Зараз про великі історичні події та видатні моменти футбольного життя можемо дізнаватися лише зі слів їх учасників. Орест Коцюмбас – справжня знахідка для поціновувачів історії, адже йому пощастило на власні очі бачити, як писалася історія «Карпат», як відбувалося становлення легендарної команди 1969-го, а ще спостерігати за неперевершеними 14 місяцями роботи у Львові Євгена Лемешка і процесом реалізації тренерського таланту Ернеста Юста.
Розмова з Орестом Павловичем поверне нас у минуле – ті часи, коли Лемешко формував кришталеві «Карпати», а також дізнаємося чому Євген Пилипович так і не пробачив нашого героя, а ще почуємо передісторію жахливої домашньої поразки «зелено-білих» у кінці 60-их. Коцюмбас розповість, чому не став основним гравцем провідного клубу Галичини, згадуватиме про невідомого нам Юрія Басалика, жорсткого Валерія Сирова і зізнається, за що Лемешко обізвав його «боягузом». У нашій бесіді буде місце і для спогадів про легендарне м'ясо із Семипалатинська, а також розповідь про те, чому нашого героя називали «фашистом» у Казахстані.
«ЗАПРОШУВАЛИ У «КАЙРАТ» І В ЗБІРНУ КАЗАХСТАНУ»
– Оресте Павловичу, наступного року вам виповниться 70, однак на пенсію ви не збираєтеся...
– Живу у Бібрці під Львовом і вже чотири роки працюю головним тренером сільської команди ФК «Шпильчина». 25 років віддав місцевій школі та бібрському футболу, протягом тривалого часу працював тренером у місцевій команді. Зараз знову повернувся до улюбленої справи. Колектив наш грає на невисокому рівні, однак певні успіхи є – наприклад, стабільно виграємо Кубок Перемишлянського району, а минулого року взагалі стали чемпіонами.
– Повноцінним пенсіонером себе не почуваєте?
– Ні, телевізор і диван це не для мене. Дякувати Богу маю здоров’я, тому роботу не залишаю.
– За ветеранів давно не граєте?
– У моєму житті сталася футбольна трагедія, наслідки якої відчуваю і сьогодні. Ще 1975-го, коли я виступав за рівненський «Авангард» у Віктора Лукашенка, пережив неприємну історію. Ми були на зборах у Криму і відвідали Воронцовський палац. У мене було довге волосся, я вийшов на вулицю після душу, а от шапку забув. Для біди цього було достатньо – морський вітер посприяв простуді.
– Наслідки відчуваєте ще й зараз?
– Тоді здалося, що все позаду, але тільки-но вийшов на поле, почався шалений тиск і головний біль. Поїхав до лікаря в Київ на консультацію. «Кар’єру доведеться завершити», – сказав професор. А мені було всього 27... Під час великих навантажень судини не встигали розширюватися і виникав біль.
– Знаю, що ви постійно перебуваєте на зв’язку з відомим гравцем «Карпат» Юрієм Бондаренком, якого свого часу в команду у юному віці запросив Євген Лемешко. Часто згадуєте про минуле?
– Постійно. Ми спочатку в «Карпатах» грали, потім я Юру до Казахстану з собою запросив. Нещодавно згадували про те, як грали у Томську і вели в рахунку завдяки голу зірки казахського футболу Анатолія Іонкіна, який потім у «Кайраті» не один сезон виступав (і навіть фінішував другим бомбардиром вищої ліги 1974-го після Олега Блохіна – Авт.). Іонкін метрів з 37-ми забив гол. Потім до кінця гри я кричав партнерам: «Тільки не торкайтеся суперників».
– Боялися суддів?
– Наш адміністратор гроші арбітру давав. Але не для того, щоб той нам допомагав, а просто, щоб не заважав. В тій грі, на щастя, минулося і ми дивовижним чином перемогли.
– В Казахстані, до речі, ви досягли чималих успіхів.
– У складі «Цементника» із Семипалатинська став чемпіоном Казахстану. Навіть у збірну країни запрошували, були варіанти з «Кайратом» Олександра Севідова. Хороший сезон тоді вийшов, жодної гри не пропустив.
– Ваші батьки були пов’язані зі спортом?
