20 грудня 12:17
Переглядів: 478

Олександр ПЕТРІВ: «Важлива загальна любов»

Львівський снайпер Петрів – перший в історії України володар олімпійського золота у швидкісній стрільбі з пістолету. Олександр на пекінській Олімпіаді став єдиним, з посеред представників української команди, автором нового олімпійського рекорду. Тож чемпіон ділиться спогадами про своє сходження на п’єдестал пошани, а за філіжанкою львівської кави виявилось, що для нього не має табу на жодні питання, навіть ті – пов’язані з великою політикою.

Здавалося, що світ створений для мене

Старт у спорт ви розпочали зі шкільної парти…

– Так. Про свою школу, яка має номер 21, залишились найприємніші спогади. Там, за великим рахунком, почалося моє життя, яке дало путівку у світ. Знайшов друзів. Хоча особливої уваги навчанню не приділяв. Була у цьому і моя вина, але й учителі десь передчасно махнули на все рукою. Особливо я це відчув у восьмому класі, коли почав «круто» прогулювати уроки і жалкувати, чому раніше цього не робив.

І у чому простежувалась атракція?

– На перший погляд, нічого особливого. Так собі юнацька цікавість брала гору над здоровим глуздом. Лазили з хлопцями по навколишніх зі школою будинках і дахах. На горищах грали в карти. А ще перестрибували з одного даху будинку на інший. А це вже було щось неймовірного. Та й по деревах налазився чимало. У лови грали. Одним словом «літав» мов птах. Але разом із цим виробляв у собі інстинкт до безстрашності.

Так це ж небезпечно…

– Тоді я над цим не задумувався. Здавалося, що світ створений саме для мене, а безтурботне життя не матиме меж.

Тренер ставив у приклад, а стрільба любить тишу

З дахів перестрибнули у стрілки?

– Не зовсім так. Навпроти нашої школи стояв старенький тир. Тренер Юрій Пятков набирав групу, бажаючих стріляти. Адже, хто з хлопчаків не мріє про пістолет і набої, до того ж справжні. Однак, з кожним наступним тренуванням, наші лави меншали. Одна справа прийти і постріляти, а інша – готуватися до відповідальних змагань. Це – доволі нудна справа. Принагідно, я пропустив лише одне тренування. Для цього була поважна причина: нас приймали в піонери. Для тренера я став зразковим спортсменом. Він постійно ставив мене у приклад іншим. Додавали азарту і фільми про ковбоїв, і те, як кіногерої поводились зі зброєю. Звичайно, мені, дванадцятилітньому юнакові, хотілося бути подібним до них.

Ваш перший тренер відійшов у вічність. Як часто згадуєте його науку?

– Таких людей не забувається. Бо зробив з мене справжнього спортсмена. Але 1992 року поїхав до Челябінська, де потрапив у жахливу автокатастрофу. Йому йшов всього 29-й рік…

Стрільба, окрім галасу любить тишу…

– Перш за все вимагається від стрільця спокою. А нервова система, за будь-яких обставин, повинна залишатись незворушною. Тут не має місця емоціям. Головне – результат. За характером я – флегматик, Тому почуваюсь у цьому спорті, немов риба у воді.

Львів не дружить з …роверистами

Вашою мрією, було навчитися водити авто. Тож, який у вас засіб пересування?

– У школі, де я вчився, практикувалась така система навчання: «Трієчникам» не місце у дев’ятому класі. Тож я отримав документи на руки і подався в ПТУ освоювати справу автослюсаря, де гарантувалось, що кожен випускник отримає права на водіння авто. Але, як виявилось, це не було правдою. Прав не видали, але я на власному досвіді пересвідчився, якою важкою і відповідальною є робота автослюсаря. А щодо питання, то я так і не навчився водити машину і досі не маю такої потреби. Вузькі дороги Львова і без моєї автівки – переповнені. Покладаюсь на «два колеса».

