир Онисько «засватав» Дунця у Підгайці

– Родом я з Хмельницького, – почав розповідь Михайло Михайлович. – Оскільки моїм вихованням займалася бабця, то самостійно записався у футбольну секцію. Вона з того раділа, адже район у нас був бандитським, відповідно я отримав змогу зайнятися чимось корисним. Ази гри вивчав у юнацькій школі «Динамо». Пригадую, у 1968 році юні «динаміці» перемогли у зональному турнірі ЦР товариства «Динамо» і цілий місяць у Москві захищали честь України серед кращих «динамівських» команд СРСР. Програвши лише московським одноліткам та зігравши внічию з тбілісцями (2:2), юнаки з Хмельницького зайняли почесне третє місце.

– Як склалася кар’єра у дорослому футболі?

– У 17 років першою моєю дорослою командою став «Случ» з Красилова. Це перша команда на Хмельниччині, яка, граючи на першість області, повноцінно фінансувалася, а кожен її гравець був закріплений за певним підприємством, де власне і платили зарплату. У вісімнадцять з половиною років дебютував у команді майстрів «Двіна» (Вітебськ), у складі якої на позиції правого захисника провів чотири сезони. Потім виступав за клуб «Балтика» (Калінінград) й аматорську команду «Труд» з Шевченка. У віці 28 років закінчив кар'єру гравця у «Спартаку» з Семипалатинська.

– Чому в досить ранньому віці, у 28 років, Ви перейшли на тренерську роботу?

– На той час уже грав за аматорську команду, вік піджимав, а особливих перспектив пробитися у вищі ліги радянського футболу не було. Тому вирішив спробувати себе на тренерській ниві. І під час одного з повернень додому наставник хмельницького «Динамо» Володимир Онисько запропонував попрацювати в його штабі. Десь через рік Володимир Васильович зізнався, що йому запропонували очолити підгаєцьку «Ниву». Той сказав, що як члену партії, йому ніхто не дозволить перейти з команди майстрів у нікому не відомий аматорський колектив. Тим самим він порекомендував голові підгаєцького колгоспу Івану Потупі мене. Так я опинився у Підгайцях.

– Молодий тренер «Ниви» Михайло Дунець в інтерв’ю газетярам перед фінальною пулькою КФК у Павлограді (1980 р.) небезпідставно заявляв, що команда їде за путівкою до ліги майстрів…

– Ми дуже старанно готувались до сезону і однією вершиною – кубком УРСР – вже оволоділи. До речі, на кубковому шляху «Нива» подолала кількох лідерів інших зон першості. Чому ж нам ще раз було не перемогти їх на шляху до звання чемпіона? Ми були на «голову» сильніші від інших учасників «пульки». Але в ті часи існувало негласне правило: у фінальних турнірах КФК путівку до другої ліги здобувають господарі змагань. Так було і в 1980 році в Павлограді, коли першим став місцевий «Колос», а підгаєцька «Нива» через упереджене суддівство задовольнилася «сріблом». А далі Потупа через якісь причини повідомив, що гравців треба віддати в інші команди. Я ж перейшов на роботу до Хмельницького.

«Не мав права ризикувати життям гравців!»

– Але довго поза «Нивою» не залишилися…

– Після розмов з другим секретарем Бережанського райкому партії Віктором Рибіним мене запросили вже у… бережанську «Ниву». Тоді була складна розмова з Євгеном Камінським, котрий вивів команду з аматорської ліги. Все вирішилось на мою користь. Більше того, я поставив умову, щоб кільком гравцям, котрих я хотів бачити у «Ниві», надали житло в Тернополі, коли ті ще виступали за інші команди. Керівництво області і району умови виконало. Так я став до керма вже майстрівської «Ниви». Тоді вдалося завершити дебютний сезон у «золотій» серединці – з 26 команд бережанці опинилися на 13 місці. На наступний рік виник конфлікт. Мене і ще двох футболістів звинуватили у тому, що ми «здали» матч в Івано-Франківську (1:2) тому не потрапили до турніру за 1-12 місця. Начальник команди Володимир Аксьонов пішов у райком партії, розповівши свій погляд на ситуацію. Мене теж викликали. У поясненні я сказав, що в такі ігри не граю, та й не можу огульно звинувачувати футболістів, не маючи прямих доказів. Мені вказали на двері, оскільки я не став на бік партійного керівництва. Хоча вже на наступний рік, після наполягання першого секретаря обкому партії Анатолія Корнієнка, я повернувся у «Ниву». Як і в 1991 році…

