Відправляючись з вищолігового «Шахтаря» у новостворені «Карпати», він навряд чи міг подумати, що залишиться у Львові назавжди. За ці понад 50 років корінний москвич Борис Рассихін встиг стати у місті Лева своїм до кісточок. У своїх 77 він тренує дітей і виглядає бадьоро, навіть бойовито. Поруч з рідним домом на вулиці Коновальця, що поруч з Палацом спорту, Бориса Андрійовича впізнає безліч людей. Усі вітаються, продавчині у продуктовому магазині по-дружньому радять свіжу ковбаску і хліб.
На порозі скромної двокімнатної квартири пана Рассихіна зустрів надзвичайно гарний, пухнастий кіт Бакс. «Назвав його так, щоб гроші у хаті завелися, - розповідає Борис Андрійович. – Не допомогло. До речі, скільки Баксові років дасиш?» «Сім-вісім» - кажу. «А 18 не хочеш? Нещодавно возив Баксулю на операцію, зуби виривали. То тепер годую його через бік». Коли зайшли до помешкання, господар познайомив зі ще одним своїм улюбленцем – домашньою свинкою.
«Дружини зараз немає. Вона – суддя зі спортивної гімнастики, зараз на чемпіонаті світу в Китаї, - каже Борис Андрійович. – Тому пригощайся канапками, які зготував син Андрій». Сідаємо й занурюємося в спогади. Говоримо про «Шахтар» 50-60-х, Олега Ошенкова, молоді «Карпати», Юста, Кульчицького, Баля, Дячука-Ставицького, львівські трагедії й скандали… Три години минуло, наче мить. Настільки швидко, що ледь встиг на стадіон, на матч карпатівців з динамівцями, на який спеціально приїхав з Києва. До слова, таксист, з яким ми мчали на «Україну», теж впізнав Рассихіна, сказав, що колись займався футболом і добре знає легендарного в минулому гравця.
- Борисе Андрійовичу, корінний москвич у бандерівському Львові – для багатьох ваших земляків з Росії то розрив шаблону.
- Почуваю себе тут прекрасно. З того часу, як перейшов у «Карпати» в 1963-му й понині. Ніхто мені тут не дорікав ні за мову, ні за походження. Хоча українську за стільки часу, звісно, засвоїв майже досконало. Але Москву згадую з теплотою. Народився я на окраїні міста, в Черкізово. Нас у сім’ї було п’ятеро братів і четверо сестер. Будинок у нас приватний, три кімнатки, дві з яких прохідні. Спали ми на підлозі. Так жили аж доти, доки Хрущов не почав будувати багатоповерхівки і не переселилися в квартиру. Не розкошували.
Неподалік від нашого дому на Лермонтовській знаходився стадіон «Локомотив». Звичайно, увесь свій вільний час з дитинства проводили там. Батько у нас був суворим, слідкував, щоб ми усе поробили і тоді відпускав у футбол пограти. Воду носили, біля хати поралися. Заводилою у нас був старший на сім років від мене брат Микола, котрий потім заступником директора крупного заводу став, там футбольну команду утримував. За Колею ганяти м’яча почали ми з Анатолієм, трохи пізніше – на чотири роки молодший від мене Вітя.
Їздили тоді грати по всьому місту, зустрічалися з моїм ровесником Едиком Стрельцовим. Змагалися за клубний залік, у різних вікових групах. Зранку до ночі. Коли йшли через городи, запасалися огірочками і помідорами. Купимо чорного хліба й маємо чим перекусити. Тато давав рубль, аби мали за що купити ситра. Пляшка коштувала 10 чи 15 копійок. Смачне було ситро, насичене, наче сік.
- У московських командах вам зіграти так і не судилося…
- Усе як вийшло? Тоді в чемпіонаті СССР роз’їзна система існувала. Команди могли місяць у Москві грати, потім місяць у Києві, місяць у Тбілісі. Під час одного з таких турів до нас на «Локомотив» приїздили футболісти донецького «Шахтаря», точніше, тоді ще «Сталінця». Селилися вони в розташованих поруч бараках. У вільний час «гірники» слідкували за нашими матчами на піщаному полі, котре знаходилося поряд. Усі донеччани – з шахтарськими петальками. Потім сам із такими ходив. За кордоном ми ж розповідали, що справді шахтарями працюємо. Ніхто не вірив, співрозмовники сміялися, але ж говорити мусили. Та мова не про те.
«Гірники» помітили у нашій компанії двох 16-річних хлопців і взяли потім нас із собою на збір у Сочі. Віталька Плеханов здоровенним був, а я – маленьким, худеньким, 63 кілограми ваги. Віталік – таранного типу центрфорвард, ліва нога у нього не працювала взагалі. Трохи хлопчина потренувався, щось навіть забивав, але закріпитися в «Шахтарі» не зумів. Я ж у півобороні все життя грав. Мене ще тоді, в Москві під опіку Ваня Бобошко взяв. Так і потрапив у 1957-му до Донецька. Тренувався під керівництвом Олександра Пономарьова, Абрама Данґулова, Віктора Новікова, Костянтина Щегодського.
Прогресувати ж ми почали, коли команду наприкінці 1959-го очолив Олег Ошенков. Він затіяв процес зміни поколінь. Приходив я у «Шахтар» як інсайд у схемі «дубль-ве», а при Ошенкові тактика змінювалася. Спершу ми грали з трьома півоборонцями, потім з чотирма. У системі 1 – 4 – 3 – 3 я виконував роль зв’язуючого гравця. Навколо мене крутилася вся гра.
- З вами перерахованих класним гравцем був Пономарьов…
- Блискучий нападник. Завжди взувався у бутси й тренувався та грав разом з нами. Приїхали якось у Москву, грає Семенович разом з нами тренувальний матч у складі дубля. Віддаю передачу на нього – трохи в сторону вийшло. «Й.т.м.» - грізно бурчить тренер. Трясуся, стараюся, намагаюся всі паси у ноги віддавати. Після тренування Пономарьов обіймає: «Борюнік, не хвилюйся, то я так, по-футбольному». Олександр Семенович жив з нами в гуртожитку, постійно хвилювався, чи все у нас гаразд. Наче в казку я тоді у «Шахтар» потрапив. Пригадую, привіз тоді з собою гору книг, багато читав.
- У «Шахтар» вас забрали в призовному віці. Як уникнули служби в армії?
- Нас тоді кількох одночасно призивали – мене, Аляб’єва, Ткаченка, Бубличенка. Та Пономарьов, зметикувавши, перевів нас у Кадіївку, де команду тренував його брат, схожий на Олександра Семеновича, наче дві краплі води. Теж Борюнькою мене називав. Втім, надовго служби уникнути не вдалося. Тренер намагався сховати нас на стадіоні. Але шансів не було. Тодішній міністр вугільної промисловості Засядько зумів домовитися, аби двох хлопців, зокрема мене, залишити, а двох інших відправили служити. «Видали в донецькому військоматі посвідчення: «Придатний і стройовим». Усе. Більше мене до війська не призивали.
