Роман Мельник – про чемпіонство "Агрону", невиправдані надії у "Ниві" та п’ять днів у… реанімації

01 січня 09:02
Переглядів: 179
мельник

Для капітана і лідера нападу великогаївського «Агрону» Романа Мельника 2017-й – особливий рік. Разом із командою він став чемпіоном Тернопільської області, а забивши у ворота суперників 12 м’ячів, виборов звання кращого бомбардира. Однак футбольна доля не завжди було до нього прихильною. Коли він у 17-річному віці потрапив до тернопільської «Ниви», тренери сказали, що хлопець не прогресує, і відрахували його з команди. Та він не здавався і, змінивши ігрове амплуа, вже наступного року вперше в кар’єрі став чемпіоном нашої області. Згодом був запрошений до команди вищої ліги Молдови, а потім – першолігового українського клубу «Енергетик» із Бурштина.

Ми вже давно вирішили познайомити наших читачів із цим неординарним футболістом. Але в день, коли ми мали зустрітися з Романом, він опинився на межі життя і смерті. Лікарі зробили йому складну операцію, сказавши рідним, що визначальними для нього будуть перші три дні, які він провів у реанімації. На щастя, все обійшлося і через два тижні Романа Мельника виписали з лікувального закладу. Звісно, нашу розмову ми почали з запитання про стан його здоров’я.

«Лікарі сказали, якщо переживу перші три дні, то залишуся живим і здоровим»

 – Дякувати Богу, все найстрашніше позаду, йду на поправку. Один із хірургів, який був зі мною в реанімації, сказав, що у футбол буду і треба грати. До речі, він цікавиться футболом, слідкував за обласним чемпіонатом і навіть знав, що є такий Роман Мельник (правда, не знав, як я виглядаю), який став кращим бомбардиром обласних змагань. Мені певний час не можна мати фізичних навантажень, близько двох місяців триватиме реабілітація, мушу дотримуватись дієти. За тиждень-два хочу почати плавати, а десь на початку лютого планую приступити до бігових вправ, щоби весною вже повернутися на футбольне поле. Я обов’язково ще гратиму у футбол, для мене це навіть не обговорюється!

– А що трапилося, бо вся футбольна громадськість за тебе переживала?

– Ще у 2015 році в мене були проблеми з підшлунковою залозою. Провівши обстеження, лікарі сказали, що в мене гострий панкреатит. Тоді я пролікувався, відсидів на дієті й у подальшому мав правильно харчуватися. Але, як воно буває, коли все добре, нічого не болить, став дозволяти собі різну їжу, в тому числі смажені й жирні страви, інколи міг випити кухоль пива, тобто харчувався не завжди правильно. За два роки ця ситуація досягла, очевидно, критичної межі. Останньою краплею стала паляницю з сиром і часником. Уже наступного дня пробудився від сильного болю. Поїхав до лікарні і там мені сказали, що справи кепські – потрібно оперувати, бо якась рідина виїдала середину. Під час операційного втручання видалили 30 відсотків підшлункової залози. Були певні проблеми з виходом із наркозу – щось пішло не так, як треба, і наркоз мене тривалий час не відпускав. Лікарі сказали, якщо переживу перші три дні, то все буде добре й залишуся живим і здоровим. Загалом п’ять днів пробув у реанімації, так довго здорових людей там не тримають (сміється, – авт.). На щастя, все обійшлося…

Рік ознаменувався перемогами і… народженням сина

– Романе, після трішки важких споминів давай пригадаємо футбольний 2017 рік, який, мабуть, став для тебе одним із найкращих у кар’єрі.

– Цей рік запам’ятався насамперед вдалими виступами великогаїського «Агрону». Команда стала чемпіоном області, і мені приємно, що я був її частинкою. «Агрон» став для мене вже рідним. Це перша команда у футбольній кар’єрі, за яку без перерви граю вже два роки. Якщо минулого року не був основним гравцем, бо через роботу мало тренувався, то цьогоріч мав можливість постійно тренуватися і краще був підготовлений до офіційних матчів. Що й показав сезон, у якому зумів принести чимало користі команді. А сам, забивши 12 голів, став уперше в кар’єрі кращим бомбардиром чемпіонату. До речі, в цьому сезоні тренер довірив мені капітанську пов’язку. А ще у мене в березні цього року, фактично перед початком сезону, народився син, і це теж дає мені тепер натхнення.