– Однак, львівські вулиці це – суцільна небезпека для ровериста…

– Так воно і є. Хоча дороги призначені не тільки для маршруток і «наворочених тачок», але й для простих велосипедистів. Кілька разів стикався з прикрими випадками. Навіть падав і пошкодив собі підборіддя. Проте «винуватці» з місця ДТП безслідно зникали. Це одна із ознак, не цивілізованості нашого міста.

З холодного тиру на олімпійський п’єдестал

Перша ваша перемога залишилась у пам’яті?

– Аякже. Через пів року дитячих тренувань, у динамівському тирі, що на вулиці Науковій, відстрілявся найкраще і посів перше місце. Пригадую було дуже холодно. Температура – мінусова. Пістолет –льодяний, пальці ледь не обморозив. Зате моя міцна рука, пильне око і внутрішній спокій довели вищість над суперниками.

Ви член команди СКА. Це - ваш спортивний дім?

– Лише до певної міри. Більше робочий …кабінет.

При стрільбі яка підготовка важливіша - фізична чи психологічна?

– Усе повинно йти у гармонії. Психічний спокій дуже важливий, але без належної фізичної готовності на стрільбищі не обійтись. Користуючись нагодою, скажу, що перед фінальними змаганнями на переможний шлях мене наставляли пісні …Української Повстанської Армії.

– Якою була ваша дорога до золота з Пекіна?

– Я давно поставив собі ціль досягти високої мети у спорті. Але, першочергово це – неустанні тренування та успішні виступи, які б гарантували постійне місце у складі національної команди. З 1997 р. працюю у СКА на стрільбищі. Там мені поставили умову: нижче шостого місця не опускатись. Інакше демобілізація і перспектива залишитись без заробітної плати.

– До китайського золота я йшов довгих двадцять два роки. Мене на цьому шляху ніщо не цікавило, окрім пістолета, патронів та мішені. Принагідно синьо-жовті кольори нашої країни представляю з 2000 р. До 1994 р. перебував на юніорському рівні, а далі все, як у пісні. 2006 р. у змаганнях на першому етапі в китайському Гуанчжоу здобув ліцензію на китайську Олімпіаду, а в Бразилії її підтвердив. Тренерська рада в травні 2008 р. підтвердила вердикт. На пекінське стрільбище Shooting Centre вийшов 34-літнім загартованим, але в душі молодим спортсменом. Для когось, можливо, й сенсація, що я здобув найвищу нагороду. Однак, нікому не зрозуміти моїх зусиль, які витратив у боротьбі з учасником п’яти Олімпіад і триразовим чемпіоном ОІ німцем Ральфом Шуманом. Я переміг заслужено, а свій тріумф присвятив батькам та державі Україні.

                                                                                                        Перероблений пістолет, а патронами старшими за мене

У футболістів-професіоналів з інвентарем, переважно проблем не виникає, а як воно у стрільців?

– Кульова стрільба не настільки популярна, як футбол, але якісні пістолети та набої не з дешевих. Хочеш мати хороше спорядження – вкладай свої кошти, або шукай щедрого спонсора. Я такого «опікуна» не мав. Тому усі свої гроші витратив на підготовку до Олімпіади і не прогадав. Принагідно скажу про таку справу. На львівському стрільбищі мені видають набої, з армійських запасів, старші за мене на один рік. Тобто випущені 1973 р. Часто відмовляє автоматика. Тож про якісну стрільбу не можна вести мови, але керівництво вимагає найвищих результатів.

– Моєму пістолету понад 30-ть років. Це – старий «ХР-30», вагою він у 1200 гр. Перероблений, але провірений і надійний. До речі, видають його мені зі складу армійського спортклубу. Кожного разу, коли отримую пістолет на тренування або змагання, розписуюсь у спеціальній книзі. Тренуємось та виступаємо у спартанських умовах. Все, як в армії. На Олімпіаді патрони і зброя були індивідуальні.

Це та ж робота, що й у снайпера?

