Зараз про нього говорять, що такий кіпер знахідка, котру так довго шукали львівські «Карпати». Його суха серія з 14 матчів не може не вражати, а вісім поєдинків «зелено-білих» без поразок – теж велика заслуга Євгена Боровика. Інформаційному центру ФК «Карпати» вдалось дізнатись чи не всі секрети львівського воротаря, які вже давно цікавлять кожного вболівальника.
«ДУЖЕ РІДКО ДАЮ ІНТЕРВ’Ю»
– Твоя остання гра у західноукраїнському дербі наробила багато галасу, майже кожен другий обговорював твої відмінні дії у воротах. Зізнавайся, скільки у тебе було інтерв’ю після матчу з «Волинню»?
– Ти перша (сміється). Відразу після цього мене вже чекають на інше.
– Як ти відносишся до преси?
– З обережністю. Не можу сказати, що не люблю журналістів, просто не подобається підвищена увага до себе.
– З хлопцями у команді ти поводиш себе зовсім по-іншому: веселий, усміхнений. Чому при спілкуванні з журналістами ми бачимо іншого Боровика?
– У нас завжди все весело відбувається всередині колективу. Ми ж постійно разом, а з журналістом поспілкувався, він написав про тебе щось взагалі інше, чого ти навіть не говорив. Потрібно до всього ставитись обережно.
– Часто траплялись такі ситуації, що працівники мас-медіа «доповнювали» твої слова?
– Пару раз точно було подібне. Навіть хотів передзвонювати, щоби забрали те інтерв’ю, адже я справді тих слів не говорив.
– Пригадуєш випадки, коли ЗМІ писали про тебе щось дійсно абсурдне?
– Не пам’ятаю. Поганого про мене нічого не писали, я рідко даю інтерв’ю (усміхається).
– Не можу не згадати ситуацію у прямому ефірі про скандал після гри з «Олександрією». Мабуть, після того на тебе посипалась ціла купа дзвінків, повідомлень, коментарів...
– Єдине, це почали з’являтись різні картинки на «Брутальному футболі», при чому кожного дня вони вигадували щось нове. Ми як завжди, посміялись і продовжували працювати далі.
– Слідкуєш за пабліком «Брутальний футбол»?
– Я? Ні, то дружина підписана на нього. Мене немає у соціальних мережах, але спілкуюсь з хлопцями, вони показують ці всі «штуки», разом сміємось.
– Якщо тебе немає у соцмережах, то звідки ти найчастіше дізнаєшся про всі новини?
– З Інтернету. Часто заходжу на сайт «Карпат», інші футбольні ресурси. Але так, щоб кожен день моніторити Інтернет, такого за собою не спостерігав. Спокійно до цього відношусь. Те, що потрібно знати, я дізнаюсь з розповідей інших. Ніколи спеціально не дивився, що про мене пишуть.
«ГОТОВИЙ САМ НА СЕКТОРІ ЗАПАЛИТИ ФАЄР»
– Що найбільш незвичайного про тебе писали в Інтернеті, чи то ЗМІ, чи вболівальники?
– Вболівальники завжди люблять багато чого писати (сміється). Особливо, коли я був в Одесі, то начитався про себе купу всього «хорошого». Спочатку це неприємно, а потім стає просто смішно.
– Розкажи про відносини з одеськими фанатами...
– У нас не було ніяких відносин, вони мене просто не любили. Мабуть, через те, що головний тренер покликав мене до себе в команду. Спочатку, у мене не дуже успішно складалась гра, але з часом у футболі все налагодилось, однак їх неприязнь так і лишилась. Неприємно, коли стоїш на полі, а за спиною твої ж вболівальники тебе сварять. Виходиш на розминку – чуєш нецензурні вигуки. У першу чергу, такі дії не з хорошої сторони характеризують їх, а також не підтримують мене як воротаря, котрий захищає їхню улюблену команду.
– Ця нелюбов виникла саме через те, що Олександр Бабич тебе особисто покликав у команду?
– Думаю, що так. Пам’ятаю, банери писали: «Кумовьям не место в команде». Його дружина хрестила мого сина. Ми з Бабичем знайомі вже більше 10 років і те, що він мене покликав у команду якісь півтора роки тому нічого не означає. Зараз це вже пройдений етап.