- Судячи зі статистики, до основи «Шахтаря» ви потрапляли нерегулярно…
- Мушу визнати, що раннім одруженням собі трохи життя ускладнив. Одружився ж я ще у 1960-му, 55-річний ювілей подружнього життя будемо святкувати. Тоді ж, відігравши за дубль, чув від Ошенкова: «Готуйся завтра на матч основних складів». Я ж закоханий, прохаю тренера: «Олеже Олександровичу, дружина молода, хочу в театр чи у кіно зводити». «Та іди ти…» - махав рукою тренер і відпускав. Тоді не розумів, чому тренер не виставляє. Зокрема у фіналі Кубка СССР в 1961-му не грав, хоча наче й мав виходити в основі. То тепер вже усвідомлюю, що Ошенков мав на мене зуб за всі ці відпрошування. Мабуть, я був сильнішим за Олега Колосова чи Дмитра Мізерного, однак своїми слабкощами дав тренерові підстави залишати мене в запасі.
Власне, я завжди сім’ю на перше місце ставив. Свого часу відмовився від нагоди стати головним тренером тольяттинської «Лади», оскільки не хотів розлучатися з дружиною й дітьми. Тому якщо й тренував, то далеко від Львова не їздив. Стрий, Червоноград, Дрогобич, Чернівці, Івано-Франківськ – аби недалеко від дому. Може, поїздив би, то заробив би трохи. Самі ж бачите, що квартира у нас невеличка. Донька поїхала на заробітки в Угорщину, там вийшла заміж. Син, може, вже б одружувався, та свого житла не має. Зрештою, хоромів нам і не треба. Що є, з того й радіємо. Може, почав би я їздити, нині з Любою й не жили б разом.
- Скільки ви вже разом?
- Майбутню дружину з 15 років вів. Мені тоді 20 було. Вони, п’ять «курочок», як я їх тоді називав, у нас у залі, під керівництвом олімпійської чемпіонки Поліни Астахової займалися спортивною гімнастикою. У нас взимку тренування було лише вранці, а дівчата мали два заняття. Гімнастичний зал, щоб туди не літали м’ячі, був відділений сіткою. Зрештою, м’ячі одначе перелітали. Дівчата стрибають, а їм під ноги щось падає. То я вже потім навіть прохав хлопців, щоб били низом. Нікому й на думку не спадало, що там за сіткою хтось може на м’ячі спіткнутися й отримати травму.
Вже тоді хвилювався. Оскільки ж ввечері не тренувався, то сідав на трамвай і їхав до того ж залу. Наберу цукерків й після тренування вгощаю дівчат. Ті поусміхаються й роз’їжджаються додому. Люба потім запитувала мене, чому обрав саме її. Може, в їхній компанії й були симпатичніші, але в майбутній дружині імпонувала її скромність, те, що вона завжди трималася на відстані, тоді як інші дівчата відверто залицялися. Пізніше проводжати Любу став, до будинку на вулиці Порт-Артурній. Зустрів там кілька разів бандитів. Ті впізнавали, казали: «То футболіст, не чіпайте його». Але з часом почав Любу, скажімо, після походу в театр на таксі возити.
Поліна Астахова усіх своїх вихованок шити навчила. Потім Люба мені власноруч сорочки, штани викроювала. Швейна машинка у нас понині в хаті стоїть. До слова, дружинині родичі досі в домі на Порт-Артурній мешкають, зокрема брат, якому зараз 90, на шахто-будівному слюсарем працював. Війна, кличемо його до себе до Львова – не хоче. Племінник наче кудись виїхав, а брат не хоче квартири залишати. Каже, що там у них не стріляють. Бадьорий чоловік, страшенний фанат футболу. Коли їздив до Донецька на святкування ювілею «Шахтаря», то мешкав у дружининого брата. Щоб йому приємне зробити. Клуб же селив мене в готелі, в одномісному «люксі».
- Ошенков, мабуть, відмовляв вас від одруження?
- Та вони з Астаховою посварилися через наше весілля дуже сильно. Скільки сліз було! «Вона така розтягнена, олімпійська надія! Він хороший гравець! Зачекайте, навіщо вам те одруження?» Але нас це не зупиняло. Приїхав до Люби у селище, просити у батьків руки й серця. Батько отримав на фінській війні поранення в ногу й уже повільно помирав, мати за ним доглядала, допомагала виходити на вулицю з квартири на першому поверсі. Ми вже були знайомі, адже Любин тато працював тренером у ПТУ й я увечері йому часто допомагав по роботі. Коли сказав батькам про свої наміри, Люба, сидячи в кутку, підсміювалася. Та для батьків то було важливо, адже одного разу, коли ми затрималися допізна й я залишив майбутню дружину в себе, її мати перелякалася.
Перед розписом мусили отримати добро з компартії. Узаконили свої стосунки в обідню пору. Випивши в ЗАГСі по трошки шампанського. Нам виділили однокімнатну квартиру. Відразу після того Люба вилетіла на змагання, а я продовжив роботу в звичному режимі у «Шахтарі». Перед командою проставився трохи згодом, на квартирі. Люба запросила своїх подруг-гімнасток. Усі сором’язливі, але ввімкнули магнітофон й хлопці почали запрошувати дівчат на танець. Один з них, не помітивши, потяг за скатертину і весь стіл опинився на підлозі. Посуда кришталева, дорога, але Колосова це не зупиняло. Він ситуацію сприйняв по-своєму: почав кидати фужерами до стіни й вигукувати: «На щастя!» Побив усе, навіть пляшкою жбурнув, надщербивши стіну.
Та найгіршим було інше. Наступного дня привітати нас збиралися Любині мама з татом. Посуди не залишилося зовсім і не було грошей, щоб купити нову. Ледве нашкребли на якісь склянки.
- У «Шахтарі» ваших часів виступало чимало видатних особистостей. Кожен достойний окремої історії…
- Наші старожили любили зібратися в «ресторані» після кожного з матчів. «Ресторан» - то кімната в гуртожитку. Я жив поверхом нижче, то старики нерідко забирали мене з собою. Йшли разом у лазню, потім вгощали обідом. Сиджу поряд, а ця компанія банячить, аж гай шумить. Буває, прибіжить дружина і обурюється: «Навіщо молодого споюєте?» Але я ж не дурень був пити. «Іди, - кажу, - не вмішуйся».
Бобошко в одному зі своїх інтерв’ю визнав, що через це бажання випити, пограти в карти команда врешті й розвалилася. Особливо пристрастю до цих забав відзначалися москвичі – воротар Микола Гарбузников, Володимир Анашкін. Ми спимо, а ці всю ніч гуляють. Особливою популярністю у них користувалася гра в «шмен».
Віктор Чанов, який тоді вже завершував кар’єру і грав не дуже часто, тримався від цієї компанії осторонь. Виходимо зранку на зарядку, а воротар, помітивши Ошенкова, підбадьорував мене: «Борю, давай за мною». Добре він до нас ставився. Пригадую, як Віктор Гаврилович радів, коли у нього народився молодший син Вітя. Святкували тоді цю подію в Кірші всією командою.
Покровительство над молоддю в «Шахтарі» тримали Іван Бобошко, Олександр Алпатов, Микола Кривенко, Іван Федосов. Зі мною тоді до Донецька прийшов Юра Стулов, хлопчина мого віку, зросту й ваги. Коли ми зважувалися, то сміялася вся команда. Та найбільше всіх дивувало, що зі своєю невеликою вагою що я, що Юрко їли по-чорному. Нас годували у міністерській їдальні. Старики харчами перебирали. Один не хотів сметани, другий яєць. Усе віддавали нам. Ми ж зовсім худенькі, а пахаємо, як чорти. Нас називали Пітоном і Удавом. Ошенков нас ганяв страшенно. В Кірші, де ми тренувалися, бігав з нами по піску кроси. Спека неймовірна, ледь ноги пересуваємо, але сачканути не можемо, бо тренер поряд.
