Раймондс Лайзанс: "У "Волині" та "Карпатах" я провів найкращі роки своєї кар’єри"

25 серпня 07:22
Переглядів: 303
Раймонд Лайзанс

Він був першим легіонером в історії «Карпат». І навіть зараз може вважатися одним з найбільш якісних іноземців, які коли-небудь грали у Львові. Його перехід з «Волині» у зелено-білу команду більше нагадував втечу, однак Раймондс залишав Луцьк не через погані відносини з Кварцяним. Навпаки він шкодує через те, що не встиг попрощатися.

Лайзанс був першим воротарем в історії збірної Латвії, яка зіграла незвичний матч у лютому 1992-го саме проти «Карпат». У його футбольній біографії слово «перший» повторюється безліч разів. Крім статистичних подвигів, латвієць може розповісти і про інші цікаві епізоди: відбиті пенальті на Кавказі, які мало не переросли у бійку, радість у «купі-малій», яка ледве не завершилася втратою свідомості, відомого воротаря-голеадора Михайла Бурча, справедливість молодого Кварцяного, особливу звичку Володимира Булгакова вимовляти прізвище підопічного, ставлення до української мови та схожість між Львовом і Ригою. 

«ВСТИГ НА ЧОВНИКУ ВІДПЛИВТИ У САМОСТІЙНЕПЛАВАННЯ»

– Раймондсе, вам зовсім непросто знайти годину для інтерв’ю у власному насиченому графіку. Чим зараз займаєтеся?
– На даний момент виконую функції керівника дитячої школи ризького «Сконто». Ось уже 19-й рік... Крім того, маю відношення до команди «Олімпс», яка свого часубрала участь у чемпіонаті Латвії. У її складі виступали випускники нашої школи. 

– Раніше футбольна Латвія асоціювалася зі «Сконто». Столичний клуб 14 разів підряд ставав найсильнішою командою країни...
– Ви, мабуть, знаєте, що у дорослої команди «Сконто» дуже погані справи. Їх визнали банкрутами. Знаєш, як «Титанік» тоне? А я встиг на човнику відпливти у самостійне плавання. Тому дитяча школа «Сконто» успішно існує.

– У її розвиток ви інвестуєте власні кошти?
– Власні, спонсорські, а також ті, що надходять з продажу гравців. 

– Зараз в Україні існує проблема з фіксованими результатами футбольних матчів. Читав у латвійській пресі, що минулого року ви особисто зіткнулися з цією бідою. У Латвії футбол також не повністю здоровий?
– У нас тут проблема не стільки з договірними матчами, як з грою в тоталізатор. На жаль, в Латвії з цим справжня біда. Відповідні органи борються з цим. Навіть на державному рівні закон прийняли. Тепер ця справа може закінчитися кримінальною відповідальністю, якщо вину злочинців доведуть. 

– У 2009-му році ви запрошували юнацьку команду львівських «Карпат» на турнір «RigaCup». Зараз ще проводите його?
– Так, я і надалі є його організатором. Це одне з моїх дітищ. Нам пощастило, що під своє крило нас взяла УЄФА і всіляко нам сприяє. Турнір відбувається щорічно взимку. «Карпати» запрошував і продовжую запрошувати. Вікові обмеження – з 10-ти років до 17-ти. 

– А самі ви коли востаннє були в Україні?
– Ой, давно! Років 10 тому. Приїжджав до Львова на турнір і привозив свою команду U-15. Той стадіон «Дружба», на якому я ще грав, вже не впізнати. Зараз «Україна» виглядає набагато сучасніше і більш по-європейському. 

– У планах візит до Львова є?
– З радістю б приїхав. Однак за кордон їжджу лише з командою. Самотужки вибратися не виходить. Якщо у Львові відбуватимуться якісь футбольні турніри, то я можу приїхати зі своєю командою. 

– На якому рівні зараз знаходиться футбол у Латвії?
– Перш за все, не можна його зрівнювати з українським. У нас він більше схожий на любительський рівень, щоправда, у хорошому значенні цього слова. В Україні все серйозніше. В Латвії – міцний любительський рівень. Футболісти не мають змоги заробляти серйозні гроші. Картина загалом цікава – 50 відсотків гравців чемпіонату Латвії є випускниками нашої школи. Уяви собі, щоб випускники зі школи «Карпат» становили половину всієї вашої Прем’єр-ліги. 

