Попри те, що збірна України вилетіла із змагання, свято під назвою «Євро-2012» триває. Після розповідей друзів про неймовірну атмосферу в містах проведення матчів, вирішив і собі чкурнути на останній поєдинок у Львові. Я не сентиментальна людина й тепер уже не бозна-який футбольний фан, але день, проведений у навколофутбольній казці, настільки зарядив позитивом, що словами це дуже важко передати.
Знаєте, ми, журналісти, за тиждень вислуховуємо десятки історій скривджених людей, намагаємося хоч якось розібратися у проблемних питаннях, пробиваємося через байдужість деяких чиновників, порпаємося в інформації, яку не треба знати звичній людині, прозаїчно й іноді цинічно шматуємо наївні та захопливі звіти з концертів та фестивалів. Якщо жартуємо чи сміємося, то це переважно «чорнуха». Тому особисто для мене перебування годин 15 поміж тисяч усміхнених розцяцькованих фанатів – неймовірна терапія. І сам футбольний матч відходить на задній план. Атмосферу у Львові можна порівняти хіба що з карнавалом у Ріо: пісні, танці, хміль, концерти, конкурси, братання. Фестивальний Вавилон!
Офіціантка годину несе датчанам омлет – вони сміються і жартують, що курочка ще не знеслася і дівчина не винна. Німці отримали 1-кімнатну квартиру за тисячу євро на 7 днів, хоча в буклеті було лише 600 – не біда, зате «їжа тут така дешева, що не витратили й половину запланованого». Не подали автобуси до стадіону – дрібниці: «пройдемося пішки з кричалками і гуділками»… Якщо людина націлена на позитив, на отримання щастя, усе перераховане для неї – дрібниці.
Чим інакші європейці? Вони такі ж, як ми. Просто не стикаються щодня з бідою, несправедливістю, їм не виключають на 2 тижні газ через заміну труб, подають воду цілодобово. Вони знають: якщо добре працюєш на одній роботі – зможеш і побут влаштувати, і відпочити, і навіть трішки відкласти. Це породжує просте обивательське щастя, коли не треба шукати «халтурку», відмотувати показники лічильника, їздити на заробітки, залишаючи сім’ю, боротися день у день за елементарні права і блага. Тому вони веселі. Тому біля них добріші й ми, бо розуміємо: може, колись і у нас вистачатиме однієї роботи…
Не кепкуйте: мені вже 4 дні сняться усмішки датчан, п’янючі розфарбовані благодушні німці, не вельми гарні, але милі голландки… А в голові крутяться скандування та пісеньки типу «Супа-Дойчланд оле!» або «Лю-лю-лю – Люкаш Подольскі». Я навіть у філармонії наступного дня після «львів-Арени» почав аплодувати, як на футболі: по три плескання з перер-вою! Стадіон взагалі – красень! І як пощастило «Говерлі», що гратиме кілька матчів там: говорив із персоналом, ті клянуться, що після Євро приступають до підготовки газону для ігор закарпатців. Обов’язково повернуся туди, вже вболіваючи за «Говерлу». І сподіваюся, що отримаю бодай десяту частину пережитих емоцій. Адже після 17 червня 2012-го я став трошечки добрішим.