Бобошко возився зі мною на тренуваннях. «Боренько, подай» - каже. Так ми й грали тоді гарно. Триходівки розігрували блискучі. Віддаю Валентинові Сапронову на хід й бачу. Що наче засильно. Але той дістає, навішує, а Бобошко головою забиває. «Валік, я ж засильно віддав?» - питаю. «Ні, нормально». Сапронов мав прекрасну швидкість. Він трохи молодший від тих ветеранів, про яких згадував вище, то ми разом сім’ями дружили.
- Грав у «Шахтарі» наприкінці 50-х й майбутній тренер «Карпат» Євген Лемешко.
- Та то красень! У Лемехи ж дружина теж гімнасткою була, то це нас додатково поєднувало. Коли став дорослішим, то постійно грав з Євгеном у преферанс. Грали на невеликі гроші, але перемогти Лемешка було складно. Лише потім зрозумів, у чому таємниця його перемог. Ми всі пасуємо, а той витримає паузу й відразу карти просіє, що вже й не зрозумієш, що у нього було. «Пилиповичу, - кажу, - більше з тобою грати не буду. Я ж півоборонець, то нарешті вас розсік». Завжди до Лемешка на «ви» звертався.
- Ви особисто багато голів не забивали.
- Якось, вже виступаючи за «Карпати», такий гол забив, що досі перед очима. Закінчення гри, подача кутового, обидві команди в карному майданчику. І ось суперники грають на винос. Куля летить точно мені під ноги. А далі, як у народі кажуть: «Бери м’яч і п…ч». Я дам я здалеку – м’яч пролітає над головами і мчить так сильно, що двічі відбивався від поперечини в газон. Думаю: «Все, не пощастило». Повертаюся обличчям до власних воріт і чую гул трибун: «Гол!»
А взагалі, тоді специфіка гри півобороноців була іншою. Від нас вимагалося зв’язувати оборону з атакою, допомагати й там, і там. Гра в захисті у наші часи відрізнялася від сучасного футболу кардинально. Юрій Дячук-Ставицький любить мені говорити: «Зараз у лінію вишиковуються, обороняються грамотно». Трохи з цим не згоден. Дві команди розташовуються в центрі поля й варто команді, яка атакує, розіграти стінку, як центральні оборонці дивляться одне на одного, хто має наздоганяти. Усі середні команди в Україні зараз грають так, щоб менше бігати. Раніше задній оборонець встигав грамотно підчищувати, ми багато комбінували в середині поля. Якщо я за тайм не пробив п’ять разів по воротах, то Ошенков питав: «Борю, ти що робив на полі?» «За своїм гравцем бігав» - відповідаю. «Навіщо ж ти мені такий потрібен? То за тобою мають бігати».
- Ошенков у першу чергу змінив у «Шахтарі» тактику?
- Найперше – підхід до справи. Старики, які полюбляли випити, самі зрозуміли, що далі вони грати у цій команді не зможуть. Дехто, як, скажімо, Федосов, ображалися. Але по-іншому чинити Ошенков не міг, бо в команді творився розгул. Не дивно, що «Шахтар» постійно знаходився у зоні вильоту. У 1960-му вже. Мабуть, понизилися б у класі. Але прийшов Ошенков і під його керівництвом ми перемогли у матчах за право залишитися у вищій лізі запорізький «Металург».
Олег Олександрович відвідував матчі дублюючого складу, приглядався до юнаків. Раніше такого не було. Якби тренери ставилися до дублю прискіпливіше, то міг заграти в основі ще у 1957-му. Але вирішили, що я худенький і двох таймів не витримаю й на тому закінчили. Тому й заграв по-справжньому лише при Ошенкові, разом з іншими молодими гравцями – Володимиром Сальковим, Юрієм Захаровим, Мізерним, Колосовим. Ми всі у середній лінії грали. Сальков спершу дубовим був, ми його так і називали. А потім розігрався, капітаном став, в обороні грав. Важко нам тоді було. Тренер нас по шість днів на базі тримав, нікуди не випускав. У кіно чи театр вибиралися, однак всі разом, командою. Погодьтеся, трохи не те.
- Такий контроль був виправданий?
- Молоде покоління багато не пило. Могли після гри трохи шампанського спожити. Хіба Колосов тримався окремо, піддавав після кожного матчу. Та й вів себе не дуже гарно, бувало й у літаку хамив. Але й грав Олег прекрасно. Ошенков навіть нас журив: «Бачте, Колосов вип’є, але грає ліпше за вас, тих, хто не вживає».
Пригадую, якось напередодні матчу з «Локомотивом» у Москві в 1962-му народився у Колосова син. Олег про це дізнався о 12-й ночі, зателефонувавши дружині. Ми ж товаришували сім’ями. Жили ми на «Динамо», у гуртожитку, в суміжних кімнатах. Умови погані, але тоді на це уваги не звертали. Спимо, аж заходить Колосов і ставить на стіл три пляшки шампанського. «Ставайте, у мене син народився!» - кричить. Випили по фужеру. Я ж тоді мінливим був, пити собі дозволяв іноді, та й то після матчу. Горілку й узагалі в 30 років, вже у Львові спробував, коли з суддями після матчів зустрічався. Дружина тоді сильно здивувалася: «Ти що, випив?»
Так ось, прокидаюся вранці, у день матчу з «Локомотивом», а на вулиці страшенна спека. Заливаюся потом й постійно докоряю собі: «Важко, бо вчора випив». Але дивина – після першої половини ведемо 2:0. Щоправда, після перерви зупинилися й нічого з собою подіяти не змогли. Один м’яч пропустили на самому початку, а решту часу відбивалися. Втім, таки встояли і виграли 2:1.
Наступного дня читаємо у газеті: «Два невеличкого зросту «човники» Рассихін і Колосов перепахали усе поле й перемогли «Локомотив». Та я тоді кажу Олегові: «Колосок, іди ти зі своєю випивкою! Щоб я ще колись тебе послухав і вжив хоч краплю до матчу». «Так Аркашка ж народився» - виправдовується той… Коли в останнє приїздив до Донецька, то якраз спілкувався з дружиною Колосова й Аркадієм. Олега вже нема в живих. Поїхав кудись до Росії на заробітки й там, бідолага, загинув.
- З «Шахтаря» у «Карпати» ви перебралися, будучи причетним до двох кубкових перемог «гірників». Ошенков не бажав вас залишити?
- Чому ж не бажав? Почнемо з того, що я був ображений на тренера за те, що він не виставив мене у жодному з фіналів. Особливо після другого з них, коли ми вигравали у «Знамєні труда» з Орєхово-Зуєво 2:0. Сиджу на лаві запасних, а позаду на трибуні брат Анатолій. «Попросися, хай тебе випустить на заміну» - гукає. «Ти божевільний? Не буду я нічого просити» - відповідаю.
Врешті, думаю, якби попросився, то Ошенков мене б випустив. Але що тепер гадати? Можу пишатися тим, що був у тому «Шахтарі». Який виграв два перших у своїй історії Кубки СССР. Цікаво, що прибувши до Москви на обидва кубкових фінали, ми жили під трибунами стадіону, на розкладачках. Усе як сталося? Здається, напередодні першого фіналу в 1961-му не встигли у готелі номерів забронювати й селилися, де могли. Через рік, коли потрапили до фіналу повторно, могли селитися у будь-якому готелі. Однак Ошенков сказав: «Ні, живемо там же». На фарт змінювати місця проживання тренер не став.
