З тієї «атомної команди» «Карпат» зразка 1979-го, як її називали у Львові, практично всі гравці зараз на слуху. Ярослав Думанський – у Івано-Франківську, Володимир Дикий – у Луцьку, Іван Паламар – у Вінниці, Юрій Цимбалюк – у Харкові. Прикро лише, що немає з нами Суслопарова, Баля, Щербея, Швойницького, Броварського і Батича. Решта «орлів Секеча» мешкають у Львові.
Останні місяці було витрачено на пошуки останнього з них – Костянтина Антоненка, який безслідно зник. Як виявилося, шукати треба було поруч. Костянтин Олексійович і нині живе у Львові просто зовсім відмежувався від футболу. Він залишив у житті нашого героя помітний слід зі знаком мінус. Шкутильгання Антоненка видає у ньому футболіста, а сильно помітний блиск в очах свідчить про ностальгію і сум. А згадувати йому є про що: рекордно швидкий для «Карпат» гол, забитий за 8 хвилин після дебюту, зародки підгаєцької «Ниви», що згодом стала тернопільською, знайомства з Іваном Потупою та Петром Прядуном, культовими футбольними постатями для Тернополя. А ще Броварський, Біба, Рац та Юрчишин. І відвертий аналіз розчарувань і проблем.
«НЕ ЦІКАВО ДИВИТИСЯ НА ФУТБОЛ З ЛЕГІОНЕРАМИ»
– Костянтине Олексійовичу, ви відійшли від футболу і практично не буваєте на стадіоні ні як глядач, ні як учасник ветеранських матчів...
– Так несподівано склалося моє життя. З футболу пішов і зайнявся власною справою – виробництвом художнього скла. Наша фірма самостійно його варить, а художники та підприємці купують це скло у нас. У цьому бізнесі я вже більше 20-ти років. Спочатку футболом цікавився, ходив на стадіон, але з приїздом легіонерів до Львова я зовсім закрив для себе цю тему.
– Не можете звикнути до такого футболу?
– Я не відчуваю тієї атмосфери. Колись були всі свої, місцеві, а зараз часи змінилися. Тепер мені не цікаво дивитися на це. Минула епоха, це природно.
– Друзі у футболі у вас залишилися?
– Кілька колишніх партнерів: Василь Гунько, Віктор Рафальчук, Анатолій Саулевич, Сергій Квасников, Едуард Валенко. Я ніколи не ставив перед собою запитання, чи варто шкодувати про минуле. Так сталося, що я пішов з футболу. Мої досягнення не такі, як хотілося б. Проте я вдячний футболу за те, що він був у моєму житті. Якщо не залишився у ролі функціонера чи тренера, значить це не моє.
– Наслідки футбольної кар’єри відчуваєте і зараз – ви помітно шкутильгаєте...
– На відсотків 90 це пов’язано з травмами. Маю проблеми із кульшовим суглобом – медицина не може дати відповідь, що сталося. Права нога завжди була робочою, але маю такі проблеми. Шкодую про інше – на ранньому етапі лікарі постійно повторювали: «Треба дати спокій». Мені здається, варто було навпаки навантажувати більше.
– Одні джерела стверджують, що ви народилися у Стрию, хоча є і ті, де вказано про Дрогобич.
– Народився я справді у Дрогобичі. Батько був військовим, родом із Запоріжжя, мама – вчителька. Коли мені було три роки, то сім’я переїхала до Стрия. Саме там почав займатися футболом. Він захопив мене з головою і я потрапив у руки до Олексія (Леоніда) Петровича Кухаря. Далі був Львівський спортінтернат, де я займався протягом п’яти років у Ярослава Дмитрасевича. Один із засновників спортінтернату Валентин Борейко побачив мене на дитячому турнірі у Бродах і після гри сказав: «Спробуй себе у Львові».
– Ви переїхали до обласного центру...
– Спочатку все було гаразд, але у 15 років мої фізичні кондиції послабилися у порівнянні з однолітками. Перспективи у мені більше не бачили, тому після спортінтернату я вступив до Торгово-економічного інституту.
– Руки не опустилися?
