Володарка Кубку України у вазі до 55 кг про перші кроки в боротьбі.
21-річна Ірина Гусяк ще будучи кадеткою завоювала золото та бронзу Чемпіонату Європи, потім бронза молодіжної Європи та срібло молодіжного Світу. А вже цього року на Гран-Прі Медведя у Мінську вона здобула своє перше доросле золото. Другу дорослу перемогу Ірина здобула минулого тижня на Кубку України, у найпопулярнішій ваговій категорії до 55 кг.
- Ірино, коли їхали у Чернігів налаштовувались тільки на перемогу, чи були сумніви?
- Звичайно налаштовувалась виключно на перемогу. Я готувалась до цього не один рік. З самого дитинства мої тренера, спершу Петро Білас, потім Орест Скобельський, готували мене для дорослої боротьби. Спершу, коли тільки починала займатись, коли була ще кадеткою, то були невеличкі поблажки, але зараз – мета тільки перше місце, інших варіантів немає.
- Раніше ви боролись у вазі до 59 кг, але на Кубку виступили в олімпійській вазі…
- Так, але в 59 кг для мене дівчата була дещо важчі. Я усвідомлюю, що в 55 кг в нас надзвичайно висока конкуренція, і суперниці дуже досвідчені. Але в цій категорії я стала швидша, відкрився резерв моїх можливостей, бо я стала легша сама для себе. Мені в цій вазі значно комфортніше.
- Щодо суперниць, то тут досі безроздільно панували Тетяна Лазарєва та Наталя Синишин, яку ви власне й перемогли на Кубку України. Доводилось раніше зустрічатися з Наталею?
- Звичайно, сутичка з Синишин була найважчою на цих змаганнях. Раніше в неї не було особливої конкуренція, але тут з’явилася я і сплутала все. Десь роки три назад ми зустрічались з Наталею на обласних змаганнях, також боролись на зборах в Конча-Заспі і Алушті, але на серйозних змаганнях ми зустрілись вперше.
- Взагалі на вас титули суперниць впливають?
- Мені байдуже. Як каже мій тренер: “Килим круглий, виходиш і борешся, в неї є дві руки, дві ноги і в тебе теж. Добре, що вона має титули, але під час сутички це нічого не змінює, і ніяк не впливає на результат.» Я теж тренуюсь, теж викладаюсь, теж зорієнтована на результат.
- А коли починали займатися боротьбою, були борчині, на яких хотілося б рівнятися? Можливо зараз в когось запозичили стиль ведення сутички?
- Так, в дитинстві були на спортивній арені свої кумири, це Маша Стадник та Ірина Мерлені. Зараз я розумію, що не гірша за них і буду досягати таких самих висот.
Я індивідуальність, тому намагаюсь виробити свій власний стиль сама, обрати тактику, техніку… В когось більш агресивний стиль, в когось м’якший, а я десь посередині, і мушу зібрати все це в собі і правильно викоростовувати.
- Як ви потрапили на килим і взагалі коли усвідомили, що це ваше покликання?
- Я в дитинстві була дуже енергійною, от і прийшла в зал, почала займатися, хоча до кінця не розуміла, куди потрапила. А потім мене помітив Петро Білас, він і дав мені перший поштовх, а потім передав мене Оресту Скобельському. Взагалі вважаю, що мені дуже пощастило з тренерами. Спорт є спорт, але вони підтримують мене навіть у разі невдачі, адже життя продовжується.
Вперше про боротьбу я довідалась випадково потрапивши у якості глядача на якийсь чемпіонат, бачила там Олександру Когут, інших дівчат… вони мені здавались такими зірочками. Якби тоді хтось мені сказав, що я тренуватимусь з ними на одному килимі то певно й не повірила б.
Напевно, усвідомила що боротьба, це саме те, чим хочу займатися в житті, після перших перемог. Це були якісь зовсім дитячі змагання, але було дуже приємно. Ймовірно, переломним став той рік, коли на кадетській Європі я стала третьою, а прагнула перемоги. Тому наступного року у Польші, я все ж таки стала першою і почав грати гімн України, це було дуже хвилююче, я зрозуміла, що завжди хочу бути на першому місці. Це саме мій вид спорту.
- Напередодні Нового року зазвичай загадують бажання, про що мрієте на наступний рік?
- Головна мета, стати першим номером на Україні, і звичайно поїхати на Олімпіаду. Кубок України був першим етапом, зараз їдемо до Росії, а потім буде Київський Міжнародний де все і вирішиться.