– Капітанська пов’язка багато до чого зобов’язує…

– Звичайно. Сам став серйознішим та дисциплінованішим, тепер переживаю не лише за себе, а думаю про всю команду. Перехідною ланкою між тренером і футболістами є капітан, який має передавати гравцям заряд, настрій і бойову готовність. Намагаюся у роздягальні заряджати партнерів по команді, поряд із тим можу й розрядити обстановку, щоби зняти нервову напругу перед відповідальними матчами. А загалом «Агрон» – це одна велика футбольна сім’я! З приводу нашого чемпіонства команда бенкетувала якраз у той день, коли мене оперували. Друзі розповідали, що на бенкеті піднімали келих за моє здоров’я. Більше того, хлопці  приїздили того вечора в лікарню, привезли медаль і статуетку кращого  бомбардира. 

– Чи вірив, що «Агрон» стане чемпіоном, адже в першому колі команда мала кілька невдалих матчів?

– Чесно скажу, після наших двох поразок від заліщицького «Прогресу» та «ДСО-Поділля» думав: невже все, як наздогнати опонентів по лідируючій групі, коли матчів не так багато? Тоді нас зібрав президент клубу і запитав, як виходитимемо із ситуації, адже перед нами були поставлені високі завдання. Тоді один із ветеранів команди, Олег Лівіцький, узяв на себе ініціативу і сказав, що ми ще нічого не втратили, все у наших руках і ствердно заявив: ми станемо чемпіонами! Партнери навіть жартували, мовляв, Олегу можна вірити, адже він фартовий, за яку команду не грає – та стає чемпіоном. І так воно сталося. Найперше ми змінили тактику, ставши грати не в п’ять, а в чотири захисники. «Агрон» став агресивніше грати в нападі, футболісти створювали більше моментів біля воріт суперника, і це пішло команді на користь. Хоча ми висіли на волосині, коли за три тури до фінішу поступилися нашому найнезручнішому супернику – «ДСО-Поділля» (1:2). Але ряд обставин, насамперед втрата очок чортківським «Кристалом», і наші перемоги в заключних матчах дозволили нам у підсумку стати чемпіонами області.

– А що сталося з командою у кубку області, де «Агрон» із розгромним рахунком 0:6 поступився «ДСО-Поділля»?

– Це, напевно, найпровальніший поєдинок у моїй футбольній кар’єрі. Боляче цю зустріч згадувати. Дуже переживав, адже за рахунку 0:3 отримав пряму червону картку, підвів команду, діяв не як капітан. Важко сказати, чому так багато програли? Напевно, наставник суперника Андрій Гринченко зумів мотивувати своїх підопічних, які вийшли з великим бажанням перемогти. І це подіяло, вже на восьмій хвилині ми програвали – 0:2, а після першого тайму – 0:5. Очевидно, ми не налаштувалися на цю гру як слід.

«Тренер «Ниви» не побачив у мені перспективи»

– Пригадай , як почався твій шлях у футболі?

– Ще до школи у дворі ганяв м’яча, а коли пішов до 14-ї школи – одразу записався у футбольну секцію до тренера Зіновія Петровича Савіцького. У школі вчитель фізкультури побачив у мені лідерські якості та призначив капітаном шкільної команди. Згодом тренер Богдан Антонович Бучинський відбирав кращих футболістів і так я став тренуватися під його керівництвом. Через деякий час тренувався в об’єднаній команді місцевої ДЮСШ під керівництвом тандему тренерів Богдан Бучинський – Андрій Яблонський. У цій команді чотири сезони виступав у дитячо-юнацькій лізі України. Що цікаво, всі ці роки діяв на позиції лівого захисника.

– У тебе були два приходи до єдиного на той час на Тернопільщині професійного клубу…

– Після випуску зі спортивної школи потрапив до тернопільської «Ниви», куди мене запросив її наставник Юрій Григорович Коваль. У професійному футболі  дебютував у 17-річному віці у виїзному матчі «Ниви» проти «Росі» з Білої Церкви, коли вийшов на заміну. Тернопільська команда тоді перемогла – 3:0. У «Ниві» грав зліва у півзахисті, але довго там не затримався. Тоді в «Ниви» було завдання з другої ліги вийти до першої, і… тренер не побачив у мені перспективи. Коли я йшов з «Ниви», то Юрій Григорович сказав, що я не виправдав надій, не прогресував і на моє місце будуть шукати сильнішого футболіста. 