– Не знаю. Я снайпером не був і не буду. Для цього необхідно мати інший склад характеру. По живих мішенях не стріляв і не стрілятиму. Важлива загальна любов. Це – моє кредо!

На п’єдестал злетів, немов, птах на крилах

– З Пекіна ви повернулись озолоченим. Які думки та емоції переповнювали вас?

– З посеред 19 учасників тих змагань щастя посміхнулось мені. З України ще виступав з Романом Бондаруком, який також зі Львова. Тут все просто. Необхідно вибити якомога більше очок. У пробній серії з 50 можливих очок набрав – 43. Зовсім мало. Стало соромно за себе. І я, що називається, взявся до роботи. Хоча заповітної «п’ятидесятки» не підкорив.

– Свідченням моєї перемоги стало зображення мого фото на олімпійському табло. Це була неповторна мить у моєму житті. Емоції переповнювали. Прокрутив у голові своє життя. Я став найщасливішою людиною! На п’єдестал не ступив, а злетів, немов, птах на крилах. Згодом на моїх грудях золотими променями виблискувала медаль найвищої проби. Прозвучав національний гімн моєї країни. Весь фінальний зал слухав гімн України і стежив, як у височінь здіймається наш жовто-синій прапор. Душа раділа… Хотілось затримати цю щасливу мить, як найдовше. До тями мене привів німець Шуман, який привітав з перемогою. Зробив він це настільки щиро, що я відчув його теплоту. А це свідчення того, що тільки добрі люди спроможні на таку відвертість. Потім роздавав автографи і навіть давав свою медаль для фото. У цю ніч спав лише 2 години. Решту часу провів у роздумах над своїм життям. Довго не вірив у свій тріумф. Закриття ігор дивився по телебаченні …вдома. З Пекіна нас відправили за 3 дні до завершення Олімпіади.

– Східні люди часто вдаються до містики. Ось і Китай розпочав Ігри з «вісімок»…

– Але, як виявилось, і в мене було кілька співпадінь. Ігри почались 08.08.08 о 8 годині 8 хвилин і 8 секунд, а я в Пекіні у своєму записнику зробив перший запис на 88-й сторінці. А ще чистий час стрільби рівнявся 88 секундам… Тож нічого дивного у цьому не має.

– Золота медаль з Пекіна зробила вас публічною людиною. Як вам живеться з цим шляхетним визнанням?

– Скажу, що просто - не повірять. Проте так воно і є. Звичайно, я зауважив, що моїй персоні приділяється більше уваги. Все це тішить, але в житті я реально дивлюся на речі та розумію, що слава тече немов вода.

Ми – велика нація, але не завжди пам’ятаємо своїх героїв

– Держава і місто належно оцінили ваш труд?

– Те, що держава обіцяла, вона виконала. Не забули про моє досягнення міська і обласні ради. Тож, користуючись нагодою, кажу усім дякую, за ті добрі вчинки. Однак наша держава не завжди пам’ятає своїх героїв. Зрештою, як і спортивні клуби. Ось для прикладу: Валентина Ковпан, срібна призерка монреальської Олімпіади, вийшла з дому на роботу а, назад вже не повернулась. У мирний час зникла безвісті порядна людина. Неймовірно! А чи її взагалі хтось шукав? Питання залишається відкритим.

– Якось ви сказали, що вважаєте себе сином великого народу. Що мали на увазі?

– Бо українці, насправді – великий народ. Наші предки віддавали своє життя тільки за те, щоб іншим краще жилось. Ми, українці, навчились зберігати дух незалежності. Хоча й не всі це розуміють. Тому у нас тисячі героїв безпідставно забуто. Однак ми – велика нація! До речі, на Олімпійських іграх я відчув себе …повстанцем. На відвагу надихали мене подвиги вояків УПА. Тож – «Не сміє бути в нас страху».

– Сьогодні ви – багата людина?

– Так! Принагідно, я завжди був і залишусь багатим – духовно. Все решта – вторинне.