«ЗБІРНА ЛАТВІЇ З ЧЄ-2004 НАРОДИЛАСЯ У ЛЬВОВІ»


– І все ж у 2004-му році збірна Латвії, за яку грав ваш однофамілець Юрійс Лайзанс, здивувала весь світ, коли пробилася на Чемпіонат Європи, де виступила дуже достойно. В плей-оф здолали турків, а в групі не програли збірній Німеччини. З більшістю тих гравців ви грали в одній команді: Колінько, Степановс, Астаф’євс, Штолцерс, Пахарьс. Що це – чудо чи закономірність?
– Справді багато людей вважають, що то було чудо. Моя думка інша. Як на мене, це закономірний результат. Виступи на Чемпіонаті Європи це показали. Ми достойно зіграли з чехами і німцями. Лише по ділу програли голландцям. 

– В чому секрет успіху?
– Правильне планування, підбір гравців. Ми ще раніше мали вистрілити, коли були близькими до виходу на Чемпіонат світу. Нас серйозно ніхто не сприймав. Не склалося тоді, зате вийшло пізніше. Помітно було, що це не випадковість. До речі, збірна Латвії свого часу до вас приїжджала...

– Маєте на увазі матч лютого 1992-го? 
– Так, ми у Львові зіграли свій перший поєдинок в історії.

– Крім того, що ваша збірна провела першу гру після здобуття Незалежності, так само для новітніх «Карпат» то був перший міжнародний матч. 
– Думаю, та команда з чемпіонату Європи 2004-го народилася якраз у Львові. 

– Ситуація була унікальною, адже ви на той момент були воротарем «Карпат» і викликалися у збірну Латвії.
– Пригадую, що перший тайм зіграв за збірну, а потім ще 45 хвилин за «Карпати». 

– Господарі програли 0:2.
– А я не пропустив. Незвичні відчуття, але дуже приємні. У Львові я залишив частинку серця. Це друге рідне для мене місто після Риги. Але і це ще не всі сюрпризи, пов’язані зі Львовом. Через два місяці ми грали ще один матч, який офіційно вважають першим в історії збірної Латвії. 

– На початку квітня ви зіграли свою останню гру за «Карпати» проти «Шахтаря», а через три дні вже грали в Бухаресті проти Румунії.
– Літак з командою летів з Риги, а здійснював дозаправку у Львові. Хтось з хлопців пожартував: «О, за Лайзансом спеціально залетіли до Львова на шляху в Бухарест». 

– Матч в Румунії завершився з рахунком 2:0 на користь господарів, однак в кінці гри ви відбили пенальті від Гаврила Балінта. Суперник тоді був на ходу: воротар Богдан Стеля, а ще Петреску, Лекетуш, Попеску і Мунтяну.
– Це одна з кращих команд в історії Румунії. При тому, що проти нас не грав їхній лідер Георге Хаджі. 

– Чому ви, до речі, пішли з «Карпат», зігравши лише 6 матчів у першому чемпіонаті України?
– У мене була мрія грати за три команди: ризьку «Даугаву», київське «Динамо» і львівські «Карпати». Дві мрії збулися. Мене у «Сконто» запрошували ще за три роки до того, однак я вирішив переїхати до Львова. А коли у 1992-му знову звернулися зі «Сконто», то вирішив повернутися додому, адже ризький клуб набирав обертів. 

«ПАМ’ЯТАЮ ВЕРПАКОВСКІСА ЩЕ МАЛЕНЬКИМ ХЛОПЧИКОМ»


– Вас можна назвати багатодітним батьком...
– У мене троє синів і лапонька-донька. Найстарший син Євгенійс також у минулому воротар, а нині є засновником власної футбольної школи. Фактично повністю пішов моїм шляхом. Середній Артурс закінчив технічний інститут і має хорошу інженерну роботу. Молодшому Бруно лише 14 і він є нападником. Донька Еріка вийшла заміж і живе у Данії. До речі, вона народилася у Львові.

– У пресі можна знайти інформацію, що вашим батьком був видатний латвійський воротар ЛаймонісЛайзанс, який навіть у московському «Торпедо» грав з Едуардом Стрельцовим.
– Так, часто нас плутають. Чомусь так склалося, хоча прізвище Лайзанс не є найпопулярнішим у Латвії. Ну ми не Іванови у Росії точно. Проте футболістів з прізвищем Лайзанс дуже багато. 