Та повертаюся до вашого запитання. Сезон-1962 завершився і вирішив піти. Крім образи на тренера, керувався ще кількома мотивами. По-перше, мав проблеми з менісками і відчував, що витримувати навантаження щораз складніше. Та й молодь у «гірників» гарна підростала: Юра Анананченко, Віталік Савельєв, а Хмельницького й узагалі я тренувати почав. Зустрічаємося нещодавно, а я й питаю: «Віталька, пам’ятаєш, що я тобі тоді говорив?» Хмеля, коли він з Маріуполя до Донецька перебрався, всі змушували в пас грати. Лише я говорив: «Не слухай нікого, обігруй. Будеш класним гравцем. В пас навчишся грати завжди. Штопай захисників і забивай». Прислуховувався і по п’ять-шість суперників одночасно обігрував. «Хмелю, ти мені до кінця життя маєш проставлятися» - жартую. «Боря, я знаю».
- У щойно створені «Карпати» особисто тренер Олег Жуков, з яким ви перетиналися у Донецьку, кликав?
- Так. До Донецька за мною приїхав його помічник Борис Гончаров. Говорить про мене Ошенкову. А в «Шахтарі» якраз травмованих багато було. Тренер відпускати не хоче: «Борю, залишайся, у тебе ж звідси сім’я». В принципі, в Донецьку мені було добре, після народження у 1962 році доньки Олени отримав двокімнатну квартиру. Та й Люба ще виступала у складі збірної України.
Але починаю розмову з Ошенковим по-людськи: «Олеже Олександровичу, подивіться, який тут сморід стоїть? У мене донька народилася. Невже ви на моєму місці залишилися б у цьому місті?» «Я б залишився, але дружина сюди не хоче» - відповідає Ошенков. «Ось бачите, я теж хочу, щоб моя дитина росла при нормальній екології. Та й меніски турбують щораз більше» - кажу. «А, чорт з тобою. Іди». Розумієте, мені західна Україна сподобалася ще тоді. Коли їздили туди на ігри, коли були на зборах в Мукачевому.
- У Львові адаптувалися швидко?
- Приїхав сюди, наче за кордон. Чимало туристів, різні мови. Мені тут відразу двокімнатну квартиру на Крилова дали й ніхто не вимагав, щоб я її колись повертав. Житло ж у Донецьку залишив разом із меблями. Просто віддав начальникові команди Матенку. Тому попервах, коли дружина з донькою до мене щотижня прилітали, доводилося спати, розстеляючи матрац на підлозі. До речі, квартиру дали мені, а Володя Валіонта погодився трохи зачекати. Корінний киянин, він теж мав сім’ю, але вчинив благородно, сказавши, що Бобчику житло потрібніше. У Львові мене всі Бобчиком називали і називають понині.
Звісно, розумники, які обзивали москалем, іноді траплялися. Але я таким Шевченка цитую. У нього «москаль» означало «солдат». «Якщо хочете обізвати, то «кацапом» називайте» - кажу. Взагалі, у мене ніколи не було проблем у спілкуванні з людьми інших національностей. У Москві з татарами поряд жили й нормально спілкувалися. Ці конфлікти ж політики повидумували, зіткнули людей лобами. Дійшло до того, що брати бояться мені з Москви до Львова телефонувати. Вони бояться, а я ні. Українську ж я вивчив і можу нею вільно розмовляти не тому, що мене хтось змушував. Сам захотів.
«Що там у вас у Львові?» - з тривогою питає брат. «Приїжджайте, - кажу, - кави поп’ємо, як колись, після демонстрації. Нині тут ще краще, безліч кав’ярень, дуже затишно. Не місто, а казка». То раніше тут якісь сутички траплялися. Але ці часи відійшли у далеке минуле. Мер наш узагалі людей зі всієї України приймає. Та й звичайні львів’яни скількох біженців з Донбасу прийняли. Тут прекрасні люди.
- Тоді ж, у 1963-му у «Карпатах», крім тренера Жукова й вас опинилося ще кілька колишніх футболістів «Шахтаря» - Віктор Асланян, Валерій Шутильов, Анатолій Крощенко…
- ...трохи згодом ще й Гена Снєгірьов у Львові рік пограв. Попервах я найбільше дружив саме з Шутом, Шутильовим, тобто. Теж постійно зустрічалися у вільний час з Асланяном, який мав квартиру в центрі Львова. Вітя був моїм найкращим другом. Нема його уже. Рак, що тут зробиш… Гарно спілкувалися зі ще одним корінним москвичем Олександром Філяєвим, з Ванькою Герегом. А найхитріший – то Крощенко. Він і в Донецьку грав недовго, й тут, а вривав більше за всіх. Навіть тепер, на 50-річчя «Карпат» клуб преміював Толю, а решті гравців першого складу не дісталося нічого.
- Дебютний сезон для вас особисто й для «Карпат», які фінішували у другій групі класу А сьомими, виявився успішним. Мали нагоду повернутися до однієї з команд вищого дивізіону?
- Після Донбасу впродовж першого року життя у Львові почували себе трохи незвично. Тому коли сезон завершився, Люба каже: «Мабуть, повертаємося додому». Але щойно вийшли з поїзда на перон донецького вокзалу і вдихнули чаду, як дружина видала: «Ні, повертаємося назад».
Стосовно ж суто футбольної сторони справи, то розраховував, що перейшовши до Львова, потраплю на курорт. Через те, бажаючи поберегти коліна, дав собі трохи менші, ніж у «Шахтарі», навантаження. То була помилка, адже крім вище згадуваних у «Карпати» з Києва Саша Кольцов перейшов, дуже сильно тоді грав Філяєв. Розраховував відіграти на одній нозі й відразу зрозумів, що готовності мені не вистачає. Довелося себе в руки брати.
У нас в цій квартирі вся еліта союзної спортивної гімнастики сиділа. То коли чемпіонати СССР Львів приймав. Осіб 30, нині навіть важко уявити, як вони тут поміщалися. Ці веселяться, випивають, свої специфічні жарти про «бали-замахали» видають, сперечаються, хто кому не дорахував тисячної. А то ж не футбольні судді. Які, раз не махнувши прапорцем, тисячі доларів можуть заробити. Гімнастичним суддям копійки платять. Але то їхнє життя. А я те все слухаю й слідкую, щоб на столі усього вистачало. Сам не п’ю, бо боюся, що можу не потрапити до складу «Карпат». А ці показували, як треба «підйом-переворот» робити (сміється).
- По завершенні сезону-1963 у «Карпатах» змінився тренер. Чому?
- Для мене це теж було загадкою. Жуков пішов з ініціативи тодішнього голови Федерації футболу УССР. Найцікавіше, що ці двоє людей між собою ще й якимось родичами були. Гадаю, з Жуковим «Карпати» могли додавати й у 1964-му стрибнути вище сьомого місця. Втім, тренером став Сергій Коршунов, котрий любив собі піддати й команда потихеньку почала сповзати, фінішувавши десятою. Про що можна було говорити, коли тренер приходить на передматчеву установку, грубо кажучи, «мертвим»?
- Борисе Андрійовичу, кар’єру ви завершили у 28 років. Не рано?
