Для багатьох львівських уболівальників, особливо молодшого покоління, напевно стане одкровенням, що у місті Лева мешкає людина, яка працює у структурі «Карпат» із першого дня його заснування. А це, на секундочку, практично півстоліття! Юрій Сусла…Голкіпер з міцними, як сталеві канати, нервами, і блискучою реакцією. Сьогодні Юрію Федоровичу виповнюється 77 років. Кореспондент сайту "футбол 24" зателефонував легендарному футболістові, щоб разом із ним поринути в часи, коли львівські «карпати» робили свої перші кроки.
- Юрію Федоровичу, ви народилися у міжвоєнний період. Що вам пригадується з тих часів?
- Жити було дуже непросто.. Однак на Закарпатті був розвинений футбол, тож вся дітвора, і я зокрема, зранку й до ночі копала м’яч. Оце була одна з не багатьох наших утіх. Тоді Перечин вважався селом, хоч зараз це вже місто, районний центр. Функціонувала заводська команда, яка виступала на першість області, і я, пам’ятаю, спробував себе у воротах юнацького складу. Спочатку було дуже важко, бо голи влітали один за одним, а я ніяк не міг дотягтися до штанг, тож вельми цим переймався. Восени 1953 року мене вперше запросили у збірну області, яка мала зіграти з командою естонського Талліна. Я себе в тому матчі непогано зарекомендував, і невдовзі став гравцем ужгородського "Спартака", який здобув право виступати у союзному класі "Б"…
- А скільки разів ваше життя висіло на волосині? Напевно, траплялися перестрілки, бомбардування…
- Лише одного разу нас бомбардували. Згоріло кілька хат, один снаряд впав на завод. Це трапилося під час відступу німецьких військ. У Перечині гориста місцевість, тож німці мали де сховатися. У той день вони випасали своїх коней, а ми неподалік грали у футбол. І тут цей авіаналіт…Коли фронт пройшов через нас, а Угорщина відмовилася від війни, у Перечині залишилися порожні казарми, в яких облаштували військовий госпіталь. Було дуже багато важкопоранених радянських солдатів. Ми їм допомагали, чим могли. Та все ж багато-хто з них помирав. У тому госпіталі я відчув увесь жах війни.
- Повернімося до футболу. Який вигляд мав м’яч у ті часи? Йому, напевно, було дуже далеко до сучасних "бальонів"…
- М’ячі були шнурованими. Треба було спершу накачати камеру, щільно запхнути її у шкіру і лиш тоді зашнурувати. Бальони були твердими і важкими. Однак не лише хлопчаки грали цими «гирями». У професійному футболі шнурований м’яч використовували ще багато років. Він був простим за траєкторією польоту. Це вам не сучасні м’ячі-"сюрпризи"!
- Чи пригадуєте свій перший матч за професійну команду – ужгородський "Спартак"?
- Окрім мене у "Спартаку" були три висококваліфіковані голкіпери. Після матчів в Одесі і Києві нас очікувала гра проти львівського СКА. І от старші колеги підходять до мене, і на ламаній російській кажуть: "Юраську, чи зіграв би ти, якщо б тобі довірили місце у воротах?" "Якби поставали, то чом би й ні?", - відповідаю. Тренерська рада погодила це рішення, тож мій дебют трапився саме у Львові. Ми зіграли у суху нічию – 0:0, і невдовзі я став основним голкіпером команди. "Спартак" у підсумку посів сьоме місце, а мене забрали в армію. Так я опинився у Львові.
- Які у Львові були команди, коли "Карпатами" ще й не пахло?
- Основним клубом вважався СКА, який виступав у класі "Б". Пізніше організували команду "Сільмаш". Було ще кілька колективів, але вони грали на обласному рівні.
- У вашій біографії є два матчі за московських "армійців". Як у столиці Союзу ставилися до "західняка"?
- Знаєте, я жодної антипатії до себе не відчував. Навпаки, усі гравці були в пошані, зокрема й "західняки". Проблема полягала лиш в тому, що я потрапив до московського клубу у не найкращий для цього час. Адже місце у воротах займав легендарний Борис Радзінський, який із Яшиним напару був основним кіпером збірної СРСР. Виявилося дуже важко створити йому конкуренцію. Та й у Москві я не хотів надовго залишатися. Мені не подобалося відношення до футболу. Та й тренерський склад армійців був дуже некваліфікованим. Зрештою, я повернувся до Львова.
- Можливо, пам’ятаєте, за яких умов з’явилася ідея створення "Карпат"?
"Карпати" фактично виникли на базі "Сільмашу". Ця команда виступала непогано, і на неї очікували перехідні ігри за право виступати у класі "Б". Наш тренер Сергій Шапошников зібрав усю команду, і ми поїхали на стадіон. «Сільмаш» тоді переміг, якщо не помиляюся, дрогобицький «Нафтовик». Постала потреба організації нової команди. Сюди запросили мене, Філяєва, Іванюка та ще кількох гравців. Для мене це був крок вперед, адже гра за цивільну команду давала більше можливостей облаштувати своє життя. Хоча я на другому році служби в армії отримав квартиру, вона мене зовсім не влаштовувала.
