Тетяна Гамера-Шмирко стала першою українкою, що перемогла на престижному жіночому марафоні в японській Осаці
Цей забіг на 42 кілометри 195 метрів вважається одним із найпрестижніших у світі. Досі його ще ніколи не вигравали українки. Тетяна стала першою. Виснажливу дистанцію вона подолала з рекордним для себе часом - дві години 23 хвилини і 58 секунд.
— Стартувало близько 500 учасників, — розповідає Тетяна "Експресу". — Старт і фініш були на стадіоні, а бігти доводилось вулицями міста. Сам забіг почався у дуже швидкому темпі. Половину дистанції ми пройшли дуже швидко. А після 30-го кілометра мені стало нестерпно важко. Це п'ятий марафон у моїй кар'єрі, але він видався найважчим. Навіть не знаю, як дотягла до 37-го кілометра. На 41-му я порівнялась з японкою, придивилась до неї і зрозуміла, що вона вже "ніяка". У такому стані я "з'їм" її без надзусиль. За 900 метрів до фінішу я її випередила і на фінішне коло стадіону вийшла першою.
— Скільки часу ви готувались до цього забігу?
— У спортсменів немає вихідних, неділі чи свят. Ми постійно у роботі. Тож до цього марафону я почала готуватися ще наприкінці жовтня. Щоденні дворазові тренування, щоденний масаж. Часу немає ні на що. От лише зараз, після забігу, маю змогу походити по крамницях.
— Вас там не впізнають, автографів не просять?
— Повірте, я відоміша за кордоном, а не в Україні. На Олімпіаді в Лондоні я посіла п'яте місце. Це великий успіх — адже тут на старт виходять 170 підготовлених професійних атлетів, усі претендують на перемогу... Та коли я повернулася з Лондона, мене в аеропорту Києва не зустріла жодна людина. А коли прибула в Японію, то в аеропорту зустрічали з квітами, було телебачення. Вони пам'ятали, що торік я на цьому марафоні посіла п'яте місце, пам'ятали все, що я говорила після торішнього старту! На фінальному банкеті мені просто не дали поїсти. До мене вишикувалась величезна черга охочих взяти автограф і сфотографуватися. Було безліч їхніх журналістів, які мене розпитували. А одна колишня японська спортсменка підійшла до нас з Ігорем і сказала, що тепер у мене з’явилось 120 мільйонів прихильників у цій країні. (Усміхається). Нічого не вдієш, в Україні легка атлетика непопулярна. У нас змагання марафонців не збирають повні стадіони, як у Японії...
— Ви народились на тернопільщині, навчались у Львові, а як стали киянкою?
— Вийшла заміж. Мій чоловік теж із Тернопільщини, але працює в Києві, тож я переїхала до нього. Там познайомилась з тренером Ігорем Осьмаком, і він став моїм другим батьком. Він і тренер, і психолог, і масажист... Без нього я б ніколи не досягла такого результату!
— Марафон можна бігти не більше як три рази на рік. Чим вас приваблює така мала кількість стартів?
— Свого часу я бігала різні дистанції, але такого успіху, як у марафоні, не мала ніде. Я дістаю велике задоволення. Коли перемагаєш у такому забігу, то це велика радість, а коли перемагаєш ще й себе, тобто покращуєш результат, то це подвійне щастя. Нині я щаслива.
— Окрім задоволення, такі змагання приносять вам матеріальний зиск?
— Коли перемагаєш — так. Призові за перші три місця досить солідні. А ще я працюю в збірній України і там отримую зарплату. Але величезну частину своїх прибутків витрачаю на підготовку. Бо раз я вже вийшла на такий рівень, то тут витрати захмарні. Це і харчування, і виїзди на збори, і багато інших видатків...