- Меніски замучили. Я й з «Карпат» після двох сезонів пішов, бо бігати зовсім не міг. У Дрогобичі грав з перебинтованою ногою. Розкидав, а забивали інші. Було кому забивати. Спершу ще Сашко Філяєв грав, а пізніше Владека Данилюка і Левка Броварського я особисто знайшов. Нині стерті суглоби, два меніски вирізані. Взагалі, вісім операцій переніс. Ставлюся до цього просто. Треба вирізувати – нехай. Люди бояться, до Москви їздять, а я у Львові під скальпель ліг й не помилився. Хоча відмовляли, казали: «Не варто». Нікого не послухав. То вже було, коли очолював дубль «Карпат» і разом з Юрієм Суслою допомагав Юстові тренувати основну команду. Три тренери і адміністратор на колектив гравців з 31-ї особи. То нині тренерський штаб складається з п’яти людей, купа адміністраторів, психологів, масажистів. У нас такого не було. Я тоді ще в порядку був, постійно воротарям бив на тренуваннях.
- За вашої співпраці з Юстом «Карпати» у 1976 році в двох поспіль скорочених сезонах опинялися в кроці від медалей, фінішувавши четвертими. Тодішній оборонець команди Валерій Сиров у інтерв’ю UA-Футболу розповідав про те, як гравці самотужки намагалися домовитися з «Зенітом» про здачу матчу заключного туру осінньої частини сезону й що врешті проявили ґонор і вирішили перемагати самостійно…
- Юст мене запросив до себе в тренерський штаб у 1973-му. То були казкові три роки, які мали завершуватися здобуттям медалей у 1976-му. Власне, дублем ми тоді й стали бронзовими призерами. Усі матчі на «Сільмаші» проводили, дуже багато глядачів на нас ходило. Бронзу ми здобули, саме перемігши 1:0 в матчі заключного туру «Зеніт». Арбітр Колєно, котрому я пізніше повіддавав тоді всі свої вимпели, зарахував тоді м’яч, який, на думку тренера ленінградців Германа Зоніна, не пересік лінії воріт. Зонін, зайшовши до суддівської, накинувся на арбітра з емоційною тирадою. Колєно – здоровенний чолов’яга. Він прошив тренера «Зеніту» поглядом і просто запитав: «Що? Ви де сиділи?» «На трибуні». «А я був на лінії. Вийдіть звідси, або я вас винесу».
Стосовно ж основного складу, то питання медалей ми мали вирішувати ще в передостанньому турі в Москві, коли зустрічалися із зовсім ніяким на той час ЦСКА. Втім, гра трохи не пішла й врешті Федір Чорба лише відіграв м’яч Копєйкіна. 1:1. А потім ще й вилетіти не змогли через негоду. Не знаю, пили гравці основи чи не пили тоді в аеропорту. Їли точно. Але через три дні грати з «Зенітом», а ми поїздом додому повертаємося. Поїзд швидкий, всього 18 годин – і ми у Львові. Саджу всіх гравців на таксі (як зараз пам’ятаю – по чотири рублі за машину), а сам виїжджаю в кінці й помічаю, що забув портфель з документами гравців. Ледь з розуму не зійшов, поки назад до аеропорту повертався. Але на щастя, портфель залишився там, де я його залишив.
Та приїжджаємо до Львова. Й починаються ті розмови, про які вам Сиров розповідав. Я про всі ті перепетії знаю з других уст. Начебто гравці «Зеніту» хотіли отримати 5000 рублів, Левко Броварський хотів 2500 заплатити, але врешті Гєна Ліхачов переконав усіх, що «Карпати» виграють самі й нікому нічого платити не треба. Ліхач, до речі, зараз про це не любить згадувати. Врешті, програвали «Карпати» після першого тайму 0:2 й почалася робота з суддями. Відразу після перерви у ворота «Зеніту» призначили пенальті. Забий Чорба з позначки й гру можна було врятувати. Але Федя пенальті не реалізував. З того моменту команда виглядала деморалізованою. Коли гості забивали здалеку третій гол, то воротар Олександр Ракитський лише виставив руку і від неї м’яч залетів у ворота.
Ми програли 0:3, але й після цього ще мали шанс стати бронзовими призерами. Після нас у Тбілісі грали місцеве «Динамо» проти московського. Судив матч наш Мирослав Ступар. Якби тбілісці виграли в один м’яч, то бронзу вигравали б «Карпати». Слідкуємо, нервуємося. Останні секунди спливають, господарі 2:1 ведуть. І в цю мить Мачаїдзе забиває втретє. Зустрічали потім Ступара у Львові, розпитували. «Ви ж усе розумієте» - каже. У Тбілісі Мирослава, видно, опрацювали з усіх сторін, лише призерами стали б динамівці, а не «Карпати».
- Найприкріше, що навесні львів’яни теж програли тбілісцям бронзу, поступившись за різницею м’ячів…
- То вже Валерієві Лобановському треба було дякувати. У виграному киянами 1:0 матчі проти тбіліського «Динамо» він виставив незаявленого воротаря Олександра Прохорова. Вочевидь завезли нашому провідному тренерові грузини коньяку, аби той вчинив ситуацію, яка призвела до технічної поразки.
- Справедливо вважати Юста найкращим в історії «Карпат» тренером?
- Результати не дають думати по-іншому. Особисто я вдячний Юстові за те, що він мене відгороджував від різних організаційних, нефутбольних моментів. Я міг займатися виключно тренерською діяльністю, а спілкування з керівниками Юст брав на себе. Хоча й теж того не любив. Ернест Ервіновіч був тренером від Бога. Якби йому давали гроші, то результати могли бути помітно вищими.
Юст – чесний, порядний і дуже розумний, прекрасний тактик. Він намагався уникати різних підкилимних моментів. Цим радше начальник команди Карло Мікльош займався. А Юст просто не вмів домовлятися, працювати з суддями. Ернест Ервінович казав: «Хочу перемагати чесно». У 1978-му ми грали дуже сильно, здобули цілу серію яскравих перемог, зокрема розгромивши 6:2 у Ленінграді місцеве «Динамо». Втім, в останньому турі судді вбили нас у Мінську. Залишаємося у першій лізі, а Юст мене заспокоює: «Нічого, Борю, наступного року вийдемо».
У 1973-му Ернестові Ервіновічу спершу в помічники призначили історика за фахом Зенченка. Характерами вони не зійшлися. Недобрі спогади залишилися й від трьох місяців на посаді начальника команди Анатолія Крощенка. Ледь отримавши це призначення, Анатолій Миколайович сказав футболістам: «Нікому не дозволю отримувати надбавки». Річ у тім, що тоді футболісти отримували на заводах по 60-80 рублів поверх зарплати. Що в цьому поганого? Сам Крощенко як футболіст колись отримував доплати значно більші, ніж ті, хто грав за «Карпати» у 1973-му.
Не розумів я тоді Толю. Ми ж колись сім’ями дружили. А тут відправилися на селекцію до Миколаєва. Їдемо на кораблі. «Кроха, давай по 50 гравмів вип’ємо» - пропоную. «Ти що, я начальник команди, що я з тобою пити буду?» - чую у відповідь. «Кроха, якщо ти будеш себе так вести, то більше трьох місяців не пропрацюєш, - сказав, й наче у воду дивився. – Ти квартиру в Харкові продав, коли до Львова переїхав? Тут від доплат відмовлявся? Думаєш, хлопці про це не знають?»
- З «Карпат» ви пішли швидше, ніж команда у 1981-му на вісім років припинила своє існування. Чому?