– Я був у розпачі, не знав, що робити, але продовжував займатися самостійно, а потім і в інституті. Далі поїхав у Стрий, де виступав на першість області і здобув бронзову медаль чемпіонату Львівщини. Згодом мені запропонували переїхати у Дрогобич. Там у нас була сильна команда: Василь Берездецький, Іван Ряшко, Богдан Риб’як... Останній у «Карпатах» займався, але після вступу до Торгово-економічного інституту ректор сказав: «Хлопці, або книжка, або бальон».
– З Дрогобичем ви успішно виступили у чемпіонаті?
– Цього разу до колекції додав вже срібну медаль. На цьому не зупинився і переїхав у Підгайці.
«НИВА» ДОРОГО ОБХОДИЛАСЯ ЇЇ НАТХНЕННИКУ»
– То був історичний момент – у 1978-му році місцевий голова колгоспу Іван Потупа заснував футбольний клуб «Нива». Мине два десятки років, він почергово переїде у Бережани і Тернопіль, а згодом стане провідним клубом України.
– Про це тоді ніхто навіть не здогадувався. На жаль, Івана Михайловича вже немає з нами. Кілька років тому випадково зустрівся з його сином. Зайшов у лікарню, де планував кардіограму зробити. Тут якийсь чоловік у білому халаті до мене заговорив. Виявилося, що це Потупа-молодший, який працював лікарем у кардіологічному центрі. Взагалі до нас у Підгайцях фанатично ставилися. Потупа жартував до мене та Івана Ряшка: «Хлопці зі Львова, ви для мене такі ж цінні, як Герд Мюллер для «Баварії». Прикро, що у ранньому віці пішов з цього світу Потупа-молодший, а буквально через місяць і його батько.
– Все розпочалося з того, що Іван Потупа заснував футбольну команду і паралельно очолював один з провідних колгоспів в області?
– Це була фанатична людина. Створив для футболістів прекрасні умови. Щоправда, потім знайшлися люди, які були проти цього. Не всім місцевим чиновникам подобалося, що гроші витрачаються на футбол. Словом, «Нива» дорого обходилася її натхненнику. Люди любили нашу команду. Футболісти отримували по 120 рублів – хороші гроші на той час для студента.
– Ви на власні очі бачили історичний процес формування команди. Склад у «Ниви» був потужним: Венгринович, Біскуп, Яворський, Мацюпа.
– Очолював нашу команду Станіслав Євсеєнко, який свого часу грав за дубль «Динамо», а також за «Шахтар» і «Дніпро». Щодо партнерів, то з ними я згодом зустрівся вже у Бережанах, куди «Нива» потім переїхала з Підгайців. Класних виконавців справді не бракувало.
– Потупа з часом відійшов від команди?
– Так, в Бережанах клубом опікувалася міська влада. У «Ниві» не було вже й Ігоря Яворського. Ми розпочинали ще молодими гравцями, а у Бережанах зібралися чоловіками.
– Потрапляння в «Ниву» частково реанімувало вашу кар’єру?
– Я не збирався закінчувати і відчував, що можу грати у другій лізі. Але все вирішив випадок. Я виступав за інститут у Львові, а на матчі був присутній Іштван Секеч, тодішній тренер «Карпат», який запросив мене у команду. Щастя моє було недовгим – наприкінці 1979-го я зламав п’яту плеснову кістку. Рвався в бій, поїхав на збори... Секеч розраховував на мене, але стався рецидив перелому.
– Довелося лягати під ніж?
– Іншого виходу не було. А команда виграла першу лігу і я втратив свій шанс. Фактично я був баластом. «Карпати» тоді були прекрасні. Думаю, більше такої команди ніколи не було і не знаю, чи буде. Візьміть до уваги хоча б кількість збірників Союзу: Родін, Баль, Броварський, Юрчишин, Саулевич, Думанський, Батич, Дикий.
«ПОВЕРТАЮСЯ – «ДЖИГІТ» БІЖИТЬ У МОЄМУ НАПРЯМКУ»
– Про причини того, чому львів’яни провалили виступи у вищій лізі, існує багато легенд. Ви були частиною тієї команди, тому, мабуть, маєте свій варіант...
