Нинішній наш гість - корінний галичанин, відомий у минулому півзахисник Юрій Дубровний. Йому судилося виступати в останньому складі «зелено-білих» перед тим, як «Карпати» перевдягнули в червоно-сині кольори радянської армії. Юрій завжди намагався залишатися непоступливим у своїх рішеннях, він менше говорив, а більше стверджував свою правоту грою на полі. При цьому постійно залишався самим собою і ніколи не спалював за собою мостів.
- Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про свої дитячі роки, родину та хто був причетний до того, що ви обрали футбол?
- Ініціатива про те, що я вибрав для себе футбол належала виключно мені. Ні батько – Михайло, ані мати - Євстахія, а пізніше й сестра – Любов не мали відношення до спорту, хіба що любили дивитися спортивні передачі по телевізору. А захопився я футболом у восьмирічному віці досить випадково. Ми, діти, годинами і без догляду бігали за м’ячем, не задумуючись чи станемо футболістами. Ми мешкали у Стрию на вулиці Базарній, а неподалік нашої домівки знаходився стадіон «Авангард».
- У 1966 р. відкрилася дитячо-спортивна школа, директором якої був Теодозій Сісін. Я записався туди, щоб навчитися по-справжньому грати у футбол. Нами опікувався упродовж шести літ тренер Володимир Кухар. Разом зі мною вчилися, а згодом виступали на першість області Ігор Дергало, Володимир Стрельбецький. Борис Рассихін тренував стрийський клуб «Авангард». До речі, за цю команду у різні роки грали майстри шкіряного м’яча як Віктор Огородников і Станіслав Береговський. У цих людей набирався спортивного та життєвого досвіду.
- Після закінчення школи на вашому обрії вимальовувалася перспектива армійської служби. Чи, можливо, на вас очікувало запрошення з якогось футбольного клубу?
- У 1972 р. я отримав повістку до війська. Проте на мою радість опинився недалеко від рідного Стрия. Потрапив до Львова у спортивну роту. Там нами, солдатами, на перших порах займався тренер Борис Гріншпун. Він був більше військовим, аніж футбольним наставником. Пізніше вже був справжній фахівець Ернест Кеслер, який перейшов до нас з політучилища. Мене і Анатолія Тихоновича, до речі, теж зі Стрия, перевели до Луцька і ми стали армійцями. Виступали у другій лізі на першість України.
- І як вам гралося у новій команді на новому місці?
- Чемпіонат складався з 22-х команд. Десять з них вели відверту боротьбу за перше місце, а ми посідали місця в середині турнірної таблиці. СК «Луцьк» був посереднім клубом, де головним завданням була підготовка футболістів. Ми більше грали у своє задоволення. У колективі були вихованці з клубів вищої ліги. Зокрема з московського «Спартака» – воротар Юрій Дарвін, а також Віктор Никитюк та Орест Коцюмбас, Анатолій Рибак з Івано-Франківська. Я зовсім не шкодую за тим, що два роки «пішло» на армійську службу. Там я змужнів та зрозумів багато потрібних речей.
- Після закінчення строкової служби військові, можливо, пропонували вам укласти нову угоду?
- Були пропозиції залишитися військовим, навіть пропонували якесь звання, та це мене не приваблювало. На той час я вже одержав запрошення від Анатолія Заяєва – тренера «Таврії» (Сімферополь).
- А що, тоді по таких рядових клубах, як наш їздили тренери та селекціонери у пошуках здібних футболістів? І що вам завадило перебратися в теплий Крим?
- Думаю, що у футболі існує постійний пошук. Кожна команда хоче мати у своєму складі якнайкращих гравців, а потрібних виконавців треба шукати, і не обов’язково у сильних клубах. Умови запропоновані кримчанами мене задовольняли. Та Борис Рассихін (допомагав Ернесту Юсту тренувати львівські «Карпати»), запропонував переїхати до найславнішого клубу на Галичині.
- І ви погодилися на переїзд?
- Так, але з другого разу. Вперше весною 1974 року прийшов на тренування. Та після того, як побачив у ділі асів команди: Олександра Ракицького, Ростислава Поточняка, Івана Герега, Лева Броварського швидко переконався у тому, що мені тут нічого робити. Вирішив полишити клуб. Причому, те розлучення було доволі цікавим. Після одного з чергувань я зібрав свою форму, а через хлопців-дублерів усе повернув. Але вже зимою став повноправним гравцем «Карпат».
- Яким було ставлення ветеранів команди до новобранців?