– Ви були воротарем, ваш син також. Кажуть, що це особливі люди. Ви згідні з таким твердженням?
– Так, це правда. Суджу по тому, що бачу. Воротарі всі такі дивненькі у хорошому сенсі. Не дивуйтеся – приймати стільки ударів, неодноразово падати...

– Ви народилися у Ризі. Це футбольне місто?
– Ні, Рига ніколи не була футбольним містом. Тут лише певні проміжки футбольних успіхів були. Це, скоріше, баскетбольне місто. У Латвії спортивна градація наступна: баскетбол, хокей і тільки потім футбол. В цьому і складність зростання футболістів у нашій країні. 

– У зрілому віці ваш зріст складав 190 см. В дитинстві не думали займатися баскетболом?
– Ні, мене футбол відразу «схопив». Навіть не розглядав інший свій шлях.

– Перші кроки ви робили якраз у команді вашої мрії «Даугаві» під керівництвом тренера Яніса Скределіса, який на початку 90-их приїхав до України, де тренував запорізький «Металург». 
– Мені пощастило з таким наставником. Я у нього багато навчився: як грати, як тренуватися і навіть, як виконувати функції менеджера. Адже тренер відповідає не лише за гру на полі. Це ще й психологія, робота з гравцями, підбір виконавців і багато інших моментів. Скределіс – легенда латвійського футболу. 

– Як він зараз поживає?
– Все гаразд, у Ризі мешкає. Кожна моя зустріч з ним – це новий урок. 

– У 1985-му році ви їдете за ігровою практикою у Лієпаю в команду «Звейнієкс». У цій команді ви зустрічаєте Ілмара Верпаковскіса, батька майбутнього лідера латвійського футболу.
– У «Даугаві» я не міг пробитися у склад і поїхав туди, де на мене розраховували. Це був однозначний плюс для мого зростання. Щодо Верпаковскіса-старшого, то я вважаю його дуже талановитим футболістом, але якось не розкрився він. Крім «Звейнієкса» фактично ніде і не заграв. Батькобув опорним півзахисником, а син став нападником. 

– Малий Маріс не відвідував тренування з татом?
– Так, пам’ятаю його, які він приходив ще маленьким хлопчиком до нас разом із батьком. Я з Верпаковскісом-молодшим так і не зіграв – його батько старший за мене майже на 10 років. Могли з Марісом зустрітися у Латвії, однак я поїхав у воронезький «Факел».

«СИН ЇЗДИВ ДО КВАРЦЯНОГО НА ОГЛЯДИНИ – НЕ СКЛАЛОСЯ»


– Доволі нестандартно виглядало ваше запрошення в Україну. Яким чином у 1988-му ви опинилися у луцькій «Волині»?
– У Лієпаї в одного чоловіка на ім’я Микола були родинні зв’язки. Забув його прізвище, але знаю, що він – українець. «Спробуй себе у Луцьку», – якось запропонував. Я знав, куди їду – у місцевому «Торпедо», а так тоді називалася команда, грав сильний воротар Михайло Бурч. Я хотів перевірити себе. В Латвії існувала думка, що українська зона у другій лізі – це боротьба за виживання. Важко грати, але цікаво. 

– Які у вас відносини склалися з Бурчем?
– От якось вистачало нам терпіння і у нас не було складностей у відносинах. Ми навіть кілька років тому бачилися і тепло поспілкувалися. Витримали цю конкуренцію добротну... Ми боролися за місце у складі і Кварцяний чомусь у підсумку довірив місце у старті саме мені.

– Михайло Бурч – непересічний воротар. Славився він тим, що забивав голи з пенальті. У вас такого бажання не було?
– Ні (посміхається).

– І все ж у 1990-му у складі «Карпат» ви забили гол в рамках турне команди у Сполучених Штатах.
– Можливо... Я не пам’ятаю. В дитинстві я ж нападником був, тому запхати міг...

– Віталій Кварцяний у своїй книжці «Футбол – це не тільки перемоги» написав, що найкращі приїжджі воротарі його «Волині» – це Лайзанс і Гуменюк. 
– Не чув про книжку. Добре, що ти сказав. Пошукаю, цікаво буде почитати.

– Якою є ваша перша згадка про Кварцяного?
– Це те, що він не схожий на інших тренерів. Віталій Володимирович – дуже відкрита людина. Як правильно сказати... Справедливий у житті. Якщо футболіст робить дурниці на полі, тоді отримує по повній програмі. Якщо все правильно вчиняє і випадково помиляється, то тренер на таке увагу не звертає. Кварцяний не любить дурних футболістів. Жорстоко розправляється з ними. Він вимагає, щоб підопічний грав простіше. Якщо футболісту не дано виконувати віртуозні фінти, значить не потрібно їх робити, це зайве.