Від цієї влади нічого не потребую

– Ювілейна медаль вручена вам з нагоди 20 річчя незалежності України яскраво віддзеркалює те, що ви зробили і продовжуєте робити на користь держави…

– Я вдячний за визнання, але на цій урочистості мене не було. Зачекаю на сприятливіший момент. Вважаю, що не маю морального права зустрічатись з людьми, які не цінують українську історію. Більше того вони, на мою думку, – руйнівники. Тому не вважаю їх владою. Такі «обранці» не повинні керувати державою. На жаль, в Україні вони на перших ролях. Але прошу зрозуміти, що люди з брудним минулим ніколи не стануть порядними, а тим більше чесними, навіть перед собою…

Патріот той хто тихо працює, а не голосно кричить

– Ви себе асоціюєте державником і патріотом. Які поняття вкладаєте у зміст цих слів?

– Роби те, що можеш і змінюй те, на що маєш вплив. І ще одне, менше слів – більше діла. Як бачите, нічого надзвичайного. Все просто.

– Мовне питання вас турбує?

– Безперечно. Але не можу зрозуміти, чому окремі українці, почувши чужинську мову, миттєво «ламають свої язики». На мою думку, не свідчення освіченості, а прояв меншовартості. Тобто елементарний брак національної культури. Хоча я не належу до якихось фобів. Проте – найвища пора мати власну гідність. На жаль, маємо й таких правителів, що задля власних вигод, зраджують інтереси нашої Батьківщини, у якої дуже багато різнобарвних дочок і синів.

– У нашому місті патріотів стільки, що пора гатити греблю…

– Що правда, то правда. Але навкруги значно більше порожніх слів. Простому люду не варто очікувати від припудрених гучномовців, не те що допомоги, а навіть розуміння. Промислово Львів стоїть, а країна нищиться. Проте не судімо нікого. Однак своє необхідно шанувати, а чуже поважати. Бо якщо самі не візьмемось за науку, то вчитимуть нас чужинці. А бажаючих є дуже і дуже багато…

Все на продаж. Головне гроші

– Останні ігри показали, що не кожному спортовцеві гарантований успіх навіть за умови, що він сильніший за суперника. Мабуть, шляхетні слова барона де’Кубертена відійшли у забуття?

– Справді, ці ігри увійшли до історії, як найнечесніші. Стільки «тягань за вуха» не знали жодні інші турніри. Все було поставлено на сильних цього світу. Я безмежно радий за Усика, який втер носа усім. На щастя, не завжди суддівські свавілля допомагали дістатися «потрібному» спортсмену чи команді до нагороди. Тож є Господь Бог на небі і нівелює безчинства.

– Під час Олімпійських ігор судді не чули слів нашого Бубки…

– Чули й навіть дуже добре, проте не реагували на протести з боку українців. Це, мабуть, ми себе самі загнали у той, не тільки політичний, але й спортивний лабіринт. Зрештою, кожне зло – наказуємо. Згадайте футбольне «досягнення» британців на Олімпіаді. Ніби національна гордість, а результат – плачевний.

– Професіоналізм у спорті все більше витісняє любителів. Навіть в Олімпійських іграх. Невже у цій царині спорту сила грошей важливіша?

– По перше, люди, здебільшого, не живуть за Божими заповідями. По друге, гроші багатьом відбирають розум. Без грошей важко, але, як виявляється, і з ними непросто. До того ж світ спорту проковтнула байдужа комерціалізація. Усі хочуть залишитись у виграші, але небагато людей задумується над тим, хто за ці блага платить. Все частіше трапляються спортсмени-хитруни, які «продають» не тільки свої поєдинки, але й душі. І все це не для вічності, а задля тимчасової втіхи. Прикро, що людство не задумується над майбутнім.

Треба жити за Божими законами

– Знаю, що ви віруюча людина. Карпатівські футболісти часто розповідають про те, як команда ходить до церкви. Чи варто знати стороннім про такі сакральні справи?

