Минулого тижня до табору винниківської команди повернувся Ігор Дуць. Центральний захисник упродовж двох тижнів у складі студентської збірної України захищав честь країни на Всесвітній Універсіаді. Про малі олімпійські ігри у Китаї, кар’єру у «Шахтарі», майбутнє з «Рухом» та незвичне хобі Ігор Дуць розповів журналістам клубної прес-служби.
Ігорю, минулого тижня у складі студентської збірної України ти взяв участь в Універсіаді. Які враження від турніру у Тайбеї?
Представляти свою збірну на різних рівнях це завжди престиж і відповідальність, нові враження та новий досвід. Для мене це було щось нове, нагадувало зменшену копію Олімпійських ігор. Враження чудові. Наша збірна намагалася досягнути максимального результату, вийшла з групи, але у чвертьфіналі поступилася мексиканцям. Цікаво було пограти з командами різних континентів. Це міжнародний досвід, який має допомогти нам у майбутньому. А ще це можливість познайомитися з іншими учасниками, відвідати нову країну. Панувала спека до 40 градусів і велика вологість. Нам було важко акліматизуватися. Натомість корейцям, японцям легше, бо вони до такого клімату звикли. Звісно, це не виправдання, а одна з причин. Найбільше вразило позитивне ставлення місцевого населення до гостей міста, дуже рідко таких щирих людей зустрічав. Звісно, цікаво пізнавати нову культуру, традиції, їжу.
Що спробував смачного?
Я поласував шматочком змії. Бути там і не спробувати чогось екзотичного - то неправильно. І також куштував помідори в карамелі, там їх вважають не овочами, а фруктами.
А змією як наважився поласувати?
Ми були на нічному китайському ринку. Таке враження, що там мільйон людей перебуває. Все шипить, кипить на кожному кроці. Багато морепродуктів, фруктів, овочів, м’яса - вибір широкий, і хотілося спробувати щось екзотичне. От наважилися спробувати змію, на смак м'ясо нагадує курятину і телятину. Були в будинку на 101-му поверсі, коли його будували він був другий у світі за висотою. На Тихий океан їздили, центр міста ну і нічний ринок відвідали.
З ким товаришував у збірній?
Я багатьох знав: когось заочно, з кимось перетинався на футбольному полі. Спілкувався більше з хлопцями з нашого регіону, з «Карпат» футболісти були. До речі, колектив загалом дуже дружній, таке враження, що вже багато років разом в одній команді.
МИ ДВІЧІ ПЕРЕМОГЛИ У ЧЕМПІОНАТІ УКРАЇНИ, ЗА ЩО КОЖЕН ОТРИМАВ ПРЕМІАЛЬНІ. ТОДІ НАМ УСІМ ДАЛИ ПО 200 ДОЛАРІВ. Я ТАКИХ ГРОШЕЙ РАНІШЕ НЕ БАЧИВ
За спиною у тебе доволі багатий міжнародний досвід. Ти пограв у юнацьких та молодіжній збірних України. Як все розпочиналося, чому обрав його величність футбол?
Я з дитинства люблю його. Батько мого однокласника був тренером, тож і зібрав команду. Після уроків у школі бігли на тренування. Усім це подобалося, адже для багатьох це гра номер. Ми отримували позитивні емоції, і з часом футбол для нас став більше ніж грою. Я родом з Нижанковичів (селище міського типу у Старосамбірському району - прим. авт.) і ми грали на шкільному рівні у турнірі «Шкіряний м’яч», завжди показували хороші результати, тобто доходили до фінальної частини - для нашого містечка це було щось неймовірне. І так поволі футбол став моєю професією. Найголовніше, що люблю цю гру досі. Тут варто сказати «дякую» футбольному клубові «Львів», який у той час виник на горизонті. Тоді містяни організували багато філіалів, особливо у нашому районі, бо президент «Львова» Юрій Кіндзерський родом з Добромиля. Ми грали часто між філіями, я мабуть виділявся. Ось так отримав запрошення від школи ФК «Львів». Варто згадати тренера Дударенка Миколу Івановича, який мене запросив до команди. Тоді я не мав можливості жити у Львові, відтак тренувався зі старшими хлопцями вдома, а двічі на тиждень на матчі доводилося їздити і долати чималу відстань у 120 кілометрів! Так тривало два роки. Пригадую, у 9 класі ми вийшли з ФК «Львовом» у вищу дитячо-юнацьку школу, що надало нам можливість виступати на іншому рівні. Щоправда, я після цього переїхав до Донецька.