– Неодмінні атрибути тренувань Кварцяного за словами його підопічних – бронежилети, собака і шалені навантаження. У молодості він мав такий же стиль?
– Так, це правда. Я чому сказав про боротьбу за виживання у другій лізі. Я це з першого заняття зрозумів. У тій команді був молодий Олег Лужний, який запам’ятався мені своєю атлетичністю і старанням. Інші хлопці також мали вольові якості. 

– Ви ідеально підходили Кварцяному, адже його колишній підопічний, а тепер помічник у тренерському штабі Володимир Дикий казав про вас: «Лайзанс на гаревому полі збивав лікті і коліна до крові. Стрибав, падав, віддавався. У нас воротар це півкоманди».
– У мене таке з дитинства: тренери заклали, мама і тато так виховали. Це правда, я не шкодував себе, зате зараз багато болячок вилазять. 

– У 2006-му році латвійська преса писала, що ваш старший син Євгенійс може опинитися у «Волині». 
– Так, він їздив до Кварцяного на оглядини, але щось там не зійшлося. Фактично вже був у команді. 

– Перед відправленням до знайомого тренера ви підготували сина у психологічному плані?
– Звичайно, я пояснив, що це незвична команда, незвичний тренер і незвичне містечко. У нього теж з дитинства складності були закладені у характері. Не раз казав мені: «У Львові батьки дітей спускають з пологої гірки, а ти мене з крутої на санках штовхаєш». Ми жили поруч з аеропортом і там таких гірок вистачало. 

«ФЕДЕЦЬКИЙ У «ВОЛИНІ» БУВ ЗА ТАТА»


– У вас з Кварцяним були певні непорозуміння чи ви просто сприйняли його таким, яким він є?
– Так, я відчував справедливість. Мені навіть важко подумати – а невже хтось може погане про нього сказати? Помітно, що злість його щира. Кварцяний по-доброму хворий футболом. 

– Роман Толочко, ваш майбутній партнер по «Карпатах» так казав про вас: «У Лайзанса ніколи не було проблем з дисципліною». Це ж мрія Кварцяного...
- Як і всі молоді хлопці, проблеми я створював. Молодий парубок, дівчата голову крутять. Була ситуація, коли на зборах замість занять пішов гуляти з дівчиною. Тренер про це дізнався, але на ранковому зібранні не нагримав на мене. Рідко такі випадки траплялися, але вони мали місце. 

– У «Волині» на той момент грав Арманд Зейберліньш, ваш земляк, про якого, до речі, Кварцяний багато цікавого розповідав не раз.
– Мені було легше, адже поруч знаходився співвітчизник. А Зейберліньш був сильним нападником ще й до того. Втім мене загалом легко і добре прийняли в колективі. В Україні я взагалі не відчував дискомфорту. 

– Федецький, Філонюк, Польний, Федюков, Мозолюк – що не ім’я, то легенда волинського футболу. Хто був лідером цього харизматичного колективу?
– Федецький був у команді за тата. Треба було працювати і він постійно про це нагадував. Коли треба відпочити, то також дозволяв. Кварцяному вдалося зібрати цікавий колектив. Були роботяги, як, наприклад, Федюков. А були такі, як Раденко – інтелігентний футболіст. Ще у нас хороший фланговий захисник Антонюк грав. 

– Раденко, до речі, з футболом попрощався – став священиком.
– Та ти що! Не знав. Пригадую, раніше він, як тренер «Шахтаря» приїжджав з дітьми на турнір.

– Кварцяний розповідав, що у ті часи футболісти могли побитися у роздягальні, але у підсумку все закінчувалося мирно.
– Так, всяке було. Але образ справді не було, жодного непорозуміння. Такий хороший, живий колектив.

– Ви казали, що їхали у Луцьк боротися за виживання, проте у 1989-му році «Волинь» виграла свою групу і стала чемпіоном України.
– Справді, у мене ще й зараз цей вимпел зберігається із написом «Чемпіон України». Часто запитують, мовляв, як це так. Тоді така специфіка була, пояснюю особливості формату. 

