Вірна прикмета є у львівських ватерполістів: сивина у бороду – ветеран на воду. Гра триває в п’ятдесят і навіть у шістдесят років! Що тут скажеш: колишніх гравців не буває! Наші ветерани здобувають медалі на чемпіонатах світу та Європи, переконливо доводячи «є ще порох у порохівницях». Ось вже сімнадцять років налічує Клуб ветеранів львівського водного поло «Динамо Мастерс». Одним з основоположників ветеранського руху на Львівщині є мій сьогоднішній співрозмовник Ярослав Стабрин – воротар «Динамо Мастерс» у грі, підприємець у житті та художник за покликанням душі.
- 1998 року вперше у Львові за часи незалежної України відбувся чемпіонат міста серед ветеранів водного поло, - згадує п.Ярослав. - Чемпіонат Львова проводили у басейні теперішнього Аквапарку. Охочих згадати славне ватерпольне минуле виявилось стільки, що з них сім команд сформували. А оскільки ми - хлопці з почуттям гумору, то відповідно їх і назвали: «Веселі акули», «Дельфіни», «Веселий Роджер» тощо. Та у тому чемпіонаті хіба назва команд була жартівливою, сама ж боротьба у воді зав’язалася запекла. Для кожного з нас було трепетним і радісним знову відчути воду, м’яч, змагання - аж у душі щемило. Після того вирішили збиратися хоч би раз на тиждень і тренуватися. Спершу назвалися ветеранською асоціацією водних видів спорту, потім перейменувалися на Клуб ветеранів львівського водного поло «Динамо Мастерс».
- А оскільки апетит приходить під час їди, стали не просто тренуватися, а й виступати на міжнародних змаганнях, так?
- Наших трьох львів’ян - Павла Прокопчука, Миколу Смірнова та Володимира Михасіва – запросили виступити у складі команди ветеранів з м.Ужгорода на міжнародному турнірі у Марокко. Повернувшись зі змагань, вони запропонували створити ветеранський клуб м.Львова, команда якого б могла виступати на міжнародній арені як самостійна одиниця.
- Скільки медалей виборола команда «Динамо Мастерс» на чемпіонатах Європи та світу?
- У 2000 р. наша львівська команда вперше змагалася на клубному чемпіонаті світу у Мюнхені. Виступили не надто вдало – посіли 7-е місце. Щоправда, у Німеччині грало близько тридцяти команд, та ми результатом все ж не залишились задоволені.
Вже у 2001р. стали срібними призерами чемпіонату Європи, який проводився у Хорватії. Там близько сімнадцяти команд боролися.
Потім був чемпіонат Європи-2005 у Словенії, де здобули бронзові нагороди. У 2007 році закріпили цей успіх, знову виборовши «бронзу» на чемпіонаті Європи у Стамбулі. Я тоді не грав, бо змагалися ветерани 1957 р.н., я ж - на рік молодший. Правила дозволяють старшим гравцям грати за молодших, а молодшим за старших – ні.
У 2011 році в Гамбурзі на чемпіонаті Європи посіли 4 місце у віковій категорії 50+.
У змаганнях ветеранів 45+ стали другими на чемпіонаті Європи-2013 у Будапешті (Угорщина) і шостими на чемпіонаті світу-2012 у Річчоне (Італія).
Та оскільки на всі змагання їздимо власним коштом, деякі чемпіонати Європи та світу вимушені були пропускати. Як ось, наприклад, чемпіонат світу-2006 в Австралії. Не всі гравці могли дозволити собі квитки до Австралії. Не полетіли і на чемпіонат Європи-2009 у Швецію, яка дуже дорога країна. Через фінансову сторону не завжди назбируємо необхідний ватерпольний кворум – воротаря, шість польових гравців та хоч би двох на заміну. У нас є статутний фонд, з якого інколи можемо проспонсорувати котрогось гравця. Та цього все одно недостатньо.
Крім чемпіонатів Європи та світу вже традиційно щороку граємо у трьох міжнародних турнірах – у Хорватії, у П’єштані та Братіславі (Словаччина).