– Політики найвищих рангів теж відвідують церкви і їх навіть по телевізору показують. Однак я переконаний, що релігія не є на показ. Лицемірство навкруги, а зерно правди від полови так і не навчились відрізнити. Проте кожному своє. Людина завжди має своє бачення на все, що її оточує. Прикро говорити, але живемо у гріху не тільки перед Всевишнім, але й перед собою. А скільки людей живе за Божими законами? Народ йде на підкуп власного сумління і легко піддається пропаганді. На жаль, на дешевій безглуздій рекламі та пиві не виховати національно свідомого українця...

– Яким ЗМІ віддаєте перевагу?

– Жодним. На мою думку, це не засоби масової інформації, а дезінформації. Правди треба шукати в собі.

– На вашу думку, в якій країні ми мешкаємо?

– (Сміючись) У своїй. Покладались великі сподівання, проте надії обернулись розчаруванням. Багатьом мариться совковий союз. Але ані комуністи, ані олігархи не нагодують народ. Задля свого добробуту необхідно самому працювати, бути патріотом країни і господарем на своїй землі.

– У якому стані перебуває львівський та й на загал весь український спорт?

– Того старого масового спорту Львову уже не повернути. Не вистачає коштів, а комусь і розуму.

Щасливий Китай

- Нещодавно світ оббігла новина: «Олександр Петрів – чемпіон світу!». Що це за змагання?

- Змагалося півтисячі спортсменів військовослужбовців з 50 країн в китайському місті Гуанчжоу. 4 старти по дві вправи (командна і особиста). Я знову на китайській землі ступив на найвищий сходинку п’єдесталу. У револьверній вправі (калібр 7,62 мм.) набрав рекордні 589 очок. Але довелось пережити …перестрілку з турецьким змагуном Юсуфом Дікеном. Суперник набрав 48 очок, а у мене назбиралось 49 і завдяки цьому золота нагорода дісталась мені. Тож Китай для мене щаслива країна. Україну у Піднебесній представляли Олег Ткачов, Олександр Гороховський, Віктор Банькін, Наталя Омельченко, Світлана Бойкова і Євгенія Борисова. У командних заліках нам не поталанило. Та я вважаю, що на цьому чемпіонаті мої співвітчизники пристрілювались до медалей, але уже з наступних змагань. Вважаю, що українських стрільців мають хороші шанси на перемоги.

Наша довідка:

Олександр ПЕТРІВ. Народився 05.08.1974 у м.Львів. Зріст/вага – 174/70. Перший тренер - Юрій Пятков. Тренери - Анатолій Кукса і Любомира Петрів. Має вищу освіту, 1996 р. закінчив Львівський державний інститут фізичної культури і спорту. Представляє ЗСУ (Львів). Майор Збройних Сил України. Заслужений майстер спорту України. Чемпіонат Європи 2005 (2-е місце командні змагання); 2007 (1-е місце командні змагання); 2002 (3-є місце на чемпіонаті світу командні змагання, стрільба з револьвера); 2004 (чемпіон світу серед військовослужбовців, стрільба з револьвера); 2006 (3-є місце на чемпіонаті світу у команді, стандартний пістолет); Рекордсмен України у стрільбі з довільного пістолета, 50 м.; Кількаразовий чемпіон України у стрільбі з пістолета. Чемпіон XXIX Олімпійських ігор в Пекіні 2008. У кваліфікації змагань зі швидкісної стрільби з пістолета з 25-метрової дистанції вибив 580 очок. У фіналі додав 200,2. У підсумку встановив Олімпійський рекорд - 780,2 очок. Кращий спортсмен Львівщини 2008 р. Чемпіон світу серед військовослужбовців з кульової стрільби 2012.

Нагороди:Орден "За заслуги" III ст. (4 вересня 2008) - за досягнення високих спортивних результатів на ХХІХ літніх Олімпійських іграх в Пекіні, виявлені мужність, самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України.