- На мою думку, до нас ставилися досить толерантно і при потребі допомагали. Мені особисто першими приходили на допомогу Остап Савка і Ярослав Кікоть. У свою чергу, ми намагалися дотримуватися субординації. До речі, зі мною у «Карпати» прийшов воротар Емеріх Майороші, який до того захищав ворота львівського СКА.
- Пам’ятаєте свої перші матчі у складі «Карпат»?
- На перших порах я виступав у дублюючому складі й інколи виходив на заміни. Вперше за основну команду зіграв 16 квітня 1975 року: на 29-й хвилині замінив Савку. Остап зазнав травми. А свій перший гол для «Карпат» забив у ворота московського «Динамо» 25 квітня наступного року (ми зіграли внічию 1:1). Принагідно зауважу, що усі названі дебюти відбувалися на львівському стадіоні «Дружба». Командою займалися тренери Ернест Юст і Борис Рассихін.
- У 1976 році Федерація футболу СРСР для підготовки збірної до ЧЄ та олімпійських Ігор зробили здвоєний чемпіонат. «Карпати» зупинились у кроці від завоювання медалей…
- Усе, що підлягає експериментам спершу треба детально вивчати, а вже тоді впроваджувати у життя. У нас було навпаки: люди спершу щось робили, а пізніше виправляли помилку. Відповідне рішення від початку було хибним. Тому, що у весняній першості команди грали без завзяття – ніхто «не вилітав», а за перше місце – старт у Кубку УЄФА. Осіння частина чемпіонату мала розставити усі клуби по своїх місцях. «Карпати» у підсумку двічі посіли четверту сходинку. Особливо боляче ми сприйняли домашню поразку від «Зеніта», адже у випадку перемоги на нас чекали срібні медалі.
- На цю поразку «спрацювало», на мою думку, два фактори. Спочатку, у передостанньому турі ми грали у Москві проти ЦСКА – нічия 1:1. Столиця уся в снігу – літаки не літають, а ми цілу ніч бродимо по аеропорту в надії якнайшвидше виїхати. Врешті, керівництво клубу вирішило, що їдемо поїздом. Отож 26 годин довелося віддати дорозі. Втомлені й невиспані прибули у Львів за дві доби до матчу з ленінградцями, до яких ми апріорі ставилися дещо легковажно. Це вже була друга помилка і, на мою думку, найбільша. Усі вболівальники були переконані у нашій перемозі, а ми «згоріли». Ленінградці того вечора нанесли по наших воротах …три удари і ми тричі розпочинали з центра поля. Навіть наш найстійкіший гравець Федір Чорба, для якого вважалося звичною справою забивати пенальті, як кажуть, десять з десяти, морально виявився не готовим. За рахунку 0:2 ми отримали нагоду скоротити результат і наш пенальтист не використав свого шансу.
- Після закінчення цього горе-поєдинку, яка у колективі була обстановка?
- Ми усією командою понад годину сиділи в кріслах і не могли видусити з себе бодай слово. Ніхто не намагався у комусь шукати винуватця поразки – поступилася вся команда. Перед Чорбою гравці готові були швидше вибачитися за те, що усі відмовилися брати на себе відповідальність перед командою. Ми не зуміли напередодні матчу усвідомити те, що можемо втратити. Хочу тепер дати пораду молодим футболістам: «Хлопці, пам’ятайте у футболі дрібниць не буває!» До речі, це дуже важливо усі нам пам’ятати.
- Наступного сезону «Карпати» виступили значно гірше. Чим це пояснюється?
- Наш наставник - Ернест Юст, мабуть, себе вичерпав у тренерській творчості. Та й його звичка не змінювати переможний склад все частіше зраджувала. А він у цьому питанні був консерватором. Для нього команда складалася з 13-15 футболістів, а решта гравців мали можливість вийти на поле лише у випадку чиєїсь хвороби. Ветерани - Поточняк, Герег, Кікоть, Савка почергово залишали команду, а з молодого покоління вдалося вписатися до основної команди Андрієві Балю, Олегові Родіну, Ярославу Думанському, Юрію Суслопарову, Григорію Батичу. Нова команда щойно знаходила між собою спільну мову.
- Перебування у першій лізі виявилося короткотривалим. Повернення до вищої ліги стало тріумфальним. Ви вірили в те, що команда постане з попелу?
- Особисто я горів бажанням якнайшвидше повернутися до когорти кращих, і у кожному матчі віддавав усі свої сили для загальнокомандної перемоги. Старшим тренером призначили Іштвана Секеча, який зумів пробудити у футболістів віру у власні сили. Ми майже на одному диханні відіграли сезон 1979 року, забивши у ворота суперників 89 голів. А наш нападаючий - Степан Юрчишин встановив тоді союзний рекорд: на 42 зіграних матчів, стільки ж разів засмучував воротарів команд-суперниць. Хоча загалом у першій лізі не так вже й просто було грати: більша кількість матчів, менше часу на відпочинок та величезні відстані, які доводилося долати командам.