Хорватія 2010
- У «Динамо Мастерс» вагомі успіхи на міжнародній ватерпольній арені. Та чи можна ветеранські чемпіонати Європи та світу прирівняти до «класичних», тобто тих, у яких грають збірні команди країн?
- Ще б пак! На тому ж чемпіонаті Європи-2001 у Хорватії у фіналі чемпіонство ми програли угорцям, серед яких було п’ять олімпійських чемпіонів та сім чемпіонів світу. Та не треба так далеко йти – до Угорщини. Подивіться у нас! Павло Прокопчук – майстер спорту міжнародного класу, володар Кубка світу 1983 року, бронзовий призер чемпіонату світу 1986, двічі чемпіон Європи. Це ще той захисник – недарма його називали ватерпольний «Вовкодав». А Микола Смірнов! Правда, він вже декілька років не грає. Заслужений майстер спорту, бронзовий призер Олімпійських ігор 1988 року в Сеулі, володар Кубка світу. Як думаєте, з такими то ватерполістами можуть ветеранські міжнародні чемпіонати поступатися класичним? Ні!
Павло Прокопчук та Микола Смірнов
- Оскільки вже перейшли на особистості, познайомте нас будь ласка з усіма гравцями «Динамо Мастерс»…
- З усіма?! Це буде непросто. Одні грають постійно, інші приходять-пограють-йдуть, їх заміняє ще хтось.
- Добре, давайте тоді інакше… Розкажіть про завжди вірних, тобто кістяк команди…
- Найстарший і найдосвідченіший у нас Володимир Калінін, йому 64 роки. Володимиру Тивонюку – 63 роки. Сергію Колмакову – 58. Мені та Ігору Зінкевичу - 57, Павлові Прокопчуку – 54. З молодшої когорти - Олексій Єгоров (50 років) і Вадим Скуратов (47р.). Це ті, які свого часу грали у вищій лізі. Та не всі наші ветерани обов’язково були у команді майстрів. Дехто закінчив грати у юніорському віці, а повернувся через багато років вже як ветеран. Як от, наприклад, Юрій Саталкін (58 років). Він у 1975 році у складі дублю «Динамо» став чемпіоном Радянського Союзу серед юніорських команд вищої ліги. Тоді якраз грали Євген Наумчик, Борис Затуловський. А ми, молодші гравці, - Андрій Старусєв, Ігор Зінкевич і я у той час якраз підтягувалися до команди майстрів. Ця перемога була знаменною для «Динамо», адже після того лише двічі вже доросла команда «Динамо» здобувала медалі чемпіонатів СРСР – у1989 році та за тренерства Ігора Зінкевича – у 1991 році.
Одним з засновників і активних учасників нашого ветеранського руху є також Орест Мацейко (52 роки). Практично не пропускають жодних змагань Ігор Чернишов (58 років) і Володимир Масюк (56 років). Є і молодші - Андрій Моцель, брати Булатови - Олександр та Костянтин, Маркіян Польовий, Євген Скиба та інші. Часом до наших тренувань підключаються і «ветерани», яким ще нема 30-ти.
Хорватія 2008
- А можемо підрахувати, скільки у нас зараз граючих ветеранів?
- Не скажу точно. Буває таке, що у басейн «Динамо» на Вітовського, де ми тренуємося, і по 25-28 ветеранів приходять, а інколи ледве дві команди набираємо для тренувальної гри, тобто 12-14 людей. Є такі, які ходять стабільно, є, які не стабільно. Сам пропустив зараз багато - давня травма плеча про себе нагадала.
- Чи траплялося таке, що крім львів’ян, до команди «Динамо Мастерс» запрошувались ветерани інших міст для участі у різних міжнародних змаганнях ?
-Так. Наступного року у Рієці (Хорватія) відбудеться чемпіонат Європи серед ветеранів старше 55 років, куди запрошуємо тренера харківського «Слобожанця» Сергія Колтачихіна.
