З покон віку так уже повелося, що на Галичині завжди джерелом б’є новаторство і вкотре доводиться дивуватися, але з гордістю, за наших львів’ян. Все таки, вони неперевершені майстри свого діла. Про одного з них поговоримо нині. За фахом він - поліграфіст, а за уподобанням – пінґ-понґіст, тобто фахівець настільного тенісу, за вдачею - весельчак і дуже скромний львів’янин - Іван Літинський.
(Іван Літинський)
– Пане Літинський, спортивний Львів таке велике місто, а ви для себе обрали маленьку ракетку і пінґ-пінґовий м’ячик і прославили свою родину на весь континент…
– Така, мабуть, доля. Тому нехай воно буде й так. Захоплення настільним тенісом у мене розпочалося в домашніх умовах. У нас в хаті стояв великий дубовий стіл, а мій дідусь був відомим столяром в місті. Тож я, з його допомогою, робив собі свої перші ракетки, а стіл переобладнав із сімейного у спортивний. Навіть натягнув якусь сітку і встановив лічильник, аби можна було рахувати очки. Отак на початках сам із собою тренувався і грав. Але, як бачите, зробив у цьому напрямку певний крок для досягнення високих цілей. І ще мушу наголосити, що в 50-х роках у Львові на настільний теніс був великий бум. Ми, 10-12 річні хлопці й дівчата, можна сказати, поголовно займалися якимось видом спорту. Не став винятком і я, а мою, домашньої роботи, ракетку замінила - китайська. На той час про таку можна було, хіба що мріяти.
(Полiграфiчний iнститут I.Лiтинський(праворуч) учбовий майстер на заняттях зi студентами
– У 16-ть років я пішов на роботу поліграфістом, де майстер цеху Степан Панчишин познайомив мене із Іваном Івановичем Зубом, у минулому провідним львівським футболістом і неперевершеним майстром тенісу. Цей поважний пан володів майже неповторним ударом ракетки по м’ячу. Робив він замах рукою з лівого боку, а удару ракеткою по м’ячу завдавав з права. Мені, до певної міри, вдалося оволодіти цим складним прийомом і він часто ставав мені помічним. Разом із цим я вчився друкарської справи. Згодом до мене долучився мій приятель Володя Підгірний. Ото ж ми у двох тренувались і грали. В приміщенні лабораторії, яка знаходилась у поліграфічному технікумі. Ми, з дозволу дружини Василя Соломонка, поставили там тенісний стіл і тренувались. На той час найсильнішими тенісистами Львівської області були Данило Шавель і Борис Холодовський. Останній навіть був чемпіоном СРСР.
– А свій перший офіційний турнір пригадаєте?
– Я працював в науково-дослідному інституті, де й отримав шанс показати себе на турнірі Львівського обкому культури. Це було щось надзвичайне. Учасників, до речі, різних вікових груп зібралося дуже багато. Адже теніс такий спорт, що дозволяє гру юнака з сорокалітнім майстром. Однак, перемагали не завжди молоді, а більш досвідчені тенісисти. Мушу вам ще сказати, що попередній наш голова федерації настільного тенісу Микола Антошко, маючи 85-88 років з легкістю ставав до столу і подавав молоді приклади довговічності у цьому спорті. В настільному тенісі на перших ролях реакція і хороший зір, а все решта залежить від самого майстра.
(Iван Лiтинський у грi)
– Які спортивні вершини вам підкорились?
– Так нічого особливого. Задовольнявся грою на обласному рівні. А найвагоміший мій успіх – чемпіон Львова серед викладачів місцевих вузів. Та найзапекліші турніри проходили за участі університету, політехніків і поліграфістів. За столами тоді збиралось більше двох десятків чоловік.
– Старожили Львова розповідають, що в будинку по вулиці Вугільній, де знаходиться синагога «Янкель Янцер Шуль», в радянський час там діяв …спортзал?
– І таке було. Хоча тоді цьому явищу ніхто не придавав особливого значення. Молодь мала можливість там займатися фізкультурою і спортом. До речі, там на другому поверсі стояло аж 4 тенісних столи. Однак 1976 року я придбав автомобіль і теніс несподівано відійшов на другі ролі. Так сказати, сталевий кінь взяв гору над малим м’ячем.
– Ваша дружина не менш відома особистість у львівському спорті…
– Так Марта досі залишається прекрасною людиною. З нею ми прожили чверть віку, але довелося …розійтися. Однак ми продовжуємо підтримувати хороші товариські відносини. Принагідно ми побрались, коли мені йшов 19-й рік, а вона на той час являлась гравцем збірної області. Виконала нормативи на майстра спорту СРСР, входила у склад ДСТ «Буревісник» і народила чудову донечку, яка також обрала для себе настільний теніс.