- З команди мене Іштван Секеч у 1981-му прибрав. Нещирою він людиною виявився. Іштван у цій квартирі танцював зі своєю донькою, постійно до мене приходив, обіцяв, що будемо разом тренувати. А потім, мабуть, відчув, що з дублем я працюю непогано і користуюся серед гравців повагою, веду установку. Секечу це було не потрібно. Я змушений був піти, а виконувачем обов’язки тренера дублю зробили Броварського. Також селекціонером при Секечі став Богдан Грещак, у тренерський штаб увійшов Ярослав Дмитрасевеч. Підібрав Іштван Йожефович компанію чималеньку, аби лише мене не залишати.
Андрій Баль, Георгій Батич, Анатолій Саулевич, Ярослав Думанський, Юрій Суслопаров, Юрій Дубровний, Віктор Никитюк, Василь Щербей – усі ці хлопці заграли у «Карпатах», спершу виступаючи у мене за дубль. Але прибрав то й прибрав. Невдовзі я вже очолював чернівецьку «Буковину» й ми пересіклися в матчі одне проти одного на зборі в Сочі. Команда у нас в Чернівцях була непогана, зіграли 0:0. Після матчу Секеч підходить і каже: «Не ображайся на мене».
Навіщо мені ображатися? Секеч також довго втриматися на чолі «Карпат» не зміг. Ділили вони машину між Броварським і Юрчишиним і не поділили. Цим колектив розкололи. Певен, при мені такого не було б. Не чіпав би тої автівки, не обирав би, кому її дати, а продав би і поділив гроші між Левком і Степаном навпіл. Інцидент був би вичерпаний. То робочі моменти і таких траплялося чимало.
- Серед своїх вихованців ви не згадали Олега Родіна…
- Бо безпосередньо про місцевих гравців розповідав, а Родіна з Москви, забравши за рекомендацією брата Анатолія з ПТУ, привіз. Щоправда, Олег до мене погано ставиться. Йому невдало операцію на меніску зробили й у цьому Родін звинувачує мене. Мовляв, у Ташкенті грати поставив. Знаєте, як там було? В команді наче й 31 людина, однак чимало гравців похворіли, отримали травми. На гру дублерів Юст виділив 12-х футболістів. Та ще й попрохав Суслопарова в ході матчу зняти, бо він у зустрічі основних складів знадобиться. У підсумку, маючи право грати, на поле вийшов навіть я. Змушений був ставити також Родіна, котрий вже підбирався до основи. Поле ж у Ташкенті важке, горбате. На ньому Олег й травмував меніск. Мучиться з ним понині, безліч операцій переніс.
- Баль – то ваш найталановитіший вихованець?
- Андрюшечкою його все життя називав. То ж я його з Нового Роздолу взяв і тут виховав. Коли Баль не мав права за нас грати, то ставив його під іншим прізвищем. Нині запитують – під яким саме. Вбийте, але не пам’ятаю. Андрій у мене найкращим півоборонцем був. Та сам Баль казав: «Навіть не знаю, під якими прізвищами мене Андрійович ставив». Коли у Москві збирали команду на юніорський чемпіонат Європи 1976 року, то Андрія разом із Батичем, Суслопаровим і Саулевичем Сергієві Мосягіну мій брат Анатолій порекомендував.
Баль був золотою людиною. В лютому, під час Революції, коли в Києві стріляли, а дружина на змагання мала з Бороисполя вилітати, зателефонував Андрієві і попрохав влаштувати Любу на ніч, перед відльотом. Зранку Баль відзвонюється: «Борисе Андрійовичу, завдання виконане». Сміявся, задоволений був. Поселив Андрій дружину в Конча-Заспі, на динамівській базі. «Любове Володимирівно, я зараз наче на світ заново народився, - казав тоді Баль. – Робота не нервова, усе добре».
Зустрічався з Андрюхою незадовго до смерті. Все ж гаразд було. Дивуюся, чому він не перевірився. Спілкувався з Анатолієм Карташем, який колись у нас в «Карпатах» працював, а нині в Міністерстві охорони здоров’я трудиться. Каже, що у Баля рубець на серці був. Проведи він своєчасно діагностику, цієї біди не сталося б.
- Між тим, до тренерського штабу «Карпат» ви повернулися після їхнього відродження – у 1989-му. Втім, більше року протриматися в команді вам не дали…
- Для початку зазначу, що відродив команду не мєнт Іван Сало з його «Я, мама і тато – всі вболіваємо за «Карпати». Громадськість, зокрема журналіст Василь Михайлов, свою роль у цьому процесі відіграла, але Сало нічого спільного з ними не має. Усі витрати на організаційні поїздки взяв на себе «Водоканалтрест», у якому тоді працював Ігор Кульчицький. Та коли у Києві «Карпатам» у відновленні майстрівського статусу відмовили, своє вагоме слово сказав мій брат Анатолій, який мав добрі стосунки з тодішнім головою Федерації футболу СССР В’ячеславом Колосковим.
Поїхали ми до Москви разом із керівником спорткомітету Львівської області Володимиром Терещенком, чия роль у відродженні команди визначальна. Найперше тому, що Володимир Іванович мав виходи на голову Держкомітету СССР з фізичної культури і спорту Марата Грамова. Взяли з собою кілька коробок цукерків. Грамов брати подарунка не хотів, каже: «То ж хабар». Але вже як було. Підписав Колосков дозвіл й «Карпати» повернулися.
Тренувати команду довірили мені, допомагали Куля й Ростислав Поточняк. Президентом клубу призначили колишнього журналіста Юліана Кордіяка, віце-президентом – Дячука-Ставицького, котрий саме господарськими питаннями займатися й уміє. То ж не тренер. Понабирався трохи у мене, в Маркевича, і кричить тепер, що він заслужений. Та менше з тим. Сказав тоді Юрію, щоб здавав ту хату, яку допоміг йому отримати в Івано-Франківську й отримував у Львові однокімнатну квартиру. Також при керівництві був Мікльош.
На першому матчі зібралося 30 тисяч глядачів. Зібрали непогану команду, яка за підсумками сезону-1989 посіла у п’ятій зоні другої ліги третє місце. То за умови, що перший секретар обкому Віктор Волков перед сезоном сказав, що в разі, якщо ми займемо місце не нижче четвертого, усі обіцянки з видачі квартир й інших матеріальних благ виконає. Слова чиновник дотримав. Кістяком того колективу були досвідчені Саулевич, Рафальчук, Батич, Гамалій, Деркач, Кулішевич, Бандура. Стьопа Юрчишин у нас грав останнього оборонця. З інтернату взяли перспективних Шарана, Забранського і Чижевського. А з Олега Гули ми якого гравця зробили! Казав йому перед матчем: «П’ять раз пройди і подачу виконуй». Так і робив. Й забивали після цих навісів часто. А Вітя Рафальчук як у центрі крутив! Василь Леськів теж красенем був.
Вище третього місця піднятися, мабуть, були ще не готовими, але в кінці сезону нас вирішують прибрати. Начебто Мікльош за щось на Кульчицького образився. Старі порахунки у них ще з давніх часів були. То коли хлопці страйкували, бо Мікльош їм у часи виступів «Карпат» у першій лізі наприкінці 60-х грошей не платив. Царство Небесне Карлові Владиславовичу й Кордіяку, але, вважаю, що їхня діяльність у 1989-му пригальмувала розвиток клубу дуже суттєво.