Ще й наших «іноземців» спробуємо залучити, які вже багато років проживають за кордоном. Сергія Никифорова – майстра спорту міжнародного класу, гравця збірної СРСР та команди «Динамо» Москва, володаря Кубка світу та Суперкубка Європи. Андрія Старусєва – чемпіона Європи-1978 у складі молодіжної збірної СРСР. Бориса Затуловського, який вже одного разу грав за нашу ветеранську команду, хочемо і зараз підтягнути його до нас. Заодно зустрінемося і відпочинемо старою гвардією. Якщо ж у них не вийде, то навіть з самих львів’ян команда набереться. Вже так прикинули, що реально зможуть поїхати Сергій Колмаков, Павло Прокопчук, Ігор Зінкевич, Володимир Тивонюк, Володимир Калинін, Юрій Саталкін, Володимир Масюк, Ігор Чернишов та я. Але без замін грати важко.
Гамбург 2011
- Як ви вже обмовилися, багато ваших не тут – не в Україні… Розкажіть по яким світам порозкидало вашу стару ватерпольну гвардію?
- Борис Затуловський в Америці, Сергій Никифоров – в Амстердамі, Андрій Старусєв у Словаччині, Віктор Берендюга у Польщі. Часто, якщо їдемо змагатися у якусь з цих країн, дзвонимо їм і зустрічаємось. Багато наших повиїжджали. Та навіть якщо взяти та й зібрати тих ветеранів, які залишились жити у Львові, з них спокійно знову би сім команд сколотили, як у тому першому чемпіонаті міста у 1998р. Просто не всі, на жаль, хочуть.
- Цьогоріч вперше проводився чемпіонат України серед ветеранів. Чому команда «Динамо Мастерс» не брала участі?
- Там змагалися молодші «старигани» (сміється) - 35-40 років. У Львові ж основні граючі ветерани значно старшого віку, все лягло на плечі «дідів». Я вже казав, що нашому найстаршому ветерану - 64 роки, більшості – під шістдесят.
- Те, що граєте у такому віці викликає захоплення і повагу. Та у шістдесят хіба не протипоказані інтенсивні фізичні навантаження? Адже водне поло – один з найбільш функціонально важких видів спорту…
- Все, що нас не вбиває – робить нас сильнішими (сміється). Дійсно, водне поло – це великі навантаження, які потребують значних затрат сил. А роки то вже не ті. Зараз ігрове поле для ветеранів скоротили на 5 метрів – було 30, стало 25 метрів. Та все одно наганятися на тих 25-ти метрах треба будь здоров. Крім того, часто змагаємось з набагато молодшими ветеранами. А відіграти у рамках турніру 5-6 днів – не так то просто. Ще й гра за останні роки стала динамічнішою та навіть агресивнішою. Буває дуже важко. А ми ж не щодня готуємося, як, наприклад, команда майстрів. У всіх робота, бізнес. Тренуємося раз в тиждень, двічі на тиждень маємо плавальну підготовку. Але перед змаганнями, все ж намагаємось тренуватися частіше.
Зважаючи на наш вік, є у команді такий жарт… Після закінчення змагань улюблене привітання голови нашого ветеранського клубу Сергія Колмакова: «Я вас вітаю. Ви всі лишилися живі-здорові. Вийшли з басейну самі» (сміється).
- п.Ярославе, окрім любові до водного поло, що спонукає усіх вас і далі виходити на воду?
- Активний спосіб життя подовжує життя. Той самий ефект дає і спілкування з людьми. А водне поло - це тренування, виїзди на змагання, завдяки цьому багато спілкуємося, бачимось, частіше посміхаємося. Наприкінці року традиційно підводимо підсумки – нагороджуємо кращих, багато згадуємо, сміємося. Це все життя – цікаве життя… З впевненістю можу сказати, що ветеранський рух щоразу набирає більших обертів. Хочеться і молоді порадити брати з нас приклад – не просто займатися спортом, а робити це якнайдовше, щоб бути здоровими і подовжити молодість.
- Так розумію, і у житті ветерани також команда?
- Так, дружимо сім’ями, радимо у бізнесі один одному, співпрацюємо та й просто допомагаємо. Як кажуть, свій до свого по своє. Серед наших ветеранів є власники станції техобслуговування машин, комп’ютерної фірми, ресторанів тощо. Один наш товариш нещодавно відкрив ресторан, який сподобався самому Сергію Притулі.
- Ось ви мені навіяли і наступне запитання. Хто ким став у житті?
- Сергій Колмаков – директор палацу спорту «Динамо».