– Суддівство
– З 1967 року я зосередив свою увагу на справах організаторських і суддівстві. Побував багато де, але найдальшою моєю союзною виїзною точкою став на міжнародний турнір в Хабаровськ, куди з’їхались кращі тенісисти СРСР та країн Азії. Знаючи трохи футбол, можу ствердити, що суддівство настільного тенісу і футболу це дві великі різниці. Однак помилки трапляються усюди. Проте менший майданчик і спонукає до менших помилок. Це однозначно.
– 1971 року у Львові проходив міжнародний юнацький турнір і ви там трудились ледь не на всіх постах...
Москва. Жеребкування чемпiонату Eвропи. I. Лiтинський(лiворуч).
– Саме на цих змаганнях моїм хресним татом став Єфим Палатников, суддя всесоюзної категорії. Цей фахівець мав чудові зв’язки у всіх сферах діяльності та був шанованою в місті людиною. Мені доводилось працювати і в секретаріаті. 1978 року отримав республіканську категорію. А 1980, олімпійського року, я - суддя всесоюзної категорії. Міжнародну категорію присвоїли 1984 року. На той час у моєму послужному списку було чимало відповідальних турнірів і змагань. 1983 року у Львові я проводив змагання Спартакіади народів СРСР для дорослих з настільного тенісу. До речі, це єдиний вид спорту, який на такому рівні відбувся в нашому місті. Через зайнятість, я не з’явився на іспит на здачу правил для судді міжнародної категорії. Адже в день змагань треба було побувати у двох місцях. Зрозуміло, що це завдання з неможливих. Тож я віддав перевагу турніру, а вільні 24 місця, так сказати під сонцем, виборювало 84 кандидати без мене. На щастя турнір пройшов на дуже високому рівні, що особисто відзначив Марат Грамов, голова Держкомспорту СРСР. Та, коли він підписував документи, зауважив відсутність мого прізвища. На питання, «Де Літинський?, - у відповідь почув: «Не прибув на іспит!». На що головний радянський спортсмен відповів, «Він же чудово провів спартакіаду, а я його нагородив премією, і в республіці він удостоївся похвали. Тож прошу негайно вписати його прізвище до цього списку». Отак я отримав право на складання іспиту аби стати суддею міжнародної категорії. До речі, цей іспит я успішно склав 1984 року.
1984. ЧE. Головнi суддi(злiва на право) - Юрiй Лохов, Петро Лазарeв, Iван Лiтинський, Едуард Фрiмерман.
– Працював я також на кількох чемпіонатах Європи. Та якщо до моєї роботи не виникало найменших зауважень, то через брак володіння іноземними мовами представникам СРСР важко було на Заході …розвернутися. Це стосувалось більшості суддів, що походили з Союзу. Натомість у нашому Львові я провів понад два десятки міжнародних турнірів. З 1978 року став незмінним учасником, але вже в ролях головного судді та організатора.
– Ще пригадую випадок з 1986 року, коли перед Новим роком проводив першість серед юнаків. Тоді на моїй голові дослівно усе трималось. Це і організація і забезпечення спортсменів всім необхідним, а ще я був головним суддею змагань. І, як на зло, кошти виділені на придбання призів застряли десь в кабінетах. Довелося проявити кмітливість. Вийшли на дружину колишнього футболіста Ярослава Дмитрасевича, яка працювала завідувачем ювелірного магазину. Зустрілися, поговорили і вона видала, під …чесне слово, потрібні призи, які ми роздали переможцям турніру. Я тоді, мабуть, був найщасливішою людиною на світі. Бо діти не залишились без нагород. Звичайно невдовзі ми повернули й гроші, усі до копійки. Ось, що значить довіра. Щоправда зараз все важче комусь довірятись. Не ті часи…
– Поляки Анджей Ґрубба і Лєшек Кухарскі були одними з європейських зірок, які за тенісними столами задавали моду …
– Це були чудові майстри ракетки і м’яча. На жаль, перший через важку хворобу відійшов у вічність, а другий продовжує працювати на тренерській посаді. І ще таке – Кухарскі навіть приїздив до Львова на юнацькі змагання. Ще скажу, що на юнацькому рівні не мали собі рівних, так звані представники з соцтабору - Польща, Угорщина, Чехословаччина, Румунія, НДР і СРСР. З різних причин тепер усе перевернулось з ніг на голову. Багато молодих спортсменів, у пошуках кращого, змінює країни проживання. Зокрема, батьки Галини Дворак і Дмитра Овчарова виїхали відповідно до Іспанії і Німеччини, де з кращого боку представляють свої нові батьківщини. Принагідно білорус Володимир Самсонов у свої 37 виступає за Німеччину і нещодавно грав у фіналі кубка світу.
– Знаю, що свого часу ви були президентом федерації настільного тенісу. Що цікавого і за що боліла душа?