«ЧОМУ ТРЕНЕР НАЗИВАЄ ЛАЙЗАНА У МНОЖИНІЇХ ЩОДВОЄ


– Ви пам’ятаєте, як покидали «Волинь»?
– Ой, так... Часто згадую той момент. Я ж зараз сам виховую футболістів, навчаю тренерів і дуже боляче переживаю, якщо гравець чи тренер неправильно кудись переходять. За три роки у Луцьку я став таким досвідченим. Приїхав ще прибалтійським хлопчиком. Мене запрошували не лише «Карпати», а й кілька команд з вищої ліги. Я зрозумів, що Кварцяному було тоді дуже важко, коли я пішов. Він просив ще хоч на рік залишитися. А взагалі дякую за це запитання. Дай Боже, щоб молоді футболісти зараз у Львові вміли правильно йти з клубу, прощалися і не забували тих, хто їх виховав. Треба вміти прийняти правильне рішення і подякувати.

– Ви цього не зробили?
– На жаль, ні. У Львові мене затягнули тренування, ігри. Пішов та й пішов собі... Зараз вже доросла людина і розумію – треба було приїхати, попрощатися з хлопцями, пояснити все Кварцяному.

– Нещодавно Анатолій Тищенко, тодішній адміністратор «Карпат», зустрічався з Віталієм Кварцяним. Тищенко розповідав, що при зустрічі тренер «Волині» його першим ділом запитав: «Як тобі вдалося тоді Лайзанса у мене вкрасти?» Минуло вже майже 30 років, а у його пам’яті та подія,очевидно, свіжа...
– Це було сильно! Я відмовляв клубам з вищої ліги. Але Тищенко з начальником команди Габором Вайдою приїхали на автобусі до мене додому. Навіть шансів ухилитися не мав. Здається, ще й дружину якось переконали. Речі навіть в автобус позакидали. Вони свою роботу виконали на відмінно.

– Існує легенда, як ви, мовляв, через вікно тікали...
– Це перебільшення (посміхається). Але тиск був. Контракту я не мав – їх тоді просто не існувало. Все трималося на чесному слові.

– У підсумку ви не шкодували потім через свій переїзд до Львова?
– В жодному разі. Мені б хотілося пограти у вищій лізі. У мене якось з нею не склалося. Я взнав першу і другу лігу, виступи у збірній проти серйозних команд, а от «вишки» не відчув. Хоча у «Волині» і «Карпатах» я провів найкращі роки своєї кар’єри. 

– Ви не боялися сідати у автобус з майже незнайомими людьми?
– Тищенка і Вайду я справді ніколи раніше не бачив, але по телефону чув. Перемовини були тривалими, тому знав, що це викрадення лише у футбольному плані.

– «Карпати» у 1990-му тренував Володимир Булгаков – автор переможного голу у легендарному фіналі Кубка СРСР з ростовським СКА. Як оціните його, як тренера?
– Хороший фахівець. У нього була цікава особливість – не знаю, чому він моє прізвище у множині називав. Булгаков оголошував склад на матч наступним чином: «У воротах «Лайзани» (посміхається). В роздягальні не раз сміялися через це. Пригадую, як поруч сиділи уродженці Чернівців Юра Гій і Віктор Олійник: «Слухай, а чому тренер називає Лайзана у множині? Їх що, двоє?» До речі, це допомагало у нервових матчах. У нас взагалі команда сильна була з класним підбором виконавців. Найсильнішим, на мою думку, був В’ячеслав Лендел. 

«ДЕЯКІ УКРАЇНЦІ НАВІТЬ СОРОМИЛИСЯ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ»


– Які у вас враження від Львова?
– Перше, що кинулося в очі – схожість з моєю рідною Ригою. Єдине, хотілося по вулицях пройтися з великим пилососом і вичистити все навкруги. Загалом же у Львові повністю комфортно почував себе – красиве місто з історією. До речі, лякали мене різними націоналістичними моментами. Я й зараз не розумію – для чого це робилося? Люди там такі, як і всюди – є добрі, є не дуже.

– Вболівальники чимось запам’яталися?
– Вони у Львові особливі. Навіть тоді на кожен матч приходило по 20 тисяч. Це серйозні показники для команди, яка у другій лізі грала. Я не слідкую зараз за відвідуваністю трибун в Україні, але думаю, що все мало б зростати у прогресії. 