– Головна причина – неможливість реалізувати свої здорові спортивні амбіції і матеріальна база, а точніше її відсутність. Уявіть собі ситуацію – Андрій Баль стоїть перед вибором. Продовжувати любити рідну команду у Львові чи грати у єврокубках з «Динамо»? Не раз казали про «Волгу» для Броварського чи Юрчишина, яка згодом розділила колектив. Та в тій команді кожен заслуговував на такий автомобіль! І не по «Волзі», а по «Мерседесу» треба було всім давати. Степан – унікальний гравець, але футбол це не індивідуальний вид спорту. На жаль, не всі отримували те, на що заслуговували. Дуже шкода, що команда не реалізувала себе сповна.
– Секеч є суперечливою фігурою у розповідях тих, хто його добре знав. У вас про Іштвана Йожефовича які враження?
– Не скажу, що ми дуже багато спілкувалися. Тренер одного разу підійшов і вказав на мої ігрові вади. Я зі всім цим погодився, адже розумів, що Секеч сказав все по ділу. Футбол він розумів.
– Ваш дебют в «Карпатах» видався рекордним. У матчі проти «Колхозчі» (6:1) наприкінці зустрічі ви замінили Лева Броварського, а вже через 8 хвилин забили свій гол. На той момент вам було 20.
– Ми вигравали з рахунком 4:1 і я розумів, що мене хочуть перевірити у грі, адже тренер награвав мене в основній команді. Знаєте, я б той гол проміняв би на інший розвиток кар’єри (посміхається). Але доля є доля.
– Через кілька тижнів на «Карпати» чекав виїзд в Орджонікідзе, про який з усмішкою згадують ваші партнери. Місцевим фанатам не сподобалося, що їх «Спартак» пропустив і вони вирішили провчити суддю.
– Я тільки-но вийшов на заміну і позаду відчув якийсь шум. Повертаюся – «джигіт» біжить у моєму напрямку з трибун. Йому лише шаблі у руках не вистачало для повного образу. Виявилося, що той чоловік хотів відгамселити суддю. На щастя для рефері, йому вдалося втекти. Це Північний Кавказ, тому дісталося навіть міліції. Бачив, як двом курсантам розбили обличчя.
– «Карпати» мали не найприємніші хвилини чекання у роздягальні.
– Матч перервали, ми зайшли у під трибунне приміщення. Начальник команди Михайло Кусень сказав, що ми не гратимемо за таких умов. Лише гарантії міністра внутрішніх справ Північної Осетії повернули нас на поле. «Безпеку я вам гарантую», - сказав він. Хоча загалом я не скажу, що відчував ворожість у будь-якому місті, куди їздив з «Карпатами».
– Як тоді у Львові вболівали?
– Ми мали одну з найкращих підтримок у Радянському Союзі. Львівські вболівальники були зразком в плані доброзичливості, відданості і розуміння футболу. Одна справа кричати образливі слова по-дилетантськи, а інша – робити слушні зауваження. У Львові відчували футбол.
– У складі «Карпат» ви стабільно виходили на заміну. Роль джокера Секеча вам підходила?
– Мені було дуже некомфортно виходити на заміну. Зі старту – інша справа, але на це я ще не заслуговував. А от входити у гру не любив. Така от колізія. Може, більше треба було спілкуватися з тренерами і казати про це.
«ПІСЛЯ ГРИ З «ДИНАМО» МЕНЕ УСУНУЛИ ВІД ТРЕНУВАНЬ»
– Кого ви вважаєте найбільшим талантом тих «Карпат»?
– Найяскравішим був Степан. Він був феноменальним талантом, мав гольове чуття. Але поруч з Юрчишиним вистачало гравців екстра класу. Без партнерів йому було б важко. «Карпати» не були командою одного футболіста.
– Ви бачили у Львові перші кроки Василя Раца. Могли подумати про його зіркове майбутнє?
– Він справді ріс у мене на очах. Рац зробив надзвичайний ривок. Ми разом розпочинали в дублі і я не можу сказати, що бачив у ньому щось особливе. Так, хороший гравець, але не більше. Проте за два роки Василь дуже виріс у футбольному плані. Пригадую, як він став гравцем «Динамо», а я виступав у Тернополі. Перед товариською грою Рац пожартував: «Ну що, багато вам не забивати?» Кияни ледве у нас 1:0 виграли, хоча мали у складі людей рівня Буряка і Кузнецова.
– На початку 80-их «Карпати» двічі потрапляли у кубкову групу з «Динамо», де ви, до речі, на рідкість виходили з перших хвилин. Як «Карпати» виглядали на фоні Блохіна, Колотова, Каплуна, Балтачі і Конькова?
– Річ у тім, що ті поєдинки відбувалися в Ужгороді на початку сезону – умови екстремальні. Цікаво було спробувати себе на фоні такого суперника. Щодо мене, то у 1981-му я зіграв не найкращий матч. Мене навіть на певний період часу усунули від тренувань з головною командою. Секеча вже не було, на зміну прийшов Ярослав Дмитрасевич. Я отримав повістку в армію і морально готувався до прощання з «Карпатами».
– Ви стали безпосереднім свідком об’єднання «Карпат» і СКА. У новоствореній армійській команді СКА «Карпати» опинилося чимало футболістів «Карпат». Ви були у цьому списку.
– Футболісти не вдавалися у тонкощі. Мені здається, що об’єднанням хотіли вирішити матеріальні питання. Я не думаю, що був злий умисел. Якщо б хотіли знищити футбол у Львові, то зробили б це.
– Доволі непопулярна думка.
– Для гравців умови не стали гіршими. Можливості армія мала набагато кращі, тому сприймалося все це з позитивом. Хоча історія все розставила на свої місця. Спочатку я також не був у штаті клубу. Згодом нас з Орестом Балем віддали в оренду у самбірський «Спартак», де разом з Левом Броварським нам вдалося виграти золоту медаль чемпіонату області. Дуже приємно і тепло на душі, що стадіон у Самборі тепер носить ім’я легендарного футболіста.
– Головним тренером нової команди став Микола Самарін. Кажуть, що все його тренерське мистецтво полягало в тому, що підопічним він давав ідентичне завдання: «Хлопці, сьогодні «двосторонка».
– Микола Олександрович був, скоріше, менеджером, ніж тренером. Поруч з ним мав бути фахівець, який би повністю займався тренувальним процесом. Нічого поганого про Самаріна не можу сказати. Це людина старої закалки. Командувач військового округу Бєліков хотів результату. Пригадую, ми зіграли три тури і йшли на першому місці. Самарін відрапортував керівництву: «Маємо результат» (посміхається).
– Велике майбутнє пророкували В’ячеславу Ленделу. Але кажуть, що йому не вистачило футбольного характеру. Згідні?
– Знаєте, потенціал – річ умовна. Потрібно судити за результатами. Бувало, що Славік видавав шедевральні матчі. А інколи просто стояв. Напевно, справді не вистачило необхідних якостей для серйозної кар’єри.
– У Львові мало згадують про Євгена Дулика, який переїхав у Москву і виступав за ЦСКА. Кажуть, перспективи він мав серйозні?
– Якби не трагічна ситуація з переломом, то, я впевнений, Женя став би ключовою фігурою нашої команди. Історія не терпить умовного способу, але його травма негативно вплинула на всіх нас. Доленосний епізод. Хлопці поїхали на чемпіонат збройних сил і на штучному покритті Дулик у підкаті невдало постелився. На траві нога поїхала б, а там зупинилася. Після того відкритого перелому Євген так і не відновився.
«КОЛИ «НИВА» ПЕРЕЇХАЛА, В БЕРЕЖАНАХ БУВ ТРАУР»
– У 1984-му ви знову повертаєтеся у «Ниву». Чому залишали Львів?
– Мені не особливо довіряв тренерський штаб, я переставав потрапляти в основу і вирішив просто знайти команду, де гратиму у задоволення. Я хотів банальної самореалізації навіть у колективі другої ліги. Дав зрозуміти Самаріну, що здоров’я не дозволяє виступати на високому рівні. Тому я став гравцем «Ниви» з Бережан, яка вже наступного сезону переїхала в Тернопіль.
– Ви були задоволені виступами у другій лізі?
– Загалом так, хоча речі часто творилися незрозумілі. Буває, що ти впираєшся, віддаєшся, а виявляється суддя має забезпечити необхідний результат. Або ще гірше – тренери чи кілька партнерів не хочуть, щоб ваша команда виграла. Виглядаєш, як ідіот... В першій лізі теж мали місце «жмурки», але чим вищий рівень, тим менше можливостей для такого безладу. Команда у нас була прекрасна, але спортивна складова нівелювалася.