– Майже двадцять років я керував і переймався проблемами львівського малого тенісу. До нас входили усі спортивні товариства міста і області. Конкуренція на всіх змаганнях була великою. Адже кожному хотілося бути кращим. Працювали хороші тренери, які свій багатий досвід передавали молоді. Тепер на цій відповідальній посаді трудиться Віталій Сенчук. Однак через брак належної конкуренції малий теніс не має великої популярності. До того ж багато наставників залишилось без роботи і відповідно без заробітних плат.
- Ваша родина належить до тенісно-футбольної родини…
- Що є, то є. Але у цьому питанні …заслуга доньки. Ванда залишається для нас з дружиною таким собі родинним сонечком і усіма шанована. У складі УРСР вона виграла кубок Радянського Союзу, майже як львівські «Карпати» 1969 року і ставала неодноразовою чемпіонкою СРСР серед кадетів і юніорів.
1988. Ванда Лiтинська вся у грi.
Більше того, коли Ванда загорілася виїздом до Європи, то ніхто не чинив перепон. А ми з дружиною вірили, що дочка виступить за Україну, бо мала для цього усі підстави. На міжнародних турнірах була в призерах. В момент, коли в Україні формували національну команду на чемпіонат світу, який проходив у Швеції 1992 року запрошення надійшло і на її польську адресу. Однак витративши тоді, з невідомих причин, аж три доби на кордоні, вона повернулася до …дому. Зрештою Ванда, яка відзначається надзвичайною амбіційністю, сказала «Я тут більше не потрібна!». Через що і втратила свої найкращі чотири спортивні роки. Пізніше, представляючи польський клуб з міста Тарнобжеґ, вона на всіх рівнях доводила свою майстерність. Ставала десятиразовою чемпіонкою Польщі в командних змаганнях та двічі виступила у фіналі Кубка європейських чемпіонів.
1989. Львiв, палац спорту Спартак - батько i дочка сьогоднi щасливi, як нiколи.
- А коли вперше «підвели» вашу дочку?
- Це сталося одразу після того, як вона стала переможцем міжнародного турніру у Львові і її не запросили до складу збірної, яка їхала на чемпіонат Європи. Тренер мав на її місце іншу кандидатуру. Дочка після цього навіть хотіла завершити свою спортивну кар’єру. Бо врешті-решт вона своїм трудом таки пробилась на п’єдестал пошани. До речі, наша Ванда єдина, хто двічі поспіль тріумфував на турнірі, які проводились у Львові.
- Ваша дочка свого обранця знайшла на …стадіоні.
- Ні, вони з Віктором познайомились в Львівському спортінтернаті. А коли Ванда попрощалась з юнацьким віком 1991 року вийшла …заміж і ходила на матчі, коли Віктор грав у футбол. Він, у свою чергу, не пропускав її виступів. І тепер наша дочка носить подвійне прізвище Літинська-Сидоренко. Хочеться вірити, що вони обоє залишились щасливою спортивною сім’єю.
- Знамениті спортсмени на «пенсії» відходять у забуття?
- Я б так не казав. Адже ви згадали про моє існування, а хтось, можливо і призабув. Пам’ятаю, як не солодко було Ванді, коли вона після важкої операції вставала на ноги. Проте зять молодець, у всьому їй допомагав, хоча і йому було непросто.
Москва. МТ. Лiворуч Iнга Коваленко(чемпiон Eвропи у парнiй грi) - праворуч суддя I. Лiтинський.
- На мою думку, у Львові згасає той добрий любительський спортивний вогник?
- Так воно і є. За Союзу спортсменів підтримувала держава. Якщо ти показував високі результати, отримував кращі умови проживання і харчування, а тепер виявляється увесь спорт підпорядкований одному: отриманню грошового прибутку. У цій сфері виросло більше професіоналів, але не для занять фізичною культурою. Бо простого громадянина Львова ніхто просто так не пропустить в басейн, зал чи на стадіон. На жаль, у Львові все комерціалізовано і бракує людей, які вміють та можуть працювати за правилами, але не за півтори-дві тисячі гривень. На ці гроші людина не прогодує сім’ю.
- Наскільки мені відомо, в сусідній Жовкві з настільним тенісом існує порядок…
- Бо там знайшовся любитель, але фанат, який розуміє вимоги сучасного спорту. Це завдяки зусиллям і коштам Ігоря Скоропада на місці розформованої військової частини, де були славні королівські …конюшні, створено для спортсменів найкращу тренувальну базу на всю Україну, розміром у 600 м2. з японськими столами та трибунами для глядачів вмістимістю до двох тисяч місць. Він створив клуб тенісистів «Лірс», а команди різних вікових категорій України проводять там свої збори і головні змагання. А на завершення нашої розмови скажу, що настільний теніс потребує великої уваги, як з боку держави так і міста.
- Дякую вам Іване Станіславовичу!