Був і другий прихід до «Ниви». Восени 2009 року відбувся товариський матч між випускниками тернопільського футболу і «Нивою». Професіонали програли – 0:1,  той гол забив саме я. Після того директор ФК «Нива» Володимир Мушинський запропонував повернутися до команди. І все йшло до підписання контракту, але тоді була епідемія свинячого грипу, чемпіонат перервався і фактично після цього керівництво клубу залишило команду напризволяще.

На порятунок прийшов Ігор Іванович Біскуп, котрий зібрав усіх вихованців тернопільського футболу, які були готові грати майже безкоштовно, щоб якось дограти сезон. Оскільки це була перша ліга, то, мабуть, кожен, хто грав тоді за «Ниву», сподівався, що отримає запрошення від якоїсь соліднішої команди. Тоді за «Ниву» я відіграв друге коло. З першої ліги ми вилетіли, однак у футбольному плані той час мені багато дав. Я підписав контракт із першоліговим «Енергетиком» із Бурштина. Що цікаво, у цій команді мене тренери бачили захисником. Деякий час там не грав, бо не пройшов із командою зборів, та й на моїй позиції було одразу троє конкурентів. Але, зігравши повний  кубковий матч з івано-франківським «Прикарпаттям», завоював місце в основному складі. Потім у команді почалася тренерська чехарда, не всі бачили мене навіть у 18-ці, і після сезону я залишив Бурштин. Після цього зрозумів, що все, напевно, вистачить мені професійного футболу, залишаюся вдома, працевлаштуюся кудись і паралельно буду виступати в аматорських змаганнях. Так воно і сталося, грав за різні команди Львівської, Рівненської і, звичайно, Тернопільської областей.

«Міг грати за молодіжну збірну Молдови»

– У твоїй біографії, окрім цьогорічного, було ще одне звання чемпіона області, про яке ти не згадав…

– Після того, як перший раз покинув «Ниву», зовсім випадково потрапив до збаразького «Галича». Його тренери шукали нападника. Брат, який грав за цю команду, зателефонував мені й каже: «Рома, ти нападником колись був?» Я відповів, що можу спробувати. У товариському матчі забив гол і залишився у Збаражі. У першій офіційній грі на виїзді в Бережанах відзначився хет-триком. Весь сезон відіграв у нападі збаразької команди, з  якою став чемпіоном області.

– Також ти встиг навіть спробувати сили у вищій лізі Молдови?

– Мій хороший знайомий Степан Винник запропонував поїхати з ним на перегляд до Молдови в команду «Олімпія» з міста Бєльци. Одразу в товариському матчі відзначився двома голами і зі мною підписали контракт. У товариських матчах забивав багато, на мене покладали надії, навіть була розмова, що мені зроблять молдовський паспорт і я виступатиму за молодіжну збірну Молдови. У сезоні ніяк не міг відзначитися голом. Грав у парі з Овсянниковим – нападником національної збірної Молдови. Саме в цей час повернувся до «Олімпії» дуже потужний ганський нападник, котрий зайняв стабільне місце в основному складі, я ж лише зрідка виходив на заміну.

Мені, 19-річному хлопцю, там було важко, та й умови були не дуже хороші. Також мав проблеми із тренерами. В цьому плані була і деяка моя провина, бо бувало, що не дотримувався режиму. Через це стався конфлікт, і я, півроку побувши в Молдові, поїхав додому…

– Чув, що молдавани не хотіли тебе відпускати…

– Трансферу із Молдови мені й справді одразу не віддали. Вони не хотіли розривати контракту, сподіваючись за мене виручити якісь гроші. Так я став грати за підволочиський «Агро-Збруч». У перших трьох матчах відзначився трьома голами, але сталася прикрість…. В аматорських змаганнях області не дозволялося виступати футболістам, які знаходяться на контракті у професійному клубі. Про це дочиталися представники моєї колишньої команди зі Збаража, яку ми перемогли і якій я забив гол.  Вони фактично мене й «здали». «Збручу» в тому поєдинку зарахували технічну поразку, а я змушений був піти з команди.

