Степан Рибак народився 6 січня 1948 року в Отинії. Майстер спорту. Заслужений тренер України. Освіта вища. У 1972-му закінчив івано-Франківський педагогічний інститут ім. В. Стефаника. Свій футбольний шлях розпочав у рідній Отинії. У 1965 році виступав за коломийські «Карпати». Одинадцять років провів у команді івано-франківського «Спартака». У 1969 та 1972 рр. завойовував звання чемпіона України з футболу. У «Спартаку» зіграв понад 500 матчів, забив 60 голів. Працював другим тренером команди першої ліги «Прикарпаття» і тренером команди перехідної ліги — «Сокіл» (Бережани) та «Бескид» (Надвірна).
На посадах завуча, тренера і директора понад 20 років присвятив роботі в СДЮШОР «Спартак». Дев’ять футбольних сезонів тренував команду «Сокіл» с. Угринова, яка виступала в чемпіонаті області серед команд першої ліги.
Щастило грати з прекрасними футболістами
- Пане Степане, ви 11 років грали в зірковому івано-франківському «Спартаку». Ваші товариші по команді називають Рибака ходячою футбольною енциклопедією, принаймні 70-х років минулого століття. Тож кому, як не вам, давати бодай загальну характеристику тому колективові.
— Івано-франківський «Спартак» 70-х років був справді чудовою командою. і я дуже радий, що якоюсь мірою причетний до її успіхів, що мені протягом 11 років щастило виступати поруч з прекрасними футболістами, справжніми професіоналами, які готові були боротися за перемогу в кожному матчі до останньої хвилини. З приємністю згадую дії воротарів Еміля Микульця, івана Краснецького, Тараса Белея, Василя Кириченка. Захисники відзначалися надійністю, дисциплінованістю і чітким виконанням тренерських настанов. Основною фігурою в обороні тривалий час був Богдан Горичок (нападники намагалися уникати зустрічі з ним). Поруч грали Ярослав Павліський, Мирослав Григорук, Юрій іванов, Петро Кобичик. У першій всесоюзній лізі добре також зарекомендували себе Валерій Авдиш, Петро Кушлик, Богдан Копитчак. Останній, зокрема, міг чудово зіграти і в середній лінії, часто забиваючи вирішальні голи ударом голови.
У лінії півзахисту, де майже весь час мені доводилося грати, також виступали досить цікаві, добре технічно підготовлені футболісти. Це Валерій Голубцов, Олександр Мартиненко, Володимир Мукомелов, Роман Журавський, Мар’ян Гумінілович. Маючи в нападі такого грізного форварда, як Степан Чопей, команда використовувала його швидкісні якості і голеве відчуття. Оригінальною майстерністю володіли і Петро Хащевський, Михайло Гнатишин, ігор Дирів. У 1972-му досить вдалим було запрошення в команду Віктора Аністратова. В тому сезоні, на мою думку, саме два прекрасні голи Віктора в Тернополі, коли наша команда в принциповому матчі перемогла суперника з рахунком 0:2, стали переломними в боротьбі за чемпіонське звання. Продуктивно працював у нападі і Віктор Козін, який володів сильним ударом, за час виступів у першій всесоюзній лізі добре зарекомендував себе Борис Стрельцов. Справжньою знахідкою для команди було запрошення з Коломиї і Михайла Паламарчука (згодом він перейшов до дніпропетровського «Дніпра»).
Для прикладу — декілька результатів ігор нашого «Спартака» тих років, щоб вони якимось чином стали орієнтиром для нинішньої команди майстрів «Прикарпаття»: «Динамо» (Мінськ) — «Спартак» — 0:2, «Локомотив» (Москва) — «Спартак» — 1:1, «Спартак» — «Пахтакор» (Ташкент) — 2:1, «Спартак» — «Кайрат» (Алма-Ата) — 3:2, «Спартак» — «Крила Рад» (Куйбишев) — 2:0, «Шинник» (Ярославль) — «Спартак» — 0:1, «Алга» (Фрунзе) — «Спартак» — 1:5, «Спартак» — «Памір» (Душанбе) — 3:1, «Спартак» — «Ністру» (Кишинів) — 3:2.