– Мама була пластункою, батько працював шевцем, а згодом ще й пожежником. Я пішов навчатися на медика, однак надійшло запрошення з футбольної команди. Я зважився на ризиковане рішення – залишаю медицину. Стояв перед мамою на колінах і пояснював: «Футбол – це моє життя». Щоб стати професійним футболістом – треба бути фанатом. У мене було чимало вихованців, але багатьом не вистачало цієї риси. Тому я вирішив себе повністю присвятити футболу.
– Як вийшли з важкої ситуації?
– Дуже несподівано. Мама у відчаї пішла до священика у львівський Архикатедральний Собор Святого Юра: «Отче, син хоче стати футболістом, в «Карпати» запрошують». Священик сказав, що «Карпати» – це скала» і не варто перечити моєму вибору. Ці слова трохи заспокоїли маму і вона навіть таємно розповіла мені, що є пластункою і займається стрибками у висоту на стадіоні Сокола-Батька (так називався перший український стадіон у Львові, який функціонував у 1911–1939 роках – Авт.). Тато також допоміг моєму спортивному розвитку – відвів у волейбольну секцію у 5-му класі.
– На футбол до Львова їздили?
– 1958-го, коли мені виповнилося 10, приїхали з батьком на гру львівського СКА. Тоді й не думав, що скоро сам гратиму на цьому стадіоні і стану вихованцем армійського клубу. Не забуду гру Михайла Рибака, якому з трибун кричали «Бразилія», а також Володимира Чурікова і Олександра Філяєва.
– Останні двоє і стали вашими першими тренерами.
– Перед ними зі мною працював Борис Гріншпун. Наш рік видався хорошим: Сашко Швойницький, Роман Журавський, Едвард Козинкевич – кожен з них залишив помітний слід в «Карпатах», згодом у «Динамо» і «Шахтарі». Я зіграв кілька матчів за молодіжну команду СКА у центрі захисту з Мар’яном Плахетком, але моєю першою командою стали саме «Карпати».
– До речі, ви медичну освіту так і не отримали?
– Ні, я вступив до інфізу. Вчився на армійського лікаря. Хоч і не отримав фах медика, але згодом ці знання знадобилися. В інституті фізкультури відомий викладач Джафаров не любив футбол і все, що з ним пов’язано. Мені вдалося його здивувати, адже я за іспит не домовлявся і склав його сам. Більшість карпатівців зверталися до «тата», начальника команди Карла Мікльоша.
«ЛЕМЕШКО ЗАПИТАВ: «БУТСИ У ТЕБЕ Є?»
– Коли відбувався процес заснування «Карпат», вам було 15 років, тому, мабуть, певні деталі у пам’яті відклалися.
– Я постійно відвідував всі матчі новоствореної команди. Моя Бібрка була футбольним містечком, де до 1940-го виступало три команди. Мешканці стабільно виїжджали до Львова на матчі «Карпат». Як відомо «зелено-білі» були створені на базі команди «Сільмаш». Примітно, що за рік до заснування, 1962-го, команда з Бібрки якраз грала проти «Сільмашу» у фінальній пульці області. Тому за «Карпати» всі щиро вболівали і я їздив із земляками до Львова.
– На першій грі в історії «Карпат» у квітні 1963-го були?
– Обманювати не хочу, тому не буду стверджувати однозначно. Але на прем’єрних поєдинках «Карпат» був стабільно.
– Першим капітаном в історії «Карпат» став Олександр Філяєв. На Володимира Чурікова-футболіста ви також приходили подивитися на стадіон СКА. Що відчули, коли вони стали вашими тренерами?
– Це дві дуже позитивні і хороші людини. Багато по життю допомагали. Згодом навіть у «Карпати» потрапив завдяки Філяєву. Жив я на вулиці Зеленій, де якось після навчання сів на тролейбус і вийшов на зупинці поруч з нинішнім пам’ятником Володимиру Івасюку. Йду поруч з будівлею профспілок, раптом хтось гукає: «Оресте!» Озираюся, а там стоїть Філяєв і Євген Лемешко, головний тренер «Карпат».
– Запросили в команду?
– Перше запитання Євгена Пилиповича звучало оригінально: «Бутси у тебе є?» Повідомив, що завтра граємо з дублем луганської «Зорі» на стадіоні «Динамо» (нині на цьому місці знаходиться львівська податкова – Авт.). Коли прийшов на тренування, то захисник Михайло Сарабін дуже здивувався, коли ми разом вийшли у центрі захисту. «Ти ж воротар», – дивувався він. Вся справа в тому, що трохи раніше ми зустрілися на матчі першості Львова. Нашого воротаря не було і я став у рамку. От і Сарабін подумав, що я голкіпер.
