Узимку під час товариського матчу між «Рухом» і «Вересом» хтось жартував, мовляв, треба запросити Василя Білого до винниківського клубу і тоді разом з братом Іваном він цементуватиме оборонні редути «жовто-чорних». Влітку пророчий жарт здійснився: тепер у «Русі» виступають двоє Білих і двоє Баранців. Погодьтеся, виходить братська команда. Про свою кар’єру у відвертому інтерв’ю розповів Василь Білий.
Є ТРИ КЛЮЧОВІ ВИМОГИ МАЗЯРА: ДИСЦИПЛІНА, КОНЦЕНТРАЦІЯ І САМОВІДДАЧА
Василю, після перемоги над «Оболонню-Броварем» позитивних емоцій додалося. Новий стадіон допоміг?
Команда грає не лише для винниківських уболівальників, прихильники «Руху» також є у Львові. Наша справа - виходити на поле і робити усе для перемоги. Не вважаю, що у позитивному результаті заслуга стадіону.
Яке враження на тебе справив стадіон «СКІФ»?
Чудова і затишна арена. Приємно на ній грати. До речі, тут я у шкільному віці грав. Після реконструкції «СКІФ» став стадіоном європейського класу.
Чи стане перемога над «Оболонню-Броварем» переломною?
Хочу, щоб так сталося. Самі бачите, у якій психологічній ямі ми перебували. Тож вірю, що тепер настала біла смуга.
Чому команда за підсумками 12-ти турів опинилася у такому становищі?
Важко відповісти. Усі старалися, хотіли перемагати, десь недопрацювали, мабуть, і футбольне невезіння мало місце. На жаль, не було кінцевого результату.
Досягти великих успіхів без фарту нереально?
Кажуть, фарт потрібно заслужити, це важлива складова у спорті, без нього ніяк. Але списувати усе на невезіння не варто.
Так сталося, що у попередніх клубах ти вже працював з Володимиром Мазяром, він тебе запрошував. Тепер вийшло навпаки – тренер прийшов до команди, де ти вже виступав. З яким настроєм зустрів наставника?
Емоції, звісно, були лише позитивні. З іншої сторони, відчув більшу відповідальність, бо знаю вимоги і не потрібно звикати до тренера. Маю менше права на помилку, тож мені навіть важче, ніж решті.
Які головні вимоги Володимира Мазяра?
Є три ключові: дисципліна, концентрація і самовіддача. Це основні складові, відколи працюю з Володимиром Івановичем. Він може усе пробачити, окрім вищезгаданих компонентів.
Не секрет, що Володимир Іванович доволі емоційний наставник, за словами у кишеню не лізе. Звикли до такого методу?
Спочатку було незвично, але футбол - це емоції, і кожен їх по-різному проявляє. Потрібно дослухатися і брати з цього позитив, у тренера такий характер. Його не зміниш, потрібно звикнути до цього.
Футболісти мають страх перед головним тренером?
Я б сказав, що є повага. Якщо ти тренера не боїшся, то ти його і не поважаєш.
Але він буває і доволі спокійним. Часто спілкується з гравцями, розповідає цікаві футбольні і життєві історії. Тобто ви знаєте іншого Мазяра?
У побуті він спокійний, а в роботі зосереджений лише на тренувальному процесі та майбутній грі. Мазяр - одна людина на тренерській лаві та інша - у житті.
Зараз ти конкуруєш за місце у стартовому складі з рідним братом. Наразі ти виграєш конкуренцію у старшого Івана. Мабуть, відчуття двоякі?
Коли йшов у «Рух», так і думав, що будемо конкурентами. Був час, коли грали разом, зараз я граю, а брат - ні. Це футбол. У нас основне завдання - принести позитивний результат команді.
Брат не ображається на тебе?
Та ні, хоча, можливо, йому трішки важко. Адже коли я прийшов, він грав, а зараз на лаві запасних. Таке футбольне життя.
Ви обговорюєте ці моменти навіть на рівні жартів?
Ми сміємося. Зараз у двох останніх матчах Борис Баранець не вийшов у старті. Жартуємо, що перед грою на заїзді будемо жити - я з Григорієм, а Іван з Борисом, бо вони не потрапляють у стартову одинадцятку.
Коли брати Білі разом на полі, які відчуття?