Тренерські таланти «Спартака»
- А як нині оцінюєте роботу тренерів, під керівництвом яких виступали в «Спартаку»?
— Найвищим балом я оцінив би роботу Мирослава Думанського. Саме він заклав фундамент того «Спартака», який двічі завойовував чемпіонське звання і тривалий час на належному рівні виступав у першій всесоюзній лізі.
Неабияким тренерським талантом володів і Вадим Кириченко. Він умів налаштувати команду на гру, старався знайти взаєморозуміння з кожним футболістом. Вважаю, що «Спартак» 1975—1976 років був найсильнішою командою 60—80-х рр. і тоді тренером «Спартака» працював Вадим Кириченко. Не можу не відзначити і тренерський хист Віктора Лукашенка, котрий привів нашу команду до перемоги в чемпіонаті України 1972 року та до виходу в першу всесоюзну лігу. Наставник вселив нам упевненість у своїх силах на полі, що інколи переростала, здається, й у спортивну зухвалість. Ось промовистий факт. Команда, яка 1971 року посіла 19-те місце, уже в наступному сезоні тим самим складом раптом перемагає усіх поспіль і стає чемпіоном України.
Не можу не згадати ще про одного нашого тренера — Віталія Токарєва. Народний суддя, юрист за професією, він якийсь час очолював обласну федерацію футболу, а в 1968—1970 рр. працював начальником команди. Саме він у 1969-му, коли М. Думанський залишив нас, зумів згуртувати колектив і перед завершенням першого кола вивести його на перше місце.
- Яким було ставлення тодішніх партійних і радянських органів до команди?
— Досить доброзичливим. Можливо, тому, що грали ми непогано. Я не пригадую якихось конкретних зустрічей з партійними керівниками, крім суто наставницьких побажань першого заступника голови облвиконкому Анатолія Кахна, який опікувався командою і часто приходив до нас перед вирішальними матчами.
- Якщо чесно, матчі в ті роки теж продавали і купували?
— Не буду заперечувати, такі випадки були в роки наших виступів у першій всесоюзній лізі. На мою думку, цим займалися і деякі футболісти, яких згодом було відраховано з команди. Нерідко ці «незрозумілі» ігри не дозволяли нашій команді посідати досить високі місця у підсумковій таблиці. Втім, кілька разів ми змушені були допомагати українським командам, щоб врятувати їх від вильоту з ліги. За іронією долі, одна з них, а саме «Металіст», своєрідно нам віддячила в 1981 році, подарувавши в Харкові очко хабаровському СКА (2:2), і дозволила армійцям залишитися в першій лізі, а «Прикарпаття», таким чином, змушене було її покинути.
- Ви були центральною фігурою в лінії напівоборони. Ваші штрафні удари викликали захоплення в уболівальників, їх боялися воротарі. Скільки голів забили за свою футбольну кар’єру в «Спартаку»?
— Не хочу казати, що я був центральною фігурою в півзахисті «Спартака», але був надійним гравцем команди. Добре знав, куди віддати м’яч, міг миттєво оцінити обстановку на полі і створити голеву ситуацію біля воріт суперника, а за нагоди — і завершити її. Радий, що команда надавала мені право виконувати штрафні зі стандартних положень. 33 такі спроби я реалізував. Удавалося забивати і безпосередньо з кутових. Звичайно, це був результат відпрацювання різних ударів на тренуваннях. Виручало мене й те, що я добре володів і прямим, і різаним ударами. Причому неабияке значення мав і ретельний підбір футбольного взуття. Власне, я грав лише в шкіряних простеньких бутсах, не визнаючи бутсів відомих фірм. У багатьох ігрових моментах виручало й те, що майже однаково володів і правою ногою, і лівою. Тож міг змагатися на будь-якому місці в півзахисті і зробити націлену передачу з будь-якого флангу.