– Десь саме в цей час ви мали закінчувати медучилище?
– Саме так. Лемешко переглянув мене у ділі і сказав, щоб я писав заяву на зарахування у «Карпати».
– Свій шлях у провідній команді Львова ви розпочали з дублюючого складу. Через кілька років імена тих футболістів гримітимуть на весь СРСР.
– Партнери були справді хороші: Геннадій Лихачов, Ростик Поточняк, Анатолій Шидловський, Володимир Данилюк, Петро Тишик. З Поточняком грали у центрі захисту. Роман Покора любив з нами пожартувати: «Оресте, покажи паспорт, глянемо, де ти народився... Так, місто Бібрка. Дивися у мене – місто Зборів. Ану, Ростику, що у тебе? Так це ж село Винники» (посміхається – Авт.).
– Як до вас ставилися гравці основи?
– Мене взяв під покровительство Юра Басалик. Бувало грали на спір – на півполя сам на сам. На водичку, шоколадку чи газету.
– Він був старшим за вас на 6 років. Іван Герег вважає Басалика одним з кращих футболістів в історії «Карпат».
– Так, різниця у віці в нас була серйозна. Юрій вважався непересічним талантом. Мені здається, що він зламався у Москві в ЦСКА. Ще раніше його в київському «Динамо» морально надломили. Басалик – швидкий як вітер. На жаль, не вникав, що там сталося, але бачив, що потенціал у нього був дуже великий. Юра багато мені допоміг. У фінансовому плані також посприяв – ще одну зарплату організував, крім карпатівської.
– Як гадаєте, чому такий авторитетний футболіст відразу вирішив допомагати молодому хлопцю?
– Можливо, у Юри не було старшого брата і він його бачив у мені. Добро у ставленні я відчував і щиро вдячний йому за це.
ГАБОВДА СКАЗАВ: «ТИ ПЕРШИЙ, ХТО НЕ ДАВ МЕНІ ПРОБИТИ ГОЛОВОЮ»
– Свій дебют за основу пам’ятаєте?
– Аякже. Зіграв у Червонограді за дубль, Лемешко тримав мене під основою. Ми виграли, я зіграв непогано. Однак традиційно з дубля запрошували Михайла Сарабіна, тому я й не розраховував на щось більше – думав, все буде, як завжди. Петро Данильчук грав справа, Костя Крючков і Юрій Юзефович розміщувалися у центрі захисту. Раптом Лемешко, який стабільно їздив переглядати матчі найближчого резерву, каже: «Оресте, їдемо на базу».
– Здивувалися?
– Суперник був хороший – вінницький «Локомотив». Там і Янош Габовда, і Анатолій Олександров з київського «Динамо» виблискували. Ми разом йшли на лідируючих позиціях. Вже на другій хвилині Крощенко відкрив рахунок, а в наступній атаці Юзефович постелився у підкаті і дуже серйозно травмував меніск. Я навіть не звернув уваги, як почали готувати заміну. До тями мене повернув крик Євгена Пилиповича: «Оресте, переодягайся».
– Ваша реакція?
– Здійнявся на ноги, але не можу нічого зробити – руки не слухаються. Лемешко побачив, що я переляканий і каже до Міші Гівеля: «Михайле, виходь». В такому випадку Данильчук мав зміститися в центр. Але ідея сама по собі абсурдна – ну який Данильчук з його зростом проти генія другого поверху Габовди? Поки Гівель готується, Лемешко на цьому не зупиняється, підходить до мене ближче і каже: «Ти, боягузе нещасний, будеш переодягатися?» Як рукою зняло – швиденько привів себе до ладу і вийшов на поле.
– Впоралися з опікою Габовди?
– Крючков заспокоював Яноша: «Полегше з хлопцем, він же молодий». Суперник добряче вимучив мене, але я йому не дав забити. Габовда потім навіть сказав: «Ти перший, хто не дав мені жодного разу пробити головою».
– В чому секрет видатного нападника?