– У Львові у тебе кардинально інша ситуація, тебе люблять, майже кожен домашній матч скандують твоє прізвище...
– Звичайно, що таке ставлення приємне. Їхня підтримка ще більше надихає тебе на те, аби щоматчу здобувати позитивний результат.
– Якби вболівальники тебе запросять піти до них на сектор і разом фанатіти, якою буде твоя відповідь?
– Піду навіть не задумуючись. Мабуть, ще й сам би фаєр запалив (сміється).
– В інтерв’ю з Олексієм Дитятьєвим на питання про фанатські пісні та кричалки, він сказав, щоб запитали тебе, адже ти стоїш всі 90 хвилин на воротах і краще їх чуєш...
– Я чую, що вони постійно щось кричать, а от що саме важко зараз згадати. Одне знаю точно, скандують «Хто ми? Леви!». Мабуть, це найпопулярніша серед них кричалка.
– В останньому матчі через їх манеру вболівання арбітру довелось зупиняти матч. Як ти до цього ставишся?
– Мені здається, що це не зовсім правильно. Можливо, гарно дивитись зі сторони, а коли знаходишся на футбольному полі, то втрачається видимість того ж м’яча, важко дихати і збивається темп гри. До прикладу, ми перемагаємо 1:0, залишається п’ять хвилин до кінця матчу, зрозуміло, що хочемо якнайшвидше завершити поєдинок. Фанати роблять паузу в грі, тим самим даючи супернику відпочити та з новими силами йти атакувати. Я особливо не люблю піротехніку, хоча по телевізору виглядає досить гарно.
– Можна сказати, що львівська підтримка одна з найпотужніжних в Україні?
– З кожним матчем це відчувається все більше і більше. Пам’ятаю, ще при колишньому «Металісті» завжди була хороша підтримка. На кожну гру приходило по 40 тисяч людей на стадіон – справді було потужно. Зараз в «Карпат» пішли позитивні результати, тому надіюсь, що почне заповнюватись стадіон. Тоді, у Львові всім буде складно грати (усміхається).
– Багато футболістів, переїжджаючи до Львова говорять, що тут все зовсім по-іншому...
– Погоджуюсь, його взагалі не можна ні з чим порівнювати. Таких людей, як у Львові мабуть теж мало де знайдеш. Тут все простіше, добріше, спокійніше; так як має бути в Європі.
– Дехто непокоїться мовним питанням їдучи на Галичину. У тебе не виникало проблем з мовою?
– Навпаки, часто люди намагаються перелаштуватись і спілкуватись зі мною російською. Неприязні до себе через мову точно не помічав. Я можу розмовляти українською, все прекрасно розумію, але до львівського варіанту мені ще далеко. Трапляються такі ситуації, що деяких слів взагалі не розумію.
– Львів славиться своєю говіркою, котру далеко не всі можуть розшифрувати...
– Те ж саме слово «суп», тут його називають «зупа». Чи то австрійське, чи німецьке коріння взяли, але звучить смішно. Мабуть купа таких слів у Львові. Нещодавно була ситуація, Льоха Дитятьєв перевіряв нас чи знаємо ми, що означає слово «закреп». З цього слова теж добре насміялись. Першим відповів Худоб’як, він мабуть знайомий з цим словом (сміється).
«32 – ЦЕ ТІЛЬКИ ПОЧАТОК»
– Я ввела твоє прізвище в Google та отримала найцікавіші пошукові результати. Найперше, що хочуть знати вболівальники – «зарплата Боровика»...
– І що, там написано скільки (сміється)? Мені заборонено відкривати подібні таємниці, але на каву вистачає.
– Наступне питання було: «Чому Боровик не у збірній?»...
– Мабуть, тому що там обойма занята. Є Пятов, Бойко, котрий, правда, не має ігрової практики вже протягом двох років та молодий Шевченко. Всі досвідчені гравці, перебувають у великих клубах. Щодо інших факторів, то це вибір головного тренера. Зіграти за Національну збірну хочуть всі, це мабуть верхівка твого становлення як футболіста.
– Якщо взяти довгожителів воротарської кар’єри: Шовковського, Буффона. Як думаєш, що їм допомагає в їхньому футбольному довголітті?