За свою футбольну кар’єру в «Спартаку» забив 60 м’ячів. Погодьтеся, що для напівоборонця це немало. і, що цікаво, всі вони залишилися в моїй пам’яті. Назвіть матч, в якому я забив гол, і я відтворю вам всю динаміку моменту і хто у ньому брав участь.
- Пане Степане, завершивши ігрову кар’єру, ви не менш активно і результативно працювали на тренерській посаді, зокрема в СДЮШОР «Спартак». Хоч фрагментарно, але розкажіть насамперед про спортивно-шкільний період вашого футбольного життя.
— Після виступів у складі івано-франківського «Спартака», у 1978 році, я з великим задоволенням взявся тут до роботи. На це рішення вплинула розмова з моїм товаришем, колишнім одноклубником Іваном Краснецьким, який порадив розпочати тренерство з юними футболістами.
Директор СДЮШОР «Спартак» М. Думанський запропонував посаду завуча. Першою моєю тренувальною групою були юнаки 1963 р. н., котрі мали брати участь в юнацькій першості України 1978—1979 років. За короткий термін вдалося укомплектувати хорошу команду. У першому матчі в Одесі зіграли унічию з «Чорноморцем», потім — перемоги над вихованцями Львівського спортінтернату, іншими командами. У нас тоді на полі вирізнялися Євген Ручкан, Олександр Микулець, ігор Стефанків, ігор Козелко, Дарій Кравчук.
Також непоганий ігровий склад був у групі 1968—1969 р. н. Двічі поспіль футболісти нашої школи у сезонах 1985—1986 рр. завойовували звання чемпіонів області серед юнаків першої групи та стали чемпіонами України серед команд ДЮСШ. У фіналі, що проходив в Івано-Франківську, ми перемогли харківський «Металіст» — 3:0.
Наступна група, з якою я працював, — це юнаки 1973—1974 років народження. Як завжди, була добра укомплектованість здібними учнями, і, крім наших занять, деякі з них одночасно відвідували ще й заняття В. Довзія в технікумі фізичного виховання. Команда успішно виступала в обласній юнацькій першості та склала основу обласної збірної на змаганнях Кубка України «Надія». Ми з очевидною перевагою в Самборі стали переможцями зонального турніру. А в Житомирі у фіналах у матчі за третє місце «Надії», завдяки голам Олега Гуменюка та Романа Максим’юка, з рахунком 2:0 здолали команду Донецької області. До речі, в ній виступав Сергій Ребров — в майбутньому нападник київського «Динамо» і збірної України.
А хіба можна забути сенсаційну перемогу СДЮШОР «Спартак» (юнаки 1969—1970 р. н.) в поєдинку першості ДЮСШ, яку організовувала всесоюзна центральна рада профспілок, над командою однолітків з московського «Спартака» (1:0) та нічию (0:0) з тбіліським «Динамо»?!
Запам’ятався і 1991 рік, коли команда СДЮШОР «Прикарпаття», сформована мною з футболістів 1974 р. н., виграла зональні змагання і завоювала право виступати у республіканському фіналі першості ДЮСШ в Кривому Розі. Нашими суперниками були «Карпати» (Львів), «Чорноморець» (Одеса) і господарі поля — «Кривбас». У першому матчі «Прикарпаття» перемогло «Чорноморець» (5:2), а «Карпати» — «Кривбас» (2:1). У другому турі мої підопічні зіграли унічию з «Карпатами» (1:1), а «Кривбас» був сильніший за «Чорноморця» (2:1), і все вирішувалося в зустрічі «Кривбас» — «Прикарпаття». Після першого тайму ми вели в рахунку (1:0), але господарі з тренерами «Карпат» у перерві добре «попрацювали» з арбітрами, які в другому таймі на 50-й хв. вилучили нашого гравця і зробили все для перемоги «кривбасівців» — 3:1. Отож ми змушені були задовольнитися третім місцем, а перше посіли «Карпати» (друге — у «Кривбасу»).