– У прем’єрному сезоні вищої української ліги Вам так і не судилося стояти біля керма «Ниви»…

– За шість днів до старту чемпіонату-92 президент ФК «Нива» повідомив мені, що з колективом працюватиме новий наставник. Повірте, було боляче, коли просто випхали з команди. Президент «Ниви» Володимир Аксьонов підвів під це базу – мовляв, ми не виконали завдання у буферній зоні чемпіонату СРСР 1991 року (4 місце – авт.). А не виконали тому, що я не виставив команду під постріли, які гриміли на Закавказзі. Ми поїхали туди, а там обстріли. Не мав я права ризикувати життям гравців! Відтак втратили шість очок. І до «Ниви» запросили Колтуна, який привіз із собою відомих гравців з Волгограда. Я розумів, що це тимчасовий візит, але мені не повірили, запропонували якусь незрозумілу посаду. Вирішив за краще залишити команду. Дуже переживав, навіть думав закінчувати з футболом. Майже рік залишився відірваним від активної тренерської роботи, аж поки не отримав запрошення з Рівного…

– Рання весна 1993-го. Ви очолили рівненський «Верес» і в першому ж матчі довелося зіграти проти фактично рідної «Ниви». Обидві команди були аутсайдерами вищої ліги, а тому двобій мав подвійне значення, адже, по суті, вирішувалась доля чотирьох очок…

– Підлив олії у вогонь ще й факт, що Яворський і Покидько свого часу захищали кольори «Ниви», а Дем’янчук та Лобас виступали у складі «Вереса». Тоді «весняний» футбол дався взнаки і команди розійшлися безгольовою нічиєю – 0:0. Загалом той сезон «Верес» хоча і завершив у зоні вильоту, але продемонстрував гідну гру.

– Того сезону в останньому туру стояло питання руба: або «Верес», бо «Нива» мають залишитися у вищій лізі. Все залежало, як «Верес» зіграє у Львові проти місцевих «Карпат»…

– Той матч «Верес» програв (1:2). Я не знімаю провини з себе – десь, можливо, повівся неправильно, довірився надто. Та навіть за таких умов у Львові «Верес» не повинен був програвати. Не кажу вже про те, що господарі один м’яч забили з положення поза грою, а другий з допомогою руки. Свистунов міг одним ударом вирішити долю матчу, а відтак і останнього місця, на нашу користь. Тільки завдяки рішенню ФФУ про розширення вищої ліги «Верес» зберіг місце у класі найсильніших.

«Завжди на перший план ставив інтереси футболістів»

– Михайле Михайловичу, як Ви опинились у неблизькій для України Швеції?

– Всьому виною був один з багатьох міжнародних турнірів, що проводилися у великій кількості, коли я очолював «Ниву». Одного разу на турнір приїхали шведи і були в захопленні від виявленого їм прийому. Після цього ми стали добрими друзями з тренерським штабом команди. Регулярно обмінювались листами, телефонними дзвінками... І ось, як кажуть у казках, в один прекрасний вечір у мене вдома в Хмельницькому пролунав дзвінок. Один з моїх шведських приятелів сказав: «Майкл, у клуб третьої ліги " Юнселе" терміново потрібен досвідчений тренер. Ми рекомендували тебе. Прилітай. У нашому посольстві в Києві тобі оформлять візу на рік». Зрозуміло, мені було цікаво з середини подивитися на іноземний чемпіонат. Поїхав на рік, а повернувся лише через чотири. За два роки «підняв» «Юнселе» з п’ятої ліги у третю. А коли завершився і цей контракт, вирішив повернутися додому. Почерпнув для себе як тренера багато корисного, перш за все, як толерантно повинні будуватися відносини коуча з гравцями. Поліпшив свої знання з англійської мови, вивчив шведську, пізнав багато цінного в організації клубної роботи в не дуже заможних командах.

