Вихованця житомирського футболу Вадима Колесника вважають своїм як на Сході, так і на Заході країни. Адже діючи в центрі нападу, він з якнайкращої сторони зарекомендував себе і в харківському «Металісті», і в львівських «Карпатах». Нині Вадим Леонідович, якому минулого вівторка виповнилося 46 років, працює в тренерському штабі першолігового «Нафтовика» з Охтирки. Але, як засвідчила його розмова з кореспондентом «СПОРТИВКИ», він і зараз пильно стежить за виступами своїх колишніх команд.
Добре працювати у зірковому оточенні
– Вадиме Леонідовичу, розкажіть про своє нинішнє життя і про те, як вам працюється в Охтирці.
– Я завершував ігрову кар’єру в Охтирці, виступаючи за «Нафтовик», і так сталося, що саме тут знайшов свою половинку. З Оленкою ми одружилися, і я залишився тут жити, про що ніколи не шкодував.
– А як потрапили до тренерського штабу «Нафтовика»?
– Та я, можливо, ще б трохи пограв, але тодішній головний тренер «Нафтовика» Сергій Шевченко (автор «золотого» м’яча «Таврії» у фіналі першого чемпіонату України 1992-го року – прим. авт.) запропонував мені стати його помічником. Я трохи подумав і дав згоду. Зараз, щоправда, Шевченко в команді не працює, але я цілком комфортно почуваюся в «Нафтовику» й нині. Мені дуже до вподоби наш теперішній тренерський штаб. Він, напевно, один з найтитулованіших в Україні. Судіть самі – головним тренером «Нафтовика» є олімпійський чемпіон Сеула-1988, володар Кубка СРСР 1989-го року та володар ювілейної нагороди УЄФА як найвидатніший футболіст Казахстану за останні 50 років Євген Яровенко. Його помічник – чемпіон СРСР володар Кубка СРСР у складі «Дніпра» Валерій Городов. А керівництво клубу… Директор – Андрій Полунін, переможець союзного першості серед дублерів і володар кількох медалей чемпіонату України. Його заступник – неодноразовий чемпіон і володар Кубка України Сергій Мізін. Обидва свого часу були гравцями національної збірної України. Хіба можна нарікати на долю, коли працюєш в такому зірковому оточенні?..
– Керівництво і тренерський штаб у вас – справді люди з іменами. Однак при цьому чомусь ваш «Нафтовик» ніяк не розпочне зірки з неба хапати...
– Чому? Я з вами не погоджуюся. Ось зараз ми поки що йдемо четвертими. Відставання від другого місця, яке займає алчевська «Сталь», щоправда, не маленьке – вісім очок, але ж і матчів попереду ще чимало. Тому я б так категорично про наші перспективи не казав.
– А керівництво клубу хоча б ставить перед командою завдання виходу у прем’єр-лігу?
– Зараз ніхто так прямо про це не каже. Але ми дуже хочемо випробувати себе на вищому рівні. Та й гравці у нас достатньо кваліфіковані. А як воно буде – побачимо.
У Львів закохався з першого ж дня
– Напевно, стежите і за виступами своїх колишніх команд – «Металіста» і «Карпат»?
– Не лише «Металіста» і «Карпат», а й «Іллічівця» також. Щоправда, коли я грав у Маріуполі, це був «Металург», але яке це має значення, тим більше, що команду знову тренує Микола Павлов, під керівництвом якого я якраз і грав за приазовців.
– А в «Карпатах» ви грали під керівництвом нинішнього тренера «Металіста» Мирона Маркевича…
– Саме так і було. Бачите, яка вона є футбольна доля – ніколи не знаєш, де ти можеш опинитися завтра. А щодо Маркевича, то в «карпати» я прийшов, коли команду тренував не він, а Володимир Журавчак. А порекомендував мене «Карпатам» Іван Панчишин. Він сам львів’янин, а я з ним грав разом за «Металіст». Але в «Карпати» я перейшов не з «Металіста», а з Ізраїля, де виступав за команду «Хапоель» з Кфар-Саби.