Ми разом грали сім років тому у дублі ФК «Львів», зараз є переживання ще більші. Хоча на полі ми всі одне ціле, однак це вже на рівні підсвідомості: твій брат - це особливі відчуття.
Зараз команда на 12 місці у турнірній таблиці. Зрозуміло, що очікування були іншими. Тим не менше, ще є достатньо турів, щоб змінити ситуацію і зимувати у кращому настрої?
Кожна наступний поєдинок є важливим. Давайте поглянемо на турнірну таблицю взимку. Гадаю, зараз треба згуртуватися, адже залишилося два місяці до завершення першого кола. Потрібно на кожен матч налаштовуватися і перемагати.
МИ ВІРИЛИ ТРЕНЕРУ І ВИКОНУВАЛИ ЙОГО УСТАНОВКУ. МИ БУЛИ ГОЛОДНІ ДО ЦЬОГО РЕЗУЛЬТАТУ – МОЖЛИВО, ЦЕ ДАЛОСЯ ВЗНАКИ
Ти виступав під керівництвом Володимира Мазяра у «Сталі» та «Вересі». Чим відрізняються ці команди від «Руху»?
Насамперед інфраструктурою: у «Вересі» не було нічого, тут є все для роботи і прогресу. По-командному і там колектив був, і тут колектив формується, бо багато нових гравців прийшло. Там посеред сезону багато новачків не набирали. Володимир Іванович взяв тих, кого знав. Ми пройшли тренувальні збори, там і сформувався кістяк. Хоча у нас було мало часу.
У чому секрет успіху того «Вересу»? Уже у дебютному сезоні команда увійшла до трійки призерів. Володимир Мазяр якось в інтерв’ю сказав, що на каміннях виросли квіти. Це про інфраструктуру?
Секретів ніяких немає. Виходили на гру і віддавали усі сили задля результату. У нас такі футболісти підібралися, які хотіли довести багатьом, що їх зарано списали і не повірили у можливості. Ми непогано стартували, вірили тренеру і виконували його установку. Ми були голодні до цього результату - можливо, це далося взнаки.
Зараз «Верес» успішно грає у Прем’єр-лізі. Десь у глибині душі, мабуть, образливо, адже ти був серед тих, хто виборював путівку до елітарного українського дивізіону. На свій шанс зіграти на вищому рівні заслужив?
Це футбол. Основна моя ціль - грати у Прем’єр-лізі, але тренер мене не бачив у команді. Я робив усе, що від мене залежало.
Ти здивований результатами «Вересу»?
Здивований, але давайте дочекаємося кінця чемпіонату. У «Вересу» завдання серйозні, хлопці виконують їх дисципліновано і мають хороші результати.
У 21 РІК Я ВИЯВИВСЯ ДЛЯ «СКАЛИ» ЗАСТАРИМ
Давай тепер поговоримо про початок твоєї кар’єри. Ти, як і Іван, починав займатися футболом у рідному Трускавці. Старший брат був прикладом?
Так, брат грав у футбол. Знаєте, як є у сім’ї: куди старший, туди і менший. Перший тренер у нас був спільний - Павлик Іван Іванович. В 11-класі я потрапив до моршинської «Скали», яка вийшла до фінальної частини у Києві. Там на нас звернули увагу селекціонери столичного «Арсеналу» і запросили у дубль.
Хто тоді поруч з тобою грав?
Нас тоді тренував Бакалов Юрій Михайлович. З футболістів Ярослав Захаревич, який нещодавно нас засмутив у футболці «Черкаського Дніпра», Андрій Богданов зараз успішно в «Олімпіку» грає.
В основу потрапити було важко?
Так, існувала висока конкуренція. Тоді у нас був навіть віковий дубль, тож на початках доводилося і за 19-річних виступати. Це була хороша школа, яка загартувала характер і дала зрозуміти, що потрібно ще більше над собою працювати.
Після столиці було перше об’єднання братів Білих. Така можливість випала у другій команді ФК «Львів»?
Так, це був чудовий період. Ми формувалися як футболісти, проходили етап становлення. Але пробитися на той час у прем’єрліговий «Львів» шансів не було. Команда боролася за збереження місця в еліті українського футболу. Хоча мене Сергій Ковалець залучав до тренувань з основною командою.
Чому з ФК «Львів» перейшов у «Скалу»?
Керівництво синьо-золотих левів вирішило омолодити дубль, коли «Скала» розпочала виступи у Другій лізі. Президент клубу Микола Кміть знав мене і запросив до себе. Головним тренером був Олександр Томах, з яким ми були знайомі за роботою у столичному «Арсеналі». У нас тоді лише формувалася команда, ставка робилася на молодих. З приходом Володимира Реви колектив поповнили більш досвідчені виконавці та склався боєздатний колектив. У Другій лізі ми могли дати гідний бій будь-якому супернику і боротися за високі місця.
Володимира Реву знаємо як хорошого тактика. Він створив доволі симпатичну команду, яка грала у красивий атакувальний футбол, не було лише стабільних результатів?
Він поставив гру. Насамперед перебудував усю школу від самих низів. Усі вікові групи грали за однією схемою, тож коли молодий футболіст потрапляв в основну команду, уже знав що робити на полі. Це мало свої плоди. За часів Реви був найкращий результат, він доступно і спокійно все пояснював. У першу чергу вимагав від нас грати у футбол і отримувати задоволення. Ми діяли легко і розкуто.
Але не було стабільних результатів, бо коли грає одна молодь - це природно?
Можливо, нам досвіду і часу бракувало. Потрібно було зберегти той кістяк команди, але стратегія існувала така, щоб кожного року омолоджувати склад. Тож щороку були вихованці клубної академії.
Але інколи їх запускали у команду штучно?
На моє місце теж хтось прийшов, бо у 21 рік я виявився для «Скали» застарим. Якщо хоча б рік-два дали часу, тоді б вдалося зробити сильнішу команду.
Після «Скали» доля занесла тебе у Плиски?
Так. Я поїздив трішки по переглядах. Тоді товариш Михайло Сікорський зателефонував і запропонував поїхати у Плиски. Мені не хотілося туди, бо це село. Але мав бажання залишитися у професійному футболі, тож обрав команду «Єдність». Провів там півроку і перебрався до тернопільської «Ниви», куди мене запросив головний тренер Ігор Яворський.
Там відроджували команду, і плани були доволі серйозні?
Я влітку був із ними на зборах, але отримав запрошення до чернігівської «Десни» на перегляд. Там у мене не склалося, тож узимку над пропозицією Яворського не роздумував. У «Ниві» міцний колектив зібрався: брати Баранці, Ільків, Романюк, хлопці, які пограли у Прем’єр-лізі, відтак легко виконали завдання і вийшли до Першої ліги.
У першому дивізіоні теж мали високі завдання?
Так, але відбулася Революція Гідності, а командою опікувався губернатор, який входив до Партії регіонів. Тому фінансування припинилося, виникли проблеми.
Далі був телефонний дзвінок від Володимира Мазяра і запрошення у «Сталь» з Кам’янського?
Він телефонував раніше, але я грав у Першій лізі і переходити до команди з нижчої ліги не хотів. Та Володимир Іванович був наполегливим, і я таки опинився в його команді.
Чим вразило місто Кам’янське?
Приїхав туди зимою, побачив сніг іншого кольору. Люди усі працюють переважно на заводах. Чогось особливого не було.
У чому особливість цієї «Сталі»: Друга ліга, Перша і одразу Прем’єр-ліга - це феномен Володимира Мазяра?
Можливо, це феномен тренера. Ми повірили, виконували і досягли результату. Це раціональне використання футболістів.
Василю, зі «Сталлю» ти теж міг спробувати свої сили у Прем’єр-лізі, але ваші дороги розійшлися?
Там скандальна історія. У грі з «Полтавою» я підвів команду. За рахунку 2:2 на останніх хвилинах привіз пенальті у свої ворота, і ми поступилися. Керівництво клубу за цей епізод розірвало зі мною контракт.
За фол, червону картку і пенальті тебе вигнали з команди?
Ну це рішення керівництва, можливо, воно було виправдане. Я не стримав емоцій у важливому матчі, у своєму штрафному майданчику дав копняка супернику. Той мене провокував усю гру, роздряпав мені усю шию. Я купився на його брудні дії, відмахнувся і вдарив. Боковий суддя побачив це, оскільки порушення було у штрафному майданчику, мені дали червону картку. На 90 хвилині з пенальті нам забили, і ми у підсумку 3-2 програли.
Шкодуєш тепер про свій вчинок?
Звісно, потрібно вміти контролювати емоції. Маю вже такий досвід і гадаю, більше таке не повториться. Мені, до речі, три матчі дискваліфікації дали.
Дискваліфікацію ти вже відбував в охтирському «Нафтовику»?
Так. Мною зацікавилися в Охтирці.
Для Євгена Лозового період в Охтирці один з найкращих етапів у кар’єрі. Яким він запам’ятається тобі?
Я не мав там стабільної ігрової практики насамперед через травму. У «Нафтовику» був боєздатний колектив, ми могли забрати очки у будь-якої команди Першої ліги. Не мали високих завдань, грали, проявляли себе, щоб привернути увагу кращих клубів.
Як знайти у собі мотивацію грати у команді без завдань?
Насамперед кожен сам собі повинен висувати цілі, і до них йти. У мене мета прогресувати у кожній грі і перемагати.
Після Охтирки ти знову опинився у команді Володимира Мазяра. Пішов до свого тренера?
Так, у мене закінчився контракт з «Нафтовиком». Важливим фактором було й те, що Рівне недалеко від дому. Знаючи Володимира Івановича, без вагань пристав на його пропозицію. Хоча мені пропонували залишитися в Охтирці.
Чи стало для тебе несподіванкою, коли у розпалі чемпіонату звільнили Мазяра і призначили Вірта?
Це сталося після гри з «Інгульцем», коли Володимир Іванович пішов у відпустку, так нам сказали. Тоді я на гостьовий матч не поїхав через ушкодження, але для мене це стало шоком. Ніхто не зрозумів чому так сталося. Але ми всі професіонали, і довелося догравати сезон під орудою Вірта.
Зараз ти уже працюєш з Володимиром Мазяром у новій - третій для вас спільній команді. Як вважаєш, чи вдасться тренеру зробити у «Русі» свою «Сталь» чи «Верес»?
Хочеться вірити і надіятися, що вийде все. Потрібен час і насамперед допомога колективу. Звісно, хочеться, щоб «Рух» боровся за найвищі місця.
Ти всю кар’єру провів у Другій та Першій лізі. Наступним етапом мала б стати Прем’єр-ліга?
Так, це мрія дитинства. Хотілося б спробувати свої сили у цьому дивізіоні.
Які три матчі ти ніколи не забудеш?
Станом на сьогодні перша – це домашня перемога «Вересу» над «Маріуполем». Ми поступались за ходом матчу 0-1, однак проявили характер і здобули вольову перемогу 3-1. Були чудові емоції. Також пригадую матч за «Скалу». Мені вдалося забити розкішний м’яч з кутового, сухий лист вийшов. Це був мій другий гол за стрийську команду. Ну і третій - це перемога «Руху» над «Колосом». Наразі підігріває позитивними емоціями цей успіх. Все таки команда з Ковалівки має серйозні завдання.
Як проводиш вільний час?
Ну його не так багато, як хотілося б. Нещодавно одружився, тож приділяю увагу дружині. Ми родом з Трускавця, тому зараз багато гуляємо Львовом.
У тебе перед сезоном відбулося весілля. Сьогодні ти на інтерв’ю прийшов з дружиною. Як познайомилися з Наталею?
Познайомилися через спільних друзів, виникла симпатія, яка переросла у кохання.
Скільки зустрічалися?
Три роки. Познайомилися, згодом я поїхав у Кам’янське, певний час переписувалися. А коли зазнав травми, приїхав додому і вже тоді ближче познайомилися та почали офіційно зустрічатися.
Дружина звикла до професії футболіста?
Так. Я її попереджав, що у футболістів життя на колесах, її влаштувало. (Сміється)
Хто з футболістів на вашому весіллі гуляв?
Ярема Каваців, Володя Пришнівський, Роман Данькович. Багато інших футболістів було.
Медовий місяць ще попереду?
Так, бо після весілля треба було готуватися до сезону. Тож будемо відпочивати вже узимку.
Якщо б не футбол, яку б професію опанував?
Я закінчив університет і маю економічну освіту, Трускавець - курортне місто. Гадаю, працював би у якомусь готелі чи санаторії. Чесно, навіть не уявляю.