Що з нами тоді витворяло ОБХСС… За все життя не мав жодного виклику в міліцію, а тут на шостому десятку дожився. Зігравши матч ветеранів у Жовкві, виплатили хлопцям по 50 рублів надбавки. В сумі виходило 1000 рублів. Прізвища тих, кому видавали премії, написав особисто я. Тоді ж готівкою гроші видавати заборонялося. Зі 160-ти рублів преміальних за матчі другої ліги футболісти по 20-30 рублів відраховували на адміністративні витрати, скажімо, щоб пригостити суддів. Ми ж ці нюанси з тренерською радою з шести-семи провідних гравців, в яку зокрема входили воротар Квасников, Рафальчук, Гула, погодили. Але ОБХСС причепилася й до цього. «Так, - кажу, - суддів пригощали. Собі грошей не брав».
Дійшло до того, що проти нас налаштували молодих гравців. Нині, приміром, Забранський чи Чижевський ховають від мене очі. Руслан ліпше б згадав, скільки він у програному 0:1 домашньому матчі проти камишинського «Текстильника» моментів запоров. Замість цього на Кульчицького кляузи писали, котрий як начальник команди вибивав чоботи й вочевидь кілька пар комусь відніс. За пару взуття, за кілька кредок чи духів на людину кримінал заводили. То ж дожитися ще треба. Ось Микола Сич виявився порядним хлопцем.
Врешті, після всіх цих скандалів не мав іншого виходу як піти. Точніше, прибирали лише Кулю, але я вирішив іти за компанію. «Ти російський мужик, не будь дурнем» - відмовляли мене. «Помиляєтеся, я російський мужик, але не дурень. Ми з Кульчицьким віддали цій команді життя, тому ідемо теж разом». Щоправда, трохи згодом Кулю в команду таки вернули.
- Ви ж після того на серйозному рівні тренером вже не працювали…
- Поїхав до Борщова на Тернопілля і жив там, як Лєнін. Ні, коханок у мене там не було. Я про те, що виділили мені будиночок поблизу санаторію, створив там атомну команду, обігрували на першість області всіх підряд. І так впродовж двох років.
Своїми тренерськими здобутками ніколи не хизуюся, але щось мені вдавалося. І команди постійно комплектував з місцевих хлопців. Скажімо, з червоноградським «Шахтарем» у класі Б посіли третє місце. Усі футболісти – з Львівщини. Хоча, звичайно, тренерську кар’єру вважаю реалізованою не до кінця. Від того трохи образливо. Міг досягнути більшого, однак коли у футбол повлазили бізнесмени, у їхні ігри вирішив не грати.
Повторюся, що справжнє задоволення від роботи отримував, коли працював помічником у Юста. Мені було без різниці, хто головний. А ось Поточняк, помагаючи мені у 1989-му, постійно відвертав обличчя. А ще й Дячук-Ставицький балаган підняв, що йому досі квартири не дали. Мовляв, Юрчишину (у якого дружина і двоє дітей) дають чотирикімнатну, а йому однокімнатної не можуть вирішити. То вони вчотирьох разом з Кордіяком і адміністратором Анатолієм Тищенком змовлялися з хлопцями, аби ті не грали. Забранський не забивав голів, нас плавили стовідсотково. Кульчицький метушився, нервував. «Не хвилюйся, - кажу, - у нас Стьопа заднього грає, той не підведе». А Юрчишин теж приходить: «Дячук хоче мою квартиру забрати». І в таких умовах ми примудрилися третє місце посісти.
Мені тепер іноді дорікають: то ж ви виховали Дячука-Ставицького. По-перше, виховали Юрія батьки, а я його за собою довго возив. Може, вартувало його іноді прихлопнути. Але розвинувся й молодець. Спершу скористався моєю довірою, потім з Маркевичем поїздив. До слова, квартиру Дячук-Ставицький тоді таки отримав. Зрештою, хіба нині щось змінилося? Нинішній власник «Карпат» Петро Димінський – то ж золота людина. А такі як Дячук, Гордієнко й іже з ними прилаштувалися і висмоктують з того клубу все, що можна. Петро Петрович чомусь думає, що то незамінні кадри.
Ось Габор Вайда (колишній воротар «Карпат», нині працівник клубу - авт.) – то красень. Пахає день і ніч. І не ображається, що платять небагато. Габор живе неподалік, ривки тут робить, стометрівку бігає. «Вайдо, ти божевільний, навіщо воно тобі в 60 з гаком років? - питаю. – Хочеш впасти, щоби я тебе волік? (сміється). Побігай собі легенько. Пропотій і того досить». «Я винця трохи випив» - виправдовується. «Навіщо тобі те вино? Ліпше чарку горілки випий. Не так шкідливо». «Ні, я горілки не п’ю».
- Останнім у вашій тренерській біографії був клуб другої молдовської ліги «Веніта» з Липканів. Екзотика…
- Приїхав до мене у 1998-му представник цього клубу з іменем Богдан. Каже: «Хочемо створити команду. На область граємо, але хочемо вийти на серйозніший рівень. Власник – ґаґауз, прекрасна людина, утримує ресторан, невеличкий дерев’яний готель, побудований ще в сталінські часи. Проживання безкоштовне і по 100 доларів за гру кожному. Плюс я ще набирав вина й 100 доларів після перепродажу перетворювалося в 200. Роботи не було, то чому б не спробувати?
Вийшло непогано. Команду створили бойовиту, перемагали ми усіх. П’ять футболістів перетягнув з «Ністру» з Атак. Також відповідав за харчування, сам годував хлопців. Власник забезпечував прекрасним кур’ячим м’ясом. Після матчу завжди виставляв футболістам шампанське. Пили його, наче газовану воду. Сходу виграли другу лігу і вийшли в першу. Там теж вигравали й навіть до півфіналу Кубка Молдови вийшли. Грали проти «Зорі» з Бельців. Цей матч хлопці, певен, здали.
Веселі часи були. Досі згадую наш матч, який відбувався у день 50-річчя власника, проти команди з колгоспу-мільйонера, яка знаходилася в трійці, а ми йшли шостими. Вдягнені, взуті суперники на найвищому рівні, їздять на сучасному автобусі. Щоб той автобус проїхав, хлопці навіть дерева мусили стригти, бо гілля було нахилене надто низько. І асфальт, щоб до будки, яка слугувала за роздягальню, добратися, проклали. Суперники виходять, а я хвилююся, як би шефа не розчарувати. Він же в ЗАГСі, де працювала дружина, готував стіл на дві команди. По стадіону розносили шампанське – свято.
Перед матчем дощик невеликий пройшов. Якраз такий, який ми у Львові полюбляємо. Воротар у мене буковинський (називав його Бобом), сильний нападник Торба, Каримов – центральний оборонець, Фігун – лівий захисник, відриває ноги, Сас із Франківська. Налаштовую хлопців, що треба бодай внічию зіграти. Але починаємо. З суддями спеціальної роботи не вели. Звісно, ті знали, що у шефа День народження, що буде банкет. Але великих грошей вкладено не було. Радше продуктами розраховувалися – вином, спиртом чи яблуками. В дебюті гри штрафнячок – Карим кладе у «дев’ять»! Минає кілька хвилин – Торба замикає передачу з флангу. 20-та хвилина – 4:0! Львів’яни увійшли в смак, роблять видовищні підкати, стеляться і шансів суперникові не дають. Карим, граючи ліберо, вміло розкидає м’ячі. 11:0 в підсумку перемогли. Суперники шоковані, на банкет не залишаються, бідкаються, що голові колгоспу говорити, як виправдовуватися.