Можна ще багато що згадати. У 2001-му мої вихованці 1987 р. н. у Сумах виграли фінал всеукраїнських змагань з міні-футболу. Через якийсь час більшість футболістів цієї команди ввійшла до складу івано-франківського «Факела». У 2004-му команда СДЮШОР «Спартак» під моїм керівництвом перемогла у зональних змаганнях юнацької першості України першої ліги, але в стикових поєдинках ми поступилися майбутньому чемпіону — вінницькій «Ниві» (1:0 — домашній виграш і 0:3 — поразка у Вінниці).
Приємні спогади залишилися від тренерської роботи з командою «Сокіл» села Угринова. З допомогою президента ФК «Сокіл» Романа Терешкуна мені вдалося створити боєздатний колектив і постійно оновлювати його склад. Дев’ять сезонів «Сокіл» виступав у групі найсильніших команд області. Крім яремчанських «Карпат» та ямницького «Цементника», в Угринові всі команди першої ліги зазнавали поразок. Правда, добиваючись нічиїх, і вони втрачали очки. 16 гравців «Сокола» відтак виступали в професійних командах України. Цього року футбольний клуб «Сокіл» в Угринові святкуватиме своє 25-річчя, тож йому побажаю покращення умов у спортивно-тренувальній роботі.
- Пане Степане, ви, здається, єдиний з колишніх футболістів області, який свій шлях у цій прекрасній грі переніс у творчу площину. 30-річчю перемоги команди «Спартак» у чемпіонаті України та вашим футбольним друзям присвятили поетичну збірку «Футбол — моє життя», а торік у видавництві «ЛіК» вийшла 90-сторінкова книжка «Спогади з вірою в майбутнє...».
— Писати вірші почав ще в роки виступів за «Спартак». Правда, нікому в цьому не зізнавався. А от задум написати спогади про свій футбольний шлях визрівав у мене давно. Але через зайнятість тренерською роботою його доводилося відкладати. Нарешті, з далеко не радісних причин, часу в мене з’явилося багато і я розпочав писати свою футбольну біографію. Біографію простого хлопчини з Отинії, котрий зумів знайти своє місце в прикарпатському футболі та вірою і правдою служив рідній команді — івано-франківському «Спартаку». Насамперед хотів присвятити спогади своїм товаришам-футболістам, підкреслити їхній талант і самовідданість, бо без цього наш «Спартак» не домігся б таких успіхів.
- Ви сказали, що багато часу на написання спогадів з’явилося з далеко не радісних причин...
— Це дуже неприємна історія моєї хвороби, що призвела до трагічних наслідків, — мені ампутували ногу. Перші ознаки захворювання судин ніг я відчував ще у 2008 році. і ось такі наслідки...
У цей важкий для мене час, коли я фактично не маю змоги самостійно пересуватися, хочу висловити подяку всім тим, хто не забув про мене і надав матеріальну допомогу.
І на завершення розмови два відгуки про Степана Рибака. Ярослав Павліський, ветеран команди «Спартак»: «Заслужений тренер України Степан Рибак виховав 45 футболістів, які виступали чи виступають у професійних командах перехідної, другої, першої та вищої ліг України.
А декому з них пощастило потрапити і до юнацької та національної збірних України.
Роман Терешкун, голова виконкому Угринівської сільської ради з 1994 по 2010 роки, президент ФК «Сокіл»: «Степан Рибак — дуже талановита людина, він присвятив своє життя футболові, в тому числі й команді «Сокіл» з Угринова. Він був у числі засновників футбольного клубу «Сокіл» і працював у ньому тренером на громадських засадах. Жителі нашого села, а також футболісти складають велику шану і подяку Степанові Рибаку за людяність, порядність, доброту, професіоналізм, а також звертаються до Бога, щоб Він дав йому здоров’я. і просять, щоб завершив другу частину книжки «Спогади з вірою в майбутнєѕ», де буде відображено історію угринівського футболу з 1930-го по 2017 роки».