Ігор Зінкевич – Заслужений тренер України, з 1995 року – головний тренер команди майстрів «Динамо» Львів, свого часу наставник молодіжної та національної збірних команд України.
Володимир Тивонюк – колишній військовий, тепер пенсіонер.
Володимир Калінін - директор великого підприємства з обслуговування вантажівок.
Павло Прокопчук - приватний підприємець, Юрій Саталкін – бізнесмен.
Орест Мацейко – лікар. Павло Давиденко - власник комп’ютерної фірми.
Олексій Єгоров – дитячий тренер з водного поло. Вадим Скуратов – помічник тренера у команді «Динамо» Львів.
- Ваш Орест Мацейко нещодавно прославився тим, що здійснив пішу мандрівку зі Львова до Києва. Чи інші львівські ветерани можуть похвалитися якимись хобі?
- Орест Мацейко ще й малює. І я захоплююсь малярством - вже мав дві власні виставки, також допомагаю організовувати мистецькі виставки й іншим художникам. Євген Скиба – відомий фотограф. Його світлини – справжній фотолітопис нашого водного поло. Багато наших рибальством захоплюються, «тихим полюванням» тощо.
Ярослав Стабрин, картина. Парк Франка 2015
Орест Мацейко та Євген Скиба
- п. Ярославе, а ви не замислювались, чому ветерани ще й досі показують результати, а наша національна збірна, на жаль, не створює гідної конкуренції у Європі?
- Ми з ветеранами могли би займати ще кращі місця, якби усі мали можливість виступати на змаганнях. Та, як вже казав, деякі наші гравці не здатні оплачувати участь у змаганнях.
Щодо нашої збірної - порахуйте скільки в Україні діючих басейнів. Три басейни на усю країну – у Харкові, Дніпродзержинську та Броварах. Ще у Маріуполі, та ситуація у цьому місті усім відома. І ще здається один басейн у котромусь місті. На 50 млн. мешканців чотири-п’ять 50-метрових басейнів - це навіть не смішно! «Динамо» Львів - чемпіони України, кістяк національної збірної - тренуються у басейні, який є вузьким і не відповідає стандартам. Ширина басейну має велике значення. Тут можна грати лише п’ять на п’ять, а в грі є шість на шість. Це також суттєво. Навіть ми ветерани – бувалі-пребувалі ватерполісти, шарахаємось від ширини басейну на змаганнях за кордоном.
А тепер порівняйте. У роки юнацтва я, Ігор Зінкевич, Юрій Саталкін, Сергій Колмаков, Борис Затуловський, Андрій Старусєв спочатку тренувалися в ДЮСШ-3 під керівництвом Олександра Бойко. Потім поступили до спортінтернату. «Динамо» також мало юнацьку команду «Спартак» мав. «Авангард». Скільки було басейнів і команд тільки в одному Львові!
І друге – фінансова складова. Тут, думаю, розтлумачувати не треба – і так всім усе зрозуміло.
- На вашу думку, що ж робити далі? Чи бачите у нелегкій ситуації, що склалася сьогодні, хоч якесь вирішення проблеми?
- По-перше, будемо відверті, якби там, на горі, менше крали, більше би і спорту перепадало. А, по-друге, я невеликий економіст, проте вважаю, що можна певними податковими пільгами зацікавити бізнесменів та олігархів вкладати кошти у спорт. На це може дехто відповісти: зараз почнеться корупція, відмивання грошей і т.д. Я відповім так: корупція у нас все одно є і однаково крадуть, але велика частка грошей осяде у спорті. Насамперед треба розвивати юнацький спорт - відновлювати ДЮСШ, будувати басейни і зацікавлювати тренерів. Адже водне поло в Україні тримається виключно на фанатизмі тренерів та на старій школі, яка була найкращою у Радянському Союзі. У нас не бракує сьогодні і талановитих гравців - подивіться у скількох країнах постійно грають українські ватерполісти – у Росії, Франції, Хорватії, Словаччині, Польщі, Італії. Було б бажання… Адже під лежачий камінь вода ніколи не потече.
Автор висловлює подяку за фото, люб'язно надані Ярославом Стабрином, Євгеном Скибою та Андріаною Сенишин.