– На жаль, футбол відійшов на дальній план і не викликає посиленого інтересу. Кілька років тому арени були заповнені.
– Я знаю про нелегкі часи для України. Здобуття незалежності у Латвії відбувалося трохи швидше і я згодом такий процес проходив в Україні. На щастя, тоді зробили все правильно. А те, що зараз відбулося... Можу тільки сказати, що мені шкода. 

– У Львові українська мова вам давалася легко?
– Так, я швидко вчив її. Особливо посприяло цьому наше турне у Сполучені Штати у 1990-му. Ми зустрічалися з українською діаспорою і я розумів, що це важливо для них. Діаспорі різала вухо російська мова. До мене українська мова просто «сама прийшла». Та й у Львові хотіли побільше чути рідну мову. Бачив, що деякі українці навіть соромилися говорити українською. У мене такого не було. 

– Ви бачили, що для мешканців Львова процеси здобуття Незалежності є особливими?
– Так, безперечно. Я переживав щось схоже у Латвії і розумів значення того, що відбувається. 

– У Латвії зараз знають, що відбувається на сході України?
– Картина виглядає так: дивишся європейські канали – один напрям подачі інформації, вмикаєш російські – інший. А кому ж вірити? Здається, що брешуть і одні, і інші. Так це виглядає у Латвії. Найгірше, що ця біда зачепила і суспільне життя, і футбол. 

– Руслан Забранський розповідав історію про вас, яка перегукується з анекдотом. У США ви з відчутним акцентом намагалися розмовляти українською. Ваші старання помітив один чоловік з діаспори, який відповів епохальною фразою: «Та я бачу синку, що ти не москаль».
– (сміється). Можливо, було таке. Я справді старався.

«ПОДИВИСЯТАК У НИХ НАВІТЬ НОГИ СИНІ ВІД ГОЛОДУ»


– «Карпати» у заключних союзних чемпіонатах добряче наїздилися: Ленінакан, Агдам, Казах, Степанакерт. Особливі відчуття?
– Ти знаєш, у певні моменти було навіть страшно. Наприклад, коли цивільні люди на трибунах знаходяться з автоматами і кинджалами. А ще пропонують гроші за поразку. Ми на це ніколи не піддавалися. А ще, коли кажуть вслід: «Ви звідси не виїдете». І це не по-пацанськи, не жартома! Це серйозні старші люди погрожують. 

– У вас є улюблений випадок, пов'язаний з такими поїздками?
– Було це, здається, у Ленінакані. Образити нікого не хочу, можу помилятися. Словом, десь на Кавказі. Матч судив мій земляк рижанин Рома Лаюкс і додумався призначити пенальті у ворота господарів. У першому таймі виграємо 1:0. Три-чотири місцевих гравці обступили суддю і побили. Він через багато років після цього мені шрами показував на ногах. Через певний час ми приїжджаємо у ще одне кавказьке місто на гру і той же Лаюкс ставить пенальті у наші ворота.

– По ділу?
– Фолу не було! Я відбиваю першу спробу. Перебити! Відбиваю і вдруге. Знову перебивання. І з третьої спроби вони нам таки забили.

– За словами Олега Гули ця ситуація мала місце у Степанакерті. Ваш партнер розповідав, що з третьої спроби ви пропустили лише після того, як вам хтось зі своїх гукнув: «Та досить вже!»
– Я не тому пропустив. Це ж пенальті, а я – воротар. Так просто не можу пропустити. 

– Коли ви їздили у Ригу на матч з рідною «Даугавою», переживали особливі відчуття?
– Звичайно. Хотів себе проявити. І мені це вдавалося, не пропускав там. Одного разу матч відбувався у мій день народження. Після гри запросив у готель всіх: і своїх партнерів по «Карпатах», і суперників з «Даугави». Хороша «компашка», добре посиділи! Львів’яни заспівали «Многая літа», рижани свою вітальну пісню. 

– У 1991-му році гравцем «Карпат» став ваш земляк Айвар Друпас, якого разом з вами можна вважати першим легіонером у новітній історії клубу. Талановитий форвард пішов зі світу у 1999-му, коли йому було лише 35.
– Неймовірно талановитий гравець. Фактично не мав футбольної освіти, самородок. У мене була мрія – грати за «Даугаву». Я кілька матчів лише провів у тій видатній команді. А Друпас стабільно грав і забивав, хоча ми практично однолітки. У Львові українці добре прийняли його. У кожної людини є свої мінуси. У Айвара був один такий мінус.

– Той мінус вартував йому життя?
– Напевно. 

