Упізнати у цьому чоловікові захисника «Карпат» і «Дніпра» початку 1990-х Олега Бенька нині майже неможливо. Мало хто здогадується, що Олег Іванович, який схожий, скоріше, на солідного депутата чи чиновника, в минулому вважався одним із найперспективніших гравців Радянського Союзу.
Йому є про що розказати. У 19 Бенько став чемпіоном Європи. Разом із Саленком і Беженаром об’їздив півсвіту. За два роки його запросив у Дніпропетровськ Євген Кучеревський. Згодом він реалізував перший пенальті «Карпат» у чемпіонатах України. Після завершення активних виступів Олег Бенько вирішив спробувати себе в політиці. Зізнається, у футболі почувався комфортніше.
«ПОЛІТИКА БРУДНІША ЗА ФУТБОЛ»
– Олеже Івановичу, ви не один рік життя віддали футболу. Згодом спробували сили в політиці. Як вважаєте, в якій сфері вам удалося краще реалізувати себе?
– Футбол займає половину мого життя, а політика – це разова спроба. Тому мій вибір однозначний. Футбол – цікавіший, порядніший, а політика – це не моє. Хоча мій політичний проект загалом удався.
– Ваша відповідь породжує наступне запитання – політика справді брудніша за футбол?
– Футбол набагато чистіший. Щоправда, все пізнається в порівнянні.
– Після завершення кар’єри ви не хотіли спробувати себе в тренерському ремеслі?
– Маленький досвід у мене є. У рідному Стрию, на Львівщині, тренував місцевий «Газовидобувник». Разом із своїм другом Андрієм Кулем вирішили залучити певні кошти та створити хорошу команду. Ми виходили на поле, тренували і шукали спонсорів. Тривало це чотири роки, але із часом наші дороги розійшлися. Нас фактично усунули від матчів на головному стадіоні Стрия.
– Футбол вам не набрид? Продовжуєте слідкувати за всіма подіями?
– Футбол завжди буде для мене чимось щемним і дорогим. Просто залишив його через проблеми зі здоров’ям. Операції на колінах змусили завершити активні виступи. Але за футболом слідкую постійно. Хоча жодного відношення нині до нього не маю.
– Ви народилися в Ленінграді. Попри це, все своє життя пов’язали з Україною.
– Мої батьки родом із Стрия. Моя мама мала двох сестер і п’ятьох братів. Один із братів служив у Ленінграді. Батьки поїхали туди, а саме у цей час на світ з’явився я. Батьки хотіли, щоб у документах у графі «місце народження» значився Стрий, проте навіть зараз у моєму паспорті вказано «Ленінград». Хоча там я провів тільки 7 днів свого життя. Жартую, що народився в поїзді.
– Свої дитячі роки ви провели у Стрию?
– У рідному місті мешкав до 6-го класу. У 7-річному віці місцевий тренер Олексій Петрович Кухар проводив набір дітлахів. За кілька років я потрапив у Львівський спортінтернат, де формували власну групу Данилюк і Завгородній. Батьки не дуже раділи цьому, але я зробив свій вибір.
– Вашою першою професійною командою стала луцька «Волинь»?
– Ні, розпочинав я в ужгородському «Закарпатті». У 10 класі провів кілька ігор за цю команду в другій лізі. На той момент мене вже викликали в збірну колишнього Союзу.