Також згадую, як ми поверталися о третій ночі на поїзді з розбитими вікнами до Чернівців. Холодно, несемо ті пляшки з вином… А завершилася молдовська історія банально. Власник клубу не переміг на виборах й вже не отримував державної підтримки.
Нещодавно, святкуючи 75-річчя, їздив у Чернівці. Як-не-як, з «Буковиною» працював вже тричі. Мої колишні вихованці Валера Королянчук, який у Чернівцях керує стадіоном, бізнесмен Міша Лахнюк і тодішній тренер «Буковини» Юра Гій запросили ветеранську команду «Карпат», щоби відзначити товариським матчем мій ювілей. Потім був святковий банкет.
Та усі роз’їжджаються, а я залишаюся на ніч. А вранці наступного дня сідаю на автобус – за дві години буду в Липканах. Хотів зустрітися зі старими знайомими, випити з ними по чарці за 75-річчя. Взяв із собою ікри. За тих два роки встиг поріднитися з сім’єю Богдана. Стрижемо ліс – віддаю усі дрова, щоб їм було чим палити в печі. Мати Боді, повна жінка – доброї душі молдованка. Їхав, щоб їх побачити, згадати ті часи. Приїжджаю, заходжу в ресторан – там порожньо. Наче й обідня пора, а людей немає. І музикантів, які нас завжди піснею «Душа болит, а сердце плачет» після перемог зустрічали на вечерю, не видно. Пішов на стадіон. Ліг у травичку – сонечко світить, пташки співають. Розморило мене, заснув. А просинаюся – п’ята вечора. Та ще й помітив, що телефон кудись з кишені випав. Заходжу в ресторан і помічаю кількох знайомих людей – кухарів, музиканта. «Дівчата, де Бодя?» - запитую. «Поховали Бодю» - мене ці слова наче током вдарили. «Де мама, донька?» - питаю. «Донька в Москві, а маму поховали, за Богданом пішла». Залишився на ніч, пом’янули з тими людьми, кого знав, Бодю...
Взагалі, у мене про всі місця роботи залишилися теплі спогади. Хіба що в Івано-Франківську пробув недовго. Прийшов туди разом з Дячуком-Ставицьким. Коли зрозумів, що той не хоче, аби я залишався, то розвернувся і поїхав. А Дячук через якийсь час примчав: «Андрійовичу, мене знімають! Кажуть, мовляв, ти не Рассихін». «А що ти Рассихін?» - сміюся. Юрій підговорив хлопців і думав, що буде керувати самостійно. Але не тут то було.
Я сам поїхав. Команда наче й непогана – два Юрченки, син Ступара Володимир – але п’ють безбожно. 0:0 та 0:0 – найменшого задоволення не отримую. І змінити нічого не можу, фінансових важелів немає. Прийшов і сказав, що працювати не буду. А Дячук тим часом розповідав хлопцям: «Нехай Рассихін іде. Я вам зроблю доплату». То ж Мосора і Сакалов, футболісти, яких я туди привіз, розповідали. Потім, коли секретар обкому повернувся з відпустки і дізнався, що Рассихіна немає, вирішив повернути мене назад. Але я не погодився. Може, дарма, бо прибрав би тоді Дячука-Ставицького і покінчив би з його футбольним існуванням раз і назавжди.
Надодачу до цієї епопеї в «Прикарпатті» - Дячук мене ще й зі Ступаром-старшим розсварив. Коли починав роботу, Мирослав прийняв мене з дружиною в себе. Володя ще ж тоді у «Прикарпатті» не грав, а служив у Львові. Витягли його з армії, почав ставити у складі. Але мова не про те. В один момент Дячук-Ставицький вирішив очолити Івано-Франківську федерацію футболу. Замість Ступара. Я ж не второпав відразу, що й до чого, почав виступати, агітувати за Юрія. Ступар образився і я його розумію. Нещодавно дізнався, що й там до чого було, то соромно стало. То хочу бодай зараз, користуючись нагодою, вибачитися перед Мирославом. Я ж тоді не знав, що за бучу влаштував Дячук.
- Борисе Андрійовичу, бачу, що натхнення у вас стільки, що навіть з вихованцями у школі можете поділитися…
- Каже ж, що слідкую за собою. І радий, що й усі чотири сестри живі-здорові, й у двох братів у Москві все гаразд. Донька разом з внуком переїхала до Угорщини. На заробітки, бо тут, закінчивши вуз за спеціальністю «книгознавство» з червоним дипломом і володіючи чотирма мовами (російською, українською, польською та угорською), влаштуватися не могла. Так і залишилася Лєна там жити.
Синові Андрієві – 42. З того світу його витягнув 12 років тому. Андрія хулігани по голові чимось вдарили. Важкий забій головного мозку мав. Коли знайшов сина без свідомості, то сім днів і ночей з ним сидів, з того світу повернув. Вигнав з палати усіх і робив Андрієві примочки щоп’ять хвилин, зокрема й вночі. То я з часів футбольної кар’єри засвоїв, що у таких випадках постійно охолоджувати хворе місце потрібно. А ще розтирав голову. Важко було (Борис Андрійович розчулився й аби заспокоїтися, кілька хвилин помовчав – авт.).
Андрій збирається на заробітки їхати. То будемо ми тепер з Любою та Баксом утрьох. Дружина ж віднедавна залишила посаду директора гімнастичної школи. 23 роки директором – це ж жах. Я вже говорив: «Любо, відпочинь трохи». Йти вартувало. Інша річ, що не так. Вважаю, що банально прибирати дружину не мали. Ми ж були з вами у залі СКА, бачили, який там порядок навколо. Дружина давала нагоду й туди хлопчики семи вікових груп школи «Карпат» приходили. Своїх вихованців теж туди приводжу, на батуті разом стрибаємо, переверти робимо. Я ж колись навіть у дорослих «Карпатах» акробатику вів. Серед моїх вихованців – син Андрія Покладка. Хлопчикові п’ять років, а він уже з підйому у мене б’є, що будь здоровий.
По три-чотири рази на тиждень діточок треную, втомлююся. Хотілося б щось почитати, та ні часу, ні сил не залишається. Дружина читає книги і газети, знає сучасний футбол ліпше, ніж я. «Чув, що в тій-то команді?» - питає. А я нічого не встигаю. Працюватиму доти, доки ноги до колін не зітруться. Нелегко, звісно. Ноги болять, але бинтую, розтягуюся, підліковуюся. Якщо два-три рази на тиждень не піду й не позаймаюся, то відчуваю себе хворим. Алкоголем ніколи не зловживав, але помірковано випити завжди можу. Дячук-Ставицький питає: «Борисе Андрійовичу, ви по 50 грамів п’єте?» «П’ю, але з відразою» - відповідаю. А потім додаю: «Дячкін, 50 грамів – то щоб зуби помочити. Друга – за друга. Третя – за кохання. Четверта – за мужика. П’ята – за усіх близьких і знайомих. Набереться грамів 150».
Розумієте, для мене алкоголь ніколи не був принадою. Поки здоров’я дозволяє, то й п’ю. Але якщо завтра лікарі скажуть, що це може пошкодити – кину без найменшого жалю. Гробити власний організм не збираюся. Усі лікарі, у яких перевіряюся – футбольні фанати. Грошей з мене ніхто не бере. Піду в лазню, вип’ю 50 грамів і почую, що серце частіше забилося –телефоную кардіологу. Той відразу порадить ліки.