В Академію «Шахтаря» легко відпустили?
Пам’ятаю досі: це була зима, закінчилися Різдвяні свята, мені тоді виповнилося 15 років. Зателефонували з невідомого номера. Як з’ясувалося, то був Бакаєв Леонід Іванович - селекціонер донецького «Шахтаря». Тож постав нелегкий вибір для мене та родини, адже на той час іще остаточно не визначився чим займатимусь у майбутньому. Батьки сказали, що підтримають мене у будь-якому виборі, я обрав футбольний шлях і поїхав на перегляд до Донецька. Такі можливості трапляються раз у житті, отож про власний вибір не шкодую. Весною за мною ще стежили у дитячі лізі, а влітку після контрольного зателефонували та запросили з першого вересня до Академії «Шахтаря». І це був новий виклик - я хлопець з села, тож їхати у 15-річному віці з дому у другий кінець країни не так легко. Але крок зроблений. Навчання старався не запускати, бо у майбутньому потрібні знання, щоб зробити кар’єру. Адже футбольний вік короткий.
Ти у юному віці переїхав до Донецька. Нове місто, інша культура, російська мова… Як адаптувався?
Перший місяць важко було, бо все нове, нікого не знав. У нас на Самбірщині не прийнято спілкуватись російською. Тож мову розумів, але не володів нею. З часом до всього звикаєш. Були хлопці із західного регіону, зокрема Володя Садоха, який в минулому сезоні виступав за «Рух». Тепер багато моїх однокласників грають на хорошому рівні, а Влад Юрченко виступає у німецькому «Баєрі» і отримує виклики до збірної України.
Академія «Шахтаря» вразила?
Коли приїхав на перегляд, взяв з собою шорти, футболку, бутси, але коли побачив що діти мого віку тренуються всі в однаковій екіпіровці і навіть взуття у них однакове, одразу зрозумів, що це вже професійний рівень. Харчування, школа, проживання, поля, спортзали, екіпіровка - усе на топ-рівні. Казкові умови, все для того, щоб діти могли займатися і прогресувати у футболі. А тренували нас наставники, за спиною у яких блискуча футбольна кар’єра. Ще мене здивувало, що щороку у команди змінювалися тренери. Це було для того, щоб від кожного тренера почерпнули щось нове. У Львові я отримав ази футболу, а в Донецьку - вже професійні навички.
В «Шахтарі» ти став чемпіоном України?
Так, двічі наша вікова категорія перемагала у дитячо-юнацькій лізі. У нас перспективна команда була, тому переважно і потрапили у дубль «Шахтаря». Але я ще до цього переходу в 11 класі грав за у Другій лізі за «Шахтар–3». Тоді мене і Безбородька взяли. То був безцінний досвід, бо ми, 16-річні хлопці, грали проти дорослих чоловіків.
Чи були преміальні за перемоги у дитячі лізі?
Так. Керівництво Академії завжди висувало задання грати у фіналі. І звісно, головна мета - готувати футболістів для першої команди. Увагу приділяли і результату, бо це найголовніше у футболі. Ми двічі перемогли у чемпіонаті України, за що кожен отримував преміальні. Тоді нам усім дали по 200 доларів. Я таких грошей раніше не бачив і поїхав після цього з батьками на море.
Це були перші зароблені гроші у футболі?
Ні, мій перший контракт був у ФК «Львові», але то радше грошова компенсація за витрати на дорогу - з Нижанковичів до Львова більше ста кілометрів. У «Шахтарі» наприкінці десятого класу ми уклали контракти і вже отримували кошти. Відтоді я у батьків вже не брав грошей. Почувався самостійним і радий, що поїхав з дому у такому ранньому віці. Це загартувало характер. Звісно, дуже вдячний батькам і друзям, які мене підтримують завжди.
Яким тобі запам’ятався Донецьк?
Історично так скалося, що більшість жителів Донбасу спілкуються російською мовою, але до мене україномовного ніколи ніхто не висловлював претензій. Навпаки, люди дуже добре ставилися, і всі в один голос говорили, як класно у Львові, яка гарна Західна Україна. Донецьк мені подобався. Велике і чисте місто. Вважаю, що Ахметов зробив для донеччан дуже багато. Я б дуже хотів поїхати колись в український Донецьк. Гадаю, цей час настане.