– Я ще не старий, мені 32, це тільки початок (усміхається). Був такий гравець у «Мілані» – Діда. Він тільки у 30 років розпочав кар’єру, а пізніше видав кілька просто шалених сезонів. А про СаШо та Буффона можу сказати, що це досвід. Вони знають, як правильно себе відновити, як тренуватись. Футбольне життя навчає як потрібно ставитись до подібних речей.
– Можливо, маєш якісь свої особисті секрети?
– У мене їх немає, я ж молодий (сміється). Поки що, працюю та тренуюсь на рівні зі всіма іншими.
– Говорячи про одноклубників, можна помітити, що ти взяв неофіційне керівництво над Романом Підківкою...
– Часто спілкуємось з ним, намагаюсь донести, що потрібно заспокоювати емоції. Якщо порівняти Рому із тим часом, коли я тільки прийшов у команду, то зараз це зовсім інша людина. Він виглядає спокійнішим та впевненішим, принаймні, на тренуваннях. Підківка росте як футболіст, з віком він ставатиме тільки майстернішим.
– Ти казав, що Підківка – це відображення тебе у молодості...
– Я був таким же як і він, вибуховим, емоційним. З часом розумієш, що це тільки заважає. Футболіст, який стоїть у воротах, має бути спокійним, упевненим у собі, не панікувати, щоб зайвий раз не турбувати захисників. Мабуть, це все ж справа віку, зрілості.
– Що тобі допомогло перерости цей період?
– Мабуть, успішні та невдалі матчі. Коли добре граєш – прогресуєш. Невдала гра дає підстави аналізувати себе, тренування, аби зрозуміти де потрібно працювати більше. Робиш висновки та намагаєшся у майбутньому уникати помилок.
– На полі ти спокійний та зосереджений, такий самий і в житті?
– Бувають такі ситуації, коли емоції беруть верх. Можу завестись через будь-яку дрібницю, все залежить від настрою. Я, як і кожна людина, можу розлютитися.
– Якби не зовсім приємна ситуація у матчі з «Олександрією» повторилася в «Карпатах»?
– Мої емоції ніяк не відрізнялися б. Ти виходиш виконувати свою роботу, а тут одна людина тебе просто вбиває. Тоді навіщо писати «Грай чесно», якщо насправді нічого не змінюється. Я цього не розумію.
«ДЛЯ МЕНЕ М’ЯЧ БУВ ІГРАШКОЮ НА ВСЕ ЖИТТЯ»
– Мабуть, у воротарів, як і у кожного футболіста не так багато вільного часу. Коли з’являється вільна година, чим її займаєш?
– Мабуть, як і всі, сім’єю. Їздимо в місто гуляти, по селу гуляємо, я маю на увазі Брюховичі. Вийшов, подихав повітрям – можна сказати, нагулявся (сміється). Були у Шевченківському гаю. Надіємось на кращу погоду, тоді буде більше піших прогулянок.
– Маєш якісь свої улюблені місця у Львові або де просто часто буваєш?
– Найчастіше, це площа Ринок. Там зібрано все, ніби у Європу потрапляєш. Спокійна атмосфера, розслаблені люди.
– А Брюховичі отже вже не Європа?
– Вони теж по-своєму класні (усміхається). Там гарна природа, багато озер, чисте повітря.
– Твій син доріс до шкільного віку, як думаєш, вже час обирати захоплення?
– Поки, ми тільки у пошуках школи. До футболу він особливої цікавості не проявляє. Хоча інколи просить пограти з ним у футбол. Як і всі діти, на одному занятті важко довго тримати свою увагу. Сьогодні ми граємо у футбол, завтра – стріляємо, післязавтра – боксуємо, і найчастіше його об’єктом є саме я. Поки що він не знайшов себе, немає ніякої конкретики.
– Як поставишся до такого варінту, якщо твій син не захоплюватиметься футболом подібно батьку?
– Абсолютно спокійно. Зараз в Україні такий футбол, що нехай краще займається чимось іншим. Європа? Хіба поїхати на екскурсію. Для того, щоб там грати потрібно, перш за все, аби йому це подобалось. Він має зробити свій усвідомлений вибір. Знаю багато випадків, що батьки записують дитину на купу секцій, а він сам не розуміє, що взагалі робить на тих гуртках. І ніби всім займається, а нічого так і не вміє робити. Вважаю, що потрібно займатись чимось одним. Так само має бути і у дорослих.