Товариш, з яким виступав у Молдові, запропонував пограти в чемпіонаті Львівської області за ФК «Самбір», де, мабуть, не було такого жорсткого регламенту, як на Тернопільщині. І лише за півроку я достукався до представників ФК «Олімпія», сказавши їм, що не планую повертатися у професійний футбол, і вони мені таки повернули трансфер.

– Романе, після успішного сезону немає бажання повернутися у професійний футбол?

– Думаю, вже пізно. В січні виповниться 28 років, це немолодий вік для футболу. Та й проблеми зі здоров’ям стоять цьому на заваді. Щоби грати у футбол  професійно, треба функціонально і фізично бути добре готовим. А я вже шість років знаходжуся поза професійним футболом. Якби ж гіпотетично таке запрошення надійшло, думаю, порадився б із сім’єю, з дружиною і тоді приймав би рішення. Якщо ж реально дивитися на речі, не бачу себе у професійному футболі. Хоча, до прикладу, після операції втратив 11 кілограмів. Звичайно, погано, що це сталося у такий спосіб, але для мене як футболіста це класно, бо відчував, що набрав кілька зайвих кілограмів, а ставши легшим, мав би бути ще швидшим на футбольному полі, що для нападника дуже важливо.

– Чи маєш ще мрії у футболі?

– У футболі, мабуть, уже вершин не досягну, як хотів у молоді роки, коли мріяв грати в Лізі чемпіонів. Не проти на наступний рік підтвердити звання чемпіона області і виграти нарешті кубок області. А також достойно виступати в аматорському чемпіонаті України, де плануємо грати в 2018 році.

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Чи мав запрошення у великі клуби?

– Особисто таких запрошень не надходило, хоча чув, що після кубка Тимощука, який відбувся в Луцьку і де мене відзначили як кращого гравця тернопільської команди, мене хотіли запросити до Луцького спортивного інтернату. Але я не вважаю, що це було щось серйозне, бо якби було таке бажання, воно би реалізувалося.

– Чи маєш команду, за яку вболіваєш?

– Усе життя вболівав за мадридський «Реал», а лідер команди Криштіану Роналду був моїм кумиром.

– Чи можна на футболі заробити гроші?

– Якби можна було заробляти тільки на футболі, я б на роботу не ходив. Так, безумовно, футбол приносить якісь дивіденди, але це не єдине джерело доходів, яке в мене є. Працюю торговим агентом в одній із алкогольних компаній. Раніше працював на фірмі, яка займалася продажем жувальної гумки. Там, що цікаво, начальником був відомий тернопільський футболіст Сергій Богородиченко.

– Чи хочеш, щоби син став футболістом, як його батько?

– Дуже хочу, хоча дружина з мамою проти. Я ж їм сказав, що не вони вирішуватимуть, а я і сам син Ренат.

– А як дружина ставиться до футболу, адже тоді чоловіка немає вдома?

– З дружиною Олею ми разом понад три роки, одружені більше року. Вона мене розуміє і ставиться до того, що роблю, з повагою. Єдине просить, щоби після футболу довго не затримувався. Також вона намагається бути на моїх іграх, навіть із сином приїздила підтримувати мене. Однак останні рази, коли бачила, що я падаю й отримую удари по ногах, сказала, що не може на це дивитися, тому останні матчі я вже її не брав на стадіон, щоби менше переживала.

– Якось змінилося твоє життя після важкої операції?

– Поки знаходився в реанімації і п’ять днів лежав, переосмислив усе життя, погляд на багато речей змінив. Тоді були елементарні бажання, на які не звертав уваги у повсякденному житті, як, до прикладу, просто вийти надвір прогулятися з сином та дружиною. Пролежавши в лікарні, для себе зрозумів: не важливо, скільки грошей маєш та де працюєш, головне, як ти та твої близькі й рідні почуваються, чи здорові та щасливі вони. Тепер робитиму все, щоби  бути здоровим і в жодному разі не повертатися до цієї хвороби. Адже маю маленького сина, який росте і якому потрібен батько, молоду дружину, яку кохаю і котрій теж потрібен.


За матеріалами: gazeta1.com
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: