Вчора я здійснив подорож в минуле. Крутонув штурвал календаря років на сорок. Не вірите? Слово честі. Більше того, стрибок в часі відбувся без будь якої машини чи пристрою. Затрати нульові. Ні білета, ні візи, ні будь-яких ще там цінних паперів. Виявляється і таке буває. Я відвідав меморіал Дем’янюка, змагання з стрибків у висоту, які щорічно проводяться у Львові в манежі Скіф в середині січня. Декілька років збирався, і все ніяк не виходило потрапити, та й зараз ледь не спутав дня. Обійшлось. Побував, і ніби порушив відому мудрину, «в одну ріку два рази не ступиш».
Це вже чотирнадцятий старт популярного турніру, який кожного року бере на себе ініціативу та відповідальність у відкритті нового спортивного сезону. Спочатку враження. Чи сподобалось? Так. Чудова організація, невимушена атмосфера, доброзичливість і обізнаність глядачів. Відсутність будь-якого негативу. Я на таких заходах давно не бував. Тому, напевно, сприймав все, що відбувалось, як по телевізору, лишаючись осторонь. Та за годину це минуло і я поринув в круговерть подій. Специфіка турніру у його камерності. Через не дуже габаритне приміщення, глядачі розташовуються максимально близько від сектора, особливо позаду. Саме з цього ракурсу найкраще спостерігати граціозні «флопи» у виконанні високих, струнких, таких дзвінких та пружинно- енергійних стрибунів. Чомусь згадалась фраза «польоти у вісні та наяву». Я у вісні, вони наяву. Перипетії розгортались цікаво. Під кінець навіть виникла деяка інтрига. Але суто коментар, то прерогатива фахівців. Я лишень емоційний споглядач. А пристрастей вистарчало. Ось, молоденький довгоногий юніор, втретє збиває планку, і в розпачі хапається за голову, а цей, навпаки, бере висоту з третьої спроби., і радіє, ніби подолав рекорд. Зал одним великим теплим створінням відгукується оплесками. Не заладилось раптом на посередній висоті глядацькому улюбленцеві, Дмитрові Дем’янюку, сину Олексія. Чудовий спортсмен, нащадок батьківських здобутків, член збірної України, учасник олімпійських ігор, він гідно продовжив династію і по результатам, навіть, перевищив батька. Глядачі переживають, чекають на вирішальний стрибок, і я мимоволі стискаю кулаки. Розбіг, політ. Ура! Планка не ворухнулась. Всі в захваті.
Потім чергові висоти і лишається їх двоє, львів’янин Дмитро і Андрій Проценко з Херсону. Дем’янюк три рази збиває 226см, а Андрій бере. Легке розчарування вболівальників Дем’янюка, та все одно оплески обом щирі і бурхливі. Переможець замовляє 232см. це новий рекорд турніру і просто відмінний результат, до того ж на початку сезону. Затамувавши подих, всі чекають. Чую позаду хтось шепоче:
- Спробувати можна та все ж авантюрно…
Дійсно, перша спроба і планка падає. Друга. Швидкий наростаючий розбіг по дузі, потужний відштовх і, як у сповільненому кадрі, тіло атлета плавно оминає перешкоду. Шум, гам! Взяв, взяв таки!
Це якесь дивне відчуття, коли на відстані декількох метрів долається космічна висота. Ти ніби соавтор рекорду. В мене таке вдруге. В далекі сімдесяті. На стадіоні «Дружба» (тепер «Україна») Надія Чижова, знаменита чемпіонка у штовханні кулі, встановила новий світовий рекорд. Я, ще молодий спортсмен, задіяний для допомоги судді в секторі, був так само буквально в двох метрах від героїні. Богатирська жінка з кремезними стегнами і плечима зробила все дуже легко і буденно, а потім радісно бігла колом стадіону.
Дякуємо вам, переможці за рекорди, за емоції, за відчуття смаку життя…