– Пане Михайле, Ваша тренерська доля нерозривно пов’язана з Ігорем Яворським. Спочатку Ви були його тренером у Підгацях, потім запросили до Тернополя з харківського «Металіста». А з плином часу Ігор Петрович відповів Вам взаємністю…

– Випадково чи ні, але в яких би командах не грав Яворський, при ньому мене ніколи не звільняли. На мою думку, я і Ігор Яворський доповнюємо один одного. Пригадую, спершу допоміг Яворському з клубом у Швеції, згодом Ігор Петрович в середині 90-х запросив мене до «Ниви» на посаду тренера-селекціонера, потім, працюючи в головній команді, дав рекомендацію керівництву ФК «карпати» і так я очолив «Карпати-2». Ситуація повторилася 2012 року. Ігор Яворський очолив «Ниву» і запропонував мені посаду старшого тренера.

– Пане Михайле, а в чому полягають секрети Вашої роботи?

– З гравцями я вимогливий, жорсткий тільки на футбольному полі. У житті, в спілкуванні на побутовому, так би мовити, рівні я не підкреслюю, що я тренер. Адже завтра я можу ним і не бути. Навіщо псувати стосунки? Так можна в ізоляції опинитися. Та й в екстремальній ситуації кричати на футболіста безглуздо. Він щось зробив не так не тому, що захотів. Просто не вийшло. Або не вміє, не навчився. Отже, треба ще працювати. Це я зрозумів не відразу – життя навчило. Знаєте, чому перший раз у Тернополі мене звільнили (1986 рік – авт.)? Тому що я хотів бути Лобановським. Щоб гравці в мене двожильними були і на полі, і в житті. Але ж такого не буває. Інколи треба наполягати на своєму, а інколи й поступитися, коли це на користь справі.

– Доводилось чути, що Михайло Дунець – людина з характером.

– Я чув навіть інше – неприємна людина. Можливо, у когось виникали підстави так вважати. Певно, у декого з колег, з ким доводилося працювати. Насправді, я завжди на перший план ставив інтереси футболістів. Тренер, адміністратор, водій – ми не одержуємо травм на полі. А футболіст у будь-який момент ризикує зазнати перелому й опинитися поза грою. Взагалі ж кожен на своєму місці повинен робити свою справу…

БІОГРАФІЯ

Михайло Михайлович Дунець

Народився 3 листопада 1950 року.

Місце народження – м. Хмельницький.

Перші тренери – Є. Смирнов і Л. Зіберман.

Ігрове амплуа – захисник.

Вихованець футбольної школи хмельницького «Динамо».

Грав за команди: «Случ» Красилів, «Двіна» Вітебськ, Білорусія, «Балтика» Калінінград, Росія, «Труд» Шевченко, Казахстан, «Спартак»  Семипалатинськ, Казахстан.

Тренував команди: «Поділля» Хмельницький, «Колос» Павлоград, «Десна» Чернігів, «Зоря» Бєльци, «Кривбас» Кривий Ріг, «Верес» Рівне, «Чорноморець» Одеса, «Полісся» Житомир, «Юнселе АК» Швеція, «Карпати-2» Львів, «Олімпія» Бєльци, «Кримтеплиця» Молодіжне, «Комунальник» Луганськ. У 2001 році відкрив у Хмельницькому власну дитячу футбольну школу «Динамо».

Тренерська кар’єра у «Ниві»