- Однак після завершення чемпіонату розпочалися чвари, які й спричинили розвал команди. Чи можна було уникнути розбрату?
- Розумію про що саме ви питаєте. Наші футбольні чиновники, на мою думку, припустилися великої помилки. Вони виділили на команду один автомобіль. Справа у тому, що ми жили в країні суцільних дефіцитів і та «хвороба» справді наробила зла нашому суспільству в цілому. Найсправедливішим я вважав такий варіант: продати машину, а виручені кошти поділити серед гравців команди і не робити між нами різниці. Адже як наш капітан Броварський, так і Юрчишин заслужили на визнання. Ось зверніть увагу на те, як цивілізовано поступають володарі престижної моделі «Тойоти». Після перемоги у Міжконтинентальному кубку одержують ключі від авто, і тут же позбуваються зайвих клопотів.
- Той розбрат мав продовження й у наступні роки: «виліт» з вищої ліги, а попри це - і знищення самої команди. Як сприймали ці негаразди гравці команди?
- Між нами, маються на увазі футболісти «Карпат» і СКА, ніколи не було ворожості. Ми грали у першій лізі, вони - у другій, ми дружили і відвідували матчі своїх земляків на львівських стадіонах. Інша справа, що ми і вони грали вкрай незадовільно, і комусь треба було шукати вихід з цієї ситуації. Пізньої осені 1981 р. наш начальник команди Михайло Кусень приніс у клуб звістку, що з наступного року у Львові буде спільна команда від міста та армії. Ніхто й гадки не мав, що ця, так звана, колективізація спричинить руйнацію двох популярних команд. Як завжди у подібних випадках почалися розмови на тему: «А що буде далі?». Та нашої думки ніхто не бажав чути.
- Хто взявся за порятунок львівського футболу і чому ваше прізвище було відсутнє у новій команді?
- Командувач ПрикВО - генерал Олександр Бєліков – людина, котра справді любила футбол, хотів оздоровити львівський футбол. Але не врахував місцевих традицій і симпатій. Він у змові з партійним керівництвом міста, на мою думку, знищили ці самобутні клуби. До складу новоствореної команди набирали потрібних їм гравців. Я їх не цікавив, тому подався на пошуки кращої долі: спершу до одеського «Чорноморця», але не зійшовшись на умовах, переїхав до сусідньої Молдови.
- Тоді львівський квартет зробив великий стрибок для популяризації футболу у цій республіці…
- Дійсно, без зайвої скромності так було. Коли я перейшов у «Ністру», там уже виступали мої партнери по «Карпатах» - Василь Щербей, Ігор Мосора, Анатолій Рибак та Григорій Батич. Керівники молдавського клубу, зокрема старший тренер команди Леонід Шевченко, який був більше функціонером, поставили перед своїми гравцями умову – команда республіки повинна здобути путівку до вищої ліги. Казна клубу, здавалося, була безмежною. Нас усе влаштовувало, та й хотілося засвідчити, що ми, українці, справді вміємо грати у футбол. Путівку у вищий клас здобули досить щасливо, більше завдячуючи голам Батича. Цей футболіст мав дар забивати вирішальні голи.
- Здобувши право грати у вищій лізі, «Ністру» так же швидко полишило її лави. Яка причина невдачі?
- Особисто я кілька разів висловлювався про те, що «Ністру» завчасно рветься на футбольну вершину. Спочатку треба створити для цього команду, але до моїх вказівок не прислухалися. Ці перестороги виявилися пророчими. На чільних позиціях в клубі перебували ми та молдавани – воротар Віталій Галат, захисник Георгій Тєглецов, у півзахисті Павло Чебану, який був капітаном. На той час у цій команді свої перші кроки робив івано-франківець Сергій Турянський. Вже з перших турів амбіційний клуб перетворився в аутсайдера, навіть тренерська зміна не була в стані врятувати «Ністру» від «вильоту».
- У таких випадках всі критичні стріли полетіли у ваш бік?
- Не без того. Першими вогонь прийняли на себе Щербей і Мосора, наступним став Батич. Мене залишали, проте у мене не було вже бажання залишатися в Молдові.
- І яке рішення ви прийняли?
- Самарін запропонував нам переїхати до Львова. Кар’єра футболіста поволі добігала до завершення. Упродовж цього часу я тричі входив до вищої ліги і двічі її полишав.
