08 серпня 15:17
Переглядів: 456

О спорт, ти русскій мір

В росіян трагедія, в росіян шизофренія патріотізму. Росіяни не знають, чи вболівати за власну збірну на Олімпіаді, бо вона наче своя, а наче не дуже - чорна, і танцює лезгінку.

Росіяни вбачають у тому, що силові види спорту в їх країні окуповані кавказцями, своє національне приниження, і шукають тут змову проти русскіх.

Те, що в Росії справді кавказський перекос в бойових мистецтвах - факт. Коли наші хлопці з фрі-файту їздять виступати до Росії, вони, зазвичай, повертаються звідти в легкому шоці. Часто буває, що в команді суперників нема жодного слов'янського прізвища (особливо якщо змагання в Москві). Цілком припускаю, що там справді утворено міцні земляцтва, і руським в російському спорті так само важко, як в російській армії. Проте.

Для тих, хто не в курсі, поясню - сфера єдиноборств не менш інтернаціональна, ніж сучасне мистецтво. Може й більше. Так, є клани, команди, політика, свої, чужі, чорні, білі, - протистояння гостре та принціпове. Проте під цим зовнішнім є відчуття великого та спільного, солідарність лицарського стану. Кожен, хто хоч раз виходив на бій, знає, чого воно варте, і мимоволі поважає цей порив у суперникові, навіть якщо не поважає його самого. В бойових мистецтвах дуже, дуже ясно видно, чого людина варта як така, - своєю силою, своїм характером, своєю волею. Тільки жирні кімнатні націоналісти типу Єгоркі Просвірніна можуть міряти бойові миствецтва своїми книжними схемами.

Роль земляцтв у окупації російського спорту я б не переоцінював. Скоріше, земляцтва - це результат того, що руські просто пішли з спортзалів, залишивши їх кавказцям. Суджу по нашим юним українським націоналістам. Цю паторочну, пафосну та активну в інтернеті публіку чорта з три загониш на тренування.

Важко, важко сприймати юних "борців за націю", які власну лінь побороти не в змозі. Смішно читати роздумування Єгорки Просвіріна на прізвисько "русскоє сало" про те, що кавказці русскіх людєй на татамі нє пускают.

P.S.
Нє, все-таки цікава штука - імперська свідомість. Дивитися на золотих медалістів, які танцюють лезгінку, їм принизливо. І нікому з русскіх навіть не прийде в голову поцікавитися у кавказського борцухи, чи не принизливо йому здобувати медалі для Москви, а не для рідного Дагестану.

Згадую історію бігунів-корейців Сон Кі-Чунга та Нам Сунг-Йонга, які на Олімпіаді 1936 року в Берліні виступали у складі команди окупанта - Японії, та здобули відповідно золото та срібло. На п'єдесталі, під звуки японського гімну, із японськими прапорцями на грудях вони стояли з опущеними від горя обличчями.