Минулого тижня в Тернополі відбувся традиційний міжнародний юнацький турнір, учасниками якого були вісім команд, сформованих з гравців 1996 року народження. Перемогу на цьому турнірі завоювали 16-річні футболісти СДЮШОР «карпати» (Львів), яку тренують Валерій Горячий та Олег Бойчишин. Останній, до речі, 12 серпня відзначив 39-річчя, а свою футбольну кар’єру завершував у червоноградському "Шахтарі". Саме з перемоги на турнірі у Тернополі ми розпочали інтерв’ю з Олегом Бойчишиним для червоноградської газети "Вісник".
Біографічна довідка. Олег Іванович Бойчишин. Народився 12 серпня 1973 року у Львові. Український футболіст. Захисник. Грав за «Карпати» (Львів), ФК «Львів», «Волинь» (Луцьк), «Поділля» (Хмельницький), «Сокіл» (Золочів) і «Фрунзенець-Ліга-99» (Суми). Завершував кар'єру в аматорській команді «Шахтар» (Червоноград). Провів 1 гру за молодіжну збірну України — 27 квітня 1993 року в Одесі проти команди Ізраїлю (2:1). Працює тренером у СДЮШОР «Карпати» (Львів). Одружений. Виховує двох дітей.
- Учасники тернопільського турніру були розділені на дві групи, - розпочинає тренер. - У своїй групі ми перемогли BRW-ВІК з Володимира-Волинського – 2:1, чернівецьку "Буковину" – 6:0 та молодшу на рік команду Тернополя – 2:1 і зайняли перше місце. У фінальній грі, яка відбулася на оновленому центральному стадіоні Тернополя, ми зустрілися з господарями – тернопільською ДЮСШ. Гра виявилась бойовою. Закінчували команди у неповних складах: ми - вдев’ятьох, тернополяни – вдесятьох. У підсумку ми перемогли 2:0 і завоювали головний трофей. Відзначу, що цей турнір гарно вписувався для нас у плани підготовки до чемпіонату України.
- 8 вересня стартує першість Дитячо-юнацької футбольної ліги України. Які завдання на цей турнір?
- Ми працюємо з 1996 роком народження. Це випускний клас. Основне наше завдання – підготувати якомога більше якісних футболістів, які в перспективі можуть підсилити і першу команду. Окрім цього, і діти, ми, тренери, маємо амбіції, тож постараємося все зробити, щоб увійти у фінальну частину чемпіонату України.
- Скільки років займаєтесь тренерською діяльністю?
- Десять. Хотів побачити дітей та їх розвиток у всіх вікових групах. Тому почав тренувати семилітніх. Четверо з них є нині в команді "Карпати" U-19. Ще двоє хлопців по ходу навчання нас залишили. Один пішов у "Шахтар", а другий в "Металіст". Півтора року я працював у "Карпатах-2", які грали на першість області. Але ця команда завершила своє існування у зв’язку з тим, що Федерація футболу України заснувала новий чемпіонат U-19. І я повернувся в СДЮШОР "Карпати".
- Поговоримо про вашу кар’єру гравця. Пам’ятаєте свій дебют в "Карпатах"?
- Звісно. Це була виїзна гра в Чернівцях проти "Буковини" 20 вересня 1992 року. Тренери доручили мені вийти в основному складі. Запам’ятав ту гру дуже чітко, вона до сих пір в мене перед очима, тому що мене замінили вже на 20-й хвилині. Перший млинець виявився глевким. "Буковина" забила два м’ячі по суті через мої помилки. Але, слава Богу, старші товариші в команді, тренери мене підтримали. І все пішло добре – завоював місце в основному складі, викликався в олімпійську збірну України.
- Які матчі в "Карпатах" запам’яталися вже з позитивного боку?
- Виїзний з київським "Динамо". Пам’ятаю ту гру прекрасно, бо так важко напевно ще не було ніколи. Але ритм, запропонований динамівцями, ми витримали і досягли нічиєї 0:0.
- Кого з форвардів "Динамо" опікали?
- Тоді грали Віктор Леоненко і Сергій Ребров. Вони мінялись місцями і обоє опинялися на моєму фланці оборони. З Леоненком було трохи легше – він менше рухався, ніж Ребров. Але з іншого боку він був дуже досвідчений і знаходив такі моменти, коли зривався з місця. Тому треба було не чекати, коли тебе присплять, а бути надзвичайно пильним. З Ребровим було важче. Він був молодший від мене на рік. І виконував великий об’єм роботи, руху. Але в цій грі ми впоралися із завданням, не дали їм забити.
- Тоді команду тренував нинішній наставник харківського "Металіста" Мирон Маркевич. Як працювалося під його керівництвом?