- Чому саме "Карпати"? Які ще існували варіанти назви команди?
- Варіантів не було жодних! Виникла ідея назвати "Карпатами", і всі одразу погодилися. Карпати, Закарпаття, Підкарпаття…Усе логічно.
- На відкриття стадіону "Дружба" приїхав сам Юрій Гагарін. Чим вам запам’ятався легендарний капітан?
- Я перебував поруч із Гагаріним у фойє, бо у першій грі місце в воротах зайняв Власенко. Юрко був чудовим парубком – невисокого зросту, жвавий у розмові, комунікабельний, привітний…
- А скільки тоді коштував квиточок на "Карпати"?
- Якщо не помиляюся, за квиток треба було сплатити один рубель. Я був гравцем, тож це мене не цікавило.
- Якими були ваші статки? Чи могли собі карпатівці дозволити такий шик, як сучасні футболісти?
- Ми грали "за борщ" (Сміється). Лише через декілька років гравці почали отримувати по 4 рублі за матч. І все, будьте здорові… Казкові заробітки, існують у сучасному футболі, нам навіть не снилися.
- Упродовж кар’єри ви парирували близько 90 відсотків пенальті. Звідки така диво-реакція?
- Хороший голкіпер повинен передбачати заздалегідь, куди проб’є суперник. Бо якщо форвард вдарить по м’ячу, то вже буде пізно. Пенальті – це окрема тема. Я завжди намагався обманути того, хто підходив до "точки". У ті часи воротар не мав права рухатися до удару. Тож я однією рукою показував напрямок, куди стрибатиму. Це спантеличувало суперника. Відкрию вам ще один секрет. Коли футболіст лише встановлює м’яч на точці, він мимовільно погляне у той кут, який хоче поцілити. Важливо вловити цей погляд.
- Хто із сучасних кіперів вам імпонує?
- Зараз дуже непогано П’ятов виступає. Шовковський також… Коли Олександр тільки-но розпочав свою кар’єру, я мав до нього багато зауважень. Але згодом він змужнів, став тонко відчувати гру і надійно діяти на виходах з воріт.
- Ходять легенди про те, що якось ви мали проблеми з міліцією…
- Я дуже добре пам’ятаю ці події 1965 року. Ми приїхали в Іваново, і на першому тренуванні мені не сподобалася цілковита розслабленість команди. Після заняття "Карпати" пішли снідати. Переходимо вулицю, я йду останній. Зненацька виринають міліціонери, і беруть мене попід руки… Ернест Юст бачив, шо в Сусли виникли проблеми, але замість того, щоб прийти на допомогу, рушив собі далі. На дільниці мене обшукали, а потім протримали кілька годин. Звісно, після такого стресу я вже не міг вийти на гру проти "Текстильника". А тренери тільки цього й чекали, і залюбки поставили Власенка.
…Йде матч. Програємо 0:1, а тут ще й пенальті в наші ворота. Тренер Дементьєв не витримує і каже: "Юра, вдягайся". Я вийшов, парирував те пенальті, але захисники не підстрахували. У форварда було багато часу, щоб повторним ударом забити мені гол. Я досі свято переконаний, що "Карпати" в той день елементарно здали гру.
Схожий випадок трапився у грі із харківським "Металістом", якому позаріз були необхідні очки. Карпатівські тренери підстрахувалися, і мене не поставили на гру. А "Карпати", як на замовлення, програли. Я знаю, що це трапилося не "просто так"…
- Вас сміливо можна назвати "останнім з могікан". Пишаєтеся цим, чи, може, стає сумно?
- Попри те, що я вірою і правдою служив львівському футболу 12 років, зі мною вчинили дуже негарно. У рік, коли "Карпати" здобули Кубок СРСР, я працював другим тренером, а, отже, мав повне право на отримання звання "заслуженого". Документи для цього були оформлені ідеально. Я скерував їх до Києва, але федерація чомусь повернула мені їх назад. Через рік Київ перший запропонував зробити нову спробу. Мовляв, цього разу все буде гаразд. Папери зберігалися у Карла Мікльоша. Запитую його про них, а в лише скривився: "Вибач. Ми робили вдома побілку, і дружина випадково викинула ті документи на смітник". Я був у такому розпачі, що махнув на все рукою. Отак і залишився рядовим тренером…
- Що зараз поробляєте? Чи ходите на стадіон, у театр, філармонію?
- Ні, я заклопотаний невеличкою земельною ділянкою, яку маю у Винниках. Переглядаю час від часу по телевізору центральні футбольні поєдинки. Своїми руками роблю вдома побілку. Сам столяр, сам слюсар, сам автівку ремонтую… Ніколи не сиджу без діла. Маю трьох доньок, але допомоги від них чекати годі, бо живуть від мене далеко. Попри це, телефонують кожен день.