– Кулак у Яноша був, як молот. Сам Габовда – кремезний, здоровий. Коли бив головою, то вистрибував, нахилявся назад, притискав корпусом суперника і пробивав. Захисник відлітав і справа зроблена. Навіть передачі на нього давали специфічні – «зависушки». Янош зависав у повітрі. У тому матчі я змушений був просто навалюватися на нього.
– В підсумку «Карпати» перемогли?
– Вигравали 3:0, але наприкінці зустрічі Александров таки пробив Віктора Турпака.
– Що після гри сказав тренер?
– Лемешко подякував за роботу, але не хвалив. Зате приємні слова мені сказав після поєдинку з «Дніпром», хоча ми програли 1:3. У дніпрян була хороша команда. Погода була погана, поле болотяне... В одному з епізодів полетів у підкаті – весь у болоті. Лемешку така самовідданість подобалася.
– У Євгена Пилиповича були особливі методи...
– І певні нововведення. В команді шляхом жеребу гравці ставили одне одному оцінки. Щось на кшталт ТТД. У Жовтих Водах мої показники підсумовував Гена Лихачов. На ту гру з «Авангардом» я мав чітке завдання стримати одного з їхніх лідерів Юрія Варакуту. В підсумку ми перемогли з рахунком 1:0, а Гена на розборі сказав: «Опоненту він не дав жодного разу м’яч прийняти». Тренер також був задоволений.
– Ви видали серію з кількох хороших ігор.
– Якщо врахувати, що мені було лише 19, то показники хороші і майбутнє було багатообіцяючим.
– Про те, чому у вас не склалося, ще поговоримо. Цікаво почути ваше враження від роботи з Лемешком, якого сміливо можна називати легендою.
– Для керівництва він був складним – прямий, завжди казав все, що думає. Для гравців – вимогливий, але водночас прекрасний наставник. Сачкувати у Пилиповича не можна було. Одного разу на зборах дубль грав в Одесі з чемпіоном області. Ми їм більше 10 голів забили. Цікаво, що Лемешко вийшов на поле у якості центрального нападника.
– Забив гол?
– Якби ж тільки один. Всі наші гравці перед порожніми воротами віддавали пас на тренера. Потім Євген Пилипович запитував: «Ти скільки забив? Ага, а я десять!»
– Особливо драматичним вийшло його прощання з клубом. Мабуть, один з ключових моментів у історії «Карпат».
– Гліб Клімов, голова Львівської облпрофради, всіляко перечив тренеру. Не склалися у них відносини. Я вважаю, що тандем Ернеста Юста і Євгена Лемешка міг би принести «Карпатам» багато позитивних моментів.
– Як би там не було, два найкращих тренери в історії «Карпат».
– Не заперечуватиму. Так і є. До речі, Юста дружина працювала викладачкою у моєму вузі, тому Ернест Ервінович прихильно до мене ставився. Хоча спочатку здивовано перепитав: «Ти що, футболіст? Думав, ти - лікар».
– Як в команді сприйняли зміну тренера?
– Ніхто не знав, що відбулося насправді. Очевидно, виник серйозний конфлікт. В «Карпатах» Лемешка не було угруповань, він не любив підлабузників. Зі всіма на однаковій відстані, прямота у відносинах. Як сприйняли? Ми жили далі, не могли вплинути.
«ПІСЛЯ ГРИ ПОДУМАВ: «БОЖЕ, НАВІЩО МЕНІ ТОЙ ФУТБОЛ?»
– Ви були гравцем тієї команди, яка через кілька років вистрелить і завоює Кубок СРСР. Було помітно потенціал тих «Карпат»?
– Однозначно. Команда мала характер, дух. Ми трохи відрізнялися від інших стилем гри, мали своєрідну техніку, швидкість. Якби я не приймав неправильних рішень, то міг би грати в парі з Поточняком. Періодично змінювався з Крючковим, а Валіонта якось сам сказав: «Та нехай молодий грає». Був ще Валерій Сиров. Хороший захисник, але у сучасному футболі не знайшов би себе. Грав нереально жорстко. У криворізькому «Кривбасі» виступав Єфим Сприкут футболіст-легкоатлет, який 100 метрів біг за 10, 4 секунди. Суть атак – закинути за спини захисників, а він відірветься.
– Сиров його зупинив?