- Вже тоді в нього тренувальний процес відрізнявся від решти тренерів. В нього завжди були якісь новинки. Тому було цікаво з ним працювати. Відзначу його хорошу рису – він дає змогу молодим футболістам себе розкрити. Зараз в тому ж "Металісті" Барвінко виходить, зовсім молодий хлопчина. Так само мені, 19-річному, довірив місце в основному складі.
- Чудовий початок вашої кар’єри зупинила важка травма, отримана у Запоріжжі весною 1993 року…
- Перед грою в Запоріжжі я відіграв за олімпійську збірну проти Ізраїлю в Одесі. Ми виграли 2:1. Після цієї гри з Одеси поїхав на потязі в Запоріжжя, де "Карпати" мали гру проти місцевого "Торпедо". Можливо, було недовідновлення. В Одесі ми грали на жорсткому полі. В Запоріжжі навпаки – піщаний грунт і ноги провалювались. Власне травма сталася на рівному місці на останній хвилині першого тайму. Я володів м’ячем, хотів різко розвернутися в другий бік і відчув сильний хрускіт в коліні. Стався розрив хрестоподібної і бокової зв’язки, меніска. Тобто все що можна було, все "полетіло". Травма виявилась важкою. До того ж мені зробили невдалу першу операцію, занесли інфекцію. Було проведено 9 чи 10 операцій на коліні. Постійно щось виправляли, чистили. Тобто на 3,5 роки я вибув як футболіст. Добре, що в клубі зі мною повелись нормально, продовжували виплачували зарплату, оплачували лікування. Пізніше у 1996 році я повернувся в футбол, правда не зміг вже грати на такому високому рівні. Але в першій і другій лізі ще пограв до 2002 року. Зокрема, у хмельницькому "Поділлі" відіграв три роки. То були чи не кращі мої часи. Було трохи легше з ногою, тож мав постійне місце в основному складі.
- Також ви пограли у червоноградському "Шахтарі". Чим запам’ятався цей період?
- Мені сама аура Червонограда була до вподоби. Буває, людина приїжджає і відчуває, що потрапляє в своє середовище. Так було в Червонограді. Там і футболісти були підібрані такі, які могли показати хороший рівень, і організатори були віддані футболу. До сих пір пам’ятаю гру проти команди вищої ліги "Парана" з Бразилії. Ми з ними грали товариську гру в Червонограді на заповненому стадіоні. Програли 0:1, але показали хорошу гру. Словом враження про Червоноград в мене склалося хороше.
- Ви виступали під керівництвом багатьох тренерів. Хто з них зробив найбільший відбиток на вас, як тренері?
- Не правильно сказати, що хтось є ідеалом для мене. Від кожного я щось взяв. В Маркевича мені імпонує холоднокровність. Чим він підкуповує, тим, що ніколи не зупиняється на досягнутому в плані професійного росту. На мій погляд, Маркевич тому і добився хороших результатів, що він ніколи не зупинявся у навчанні. Віталій Кварцяний, під керівництвом якого працював у "Поділлі", був дуже відданий футболістам. Заради футболіста, в якому бачив потенціал, він готовий був зробити все. У "Волині", коли я там грав, тренером був Анатолій Раденко. Він сильно вдосконалював, доводив до автоматизму на тренуваннях тактичні схеми. Зараз це роблять регулярно всі тренери. А в той момент це для мене було новинкою. Тепер він священик, має свою парафію в Донецькій області.
- "Карпати" якого зразка були сильніші – 1992/1993 років чи теперішні?
- Нинішні сильніші. І рівень чемпіонату зріс, і футбол став набагато швидший.
- В чому причини невдач "Карпат" в минулому сезоні? І це після двох поспіль виходів у Лігу Європи.
- Команду треба постійно підживляти футболістами. А "Карпати" тільки втрачали своїх лідерів. Можливо також пішло самозаспокоєння футболістів.
- Як вам старт команди в цьому сезоні?
- Стартували досить неважно. Зараз, з приходом болгарського спеціаліста Ніколая Костова, команда почала мінятися в кращий бік. Костов для гравців став авторитетом. Видно, що команда виходить на рівень, який вимагає Прем’єр-ліга.
- Які у вас амбіції як в тренера?
- Маю велике бажання тренувати команди майстрів. Психологічно вже готовий до цього.
- Розкажіть про вашу сім’ю.
- Дружину звати Зоряна. Працює в Інституті менеджменту, викладає англійську мову, але зараз знаходиться в декреті. Виховуємо двох дітей. Старшому синові Володимиру 16 років. Він навчається в школі у випускному класі. Молодшому, Іванові, 2 рочки.