– Зірка тієї «Ниви» Петро Прядун був улюбленцем вболівальників. Існують легенди, що поза футболом видатний нападник працював водієм автобуса.
– Я спочатку не розумів – думав, може, його так просто «підтравлюють». Чи дійсно так було, я не знаю. Петра вже немає з нами, тому не хочу вдаватися у деталі, але у моєму розумінні він був складною людиною. Казав йому про це у вічі. Я не міг з ним спілкуватися. Хоча його любили у Тернополі і народ ходив саме на Прядуна.
– Чому керівництво клубу прийняло рішення перевезти команду з Бережан в обласний центр?
– Тренера викликали в райком партії і поставили перед фактом. В Бережанах був траур. Фактично людей, які опікувалися клубом в Бережанах ніхто не запитував. Всі розуміли, що «Нива» має стати обличчям області.
– Останньою командою у вашій кар’єрі став охтирський «Нафтовик». Як виник цей варіант?
– Під час виступів у СКА «Карпати» Микола Самарін для багатьох футболістів «вибив» квартири. Раптово мене, а також Володимира Дикого і Василя Гунька зобов’язали повернути житло. Розпочався тривалий судовий процес, за підсумком якого мені вдалося відстояти своє право. Тоді ж виник варіант з Охтиркою і я пристав на цю пропозицію.
– Що скажете про роботу під керівництвом Андрія Біби?
– Прекрасний спеціаліст і чудова людина. Він прийшов на зміну Євгену Камінському. Але загалом в «Нафтовику» був важкий період для мене.По-перше, у цій місцевості специфічна погода, яка мені не підходить. Спеку у +30 градусів переношу важко. До того ж травми дошкуляли. Команда у нас не була дуже сильною. В колективі не було ладу. Наприклад, Олег Крамаренко і Володимир Лінке , як старші хлопці, мали свої погляди на життя. А все закінчилося в Охтирці для мене майже трагічно.
– Що трапилося?
– На одному з тренувань мені стало погано. Швидка забрала з поля з діагнозом хронічне перенавантаження. Серце не витримало. Спеціаліст з Харкова приїхав і заявив: «Треба тобі закінчувати». Трохи раніше у Тернополі в кінці сезону лікарка оглянула мене і сказала практично те саме: «Синку, треба закінчувати зі спортом і чим скоріше, тим краще».
– Вам було ж лише 27.
– Життя розпочалося з чистого листа. У мене двоє дітей, а тут раптовий кінець. Я не був готовим до такого.
– Проблеми із серцем у вас були вродженими?
– Ні, я в спортінтернаті його «посадив». У мене була юнацька трагедія – відчував себе лідером, а потім не отримав виклик до юнацької збірної України на спартакіаду. Психологічно важко з цим змиритися, коли інших викликають, а тебе ні. Я почав ще більш наполегливо тренуватися. Прокидався о 5-ій ранку, добивав себе. Поруч не було людини, яка могла підказати. Я себе знищував. А потім були виснажливі тренування у Секеча. Я ж не міг сказати: «Ви працюйте, а я по колу побігаю». Треба було викладатися, щоб потрапляти у склад. А ще в спортінтернаті Ярослав Тягнибок, батько українського політика Олега Тягнибока, сказав мені, що навантаження варто зменшити. Він тоді був керівником медичної частини.
– Зараз не відчуваєте наслідків?
– Ситуація стабільна. Без навантажень також погано, вони мають бути дозованими. Однак життя продовжується і я сподіваюся на краще.
ДОВІДКА:
АНТОНЕНКО КОСТЯНТИН ОЛЕКСІЙОВИЧ
- Народився 5-го березня 1959 року у Дрогобичі. Вихованець стрийського футболу. Амплуа – півзахисник.
- Кар’єра в «Карпатах»: 1979-1981 рр. Дебютував 8-го серпня 1979 року у матчі проти ашхабадського «Колхозчі». Загалом в чемпіонатах СРСР за «Карпати» зіграв 21 матч, забив 1 гол.
- Переможець першої ліги у складі «Карпат» (1979 р.)
- Окрім «Карпат» грав за команди Стрия і Дрогобича, а також «Ниву» (Тернопіль), СКА «Карпати» (Львів), «Нафтовик» (Охтирка).
- Живе у Львові, займається бізнесом.