– Крім участі в турне у США, ви стали учасником товариського матчу у грудні 1990-го в Англії. «Карпати» гостювали у «НоттсКаунті» – однієї з найстарших команд світу. Українська команда програла, адже добиралася на Туманний Альбіон більше двох діб.
– Для мене та поїздка була цінною у футбольному плані. Не знаю, як інші хлопці, але я добре отримав. Мене просто побили суперники. Кожен м’яч, який летів до мене, я виборював у штовханині. Це англійський стиль і тамтешні воротарі звикли до такого. 

– Як вас приймали в Англії?
– Був один кумедний епізод, у який важко повірити. На трибунах присутня наша діаспора. Володя Шаран знімає бутси, які випускав радянський «Адідас». Якість була не найкращою, тому взуття «пускало» фарбу. Ми грали у дощ. Шаран зняв гетри і ноги стали синіми. Йде собі Володя про бровці, а люди з діаспори кажуть: «Подивися, так у них навіть ноги сині від голоду». Місцеві думали, що у нас біда і на їжу грошей не вистачає. 


«ЗАХОДЖУ У ДВЕРІ НА «КАМП НОУ», А СТОЇЧКОВ НЕСЕ СІТКУ З М’ЯЧАМИ»


– У складі «Карпат» ви зіграли два історичних матчі. Спочатку в Кубку України перший офіційний поєдинок «Карпат» в епоху Незалежності з білоцерківською «Россю», а потім і першу гру в чемпіонаті з «Чорноморцем». Ви запам’ятали якісь деталі?
– Насправді важко згадати. Напевно, так викладався, що забув про все (посміхається).

– Коли розвалювався СРСР, у вас не було думок про переїзд з України?
– Мене це не хвилювало. Мені було цікаво у Львові. Я ж розповідав про мрію грати у трьох командах. «Карпати» подобалися мені завдяки своїй самобутності. Мене не раз у «Сконто» запрошували. Але на той час команда була слабкою, лише згодом досягли серйозного рівня і я зважився на повернення додому. 

– У складі збірної Латвії ви провели понад 30 поєдинків. Один з найбільш пам’ятних – протистояння з Португалією, де грали Фіґу, Руй Кошта, Секретаріу, Фернандо Коуту, Вітор Байя.
– Ми так хвилювалися, що до середини першого тайму горіли 0:3. Але потім взяли себе в руки і забили двічі. Гирі з ніг спали і ми себе добре проявили. У складі нашої збірної вийшло чимало гравців, які будуть частиною великої команди, що згодом проявить себе на Євро-2004.

– У збірній вам довелося працювати з Ревазом Дзодзуашвілі. Двома роками раніше він тренував шепетівський «Темп» і запам’ятався тим, що в одному з матчів чемпіонату України виставив на гру 10 грузинів у стартовому складі своєї команди. Як вам працювалося з легендою грузинського футболу?
– Ми його назвали «тренер-комерсант». Незвичний наставник, який знайшов тут у Латвії кілька талантів. Постійно щось прораховував, шукав щось нове. Кілька гравців при ньому вистрілили. 

– Ще одна легенда, щоправда, латвійського футболу Олександр Старков був головним тренером тієї Латвії 2004-го. Ви з ним пропрацювали не один сезон.
– По-перше, існує таке поняття, як тренер, що народився під зіркою. Ми відразу це усвідомили, коли зі «Сконто» у єврокубках з першої ж спроби пройшли кількох суперників. Я у той момент зрозумів, що Старков народився під щасливою зіркою. А ще він правильно розпоряджався тим, що йому давалося у житті. Він вчився у Скределіса, згодом паралельно працював з тренерами збірної: Янісом Гілісом, Дзодзуашвілі, британцем Гаррі Джонсоном. Все зійшлося.

– Ключова гра у тій Лізі чемпіонів відбулася зі словенською «Олімпією». Ви обмінялися з суперниками перемогами 1:0, а у серії пенальті видали феєрверк. Що відчуває воротар, коли його команда у серії післяматчевих пенальті виграє з рахунком 11:10?
– Я ж навіть виконувати пенальті мав. Так сталося, що я відбив і забив. Поставив крапку. Мене, до речі, тоді ледь не задушили. Тепер, коли дивлюся на «купу-малу», то згадую ті страшні відчуття. Радість, яка для мене могла перетворитися на проблеми. Я невдало впав, мене збили з ніг і я рукою перекрив горло. Всі навалилися зверху, святкують. А я дихати не можу . Півтори-дві хвилини терпів, адже жодного слова сказати не міг.