Далі був дубль «Шахтаря»?
Так, у молодіжці «гірників» я провів чотири роки. Академія і дубль налаштовані на той футбол, в який грає головна команда. Ми сповідували лише атакувальний стиль, футболісти у нападі мали бути швидкими. Наша гра мала виглядати видовищною і приносити задоволення глядачам.
НА ЗБОРАХ Я МЕШКАВ ІЗ СЕРГІЄМ КРИВЦОВИМ, А ВІН ДОВОЛІ КОМПАНІЙСЬКА ЛЮДИНА - БРАВ МЕНЕ З СОБОЮ ДО ІНШИХ ХЛОПЦІВ, ДЕ МИ РАЗОМ ГРАЛИ НА ПРИСТАВКАХ
Чому не вдалося потрапити до головної команди?
В останній рік перебування у складі дубля «Шахтаря» я часто тренувався з основною командою, їздив із нею на товариські матчі, на збори. Коли тренуєшся поруч з тими людьми, яких ще вчора бачив по телевізору, емоції переповнюють і залишаються спогади на все життя. Звісно, є амбіції, а є реальність. Конкурувати зі збірниками нелегко. Тому пішов в оренду у «Маріуполь», щоб отримувати більше ігрової практики.
Як ставився до тебе Луческу та зіркові партнери?
Спочатку ти бачиш їх по телевізору, потім опиняєшся поруч з ними і думаєш, що це сон. Потім разом йдете в їдальню, згодом відбувається спілкування на теоретичних заняттях - і так поступово народжується контакт. На зборах я мешкав із Сергієм Кривцовим, а він доволі компанійська людина - брав мене з собою до інших хлопців, де ми разом грали на приставках. Гадаю, чим людина вища за статусом у грі, тим простіша в плані побуту і відгукнеться на допомогу. Звісно, з нами не дружили, але всі вітаються, питають про справи. На тренуваннях все було на найвищому рівні. Луческу – тренер, який дуже добре доносить свою думку і доступно пояснює все на теоретичних заняттях. З молодими Містер практично не спілкувався, зі мною більше контактував його помічник Спірідон. Мірча Луческу - строгий тренер, але говорить все по ділу. Для нього важлива кожна дрібниця, він бачить усе.
Після «Шахтаря» перехід у «Маріуполь» - це розчарування?
Тоді так склалося, що «Маріуполь» очолив Валерій Кривенцов, з яким я працював у дитячій Академії. Він хотів створити команду з випускників «Шахтаря». Ми стартували у Першій лізі погано, через те що у багатьох гравців був різний ступінь готовності, адже колектив формувався новий. Згодом ми показили, що є хорошою командою і зуміли фінішувати на четвертому місці. Мабуть, нам забракло досвіду, але задоволення від гри усі отримали. Так, ми не вийшли у Прем’єр-лігу, адже за регламентом лише одна команда мала таке право – це кропивницька «Зірка». У неї був найсильніший склад, тож вона об’єктивно перемогла у чемпіонаті.
Наступний сезон «Маріуполь» розпочав з Олександром Севидовим. Ти не мав стабільного місця у стартовому складі?
Севидов будував свою команду. Я був тоді наймолодшим захисником і третім центральним оборонцем, тобто на підстраховці. Тому можливо і не залишився у «Маріуполі», бо хотів отримувати більше ігрової практики. Команда була укомплектована під Вищу лігу і то першої шістки. Це й підтверджує зараз у чемпіонаті. Я здобув чудового досвіду поруч з професіоналами, бачив, як вони грають, як думають, як готуються до матчів, і мені приємно було бути частиною цього процесу.
ГАДАЮ, ЩО ПРОФЕСІОНАЛ МАЄ ПІДЛАШТОВУВАТИСЯ ПІД КОЖНУ ТАКТИКУ
Ти разом з «Маріуполем» здобув путівку у Прем’єр-лігу. Чому не залишився, а перейшов «Рух»?