– Валерій сказав, щоб я грав останнього захисника, а він гратиме на позиції переднього. Двічі так зустрів Сприкута, що той нервово вигукнув: «Та ну його той футбол!» Тоді ж переважно усно попереджували, про червону мова не йшла. Мені було комфортно взаємодіяти з Костянтином Крючковим. Він досвідчений, на 10 років старший. У СКА ми в лінію грали за схемою 4-2-4 і на автоматі виконували штучний офсайд. Непогано почував себе в парі з Михайлом Сарабіним. Бувало, що й з Іваном Герегом у центрі виходив.
– Що надломило вашу впевненість?
– Гра з Сєвєродонецьком. Вигравали 2:0 у першому таймі, хоча при цьому ще чотири виходи сам на сам не використали. Роман Покора діяв справа, зліва – Петро Данильчук. Роман провалився, я побіг його страхувати, і нам забили гол. Але і це ще не все. На заміну Петро Андрейчик вийшов замість Герега і наприкінці гри суперники зрівняли рахунок, а потім і ще забили. Наш воротар Вітя Турпак їздив на озеро і плечі спалив на сонці. Дальній удар, він невдало впав і ми пропустили. Згодом Олександр Сивак вийшов на заміну і став у ворота. Але знову наварили – я вибивав, влучив у суперника, Сивак не врятував. Влетіли «Хіміку» 2:5. Після гри подумав: «Боже, навіщо мені той футбол?»
– Це ж було на «Дружбі», у рідних стінах.
– Людей на трибунах, як завжди багато. Сором який! Не забуду свій дебют у грі з Вінницею – на трибунах 44 тисячі. Літаєш, а не бігаєш. А тут така ганьба.
– Зараз для себе з’ясували справжню причину, чому не закріпилися в «Карпатах»?
– Це лише моя провина. Думав, що все легко дається, розслабився. Юст потім переконував не писати заяву, залишитися в команді. Мені кілька матчів не вистачало для того, щоб майстра спорту отримати. А ще з Мікльошем не порозумівся. Була від нього одна неприємна фраза.
– Якби залишилися – могли стати володарем Кубка СРСР.
– Особливо шкодую про це. Перейшов у фарм-клуб «Карпат» - червоноградський «Шахтар». Юст сказав, щоб я був під рукою. Згодом приїхав Роман Давид, який також за «Карпати» грав, а на той момент був футболістом хмельницького «Динамо». «Тебе Лемешко запрошує», - сказав Роман. Я поїхав у розташування команди в Чоп, мені запропонували хороші умови.
– Але гравцем «Динамо» ви не стали.
– Приїхав з Казахстану Станіслав Іщенко, який раніше у Кам’янці-Подільському грав і сказав, що в семипалатинському «Цементнику» пропонують такі гроші, яких я в «Карпатах» не мав. Роман Давид підказав: «Їдь, ми потім до тебе навідаємося».
– Припустилися помилки?
– На зборах хмельницьке «Динамо» грало з київським. Міг себе зарекомендувати у тій грі. Моя рідна позиція в Києві була вакантна. Та й Лемешко розраховував на мене. Я припустився величезного промаху.
– Євгена Пилиповича не повідомили про те, що їдете?
– Ні, і дуже про це шкодую. Вчинив не по-людськи. Піддався на спокусу, послухав погану пораду.
– Коли наступного разу зустрілися з Лемешком?
– Ой, то була така холодна зустріч. Він мені цього не пробачив. Згодом Поточняка в «Металіст» запрошував. Якби не дурні вчинки, то і я міг бути на його місці.
– Не було поруч Басалика, який міг підказати?
– Саме так. Не виявилося людини, яка могла стримати, порадити.
«В ЯКИЙСЬ МОМЕНТ ЗДАЛОСЯ – ГОЛОВА ЗАРАЗ ЛУСНЕ»
– Якими були перші враження від «Цементника»?
– Хороші. І команда, і тренер сподобалися. Ми виграли другу союзну лігу. Іонкін і Євдокимов у «Кайрат» потрапили, ми були на ходу. Велика заслуга у формуванні тієї команди лежала на тренері Борису Єрковичу, який у 50-их також грав за «Кайрат».
– Місто Семипалатинськ, яке тепер називається Семеєм, чимось вразило?
– Звичайне місто з російськими рисами. Традиційні хати, вулиці. Хоча люди на стадіон ходили, нас добре підтримували. Командою займався другий секретар обкому. Якось підійшов до мене: «Оресте, ну що ти з тим хрестиком ходиш?» Навіть чув за спиною «фашист» через те, що ношу оберіг. Я пояснював, що це нібито простий талісман. Але втратив я той хрестик в Омську.
