Екс-гравець «Карпат», нині – гравець ФК «Мінай» Михайло Кополовець розповів про те, як йому доводилося розплачуватися за свою відкритість під час інтерв’ю.
-Мушу зізнатися, що журналісти дуже сумують за тобою. Ти дуже колоритний спікер.
-Тому що зі мною легко спілкуватиcя, я відкрита людина, говорю те, що думаю, не намагаюся щоcm видумати і красиво сказати.
-Є якесь інтерв’ю, про яке ти шкодуєш?
-Ніколи не жалкував, хоча за деякі мене штрафували. Якщо б всі штрафи, які я заплатив, скласти, я б уже купив якусь машинe собі середнього європейського рівня.
-Найбільший штраф, який ти заплатив за інтерв’ю?
-50 000 гривень – це тоді було 6000 доларів. Це було після матчу з «Металістом», коли я сказав, що нас засудили. Мене викликали до Фередації футболу до Києва, я приїжджав. Тоді також був і Кварцяний, ми були вдвох, бо він також говорив про футбольну корупцію – його також оштрафували серйозно. А мене – на 50 000. Тоді добре заробляли – можна було і заплатити (посміхається).
-А інтерв’ю, за яке тебе часто «травили»?
-Ви знаєте, що це за інтерв’ю (коли Михайло розповів, що вони з командою перед кожною грою ходять у церкву і вже не знають, «кому молитися» - прим.авт.v). Воно було емоційне. Ми грали з донецьким «Металургом», і якраз перед цим матчем 5-6 поєдинків не вигравали, а тут така гра: ми могли потрапити до фіналу Кубка України та грали б у Лізі Європи. Плюс така можливість пограти у фіналі на «Олімпійському», преміальні були шалені – ледь не півмільйона доларів. І ми по пенальті програли. Якби 0:2 – ніхто не жалівся, а так – по пенальті… Іван Мілошевіч не забив якийсь пенальті – і ми просто вилетіли.
Я був такий злий: ну що ще треба? Ну наче «перед каждою грою ходимо в церкву». Тут до мене підходять із питанням: може, вам у церкву сходити? А ми якраз там були. А я відповідаю: «Яка церква, кому вже молитися?». І пішло-поїхало.
-Для журналістів ти завжди був правдорубом – а як в команді? Страждав від того, що не так шось сказав тренеру, наприклад?
-Такого не було, не можна собі таке дозволити. Тренер для тебе – як другий батько.
Були такі ситуації, коли зарплата затримувалися, і міг сказати щось генеральному директору чи президенту (Петро Петрович Димінський – прим. авт.). Він завжди перед сборами зутрічався з командою, говорив якісь настанови, що ми маємо добре підготуватися до сезону. Я колись сказав – мовляв, Петро Петрович, команда без грошей – як раз в той час, коли треба заплатити зарплату. Він сказав: «Отримаєте зарплату після сборів». Я відповів, що не хочеться лишати сім’ю без грошей та їхати на сбори. А він: «Добре, дайте команді гроші». Було таке.