У спортивній кар’єрі Андрія Баля багато яскравих сторінок. На його рахунку чимало голів, які вихованець львівського футболу забивав на всесоюзних і міжнародних змаганнях. Не менше в його колекції і нагород. Був чемпіоном світу і двічі ставав переможцем Європи серед молодіжних команд з різницею у 10 років та двічі нагороджений званням майстра спорту міжнародного класу! Нечуване досягнення в історії радянського футболу.
Та, коли б не вдалі виступи за «карпати» невідомо, як би поточилася доля цього універсального півзахисника, який брав уроки у таких «левів», як Лев Броварський і Ростислав Поточняк, Юрій Бондаренко і Остап Савка, Ярослав Кікоть і Юрій Дубровний. Таких же україномовних вихідців з міст Львівщини, як і він. Наполегливість плюс неймовірна працьовитість сприяли росту таланту Баля. І наш Андрійко перебрався до Києва, де «прописався» в компанії Олега Блохіна. Отак обидва друзі, майже незмінно, крокують футбольними дорогами. Як тільки Блохін взявся за тренерську роботу його незамінним помічником залишається Баль.
Хороший старт взяла українська команда на шляху до Бразилії. Блохін і компанія зробили все можливе для команди, а Коноплянка з партнерами гідно вистояли на славному «Уемблі». Однак Блохін несподівано захворів і очільники ФФУ віддали головну команду в руки Баля.
Як тільки А.Баля призначили во (!) тренером національної команди України, подумалось: до роботи приступив свій хлоп. Тож, принаймні, даватиме відсіч суцільній русифікації на теренах і за межами Неньки України. Адже М.Маркевич залюбки і з гордістю спілкувався і продовжує це робити з представниками ЗМІ на всіх заходах мовою своїх прабатьків.
Однак наш Андрійко, перепрошую, тепер Андрєй Міхайловіч, який вчився копати бальон по полях і на болонях Львівщини вперто віщає громаді свої думки чужинською мовою. Так було на прес-конференції напередодні гри в Кишиневі, так триває і зараз, в очікуванні поєдинку з Чорногорією. Не знаю і не розумію мотивів Баля, який вперто розповідає про перипетії найближчого матчу мовою національної меншини в Україні. Можливо це стиль пристосування, а можливо і дань моді? Але, на мою думку, це не що інше, як народний покруч, який попри свої титули не позбувся «накидки» меншовартості.
Не виникало особливих претензій до Блохіна, який ріс і жив в російськомовній сім’ї і давно признався в любові до КПУ, але Баль продовжує дивувати своїм офіційним вещанієм на язикє «братнєво» народа. При цьому маючи поруч себе солідного, за всіма мірками, прес-секретаря національної команди України Олександра Гливинського, для якого життєвим принципом залишається шляхетна чистота української мови.
Для прикладу світова медалістка, Людмила Балушка, львівська борчиня, яку «бачать» у своєму складі інші країни, поділилася своєю думкою щодо національної приналежності: «Було б дико — стояти на п’єдесталі та слухати, як на твою честь лунає гімн іншої держави, а не України. Хай це може здатися комусь занадто пафосним твердженням, але я пишаюся тим, що народилася в Україні». А що на це вітчизняні футбол(и)сти?
А ще маю питання, якою ж мовою співають національний гімн Україна футболісти, окрім Тимощука, зодягнені у блакитно-жовті барви?
Можливо граємо так, як спілкуємось?
Тож, які ми сини України і чи маємо право називатися синами України?