– Вибір присвятити своє життя футболу був твоїм рішенням чи бажанням батьків?
– Я це вирішив сам. У першому класі, разом з іншими хлопцями пішли записались у ДЮСШ. Можливо, тоді були інші часи, коли крім м’яча не знали чим зайнятись. Не було ні Інтернету, ні такого розвиненого телебачення, а з м’ячем ми робили абсолютно все: баскетбол, футбол. Це була одна іграшка на всі випадки життя. Пам’ятаю, коли потрапив у спортивну школу-інтернат, то вирізав картинки Олександра Шовковського з газет та журналів. Він легенда українського футболу, був моїм кумиром.
– Пам’ятаєш свою першу гру на одному полі з легендарним СаШо?
– Так, тоді ще у «Кривбасі» виступав. Грали у Кривому Розі, ще неймовірна спека була надворі, градусів 40 точно. Здається, чи 1:0 чи 2:0 програли.
– Зараз кожному доступне телебачення та Інтернет. Що з цього обираєш ти, чи, можливо, любиш читати?
– Від цього очі болять (сміється). Не подобається мені таке заняття. Телевізор теж майже не дивлюсь. Найчастіше, або зранку, коли прокидаюсь, або ввечері. Програми, які я дивлюсь найчастіше – про тварин, природу, світ. Футбольні програми? На нашому телебаченні, на жаль, немає справді якісних футбольних програм. Тому, мені немає що сказати. В інших країнах футбольні події зовсім по-іншому висвітлюють. У нас поки що рівень набагато нижчий. Ніби є футбольні канали, але цікавої інформації мало. Після останньої гри з «Волинню» включив канал «2+2» аби спеціально подивитись аналіз нашого матчу. Хвилинний сюжет про «Карпати», який вийшов одним з останніх. Думаю собі: «Класно подивився» (сміється). Витратив півтори години часу, тільки питається навіщо?!
– Якби у тебе була можливість написати про себе книгу...
– Немає про що писати. Більшість клубів де я грав вже не існує. Люди читатимуть і просто не розумітимуть про що там написано, мабуть ніколи в житті і не чули про такі команди (сміється). Якщо «Дніпро», не дай Бог, зникне з футбольної мапи, то скажуть, що вже сьомий клуб Боровик занапастив.
«НА ХУДІКА НЕ КРИЧАТЬ, ВІН ЛЕГЕНДА»
– Ти пограв у багатьох українських клубах, мабуть маєш чимало футбольних знайомих. З ким підтримуєш зв’язок і до сьогодні?
– Багато з ким спілкуюсь: Шахов, Зозуля, Мандзюк, Лаштувка, Старцев, Коноплянка. Цей список можна тільки продовжувати. Часто списуємось, практично щодня. Говорили із Зозулею про ситуацію з фанатами. Вважаю, що їх поведінка неправильна. Я вчинив би точно так само, як і він. Півроку без футболу, але щодо власної безпеки вчинок вірний.
– У якомусь з інтерв’ю ти сказав, що підтримуєш досить теплі та дружні стосунки із Яном Лаштувкою...
– Зараз він поїхав на Батьківщину, в Чехію, грає за свій рідний клуб. Всі знають, які причини змусили його прийняти таке рішення. Каже, що на життя вистачає (усміхається). Головне, що він із сім’єю, вдома та займається улюбленою справою.
– З ким не спілкувалась з команди, всі називали твоє прізвище як найбільшого коміка у середині колективу...
– Це ж добре (сміється). У нас кожен вміє пожартувати. Головне, закинути одну смішну річ, кожен щось доповнить своє і так «затравлюємо», «вбиваємо» когось. Щодня таке відбувається.
– Кого «вбивали» останнім?
– Худіка, він на теорію запізнився. У роздягальні «затравили» його. До цього всі відносяться з позитивом, ніхто не ображається. Це нормальна ситуація всередині колективу, коли є гумор та жарти.
– Тренер не сварить вас за запізнення на теорію?
– Худік – легенда, на нього кричати не можна (сміється).
– Пригадуєш такі ситуації, коли тренер кричав?
– Під час гри він намагається нам підказувати. Особисто я майже його не чую, польові гравці краще про це розкажуть. В основному, він старається бути спокійним та врівноваженим.