Взимку на турецьких зборах ми мали товариську гру з «Рухом», тоді й мав розмову з президентом Григорієм Козловським і спортивним директором Володимиром Лапіцьким. Попередньо домовилися про перехід у винниківський клуб. Я хотів повернутися, бути ближчим до дому, і це був цікавий варіант. Після завершення сезону до мене підійшов Севидов і порадив скористатися варіантами, якщо вони у мене є. Мовляв, ти молодий і тобі потрібно грати, а дубль «Маріуполя» ти переріс. Отож я перейшов у «Рух».
Ти перейшов в амбіційну команду, яка має завжди високі цілі. Всі звикли бачити «Рух» серед лідерів чемпіонату. Чому, на твою думку, команда невдало провела стартову частину чемпіонату і зараз опинилася у нижній частині турнірної таблиці?
Гадаю, така ситуація тимчасова. Після чогось поганого завжди настає щось добре. Можливо, це наука для нас і потрібно серйозніше ставитися до Першої ліги. Так сталося, що попри хороший рівень, команда зараз у нижній частині турнірної таблиці, але вірю, що невдовзі все зміниться.
Здається, команді не вистачає стабільності?
Стабільність - це ознака класу. Можливо, нам його бракує. Потрібно більше працювати.
Чи звик до вимог Володимира Мазяра?
Футбол є один, це одна гра. Кожен з нас пройшов якусь школу і знає що робити на своїй позиції. Так, є відмінності в плані ведення гри у тактичній побудові. Гадаю, що професіонал має підлаштовуватися під кожну тактику. З кожним днем краще розуміємо вимоги Володимира Мазяра, намагаємся усе виконувати.
Скільки часу команді потрібно, щоб вболівальники отримували задоволення від гри та результату ?
Я можу пообіцяти від себе і від усієї команди, що буде на полі стовідсоткова самовіддача та бажання. Ми викладатимемося, не падатимемо духом, віритимемо в перемогу. Сподіваюся, що буде і результат, а наступна гра подарує нам позитивні емоції.
Попри позицію центрального захисника у твоєму активі вже є два голим. У стартових турах потішив уболівальників і зупинився?
Забивати завжди приємно, а особливо, коли це сприяє позитивному результату. Як захисник ходжу на стандартні положення, тому що це установка, у кожній грі стараюся забити, бо інакше у чужому штрафному майданчику немає сенсу перебувати.
МОЄ ХОБІ - АНГЛІЙСЬКА МОВА
Дозвілля як проводиш?
Я живу у Винниках. Тут мені комфортно, все необхідне є, до Львова теж близько. У вихідні стараюся навідатися додому. На матчі «Руху» приїжджають мої батьки і сестри. Часто й друзі бувають. Також я продовжую опановувати англійську мову. Дуже подобається вивчати її, це моє хобі. Я закінчив університет іноземних мов. В усіх командах, де грав, двічі на тиждень намагався відвідувати курси з англійської мови. Люблю подорожувати, подобається проводити час з людьми. Тобто ціную живе спілкування, не знайомлюся ні з ким в інтернеті.
Чому живеш у Винниках в готелі, а не як більшість твоїх колег у Львові на квартирі?
До зими вирішив жити у Винниках, більше часу приділяти футболу Тут є все: сауни, басейн, тренажерний зал. Як матиму сім’ю, то буду жити на квартирі.
Зараз серце Ігоря Дуця вільне?
Моє серце зайняте, зараз будуються стосунки. Сподіваюся, все буде гаразд.
Вдома окрім батьків тебе ще підтримують сестри?
Так, у мене є дві молодші сестрички. Одна в 11-му класі, друга у 5-му. Старша любить грати у волейбол на аматорському рівні. Для мене родина – то найголовніше. Рідні нечасто мене бачили, тож зараз надолужують, бо є така можливість. А мені це дуже приємно. Завжди можу на них покластися.
У тебе є автомобіль?
Ні. Нещодавно отримав водійське посвідчення, практикуюся на батьковому автомобілі, але до Львова ще не заїжджав, досвіду малувато.
Яка твоя мрія?
Є мрія спортивна, а є мрія життєва. Хочеться поєднати ці мрії. Мати щасливу сім’ю, здоров’я, жінку, дітей, отримувати від футболу задоволення. Зараз хочу прогресувати і вірити у свої сили, вийти з тої кризи, в якій ми опинилися і вірю, що тут зможу стати щасливим. З «Рухом» мрію грати в якісний футбол, перемагати і в майбутньому грати у Прем’єр-лізі.