– Що сталося?
– У боротьбі хтось зірвав. Після матчу я ще довго лазив по траві і шукав. Там, правда, і трави не було. Суцільне болото – затоптали десь, може, хтось собі забрав.
– Казахську їжу полюбили?
– Спочатку нас спонсорував цементний завод, звідти й назва. Потім перейшли під патронат м’ясокомбінату і стали називатися «Спартаком». В СРСР було лише три таких м’ясокомбінати – у Москві, Ленінграді і у нас. На підприємстві було все, що хочеш! Їздили на виїзні матчі і завжди провізію із собою возили. Вийшли з трапу – а нам вже м'ясо подають. Ковбас на будь-який смак. Приїхали в Улан-Уде, а в ресторані – голод. Нічого немає, добре, що з собою захопили.
– 1971-го ви залишили Казахстан, повернулися додому і стали гравцем луцького «Торпедо».
– Басалик догравав у Луцьку і запропонував цей варіант.
– Що скажете про головного тренера «Торпедо» Юрія Аванесова, який у футбол практично не грав, зате мав великий тренерський досвід?
– Точно не Лемешко, який міг поставити на місце. При ньому зайвий крок боялись зробити. А от Юрій Аркадійович не мав такого авторитету в колективі.
– В рівненському «Авангарді» ви грали у Віктора Лукашенка, екс-футболіста «Динамо» 50-их років. Хороший фахівець?
– Віктор Аврамович розумів футбол. До того працював у Івано-Франківську, там досягнув непоганих успіхів. Коли у мене сталася біда зі здоров’ям, то поставився з розумінням, хоча ще одну гру попросив відіграти. Вийшов на поле, здається, то був київський СКА. В якийсь момент здалося – голова зараз лусне.
– Ви розпрощалися з футболом і перейнялися своїм здоров’ям?
– Пройшов курс лікування, а потім вирішив, що треба повертатися до роботи. Богдан Цап запрошував у карпатівську ДЮСШ, однак я залишився у Бібрці і почав працювати у школі, а також тренувати місцеву команді. Тепер знову повернувся до тренерської діяльності. До речі, на зорі Незалежності наша львівська команда під моїм керівництвом виграла зональний турнір товариства «Колос» і поїхала у Черкаси на фінал. Перед церемонією відкриття сказав хлопцям: «Маємо гарно заспівати гімн». Тоді слово «патріотизм» було не всім знайоме. Коли лунала «Ще не вмерла», то керівник товариства дозволяв собі жуйку їсти. Ми так виконали гімн, що після гри до мене підійшов одеський тренер і сказав: «Молодці! Коли ви заспівали, то у мене мурашки пробігли. Наступного разу обов’язково з тобою українською спілкуватимуся». Було приємно.
– Кажуть, що ви у неповні 70 на поле виходили...
– Ще недавно пропонували хлопці зіграти у чемпіонаті району. Здоров’я дозволяє – я не палив під час кар’єри і зараз не відчуваю наслідків. Вже, звичайно, не бігаю з молодими, максимум – це «квадрат». Однак кілька років тому мали принципову гру з командою Пісочного. Вийшов на поле так ще й гольовий пас віддав. Відчуваю, що бігати складно, але розум працює, як молодий. Коли зіграв у такому поважному віці, то відчув себе львівським Стенлі Метьюзом, який кар’єру у 50 закінчив...
ДОВІДКА
КОЦЮМБАС Орест Павлович
- Народився 23-го січня 1948 року у Бібрці Львівської області. Амплуа – захисник. Зріст - 184 см, вага – 77 кг. Вихованець львівського СКА (тренери Ґріншпун Б.В., Чуріков В.В., Філяєв О.Є.).
- Кар’єра в «Карпатах»: 1967-1968 рр. Дебютував у матчі проти вінницького «Локомотива» 15-го травня 1967 року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 14 матчів.
- Окрім «Карпат», грав за команди: СКА (Львів), «Шахтар» (Червоноград), «Цементник» («Спартак») (Семипалатинськ, Казахстан), «Торпедо» (Луцьк), «Авангард» (Рівне).
- Переможець Класу «Б» Казахської зони.
- Живе у Бібрці, де тренує місцеву команду ФК «Шпильчина».