- Вам випала честь бути присутнім при знищенні «Карпат» та їх відродженні. Які враження залишилися з того часу?
- Ще малюком цікавився цією командою. Пригадую радість 1969 року. Після кубкової перемоги весь Стрий висипав на вулиці міста святкувати перемогу нашої галицької команди. Далі я був, хоча і скромно, причетним до історії «Карпат».
Хто на вашу думку був кращим футболістом в історії «Карпат»?
- Це - Ростислав Поточняк, Геннадій Лихачов і особливо Роман Хижак – футболіст від Бога. Пригадується, як нас запитували грузини: «Сьогодні ваш Хижак буде грати?» І коли отримували відповідь, що Роман обов’язково вийде на поле, у них псувався настрій. Зараз, на жаль, таких футболістів немає.
- З ким із гравців ви дружили в «Карпатах»?
- Зі всіма перебував у дружніх стосунках та найбільше приятелював з Віктором Никитюком, з яким і грали і тренували.
- Сезон 1989 року виявився останнім у вашій кар’єрі. Далі ви своє футбольне життя продовжували за кордоном.
- Дійсно, я переїхав до Німеччини. Грав за любительські команди.
- Коли ви зрозуміли, що час випробувати себе на тренерській ниві?
- З 1992 р. зайнявся тренерською роботою у команді «Галичина» (Дрогобич), яку мені запропонував Хосе Турчик. Працював разом із Андрієм Карімовим. А 1997 року здобув тренерську ліцензію, а з нею й право тренувати команди, але не більше того. В Україні важко тренеру проявити свої якості. Тому, що все впирається у фінанси, футбольні поля дуже низького рівня, про стадіони навіть не хочу згадувати. Якщо і вдається, як кажуть, зачепитися за якийсь клуб, то керівники вимагають негайних високих здобутків, а це не сприяє розбудові команди. Навпаки – тренери перебувають під пресом, як, зрештою і футболісти.
- Причини, що спричинилися до зубожіння українського футболу?
- Зі здобуттям незалежності України, українці, на мою думку, більше нічого не здобули. Втрати переважають у багатьох напрямках. Колись у селах було по двоє футбольних полів, молодь була задіяна більше на спортивних майданчиках. А зараз більше виконується роботи для «паперових звітувань».
- Ваше ставлення до легіонерів в українському футболі?
- У світі широко рекламуються футболісти, але не такого рівня, які задіяні в українських клубах. Українські легіонери часто є посереднього рівня, та окремі клуби навіть нижчих ліг у гонитві за «модою» беруть на роботу африканців тим самим зупиняють розвиток місцевих хлопців. У цьому напрямку допущено грубої помилки і її треба якнайшвидше виправляти.
- Розкажіть про свою сім’ю нашим читачам.
- 1976 році одружився з чарівною жінкою, якій на ім’я Ольга, виховали двох доньок Юлю і Наталю. Не спортсмени вони, але про футбол знають дуже багато.
- А батько-футболіст де вчився?
- Я закінчив львівський інститут фізкультури, під керівництвом Йосипа Фалеса. Разом зі мною навчався й Олег Родін.
- При невдачах команди глядачі відвертаються від неї замість того, щоб приходити на стадіон і стати тим самим 12-м гравцем. Чому це явище притаманне здебільшого у країнах зі слабкою економікою?
- Неодноразово замислювався і я над тим явищем, та дійшов до такого висновку, що незаможне суспільство багато речей не розуміє. Воно скромне духовним та культурним життям, на відміну західним країнам. Та щоб детальніше зрозуміти нашого вболівальника, треба подивитися на країну в цілому. Ми не навчені, чекати і працювати на добробут у перспективі, натомість негайно вимагаємо благ. Глядач повинен зрозуміти футболіста так само і актора, що вони такі ж люди тільки більш талановиті і на його гру ходять дивитися тисячі. Кожен футболіст хоче грати якнайкраще і забивати голи, але при реалізації окремих елементів трапляються, іноді досить, прості, помилки. Та те, що кожна команда грає перш за все для своїх симпатиків не підлягає сумнівам. Нинішня наша команда своїм місцем у турнірній таблиці і ставленням до глядача зробила крок до взаєморозуміння. Хотілося щоб львівські вболівальники залишилися опорою для «Карпат».
- На прощання нашої розмови вітаємо Вас, Юріє Михайловичу із 60-літтям!
Бажаємо Вам міцного здоров’я, щасті, радості та вдалої і тривалої роботи. Нехай у Вас усе збувається. Бо Ви заслуговуєте значно кращого. Удачі Вам і многая літа!
З повагою колектив «Галичини спортивної»!