– У вас настільки міцні нерви, що ви змогли витримати таку довгу серію пенальті?
– Ну так. У хорошого воротаря вони мають бути міцними. Нескромно я трохи сказав (посміхається)

– На початку 90-их ви грали проти «Наполі» з Фабіо Каннаваро, Фреді Рінконом і Беніто Карбоне. «Сконто» вдалося зберігати інтригу.
– У мене ще й зараз жаль через це присутній. Ми не оцінили своїх можливостей – склад у «Сконто» був дуже сильним. Програли тільки тому, що не мали досвіду. Латвійський чемпіонат був слабким, ми стабільно вигравали з великим рахунком. Найбільше з неаполітанців запам’ятався колумбієць Рінкон. Дуже прямолінійно діяв і я легко читав його задуми. 

– У 1997-му році ви потрапили у заявку на матч з «Барселоною». На трибунах 60 тисяч, ви на лаві запасних «Камп Ноу». Іспанці забили переможний гол на останній хвилині завдяки пенальті Стоїчкова. У воротах стояв Колінько.
– Таке не забувається. Особливо здивувала історія напередодні поєдинку. Згідно правил обидві команди мають передматчеві тренування за день до гри. «Барселона» завершила заняття, а ми якраз приїхали на «Камп Ноу». Заходимо у двері, а мені на зустріч Христо Стоїчков несе сітку з м’ячами. 

– Здивувалися?
– Мене видали очі. Стоїчков! Несе сітку! Зірка! Я здивовано глянув, а болгарин розвів руками, мовляв «А що робити? Я ж черговий». Щодо пенальті, то я переконаний, що відбив би його удар. Тренер несподівано вирішив довірити місце у старті молодому воротарю. Зрештою, Колінько згодом став дуже серйозним голкіпером. 

– Чому впевнені, що відбили б?
– Стоїчков бив «по воротарю». Я знав про таку методику і добре впорався б з цим. 

– Наприкінці кар’єри ви грали за ризьку команду з назвою ФК «Поліції». Вона мала відношення до правоохоронних органів?
– Так, нас фінансувало поліцейське відомство. Мені була потрібна ігрова практика і я вже готувався завершити активні виступи.

– У 2005-му, коли вам було вже за 40 ви на один матч повернулися у футбол. У складі «Олімпса» вийшли на поле і пропустили 6 голів. Що за історія?
– Всі наші воротарі травмувалися – довелося виходити. Буває...

– Як відбувався ваш перехід на менеджерську роботу?
– Я не збирався закінчувати, але президент «Сконто» несподівано запропонував зайнятися футбольною школою. Я ж не мав досвіду і освіти. «Дебет-кредит»? Взагалі без поняття. Я погодився, а через тиждень мене запрошує Олег Долматов у новоросійський «Чорноморець». Однак було некрасиво відмовлятися від слова, яке я вже дав у «Сконто». Хоча ніколи про це не шкодував.


ДОВІДКА


Раймондс ЛАЙЗАНС

  • Народився 5-го серпня 1964 року в м. Рига (Латвія). Вихованець футбольної школи ризької «Даугави». Амплуа – воротар. Зріст – 190 см, вага – 83 кг.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1990–1992 рр. Дебютував 17-го квітня 1990 р. у грі проти смоленської «Іскри». Загалом в чемпіонатах СРСР і України за «Карпати» зіграв 88 матчів, пропустив 69 голів.
  • Бронзовий та золотий призер Буферної зони чемпіонату СРСР 1990 і 1991 рр. відповідно.
  • Окрім «Карпат» грав за команди: «Даугава» (Рига, Латвія), «Звейнієкс» (Лієпая, Латвія), «Волинь» (Луцьк), «Сконто» (Рига, Латвія), «Факел» (Воронеж, Росія), «Поліція» (Рига, Латвія), «Олімпс» (Латвія).
  • У складі «Сконто» чемпіон Латвії 1992, 1993, 1994, 1995, 1996, 1997, 1998 рр.; володар Кубка Латвії 1992, 1995, 1997, 1998 рр.
  • Кращий воротар чемпіонату Латвії 1994, 1995, 1996 рр.
  • У єврокубках зіграв 10 матчів. У складі національної збірної Латвії провів 31 матч.
За матеріалами: football24.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити