Результат відвідуваності 16 туру неприємно вразив. Лише в одному матчі кількість глядачів на стадіоні перетнула межу в 10 тисяч. На Галицько-Волинське дербі у Львові прийшло та приїхало подивитись 12 400 глядачів. Якби хтось один (навіть я, наприклад) не прийшов-було б вже не кругле число. Тому, кожен глядач важливий.
Це звичайно жарти-на всіх стадіонах заокруглюють кількість відвідувачів. А на деяких навіть дописують. Іноді сотнями і тисячами. Але кількість реально присутніх вболівальників від цього не збільшується. Чому ж так мало людей на трибунах?
А тому, що в українського вболівальника завжди знайдеться тисяча і одна причина, щоб не піти на стадіон. Причини бувають різні: від об’єктивних до безглуздих та висмоктаних із пальця. З тих, які можна вважати об’єктивними-це невдало обраний час матчу. Працюючий вболівальник фізично не зможе прийти на гру посеред робочого дня. Якщо поставити матч надто пізно, в ряду людей виникає проблема з тим, щоб дістатись після гри додому.
У природи немає поганої погоди, а ось в українського вболівальника є. То холодно, то спекотно, то дощ може піти, то вітер дме не в той бік. А ще ж, у 90% випадків пересічний вболівальник вважає, що його команда грає погано, тому і йти немає сенсу. Все одно програють. Ось і збирається по 3 тисячі в Ужгороді та Запоріжжі. А ще ж український вболівальник ходить дивитись не на власну команду, а на суперника. Приїзжає Шахтар чи Динамо? Аншлаг, каси беруть штурмом, квитки розходяться за декілька годин, в день гри перекупники продають їх по ціні в декілька разів вищій номінальної. А потім знову напівпорожні (у кращому випадку) трибуни.
Звичайно, варто відмітити, що ці самі трибуни не завжди в тому стані, щоб їх відвідувати. Здавалося б, нічого страшного, але українському вболівальнику потрібні винятково комфортні стадіони, такі як “Донбас Арена”, “Олімпійський” чи “Чорноморець”. У погоні за комфортом вболівальник найчастіше і опиняється в кріслі біля телевізора чи у спортбарі.
Ціни на квитки для українських вболівальників теж чомусь непідйомні. Часто звинувачення у підвищених цінах доходять до абсурду. Після виходу, наприклад, Волині до УПЛ, ціни на місця у центральних секторах зросли із 15 до 40-50 гривень. Але кількість глядачів тільки виросла (пересічному вболівальнику тільки прем’єр-лігу подавай, перша ліга його не влаштовує). Після зміни керівництва клубу ціну на квитки зменшили вдвічі. Розрахунок був простий: ціни вдвічі зменшаться, зате відвідуваність вдвічі збільшиться, виручка залишиться сталою. І ось парадокс: кількість вболівальників на трибунах не збільшилась. Тому, у новому сезоні довелось підняти ціни на квитки на 5 гривень. Не назад у 2 рази, а всього то на 5 гривень. Проте який шквал протесту це викликало у вболівальників! Сайт клубу штурмували розгнівані “любителі футболу”, які жалілись на “суттєве підвищення цін”, через яке вони більше не спроможні ходити на матч.
Ось такі специфічні українські вболівальники. Вони не шукають можливості піти на стадіон, а знаходять мільйон причин, щоб не піти. Іноді справа доходить до абсурду. Ось, наприклад, така позиція:
“а навіщо ходити на стадіон до прикладу з молодшим братом?шоб в нього фаєр полетів?чи шоб після матчу він питав Саша а шо таке підарас?(вигуки про суддю всі знають) краще вдома подивитись,спокійніше і за малого і за себе…”
На перший погляд може здатись, що усе правильно, і на стадіон краще не ходити, а то можна додому у труні повернутись (прямо, як заповідав “класик” Соул Кембелл). Але давайте розберемось. Почнемо із фаєрів.
1. Ультрас приходять на матчі не для того, щоб закидати вболівальників фаєрами. Та і самі фаєри вони приносять абсолютно не для того, щоб їх у когось кидати.
2. Фаєри не використовуються на кожному матчі (наприклад, в рамках акції “Свободу Павличенкам”, було оголошено тур без піротехніки). І тим більше, не кожного матчу ці фаєри кидають у вболівальників. Взагалі, шанс, що у Вас влучить фаєр можна прирівняти до шансу вибуху телевізора вдома під час перегляду матчу. Так що ще невідомо, де безпечніше знаходитись. Шанс потрапити в автокатастрофу куди більше, ніж отримати фаєром у голову, але ж Ви не відмовляєтесь їздити в транспорті?
3. Якщо Вас таки долає параноїдальний страх і постійно сняться фаєри, що летять в голову, то все одно вихід є. Врешті решт, стадіони більші, ніж кімната у гуртожитку. При бажанні можна знайти місце подалі від фан-секторів, куди жодні фаєри не долетять.
Тепер стосовно ненормативної лексики. Доведеться засмутити: як не намагайся, а в сучасному суспільстві вберегти дитину від того, щоб вона почула лайливе слово просто нереально. Ось, наприклад, сьогодні. Вийшов з дому, пройшов декілька метрів, поруч іде двоє чоловіків. Один із них щось емоційно розповідає другому, для зв’язки слів використовуючи всім відоме слово із 5 літер. Якщо ж зранку пройтись у напрямку школи, то можна зустріти групки школярів-першокласників, з вуст яких лунає така добірна лайка, що вуха в’януть. Сумніваюсь, що вони це все почули на стадіоні. Рано чи пізно доведеться пояснювати дитині, що певні слова вживати негарно. Врешті решт, часто вболівальники скандують характеристику арбітра настільки голосно, що це явно чути і по телевізору, тому перегляд матчу вдома не врятує.
Отже, шановні любителі (та й професіонали) футболу, не будьте Шахерезадою, та не придумуйте тисячу та одну причину. Тільки на стадіоні можна повністю зануритись у футбольну атмосферу. На стадіоні не треба вимикати звук, адже там немає всіма улюблених коментаторів. На стадіоні Вам ніхто не скаже “навіщо тобі той футбол, я хочу подивитись 573 серію улюбленого серіалу”. Врешті решт, по телевізору можуть показати саме цю 573 серію абсолютно нецікавого Вам серіалу замість футболу. А на стадіоні не буває випадків, щоб замість футболу відбувалась театральна вистава (хіба що іноді гравці симулюють). Ще безліч переваг Ви відкриєте для себе самі, якщо таки підете на стадіон. І з кожним туром будуть встановлюватись вже не антирекорди, а рекорди відвідуваності.