– Невже в Ізраїлі в ті часи було гірше, ніж в Україні, і тому ви повернулися?
– Якщо все оцінювати з точки зору побутових умов, то в Ізраїлі набагато краще. У той час там був зовсім інший рівень життя, він явно перевершував наш, український. Мені там все дуже подобалося. До того ж – море, на вулиці постійно тепло. Однак, незважаючи на всі побутові принади, за якийсь час мені стало дуже бракувати рідних. До того ж я отримав ушкодження, серйозно травмував гомілкостоп і не міг себе зарекомендувати з якнайкращого боку. Провів лише кілька матчів, чотири або п’ять, точно вже не пам’ятаю. Щоправда, забив в них два голи. Але не залишився і поїхав додому. Виявилося, що це й на краще – я ж потрапив у «Карпати», про що абсолютно не шкодую.
– Легко адаптувалися у Львові? Все ж Західна Україна багато в чому відрізняється від інших регіонів.
– Жодних проблем у мене не виникало. У Львів я закохався з першого ж дня, як тільки приїхав сюди. Та й хіба може комусь не сподобатися таке красиве місто – одна архітектура чого варта, та й повітря львівське якесь особливе, не таке, як в інших містах України. Адаптувався і в команді дуже швидко, гравці, левова частка яких місцеві хлопці, прийняли мене, як рідного, я навіть не сподівався на такий прийом. Мікроклімат в «Карпатах» також інший, ніж у тому ж таки «Металісті», але він однозначно позитивний, і це не могло не позначатися на грі команди, особливо у домашніх матчах. Не випадково тоді всі команди без винятку боялися їхати до Львова і вважали навіть одне очко хорошим здобутком.
Особлива атмосфера допомагає забивати
– Ви зіграли за «Карпати» 60 матчів у чемпіонаті, в яких забили 15 голів. Які з них найпам’ятніші?
– Я б виокремив перший гол за «Карпати», який забив у ворота запорізького «Торпедо». Але не тому, що він перший – просто вийшов дуже ефектним. Добре його пам’ятаю навіть в деталях: я отримав м’яч на правому фланзі нашої атаки, ближче до кутового прапорця, розвернувся, трохи змістився в центр і сильно пробив зі своєї робочої лівої ноги – м’яч залетів у дальній лівий кут. Насправді вийшло дуже красиво. А от один якийсь матч відзначити не можу.
– Тоді виберіть два. Або навіть три…
– Напевно, обмежусь двома. Перший – гра із «Чорноморцем» удома. Ми «горіли» 1:2. Але мені вдалося забити два голи, і ми виграли 3:2. Оформив я дубль і наприкінці гри з «Прикарпаттям», коли вийшов на заміну за рахунку 0:1. Тоді ще Мирон Богданович спочатку мене після закінчення матчу розцілував, а потім розхвалював під час розбору гри. А так мені багато ігор у складі «Карпат» запам’яталося, особливо домашніх. Думаю, що це через особливу атмосферу під час матчів на львівському стадіоні.
– Ви кажете, що в «Карпатах» вам було комфортно. Чому ж тоді поїхали зі Львова?
– Бо погарячкував. У «Карпатах» 1997-го року був сильний підбір гравців, і конкуренція за місце в складі значно посилилася. Не випадково команда стала третьою в чемпіонаті. Я у певний період перестав стабільно потрапляти до основного складу, але при цьому вважав, що Мирон Богданович мене недооцінює, а я не заслуговую на подібне ставлення, особливо з врахуванням попередніх заслуг перед командою.
– Тобто впіймали зіркову хворобу?
– Ні, не те, щоб я вважав себе суперфутболістом, але був переконаний, що на місце у стартовому складі цілком заслуговую. Мирон Маркевич мене вмовляв, щоб я залишився, але я пішов на принцип. Зізнаюся, що потім не раз про це шкодував, але тепер вже нічого не повернеш. На жаль, не знайшлося тоді поруч людини, яка б дала мені мудру пораду…